Драматургiя Дарио Фо
Син робiтника й селянки, Фо народився на пiвночi Iталiï вмаленькому альпiйському сiльцi Сан Джано провiнцiï Варезе, де в тi
часи ще iснували деякi форми усноï народноï творчостi ,
близького по естетицi до iталiйського театру масок. Його батько, член
соцiалiстичноï партiï, був залiзничником, i вся сiм'я
сповiдала антифашистськi iдеали. З дитинства у Фо виявилася значна
зацiкавленiсть мистецтвом, i батьки прийняли нелегке для бiдноï
сiм'ï рiшення — дати синовi утворення. З 1940 р. Фо вчився
живопису на факультетi сценографiï в миланской Академiï Брера,
а в 1945 р. вступив на факультет архiтектури Полiтехнiчного iнституту
У студентськi роки Фо почав писати. Спочатку це були невеликi
iмпровiзованi монологи, сатиричнi скетчi, напiвфантастичного змiсту
оповiдання (схожi на тi, що вiн чув вiд народних оповiдачiв у
своєму селi), якi вiн виконував у дружньому колi й знайомих-
студентiв Милана. Згодом вiн знайшов популярнiсть. В 1952 р. Фо
запросили на радiо, де вiн з бiльшим успiхом виконував своï
гумористичнi монологи
В 1953 р. Фо кардинально змiнив власне життя: вiн залишив iнститут i
повнiстю вiддався театру. Разом з акторами Ф. Паренти й Д. Дурано вiн
створив театр-вар'єте, для якого написав i поставив два сатиричних
твори-фарсу Пальцем в око(1953) i Зв'язати здорових (1954), якi
незабаром закрила цензура. Професiйному становленню Фо в тi роки сприяв
французький мiм i режисер Жак Лекок. В 1954 р. драматург одружився з
акторкою Франку Рамi, i вiдтодi вона стала його постiйною партнеркою й
першою артисткою його театру. В 1955-1957 р. Фо написав сценарiï
для кiно, виступав як художник i виконавець у деяких фiльмах, зокрема в
режисера К. Лидзани. В 1959 р. вiн створив свiй театр, названий Трупа
Дарио Фо — Франки Рамi, для якого писав комедiï. Серед його
кращих добуткiв того часу — трьохактна п'єса Архангели не
грають у флипер (Gli archangeli giocano a flipper, 1959), фарсова
комедiя, сатира на чиновницьку бюрократiю в буржуазному суспiльствi, i
комедiя Iзабелла, три каравели й базикало (Isabrella, tre caravelle e un
cacciabelle, 1963) — про видатного мореплавця Христофорi Колумбе,
його вiдкриттi й нелегких взаєминах з королiвською владою
Iспанiï
Полiтичнi подiï у свiтi наприкiнцi 60-х рр., i насамперед вiйна у
В'єтнамi, спонукували Фо зробити крутий поворот у своєму
життi й кар'єрi. Драматург вiдмовився вiд ролi блазня
буржуазiï, розiрвав з комерцiйним театром i вiддався боротьбi за
соцiальну справедливiсть i права народу, ставши ярчайшим в Iталiï
представником полiтичного театру — руху, що переживало в тi роки в
краïнах Заходу свiй розквiт. Фо органiзував новий театр Нуова шена
за пiдтримкою АРЦI (ARCI), культурноï органiзацiï
iталiйськоï компартiï. Його театр об'ïздив всю
краïну, показуючи спектаклi в самих вiддалених завулках, перед
робiтниками фабрик i заводiв, виступаючи на площах i в трудових
колективах. Фо написав i поставив кiлька комедiй про боротьбу
пролетарiату з капiталом у стилiстицi агiтпропу, серед яких особливу
популярнiсть одержала комедiя Робiтник знає 300 слiв, а
хазяïн 1000. Тому вiн хазяïн (L'operaio conosce 300 parole
1000 per queato lui e il padrone, 1969).
Театр Фо глибоко пов'язаний з нацiональною театральною традицiєю
комедiï дель арте, його п'єси вiдрiзняє
iмпровiзацiйнiсть, вiдмову вiд психологiзму, об'єднання реальностi
й фантастики, гротеск, буфонада, високий ритм, використання музики й
пiсень В 1969 р. Фо створив свiй кращий добуток — Мiстерiю-Буф
(Misted Buffo, 1969), комiчну мiстерiю по сюжетi Євангелiє,
середньовiчних хронiк Iталiï й iнших європейських краïн.
