Дослiдження з росiйського фольклору

Даль в “Тлумачному словнику” пише: “Лiсовик ньому, але
голосистий”. Це твердження здивувало поета К.Бальмонта, i вiн
прокоментував його в такий спосiб: “Що ж стосується цього
смарагдового самодура лiсiв, що любить кружляти прямолiнiйних людей, про
нього iснує народне слово, що є чарiвним i красномовним
протирiччям: ” Лiсовик ньому, але голосистий”. Один з
характерних звукiв, властивому лiсовиковi, — свист. Це свого роду
позивний сигнал нечистоï сили. Зеленiн згадує народну
прикмету: “у лiсi свистiти небезпечно: образиться лiсовик”.
Iнший автор наводить слова росiйськоï селянки: “У хатi не
можна свистати й у лiсi не можна свистати. Це лiсовик свистить
тiльки”. А тепер повернемося до згаданого Далем нiмотi лiсовикiв.
Лiсовик спiває “голосом без слiв”. Грузинська
ткашимапа (лiсова цариця), зустрiвши в лiсi чоловiка,
“пояснюється з ним мiмiкою, без проголошення слiв”.
Лiсовик очокочи (”величезна кошлата людиноподiбна iстота”),
пересiвши в багаття мисливця, “рукою показав, що вiн
голодний”. У той же час очокочи може звести людини з розуму
“своєю балаканиною”. Протирiччя”? Нiтрохи: якщо
можна спiвати без слiв, те чому б не “бовтати без слiв”,
тобто вимовляти невиразнi, нечленороздiльнi звуки, якiсь i
“зводять людини з розуму”.
Зрозумiлоï стає запис Даля: “Iшов, знайшов, втратив
(приказка лiсовика видали; але сошедшись iз людиною, вона
безсловен)”. Видали “балаканинi, що доноситься,”
лiсовика можна додати будь-який змiст, а вуж коли зштовхнешся з
хазяïном лiсу вiч-на-вiч, стає ясно, що мовi вiн ненавчений.
Щоб усунути всi сумнiви Даль записав: “Усяка нiжити безсловесна
(домовик, лiсовик, водяний та iн.)”.
“Лiсовик повторює дiï людини”. Наприклад,
поводження “лiсовика” на ведмежому святi в мансi:
“Мисливець у лiсi наткнувся на менква, що коштує зовсiм
нерухомо, так що вiн не знає, менкв чи це або пень; щоб
переконатися, чи дiйсно це менкв, вiн говорить: “якщо це лiсовик,
те нехай вiн проробляє все те, що я зараз сам буду”. Став
пiднiмати руку, ногу, повертати голову й т.д., але що тiльки вiн не
робив, усе негайно повторювалося, i вiн переконався, що це менкв.
Кинувся на колiна, став просити пощади й обiцяв принести в жертву йому
двох оленiв. У знак пощади й прощення за сумнiв менкв повернув голову й
iз присвистом утiк”.
Видимо, наслiдувальна здатнiсть лiсовикiв була настiльки добре вiдома
акторам i глядачам цiєï сцени, що ïх нiтрохи не
бентежило ту обставину, що грiзне лiсове божество, щоб бути впiзнаним
мисливцем, повторювало, як мавпа, всi дiï людини
Методи лову лiсовикiв рiзнi, в основному вони тiкають. Усе на тiм же
ведмежому святi в мансi у викладi Н.Л.Гондатти: двое мисливцiв пiшли на
полювання за соболями в такi мiсця, де бували ранiше й де соболiв завжди
бувало багато, але цього разу ходили довго, а звiрiв не бачили;
дивуються, отчого вони перевелися, iдуть уперед: раптом побачили слiд,
схожий на людський, але тiльки набагато бiльше, злякалися, побiгли
назад, але за ними пролунав свист, тупiт, а потiм раптом на дорогу прямо
проти них з'явився менкв, що загородив ïм шлях; робити було нема
чого, взяв один з мисливцiв рушниця, зарядив його мiдною кулею, що
кожний мисливець носить про всякий випадок, i вистрiлив, цiлячись прямо
в серце. Пострiл даром не пропав — менкв упав мертвим”.
У росiйськiй казцi леший”, зi збiрника А.Афанасьєва, смелий
мисливець”, зустрiвши лiсовика, нацелился рушницею — бац! i
догодив йому в саме черево. Лiсовик застогнав, повалився було через
колоду, так негайно ж пiдвiвся й потягся вчащу.
А от як ловили татарського лiсовика шурале”: жители одне
лагодження, що перебувало поблизу лiсу, багато потерпiвши вiд нападiв
шурале на ïхнiх коней, ухитрилися пiймати його. Вони намазали спину
самого гарного коня смолою й пустили в табун. До вечора бачать, що на
цьому самому конi, сломя голову, скакає жiнка (шурале). Кiнь,
чуючи на собi незнайомого й дивного вершника, на овний хiд прискакав
прямо в починок. Збiглося все село подивитися на це чудовиська. Шурале
сидiв на конi особою назад i все ревiв. На ньому не було нiякого плаття,
голова маленька, волосся короткi, ока бiльшi, груди як у жiнки, висiли
через плече. На питання вiн не вiдповiдав, а тiльки ревiв: билтир кисги
(минулий рiк прищемив)”. От оповiдання, записаний тим же збирачем
про лiсовика-дитинi (чинке) . порiвнюваним iз хлопчиком рокiв дев'яти,
котрого виявив плачучоï в лiсi пiзнiм вечором якийсь старий.
