КГБ: Киевская городская библиотека		URL: http://lib.misto.kiev.ua/UKR/VPRAVA/LITERATURA_SVITOVA/TVORI_NOVIX_AVTORIV/anatol_franc_francuzkiy_pismennik.dhtml

	Анатоль Франц французький письменник, лауреат НобелIвськоÏ премIÏ 1921 року Художня творчiсть Франса вiдрiзняється надзвичайною культурною насиченiстю. Вiн — ерудит, що часто користується культурними алюзiями й ремiнiсценцiями. Ж.. Леметр писав про Франсе: Розум цього неймовiрно освiченого лiтератора, досить спритн i витонченого, увiбрав всi iнтелектуальнi надбання нашого сторiччя; я не знаю iншого письменника, який би вiдображав реальнiсть крiзь такий найбагатший шар науки, лiтератури, що предидут вражень i мiркувань. Франс з'єднав у собi iнтелектуала-ерудита й спостерiгача-iмпресiонiста. Потужна фiлолофсько- моралiстична й рацiоналiстична традицiя у творчостi Франса поєднується з культурою iмпресiонiстського бачення й листа
 Видатний письменник-реалiст, вiн розглядає суспiльнi явища в ïхнiй перспективi й дiалектичному розвитку. Його художнє мислення вiдрiзняється масштабнiстю й глибиною проникнення в сутнiсть того, що вiдбувається. В 1921 р. Франс став лауреатом Нобелiвськоï премiï. У рiшеннi Нобелiвського комiтету пiдкреслювалося, що премiя присуджується за блискучi лiтературнi досягнення, позначенi шляхетнiстю й строгiстю стилю, чутливiстю людини з великою душею, зворушливою яснiстю й справжнiм французьким темпераментом.
 Франс народився в сiм'ï паризького книгаря. Дитинство майбутнього письменника пройшло в батькiвськiй книгарнi, де панував культ друкованого слова. У книгарнi, розташований на набережнiй Малаке, найчастiше навiдувалися вiдомi критики й письменники (у тому числi брати Гонкури). Закiнчивши коледж Св. Станiслава в 1862 р. i одержавши солiдне гуманiтарне утворення й звання бакалавра (1864), Франс почав лiтературну дiяльнiсть. Вiн спiвробiтничав з рiзними виданнями, писав бiблiографiчнi огляди, статтi для довiдникiв i енциклопедiй, рецензiï, передмови до книг. В 1867 р. побачили мир першi лiтературнi твори Франса — кiлька вiршiв, у яких поет порозумiвся у своïх республiканських симпатiях. В 1868 р. вийшов друком лiтературний^-лiтературний-iсторико- лiтературний нарис Франса про А. де Вiньï, де виразно помiтний вплив концепцiï трьох факторiв И. Тена. Творчiсть А. де Вiньï дослiдник розглядає як прояв конфлiкту думки й дiï у свiдомостi поета
 Франс досить прохолодно поставився до встановлення Паризькоï комуни: вiн покинув Париж i перечекав буремнi днi у Версалi. В 1876 р. Франс обiйняв посаду бiблiотекаря в бiблiотецi Сенату. Тодi ж вiн познайомився iз Ш. Леконтом де Лiллем, налагодив дружнi стосунки з парнасцами, спiвробiтничав з поетичним альманахом Сучасний Парнас.
