Поезiя Асєєва 20-х рокiв

Романтичним пафосом революцiйного перетворення реального миру перейнята
в 20-е роки й поезiя Миколи Асєєва,190 невiльна вiд деяких
крайнiх захоплень свого часу. А саме, соратник Маяковського й сам
лефовец, Асєєв примiрить спочатку до своєï
поезiï лефовскую iдею рацiоналiзацiï людини. Думка про
перевагу другою, створеною людиною природи над природою природноï,
можна сказати, витала в розпеченому повiтрi 20-х рокiв. Ïï
програмним вираженням у поезiï з'явився вiрш Асєєва Про
нього (1922), де викладався мiф про перетворення живого солов'я в
механiчного, тому що перший виявився слабкий, нездатний оспiвати завод,
щозачарував його сталеливарний. Розумнi iнженери й технологи прийшли на
допомогу бiднiй природi й, розпилявши живого, але його подобi
сконструювали сталевого, що тiльки й може, мов, упоратися iз соцiальним
замовленням епохи. Але це майже єдиний приклад беззастережного
проходження Асєєвим лефовской програмi. I вже в iншому вiршi
того ж року (Про звичайний) поет звертається з повними замилування
словами до живого солов'я. Окремi образи цього вiрша, сам його
несамовитий ритм не випадково асоцiюються з деякими мотивами
схiдноï поезiï. Звертаючись до одному з ортодоксальиейших
виразникiв iдеï механизирования майбутнього життя А. Гастеву й
називаючи його Овiдiєм гiрникiв, шахтарiв, слюсарiв,
Асєєв проте пе ладь доповнити дзвiнкого й сталевого Гастева
ще й природним початком: Щоб ти зарокотав, як жолоб, вiд лайливих маевих
дощiв.
Однак справжнє своє звучання поезiя Асєєва 20-х
рокiв знайшла у своєрiдному лiричному трактуваннi романтичного
пафосу епохи, протипоставленого безкрилоï непiвськоï
дiйсностi, що поет сприйняв болiсно й важко (Лiричний вiдступ, 1924;
Чужа, 1928). Вiрш Час кращих (1926), написане у зв'язку з раптовою
смертю Ф. Дзержинського, з'єднує пафос революцiйноï
епохи й волю, думку й почуття, романтику й дiловитiсть. У кутими,
роздiленими глибокими ритмiчними паузами рядках поет дає вiдчути
не тiльки напряженнейшее протистояння, з одного боку, ще вiдсталого,
величезного, нерухливого краю Росiï, а з iншого боку — майже
нелюдськоï волi комунiстiв, що намагаються, не щадячи сил,
своïми плечима пiдняти цю важко пiднiмальну польову широчiнь. Вiн
розкриває ïхнiй зв'язок:

Умираємо? Нi, не вмираємо — порохом iдемо в тебе, Земля!

Таке драматизирование споконвiчного пейзажу — нове явище в росiянцi поезiï Вiдчуттям трагiчноï романтики життя перейнятi в 20-е роки кращi асеевские добутку. Такий цикл вiршiв Синi гусари (1925), присвячений пам'ятi декабристiв. Всi п'ять коротких фрагментiв поетичноï сюïти стрiмко розвивають тему подiй столiтньоï давнини — вiд таємних зборiв змовникiв до трагiчного фiналу. Однак сюжет рухається не описово, його органiзують елементи саморозкриття героïв, ïх уривчасто пiдслуханi поетом реплiки, тости й одкровення на дружнiй гулянцi i як ïхнє продовження — розмови в сапах на морозних вулицях Петербурга. Словом, те, що випадково виплеснулося в зимовий петербурзький пейзаж i як би назавжди збереглося в хитких обрисах його тiней:

Тихi гiтари, холоньте, тремтячи: Синi гусари пiд снiгом лежать!

Баладний вiрш циклу витриманий у рiвному ритмi гiтарного говору: пружнi, тугi рядки квапливо бiжать i обриваються трагiчною кiнцiвкою. Кожний рядок як би вихоплює з мороку петербурзькоï грудневоï ночi те один, те iнший штрих: Тiнi але Ливарному летять назад. Брови з-пiд кiвера Палацам загрожують.
Асеевский оптимiзм 20-х рокiв харчується по перевазi тим
романтичним проблиском майбутньогоього, що тiльки вузьким променем
пронизував ще далеко не свiтлий, не iдеальний побут дiйсностi. Ми живемо
ще дуже рано, На самiй смужцi зорi, Що горить нам через бур'ян, Наше
життя й далечiнь опромiнивши (Ми живемо, 1928). I все-таки мир уже як би
осiянний протягом, що вiє iз завтра в сьогоднi, i вже
пробивається комунiстична зоря. Звiдси вiдбувається
особлива, ранкова свiжiсть асеевского пейзажу: Через хмару, через туман,
На наскрiзному слiпучому вiтрi Ми живемо ще дуже рано, На свiтлi, У
росi, Поутру. У сьогоденнi поетовi симпатично тiльки те, що тягнеться,
рветься до майбутнього (Вуличнi вiршi, 1926; Москворецкие частiвки,
1927, i iн.).
Сама поезiя для Асєєва не що iнше, як засiб наближення цього
майбутнього, що пробивається в сьогодення поки що тiльки як
паросток або промiннячко. Лiричний фейлетон Асєєва, на
користь якого поет неодноразово висловлювався, по сутi справи була новим
типом лiричного переживання, що вiдповiдає активному вторгненню
поета в жизнестроительство. Цей вихiд лiрики на широкий простiр
суспiльних iнтересiв сам поет пояснював прагненням злити свiй маленький
людський мирок iз загальним вибухом, iз загальним розливом безлiчi
хвиль, почуттiв, внутрiшньоï приголомшеностi.Така тяга до вiрша
соцiально значимому позначилася па деяких особливостях асеевской
поетики. Не тiльки словник квалiфiкованого технiка, але й стих знайшов
характерну напористiсть, енергiйнiсть. Ще на ранньому шляху
своєï творчостi , вiдмовившись вiд романтичних скитаний по
нетрям мелодизированной символiки, Асєєв активнiше, нiж хто-
небудь iнший, слiдом за Маяковським розробляє iнтонацiйний початок
вiрша. I розбивку рядкiв але ударних груп аргументує необхiднiстю
виявити насамперед ораторську домiнанту поетичного мовлення