Анатоль Франц французький письменник, лауреат Нобелiвськоï премiï 1921 року
Художня творчiсть Франса вiдрiзняється надзвичайною культурною
насиченiстю. Вiн — ерудит, що часто користується культурними
алюзiями й ремiнiсценцiями. Ж.. Леметр писав про Франсе: Розум цього
неймовiрно освiченого лiтератора, досить спритн i витонченого, увiбрав
всi iнтелектуальнi надбання нашого сторiччя; я не знаю iншого
письменника, який би вiдображав реальнiсть крiзь такий найбагатший шар
науки, лiтератури, що предидут вражень i мiркувань. Франс з'єднав
у собi iнтелектуала-ерудита й спостерiгача-iмпресiонiста. Потужна фiлолофсько-
моралiстична й рацiоналiстична традицiя у творчостi Франса
поєднується з культурою iмпресiонiстського бачення й листа
Видатний письменник-реалiст, вiн розглядає суспiльнi явища в
ïхнiй перспективi й дiалектичному розвитку. Його художнє
мислення вiдрiзняється масштабнiстю й глибиною проникнення в
сутнiсть того, що вiдбувається. В 1921 р. Франс став лауреатом
Нобелiвськоï премiï. У рiшеннi Нобелiвського комiтету
пiдкреслювалося, що премiя присуджується за блискучi лiтературнi
досягнення, позначенi шляхетнiстю й строгiстю стилю, чутливiстю людини з
великою душею, зворушливою яснiстю й справжнiм французьким
темпераментом.
Франс народився в сiм'ï паризького книгаря. Дитинство майбутнього
письменника пройшло в батькiвськiй книгарнi, де панував культ
друкованого слова. У книгарнi, розташований на набережнiй Малаке,
найчастiше навiдувалися вiдомi критики й письменники (у тому числi брати
Гонкури). Закiнчивши коледж Св. Станiслава в 1862 р. i одержавши солiдне
гуманiтарне утворення й звання бакалавра (1864), Франс почав лiтературну
дiяльнiсть. Вiн спiвробiтничав з рiзними виданнями, писав бiблiографiчнi
огляди, статтi для довiдникiв i енциклопедiй, рецензiï, передмови
до книг. В 1867 р. побачили мир першi лiтературнi твори Франса —
кiлька вiршiв, у яких поет порозумiвся у своïх республiканських
симпатiях. В 1868 р. вийшов друком лiтературний^-лiтературний-iсторико-
лiтературний нарис Франса про А. де Вiньï, де виразно помiтний
вплив концепцiï трьох факторiв И. Тена. Творчiсть А. де Вiньï
дослiдник розглядає як прояв конфлiкту думки й дiï у
свiдомостi поета
Франс досить прохолодно поставився до встановлення Паризькоï
комуни: вiн покинув Париж i перечекав буремнi днi у Версалi. В 1876 р.
Франс обiйняв посаду бiблiотекаря в бiблiотецi Сенату. Тодi ж вiн
познайомився iз Ш. Леконтом де Лiллем, налагодив дружнi стосунки з
парнасцами, спiвробiтничав з поетичним альманахом Сучасний Парнас.
Перший поетичний збiрник Франса Золотi поеми (Poemes d'ores, 1873) став
свiдченням того, що Франс успiшно засвоïв канони парнаской
естетики. Описовiсть, прагнення до об'єктивностi, певна
статичнiсть образа в об'єднаннi з його колористической i
пластичною виразнiстю — от головнi особливостi поезiï Франса.
Провiдна думка збiрника — у природi й у життi триває
безперервна боротьба — до певноï мiри сформувалася пiд
впливом доктрини Ч. Дарвiна, яким Франс iз молодостi захоплювався У
драматичнiй поемi Коринфская весiлля (Les Noces corinthiennes, 1876)
розповiдається про трагiчну любов молодого пастуха Гиппия до юного
Дафни. Героï поеми стають жертвами християнського догматизму й
релiгiйноï нетерпимостi. У поемi помiтне вплив, що зробили на
Франса роботи е. Ренана. У повiстях Иокастa (Iocaste, 1879) i Худючий
кiт (Le Chat maigre, 1879) Франс уперше звернувся до сучасного
матерiалу, змалював звичаï й характери сучасникiв. У квiтнi 1877 р.
