Драматургiя Дарио Фо

Син робiтника й селянки, Фо народився на пiвночi Iталiï в маленькому альпiйському сiльцi Сан Джано провiнцiï Варезе, де в тi часи ще iснували деякi форми усноï народноï творчостi , близького по естетицi до iталiйського театру масок. Його батько, член соцiалiстичноï партiï, був залiзничником, i вся сiм'я сповiдала антифашистськi iдеали. З дитинства у Фо виявилася значна зацiкавленiсть мистецтвом, i батьки прийняли нелегке для бiдноï сiм'ï рiшення — дати синовi утворення. З 1940 р. Фо вчився живопису на факультетi сценографiï в миланской Академiï Брера, а в 1945 р. вступив на факультет архiтектури Полiтехнiчного iнституту
У студентськi роки Фо почав писати. Спочатку це були невеликi iмпровiзованi монологи, сатиричнi скетчi, напiвфантастичного змiсту оповiдання (схожi на тi, що вiн чув вiд народних оповiдачiв у своєму селi), якi вiн виконував у дружньому колi й знайомих- студентiв Милана. Згодом вiн знайшов популярнiсть. В 1952 р. Фо запросили на радiо, де вiн з бiльшим успiхом виконував своï гумористичнi монологи
В 1953 р. Фо кардинально змiнив власне життя: вiн залишив iнститут i повнiстю вiддався театру. Разом з акторами Ф. Паренти й Д. Дурано вiн створив театр-вар'єте, для якого написав i поставив два сатиричних твори-фарсу Пальцем в око(1953) i Зв'язати здорових (1954), якi незабаром закрила цензура. Професiйному становленню Фо в тi роки сприяв французький мiм i режисер Жак Лекок. В 1954 р. драматург одружився з акторкою Франку Рамi, i вiдтодi вона стала його постiйною партнеркою й першою артисткою його театру. В 1955-1957 р. Фо написав сценарiï для кiно, виступав як художник i виконавець у деяких фiльмах, зокрема в режисера К. Лидзани. В 1959 р. вiн створив свiй театр, названий Трупа Дарио Фо — Франки Рамi, для якого писав комедiï. Серед його кращих добуткiв того часу — трьохактна п'єса Архангели не грають у флипер (Gli archangeli giocano a flipper, 1959), фарсова комедiя, сатира на чиновницьку бюрократiю в буржуазному суспiльствi, i комедiя Iзабелла, три каравели й базикало (Isabrella, tre caravelle e un cacciabelle, 1963) — про видатного мореплавця Христофорi Колумбе, його вiдкриттi й нелегких взаєминах з королiвською владою Iспанiï
Полiтичнi подiï у свiтi наприкiнцi 60-х рр., i насамперед вiйна у В'єтнамi, спонукували Фо зробити крутий поворот у своєму життi й кар'єрi. Драматург вiдмовився вiд ролi блазня буржуазiï, розiрвав з комерцiйним театром i вiддався боротьбi за соцiальну справедливiсть i права народу, ставши ярчайшим в Iталiï представником полiтичного театру — руху, що переживало в тi роки в краïнах Заходу свiй розквiт. Фо органiзував новий театр Нуова шена за пiдтримкою АРЦI (ARCI), культурноï органiзацiï iталiйськоï компартiï. Його театр об'ïздив всю краïну, показуючи спектаклi в самих вiддалених завулках, перед робiтниками фабрик i заводiв, виступаючи на площах i в трудових колективах. Фо написав i поставив кiлька комедiй про боротьбу пролетарiату з капiталом у стилiстицi агiтпропу, серед яких особливу популярнiсть одержала комедiя Робiтник знає 300 слiв, а хазяïн 1000. Тому вiн хазяïн (L'operaio conosce 300 parole 1000 per queato lui e il padrone, 1969).
