Деталiзована форма побуту в “Собачому серцi” Булгакова

В “Собачому серцi” ми знайдемо в ще бiльш деталiзованiй
формi всi тi ж знаки нормального побуту (культури плюс цивiлiзацiï,
плюс те, що зневажливо названо Маяковським “мiщанством”, а
Луначарским — “вульгарнiстю”). Професор
Преображенський з'являється в “чорно-бурих лисах”,
килими у квартирi “перськi”, та й сама квартира
складається iз семи кiмнат: у ïдальнi — обiдають, у
спальнi — сплять, у кабiнетi — працюють, в операцiйноï
— оперують. Апофеозом “перебування” є опис
обiду, що подається на розмальованих райськими квiтами тарiлках.
Рефреном звучать слова професора, — “Пропав Калабуховский
будинок!”, i саме будинок стає мiсцем боротьби культури з
антикультурою, побуту — сантибитом.
Поки горить “зелена лампа на столi”, поки калошi можна
залишити в пiд'ïздi, а сходи будуть вистелена дорiжкою, —
доти будуть лежати на столi “якiсь важкi книги зi строкатими
картинками” i золотитися “внутрiшнiсть Великого
театру”. Висока культура в Булгакова не тiльки невiд'ємна
вiд культури побутовий, але пов'язана з нею прочнейшими нитками: загине
одна — зникне й iнша. Знаком культури, що йде, є й теперiшня
жiночнiсть (недарма настiльки пiдкреслена письменником i у фантастичних
повiстях, i в “Майстру й Маргаритi”). Бесполость
диктується iдеологiзованiстю:
“- По-перше, ми не добродiï, — мовив нарештi самий юний
iз чотирьох — персикового виду
- По-перше, — перебив i його Пилип Пилипович, — ви чоловiк
або жiнка?
-…Яка рiзниця, товариш?”
Для булгаковськоï жiночностi не iснує границь вульгарностi
— i шовковi плаття, i фiльдеперсовi панчохи, i знаменитий крем, i
парфуми, i квiти, i романси утворять живу, переливчасту ауру
булгаковських красунь, що героïчно протистоять пролетарському
антипобуту. “Маяковський” Кульок своє перетворення
почав з перевдягання — “капелюх перемiнив на кепку”.
Булгаковський Кульок з'являється на свiтло в результатi
фантастичноï операцiï — i “кепка з качиним
носом” свiдчить про класову перевагу Полiграфа Полиграфовича,
особливу ворожiсть якого викликали крохмальнi серветки Адже саме
Полiграф Полиграфович i вульгарний по-справжньому, заперечить читач. I
буде, звичайно, зовсiм прав. Вульгарнiсть номер один — це
вульгарщина радянського способу життя, виродливого “нового”
i “здорового” побуту, вульгарщина антидуховностi й
антикультури. По словнику Даля — вульгарнiсть, заяложенiсть,
загальновiдомiсть. Вульгарний — “непристойний, шанований
грубим, простим, низьким, пiдлим, майданним”. А вульгарнiсть номер
два — це, по Далю же, “давнiй, старожитнiй, що здавна
ведеться; стародавнiй, древнiй, непокiйний”.
Вiдмовляючись, вiдрiкаючись вiд буржуазноï
“вульгарностi”, культура вiдмовлялася вiд себе самоï
— вiд тоï повторюваностi, рутинностi й ритуальностi, що
ïï постiйно, як ґрунт, подпитивала.
Пушкiн наприкiнцi життя не випадково сформулював свiй iдеал життя як
апофеоз вульгарностi: “Мiй iдеал тепер — господарка.
Моï бажання — спокiй, Так щей горщик, Так сам великий”.
Гоголь, що зобразив вульгарнiсть вульгарноï людини в “Мертвих
душах”, створив поезiю вульгарностi в “Старосвiтських
помiщиках”. Вульгарного вiршотворця Лебядкина недарма числили у
своïх попередниках обериути. “Я ввiв у лiтературу самого
дрiб'язкового, скороминуще, невидимi руху душi, павутинки побуту”,-
пишався В.Розанов. Романтична установка революцiйних демократiв, що
постiйно воювали з вульгарнiстю в прозi й поезiï, що бачили в нiй
свого другого — пiсля “гноблення народу” —
ворога, була ïм осоромлена. I осоромлена за допомогою
наипошлейшего, можна сказати, приклада — з низького побуту. “-
Що робити? — запитав нетерплячий петербурзький юнак.- Як що
робити; якщо це лiто — чистити ягоди й варити варення, якщо зима
— пити iз цим варенням чай”. Виходило, що саме в боротьбi з
вульгарнiстю, в “всесвiтнiх” питаннях, у романтичних
закликах (до скинень i здiйснень) головна-те вульгарнiсть i гнiздиться.
А те, що вiд Бєлiнського до Чернишевського називалося
“вульгарнiстю” (i, помiчу, продовжує за дурною
традицiєю називатися й сьогоднi), є нормою життя. Iстинно ж
вульгарним з'являється чорт в “Братах Карамазових”,
його спадкоємець Коровьев в “Майстру й Маргаритi”.
Вульгарним з'являється й Понтiй Пiлат, якому в епiлозi роману
знову кривить рот снобiстська гордовитiсть: “Боги, боги… яка
вульгарна страта!”,- а зовсiм не Иешуа, що говорить йому
генiальноï банальностi
Слова “мiщанство”, “вульгарнiсть”, “зразки
помилкового смаку” (останнє виречення належить
Бєлiнському) дiють на нашу науку, як удав на кролика: свiдомiсть
ученого оцепеневает i продуцирует уже заздалегiдь негативну реакцiю.
Саме цим можна пояснити ту “несподiванку” (насправдi —
закономiрнiсть), що для Л. Я. Гинзбург з'явився “iнтерес
Заболоцкого до деяких вiршiв Бенедиктова”. “Так, в 1933 роцi
Заболоцкий вiдкидав Пастернаку, Мандельштама” — звiдки ж
виникла симпатiя до “вульгарного” Бенедиктову? У цих же
замiтках Л. Я. Гинзбург пише:
“Антимiщанська тема особливо зближала Олейникова з раннiм
Заболоцким”. Тим часом у контекстi безоцiнного вiдношення до
вульгарностi, мiщанству й дурновкусию Бенедиктова (або капiтана
Лебядкина) цей iнтерес закономiрний
Вiдношення Олейникова, раннього Заболоцкого, Хармса до того, що
позначається як вульгарнiсть i банальнiсть, було творчим,
вбираючим, образотворчим. Обериути “знiмали” вульгарщину з
вульгарностi, не тiльки остраняя ïï, але навiть —
любуючись ïй. Те, що Л. Я. Гинзбург називає в них
“викриттям i сатирою”, стихiєю
“галантерейноï мови”, “мови пiдробленоï
еротики, бутафорського естетизму”, було гротескним вiдродженням
зневажуваного iдеологiчно “низу” життя й культури,
принциповою вiдмовою вiд котурнiв радянськоï
“високоï” культури
Реакцiя Заболоцкого й iнших обериутов проти вiдомостi художнього —
до високого була спробою вiдстояти автономiю мистецтва вiд
iдеологiï. “Низова” культура виставлялася за дверi
“гарного” суспiльства, але вона верталася в культуру через
обериутов, що висмiюють лицемiрство новоï
“високоï” культури — що укреплялись соцреализма,
що создали своï власнi клiше, свiй канон