 Перший поетичний збiрник Франса Золотi поеми (Poemes d'ores, 1873) став свiдченням того, що Франс успiшно засвоïв канони парнаской естетики. Описовiсть, прагнення до об'єктивностi, певна статичнiсть образа в об'єднаннi з його колористической i пластичною виразнiстю — от головнi особливостi поезiï Франса. Провiдна думка збiрника — у природi й у життi триває безперервна боротьба — до певноï мiри сформувалася пiд впливом доктрини Ч. Дарвiна, яким Франс iз молодостi захоплювався У драматичнiй поемi Коринфская весiлля (Les Noces corinthiennes, 1876) розповiдається про трагiчну любов молодого пастуха Гиппия до юного Дафни. Героï поеми стають жертвами християнського догматизму й релiгiйноï нетерпимостi. У поемi помiтне вплив, що зробили на Франса роботи е. Ренана. У повiстях Иокастa (Iocaste, 1879) i Худючий кiт (Le Chat maigre, 1879) Франс уперше звернувся до сучасного матерiалу, змалював звичаï й характери сучасникiв. У квiтнi 1877 р. письменник одружився з Марi Валерi де Совилл, дочкою значного чиновника мiнiстерства фiнансiв, i подружня пара оселилася в особняку на вулицi бiля Булонского лiсу. В 1881 р. Франс став батьком: у нього народилася дочка Сюзанна, що вiн любив все своє життя. Проте, як згодом виявиться, шлюб Франса не був довговiчним. Для дружини була далека, як духовне життя письменника, так i його творчiсть, тому в 1892 р. Франс розвелися
 Лiтературне визнання Франсу принiс роман Злочин Сильвестра Боннара (Le Crime de Sylvestre Bonnard, 1881). Академiк Сильвестр Боннар присвячує своє життя пошуку стародавнiх рукописiв, живе у звичайному й затишному свiтi думки, своïх наукових дослiджень i книг. Але в цьому штучному свiтi, обмеженому кабiнетом i бiблiотекою, час вiд часу повiває вiтерець живого життя: чи те книгоноша м. Кокоз iз його iсторiями; молода незнайомка з дитиною, якою Боннар на Рiздво посилає полiно, щоб вони могли зустрiти свято в теплому житлi, чи те внучка жiнки, що Боннар колись любив — Жанна- Олександр, що потрапила в руки пройдисвiтiв. Намагаючись вирвати сироту iз принизливоï ситуацiï, у яку вона потрапила, Боннар наважується на вчинок, що за тодiшнiми законами трактувався як злочин: вiн викрадає дiвчину з пансiону панi Префер i видає ïï замiж за один зi своïх учнiв
 В Злочинi Сильвестра Боннара Франс виробляє принципи нового типу роману. У центрi добутку — герой-iнтелектуал, iдеолог, що вiдчутно реагує на все, що вiдбувається навколо, i будує важливi висновки з, на перший погляд, несуттєвих фактiв, подiй i спостережень. Сюжет роману розвертається як експеримент над iдеєю. Автор начебто перевiряє основну тезу свого героя: …Марнувати своï днi на старi тексти — це ще не життя. Конфлiкт роману здобуває фiлософський характер: у суперечку вступають не характери, а рiзнi погляди на сенс життя й покликання людини. Пiдкреслюючи невiрогiднiсть, неповноцiннiсть Боннаровой життя, вiдiрваноï вiд миру дiï й зосередженоï на культурних надбаннях, Франс разом з тим показує i його антагонiстiв — дiяльних, але бездуховних панi Префер i метра Муша.
 Перенесення акценту з iнтриги на розвиток думки героя, його внутрiшнього миру обумовило певну самостiйнiсть двох частин роману Франс: Полина i Жанна-Олександр. Першi читачi й критики роману навiть висували обвинувачення письменниковi в аморфностi композицiï. Проте, обидвi частини об'єднанi образом головного героя й спiльнiстю порушених у них проблем. Франс розглядає в романi питання про спiввiдношення мислення й дiï, миру культури й об'єктивноï реальностi. У фiналi добутку письменник вiдмiнюється до думки про необхiднiсть синтезу цих двох сфер. Злочин Боннара, на думку автора, полягає не в тiм, у чому його обвинувачує суспiльство й закон. Сам Боннар називає себе злочинцем тодi, коли, вiддавши Жаннi-Олександр у придане свою бiблiотеку, не може удержатися вiд того, щоб не забрати з ïï трохи найбiльш дорогих для нього книг. Боннар не здатний домогтися єдностi думки й дiï. Мир мислення й культури залишається для нього все-таки реальнiше миру дiï. Але цей мир може знищити живе життя — так само, як казки, якi Боннар розповiдає своєму хворобливому й вразливому онуковi, остаточно калiчать кволе єство хлопчика, прискорюючи його смерть
 В Злочинi Сильвестра Боннара виразно виявилася самобутнiсть письменницькоï манери Франса: його iронiя, гумор, скептицизм, майстернiсть iстотноï фрази й точного слова. Роман був вiдзначений премiєю французькоï Академiï


URL: http://lib.misto.kiev.ua/UKR/VPRAVA/LITERATURA_SVITOVA/TVORI_NOVIX_AVTORIV/anatol_franc_francuzkiy_pismennik.dhtml