П'єса складається з окремих сцен: Воскресiння Лазаря,
Народження комедiанта, Бонифаций VIII i iн. Створюючи Мiстерiю…,
Фо опирався не на канонiчнi, а на апокрифiчнi євангелiя. Вiн
ставився до Листа як до фольклору, брав з нього добре вiдомi всiм сюжети
й iнтерпретував ïх на свiй лад. У п'єсi багато дiючих осiб,
але, за задумом автора, неï виконує один актор як
моноспектакль. Уперше Фо показав Мiстерiю-Буф в 1969 р. Вiдтодi змiст
п'єси надзвичайно розширилося: щоб виконати ïï всю,
потрiбний не один вечiр
П'єса має вiдкриту структуру, вона може прийняти й
приймає новi сюжети, новi сцени, при цьому ïï структура
не змiнюється, а залишається стiйкою. Властиво iгровий сюжет
легко й вiльно переходить у пряме спiлкування iз залом. Фо
пiдштовхує до розмови про проблеми сучасноï полiтики й
використовує навiть самий маленький привiд, щоб почати iз залом
бесiду. Маючи акторську волю й тонке вiдчуття залу, вiн iмпровiзує
й iнодi зненацька навiть для своïх колег уводить у спектакль новi,
незапланованi ранiше сцени. Не iснує двох однакових спектаклiв по
Мiстерiï-Буф, та й опублiкованi варiанти п'єси вiдрiзняються
друг вiд друга. Через спектакль перемiнялася аудиторiя Фо, змiнювався iз
плином рокiв сам автор, змiнювався й мир за стiнами театру. Так серед
персонажiв цiєï п'єси у свiй час побували (крiм
властиво самих персонажiв комедiï) всi провiднi полiтики
Iталiï й усього миру останнiх трьох десятилiть
Сатира Фо була спрямована не тiльки проти правлячих буржуазних партiй, ай проти полiтичноï лiнiï iталiйськоï компартiï. В
1970 р. пiсля тривалих дискусiй вiдбувся розрив: Фо й Рамi вийшли iз
трупи Нуова шена i в тому ж роцi створили новий театральний колектив Ла
Комуне, незалежний полiтично й економiчно й зорiєнтований на
позицiю ультралiвих
Однiєï iз кращих, найбiльш завершених i доконаних комедiй Фо,
що частiше iнших виконують у театрах рiзних краïн, є
Випадкова смерть анархiста (Morte accidentale di un anarchico, 1970)
— яскравого, сценiчного, сповненого гумору добуток. За формою й
жанром — це фарс, стрiмкий, гострий, чудово розроблений. За
змiстом — своєрiдне розслiдування загадковоï смертi
людини, що випадково випав з вiкна полiцейськоï дiлянки при
загадкових обставинах. Разом з тим цей добуток i про владу мистецтва над
людьми (одна з улюблених тем театру Фо).
В 1977 р. Фо реалiзував серiю телевiзiйних проектiв, зокрема
багатосерiйну телеверсiю спектаклю Мiстерiя-Буф. В 1982 р. драматург
створив моноспектакль за матерiалами класичних стародавнiх фарсiв
Непристойна байка, що мав успiх. З кiнця 70-х рр. для своєï
дружини Фо написав кiлька п'єс, присвячених проблемам жiнки в
сучасному суспiльствi. Серед них п'єса Весь будинок, постiль i
церква (1977) i комедiя, що послужила причиною особливо великого
резонансу, Вiльна пара. В 1997 р. Фо присудили Нобелiвську премiю з
лiтератури. Проте, на думку багатьох, премiю вiн одержав за свою
дiяльнiсть у цiлому. Як пояснював сам Фо, це визнання слова, що звучить
зi сцени. Представляючи нового лауреата, постiйний секретар
шведськоï Академiï С. Аллен сказав: Дарио Фо — одна iз
центральних фiгур європейського театру останнiх десятилiть. Вiн
наслiдує середньовiчних блазнiв, вiдважно критикуючи й захищаючи
пригноблених. Вiн вiдкриває нам ока на зловживання вельмож i
суспiльнi несправедливостi.