письменник одружився з Марi Валерi де Совилл, дочкою значного чиновника
мiнiстерства фiнансiв, i подружня пара оселилася в особняку на вулицi
бiля Булонского лiсу. В 1881 р. Франс став батьком: у нього народилася
дочка Сюзанна, що вiн любив все своє життя. Проте, як згодом
виявиться, шлюб Франса не був довговiчним. Для дружини була далека, як
духовне життя письменника, так i його творчiсть, тому в 1892 р. Франс
розвелися
Лiтературне визнання Франсу принiс роман Злочин Сильвестра Боннара (Le
Crime de Sylvestre Bonnard, 1881). Академiк Сильвестр Боннар
присвячує своє життя пошуку стародавнiх рукописiв, живе у
звичайному й затишному свiтi думки, своïх наукових дослiджень i
книг. Але в цьому штучному свiтi, обмеженому кабiнетом i бiблiотекою,
час вiд часу повiває вiтерець живого життя: чи те книгоноша м.
Кокоз iз його iсторiями; молода незнайомка з дитиною, якою Боннар на
Рiздво посилає полiно, щоб вони могли зустрiти свято в теплому
житлi, чи те внучка жiнки, що Боннар колись любив — Жанна-
Олександр, що потрапила в руки пройдисвiтiв. Намагаючись вирвати сироту
iз принизливоï ситуацiï, у яку вона потрапила, Боннар
наважується на вчинок, що за тодiшнiми законами трактувався як
злочин: вiн викрадає дiвчину з пансiону панi Префер i видає
ïï замiж за один зi своïх учнiв
В Злочинi Сильвестра Боннара Франс виробляє принципи нового типу
роману. У центрi добутку — герой-iнтелектуал, iдеолог, що вiдчутно
реагує на все, що вiдбувається навколо, i будує
важливi висновки з, на перший погляд, несуттєвих фактiв, подiй i
спостережень. Сюжет роману розвертається як експеримент над
iдеєю. Автор начебто перевiряє основну тезу свого героя:
…Марнувати своï днi на старi тексти — це ще не життя.
Конфлiкт роману здобуває фiлософський характер: у суперечку
вступають не характери, а рiзнi погляди на сенс життя й покликання
людини. Пiдкреслюючи невiрогiднiсть, неповноцiннiсть Боннаровой життя,
вiдiрваноï вiд миру дiï й зосередженоï на культурних
надбаннях, Франс разом з тим показує i його антагонiстiв —
дiяльних, але бездуховних панi Префер i метра Муша.
Перенесення акценту з iнтриги на розвиток думки героя, його внутрiшнього
миру обумовило певну самостiйнiсть двох частин роману Франс: Полина i
Жанна-Олександр. Першi читачi й критики роману навiть висували
обвинувачення письменниковi в аморфностi композицiï. Проте, обидвi
частини об'єднанi образом головного героя й спiльнiстю порушених у
них проблем. Франс розглядає в романi питання про спiввiдношення
мислення й дiï, миру культури й об'єктивноï реальностi.
У фiналi добутку письменник вiдмiнюється до думки про необхiднiсть
синтезу цих двох сфер. Злочин Боннара, на думку автора, полягає не
в тiм, у чому його обвинувачує суспiльство й закон. Сам Боннар
називає себе злочинцем тодi, коли, вiддавши Жаннi-Олександр у
придане свою бiблiотеку, не може удержатися вiд того, щоб не забрати з
ïï трохи найбiльш дорогих для нього книг. Боннар не здатний
домогтися єдностi думки й дiï. Мир мислення й культури
залишається для нього все-таки реальнiше миру дiï. Але цей
мир може знищити живе життя — так само, як казки, якi Боннар
розповiдає своєму хворобливому й вразливому онуковi,
остаточно калiчать кволе єство хлопчика, прискорюючи його смерть
В Злочинi Сильвестра Боннара виразно виявилася самобутнiсть
письменницькоï манери Франса: його iронiя, гумор, скептицизм,
майстернiсть iстотноï фрази й точного слова. Роман був вiдзначений
премiєю французькоï Академiï