Театр Фо глибоко пов'язаний з нацiональною театральною традицiєю комедiï дель арте, його п'єси вiдрiзняє iмпровiзацiйнiсть, вiдмову вiд психологiзму, об'єднання реальностi й фантастики, гротеск, буфонада, високий ритм, використання музики й пiсень В 1969 р. Фо створив свiй кращий добуток — Мiстерiю-Буф (Misted Buffo, 1969), комiчну мiстерiю по сюжетi Євангелiє, середньовiчних хронiк Iталiï й iнших європейських краïн. П'єса складається з окремих сцен: Воскресiння Лазаря, Народження комедiанта, Бонифаций VIII i iн. Створюючи Мiстерiю…, Фо опирався не на канонiчнi, а на апокрифiчнi євангелiя. Вiн ставився до Листа як до фольклору, брав з нього добре вiдомi всiм сюжети й iнтерпретував ïх на свiй лад. У п'єсi багато дiючих осiб, але, за задумом автора, неï виконує один актор як моноспектакль. Уперше Фо показав Мiстерiю-Буф в 1969 р. Вiдтодi змiст п'єси надзвичайно розширилося: щоб виконати ïï всю, потрiбний не один вечiр
П'єса має вiдкриту структуру, вона може прийняти й приймає новi сюжети, новi сцени, при цьому ïï структура не змiнюється, а залишається стiйкою. Властиво iгровий сюжет легко й вiльно переходить у пряме спiлкування iз залом. Фо пiдштовхує до розмови про проблеми сучасноï полiтики й використовує навiть самий маленький привiд, щоб почати iз залом бесiду. Маючи акторську волю й тонке вiдчуття залу, вiн iмпровiзує й iнодi зненацька навiть для своïх колег уводить у спектакль новi, незапланованi ранiше сцени. Не iснує двох однакових спектаклiв по Мiстерiï-Буф, та й опублiкованi варiанти п'єси вiдрiзняються друг вiд друга. Через спектакль перемiнялася аудиторiя Фо, змiнювався iз плином рокiв сам автор, змiнювався й мир за стiнами театру. Так серед персонажiв цiєï п'єси у свiй час побували (крiм властиво самих персонажiв комедiï) всi провiднi полiтики Iталiï й усього миру останнiх трьох десятилiть
Сатира Фо була спрямована не тiльки проти правлячих буржуазних партiй, а й проти полiтичноï лiнiï iталiйськоï компартiï. В 1970 р. пiсля тривалих дискусiй вiдбувся розрив: Фо й Рамi вийшли iз трупи Нуова шена i в тому ж роцi створили новий театральний колектив Ла Комуне, незалежний полiтично й економiчно й зорiєнтований на позицiю ультралiвих
Однiєï iз кращих, найбiльш завершених i доконаних комедiй Фо, що частiше iнших виконують у театрах рiзних краïн, є Випадкова смерть анархiста (Morte accidentale di un anarchico, 1970) — яскравого, сценiчного, сповненого гумору добуток. За формою й жанром — це фарс, стрiмкий, гострий, чудово розроблений. За змiстом — своєрiдне розслiдування загадковоï смертi людини, що випадково випав з вiкна полiцейськоï дiлянки при загадкових обставинах. Разом з тим цей добуток i про владу мистецтва над людьми (одна з улюблених тем театру Фо).
В 1977 р. Фо реалiзував серiю телевiзiйних проектiв, зокрема багатосерiйну телеверсiю спектаклю Мiстерiя-Буф. В 1982 р. драматург створив моноспектакль за матерiалами класичних стародавнiх фарсiв Непристойна байка, що мав успiх. З кiнця 70-х рр. для своєï дружини Фо написав кiлька п'єс, присвячених проблемам жiнки в сучасному суспiльствi. Серед них п'єса Весь будинок, постiль i церква (1977) i комедiя, що послужила причиною особливо великого резонансу, Вiльна пара. В 1997 р. Фо присудили Нобелiвську премiю з лiтератури. Проте, на думку багатьох, премiю вiн одержав за свою дiяльнiсть у цiлому. Як пояснював сам Фо, це визнання слова, що звучить зi сцени. Представляючи нового лауреата, постiйний секретар шведськоï Академiï С. Аллен сказав: Дарио Фо — одна iз центральних фiгур європейського театру останнiх десятилiть. Вiн наслiдує середньовiчних блазнiв, вiдважно критикуючи й захищаючи пригноблених. Вiн вiдкриває нам ока на зловживання вельмож i суспiльнi несправедливостi.