Припускаючи, що це син сусiда, що загубився в лiсi, старий бере
хлопчика, привязивает до себе” i везе додому. едва хазяïн
в'ïхав у двiр, пси так i залилися. … Вiн вiдв'язав найду й
передав дружинi. А та, як глянула на нього при вогнi, що горiв
посерединi саклi, так i ойкнула, довiдавшись у ньому чинку”,
щетинистого й iз червоними маленькими вiчками. (Червонi очi в чуваського
арсури вiдзначає В.А.Ендеров). Баба накинулася на старого й давай
його сварити, навiщо вiн привiз лiсовика. Але робити було нема чого й
чинку довелося залишити в будинку. Лягаючи спати, чудовисько прив'язали
до крамницi й протримали в такому положеннi всю нiч. Ранком прийшли
робiтники й, побачивши прив'язаного хлопчика, пiдтвердили, що це чинка.
Потiм його розглядали тi, що зiбралися жiнки, яким вiн показував
жестами, як боляче мотузки рiжуть його тiло. Чинку вiдв'язали, пiсля
чого жiнки звернулися до нього з питанням, чи вмiє вiн шити. У
вiдповiдь на це чинка показував ïм руками, як шиють. Жестикулюючи,
лiсовик мукав. Нарештi всi присутнi, залишивши чинку в саклi на волi,
вийшли на ґанок; а той невидимо для всiх пробрався в сад и' почав
там щось збирати на землi i є. У цей час лунає гавкiт собак,
i пси кидаються до того мiсця, де перебуває чинка. Лiсовик,
рятуючись вiд собак, iз саду проникає в iнший двiр, а звiдти в
третiй, i зник”.
Але лiсовики ще й допомагали людям. У Бiлорусiï охвотники як
“дуць на хвоту, дак лiсовиковi молются”. В Архангельськiй
губернiï охотники буває лисичю ловлять, так щоб вiн звiра
посилав, входять у договiр з лiсовиком”. По повiр'ях
забайкальських козакiв иногда лiсовик допомагає мисливцям тим, що
приносить ïм уночi бiлок; але бiлки, яких мисливцi не встигнуть
обдерти до свiтанку, оживають i тiкають. За послуги лiсовик вiд людей
вимагає плати у виглядi частування горiлкою”.
А що буде, якщо мисливець не придушить лiсовиковi покладеного частування
або якось iнакше скривдить його? Вiдповiдь знаходимо в сценi ведмежого
свята в мансi: “Два мисливцi ловлять мережами качок i гусакiв i
дуже вдало — щораз витягають десятками; пояснюють це собi тим
обставиною, що один з них вiдмiнно наслiдує лементу рiзних птахiв.
Раптом є дочка менква й пропонує вiдразу ïм обом себе в
дружин, говорячи, що вдалим полюванням вони зобов'язанi ïй, тому що
вона заганяла птаха прямо в ïхнiй мережi. Вони вiдмовляються; та
роздратована йде, а на прощання говорить, що вони ïï не
забудуть. Приступилися пiсля цього до полювання й, скiльки не
намагалися, пiймати нiчого не могли: сидiли ще сiм днiв, запаси вже
виснажилися, пiшли додому, сподiваючись там взяти iз захованого в
коморi; приходять, виявляється комора згорiв; пiшли знову на
полювання, але як i ранiше безуспiшно; зрозумiли вони отут, що боротися
з дочкою менква ïм не пiд силу, стали ïï призивати, але
вона вже не була, i вони в страшних мученнях, у корчах гинуть вiд
голодноï смертi”.
Бувають i такi люди, якi знаються з лiсовиком, i лiсовик вiддає
ïм худобину. Та людина, виходить, i говорити з ним може, i побачити
його. Пiде вiн на перехрестя, засвище — а вiн отут i прийде.
Скаже, чи можна вiддати ïï. Коли можна — зазавжди
вiддасть”. Вiддати худобину є неможливим у тому випадку,
коли вона була завещана”, тобто обiцяна лiсовому царевi. Справа в
тому, що люди, що знаються з лiсовиками, при вигонi худоби на пасовище,
вступають в угоду з ним. Лiсовик обiцяє охороняти худобу вiд
вовкiв, ведмедiв i росомах, але за це одержує в дарунок двi або
три штуки iз череди. Такий сполучник з лiсовим духом уважається
найбiльшим грiхом i слова, за допомогою яких полягає вiн,
зберiгаються в глибокiй таємницi”.
Знаючи це, навряд чи ми можемо вважати цiлком надiйним наступний
вiдданий гласностi спосiб установлення контакту з лiсовиком:
“Хто хоче зiйтися з лiсовиком, повинен вiдправитися в лiс, зрубати
тупицею сосну в обхват, але так, щоб вона при падiннi упустила двi, хоча
б невеликi осики. На цi осики мужик встає, обратясь особою до
пiвночi, i говорить: лесовик-велетень, прийшов до тебе раб (iм'я рiк). З
уклоном: заведи з ним дружбу. Коли хоч, так топеря ж iди, а не хоч. Як
хоч”.
Є в словнику Даля й ще одне вираження: “Лiсовик пiдходить
грiтися до багать, але ховає пику”.