Культова фiгура вiсiмдесятих: Висоцький

Касети з його пiснями переписували нескiнченно — i затирали до
дiр вiд постiйного прослуховування. Його обожнювали все — i
пiдлiтки, хрипкими голосами в пiд'ïздах певшие пiд Висоцького, i
запеклi театрали, i питущi офiцери в далеких гарнiзонах, i iнтелiгенти,
i кримiнальники, i дисиденти, i кагэбэшники. Вiд тайги до британських
морiв. I кожний знаходив своє, лише про нього сказане, до болю
рiдне. Було й про тещу. Було й про волю. Було й про вiйну. I про спорт.
I про алкоголiкiв. I про шизофренiкiв. I про морякiв-шоферiв. I про
скелелазiв. I все — зненацька, щиро, забавно, без дурного офiцiозу
й зайвоï слiзливостi.
Органiчний сплав артистичного дарування, своєрiдноï манери
виконання й щиростi створив чудо. Але й тексти пiсень, самi по собi, не
тiльки доводилися до двору, але й легко запам'ятовувалися, ставали
iстинно народними — i при цьому гаряче улюбленими. Як, наприклад,
вiдразу розiйшлася по краïнi пiсля фiльму Вертикаль Пiсня про
друга:

• Якщо друг виявився раптом
• И не друг i не ворог, а так…
• Якщо вiдразу не розбереш,
• Поганий вiн або гарний…

Вiн багато писав i спiвав про вiйну. Про вiйну тодi писали все. Але в його пiснях звучало особисте: не те, що почувала краïна, громадськiсть i т.п., не те, що покладалося почувати, а те, що дiйсно вiдчувалося — i воно не здавалося дрiбнiше, а зачiпало глибше. Його пiснi про вiйну дивно людянi. …Вiн мовчав невлад i ïï такт пiдспiвував, Вiн завжди говорив про iнше, Вiн менi спати не давав, вiн зi сходом вставав, А вчора не повернувся з бою… I як пронизливо звучить: Нинi вирвалося — начебто з полону весна — Помилково окликнув його я: Друг, залиш покурити! — а у вiдповiдь — тиша… Вiн учора не повернувся з бою. Його пiснi — своєрiдна енциклопедiя народного життя. Сатира, гротеск — i вiдразу глибоко лiричнi рядки, i дуже особистi, наболiлi:

• Я не люблю впевненостi ситоï,
• Уж краще нехай вiдмовлять гальма
• Прикро менi, коли слово честь забуте
• И коли в честi наклепи за очi
• Коли я бачу зламанi крила,
• Немає жалостi в менi, i не спроста:
• Я не люблю насилья й бессилья,
• От тiльки жаль розп'ятого Христа.
• Я не люблю себе, коли я боюся,
• Я не терплю, коли безневинних б'ють
• Я не люблю, коли менi лiзуть у душу,
• Тим бiльше, коли в неï плюються

Вiн працював з повною самовiддачею, на нервi, заганяючи себе, як кiнь. I сам почував, що надто… але натура не дозволяла жити по-iншому. Начебто передчував, що жити залишилося небагато.

• Сгину я — мене пушинкою ураган змете
• з долонi,
• И в санях мене галопом спричинять по снiгу
• ранком, -
• Ви на крок неквапливий перейдiть,
• моï конi,
• Хоч небагато, але продовжите шлях
• до останнього притулку!
• Чутьпомедленнее, конi, ледве помедленнее!
• Не укажчики вам батiг i батiг!
• Але щось конi менi попалися
• вибагливi -
• И дожити не встиг, менi доспiвати не встигнути

Обстановка у краïнi була не сама пiдходяща для щиростi. Вiн уколював, як каторжний — у театрi, на концертах — але було вiдчуття, що всi впустую, що Слово грузне в павутинi неправди й лицемiрства. Його обожнювала краïна — вiд мала до велика, — а офiцiйно його як би й не було. Самопальными касетами можна було заповнити невелике море, а пластинок — раз-два й обчелся. Так i жив. Мотався з гастролями. Виступав у якихось закуткових клубах i дико утомлювався. Мучила депресiя, намагався рятуватися споконвiчним росiйським засобом — алкоголем i новомодним iноземним — наркотиками. Що тiльки наблизило розв'язку. Завдяки Висоцькому, Галичевi, Окуджаве, Визбору, Кiмовi давно забутий — середньовiчний — жанр бардовской пiснi знайшов нове життя, завоював заслуженi любов i повагу. Але, не будь Висоцького, авторська пiсня залишилася б захопленням досить невеликоï групи прихильникiв. Висоцький як аудиторiя подарував ïй всю краïну.
Настало нове час. I пролунали новi пiснi: Андрiй Макаревич, Вiктор
Цой, Iлля Годувальникiв, Юрiй Шевчук, Борис Гребєнщиков… Не
будь у ïхнiх авторiв дитячого захоплення Висоцьким — чи
почули б ми ïх?