Переказ повести Сотникiв — Глава перша

Вони йшли лiсом по глухим, занесеним снiгом дорозi, на якiй уже не
залишилося й слiду вiд кiнських копит, полозiв або нiг людини. Отут,
напевно, i влiтку небагато ïздили, а тепер, пiсля довгих лютневих
заметiлей, усе зарiвняло снiгом, i, якби не лiс — ïли
уперемiж з вiльшняком, що нерiвно розступався в обидва боки, образуя
тускло коридор, що бiлiє в ночi, — було б важко й зрозумiти,
що це дорога. I все-таки вони не помилилися. Удивляючись крiзь голими,
затягнутими сутiнками чагарник, Рибалка усе бiльше дiзнавався ще з осенi
мiсця, що запам'яталися йому. Тодi вiн i ще четверо iз групи Смолякова
якось надвечiр теж пробиралися цiєю дорогою на хутiр i теж з
намiром розжитися якими-небудь продуктами. Геть саме й знайомий овражек,
на краю якого вони сидiли втрьох i курили, чекаючи, поки двоє, що
пiшли вперед, подадуть сигнал iти всiм. Тепер, однак, у яр не сунутися:
iз краю його звисав наметений хуртовиною карниз, а голi деревця на схилi
по самi верхiвки потопали вснегу.
Поруч, над вершинами ялин, легонько сковзала в небi стерта половинка
мiсяця, що майже не свiтил — лише слабко поблискував у холодному
мерехтiннi зiрок. Але з ним було не так самотньо в ночi —
здавалося, начебто хтось жив i добрий ненав'язливо супроводжує
ïх у цьому шляху. Вiддалiк у лiсi було мрачновато вiд темноï
мiшанини ялин, пiдлiска, якихось неясних тiней, безладного сплетення
захололих галузей; поблизу ж, на чистiй бiлизнi снiгу, дорога
проглядалася без працi. Те, що вона пролягала тут по недоторканiй
цiлинi, хоча й утрудняло ходьбу, зате страхувало вiд несподiванок, i
Рибалка думав, що навряд чи хто стане пiдстерiгати ïх у цiй
глухоманi. Але все-таки доводилося бути насторожi, особливо пiсля
Глинян, бiля яких вони години два назад ледь не напоролися на нiмцiв
На щастя, на околицi села зустрiв дядько iз дровами, вiн попередив про
небезпеку, i вони повернули в лiс, де довго проплутали в заростях, поки
не вибралися на цю дорогу
Втiм, випадкова сутичка в лiсi або в поле не дуже страшила Рибалки: у
них була зброя. Правда, обмаль набралося патронiв, але отут нiчого не
поробиш: тi, що залишилися на Горєлому болотi, вiддали ïм що
могли зi своïх теж бiльш нiж убогих запасiв. Тепер, крiм п'яти штук
у карабiнi, у Рибалки позвякивали ще три обойми в кишенях кожушка,
стiльки ж було й у Сотникова. Жаль, не прихопили гранат, але, може,
гранати ще й не знадобляться, а до ранку обоє вони будуть у
таборi. Принаймнi, повиннi бути. Правда, Рибалка почував, що пiсля
невдачi в Глинянах вони небагато запiзнюються, треба було квапити, але
пiдводив напарник
Увесь час, поки вони йшли лiсом, Рибалка чув за спиною його глухуватий,
простудний кашель, що лунав iнодi ближче, iнодi далi. Але от вiн зовсiм
затих, i Рибалка, зменшивши крок, оглянувся — неабияк вiдставши,
Сотникiв ледь тягся в нiчному сутiнку. Придушуючи нетерпiння, Рибалка
мiнуту дивився, як той утомилося тягнеться по снiгу у своïх
незграбних, стоптанных бурках, якось незнайомо опустивши голову в
глибоко насунутiй на вуха червоноармiйськiй пiлотцi. Ще видали в
морознiй нiчнiй тишi почувся його частий, утруднений подих, з яким
Сотникiв, навiть зупинившись, усе ще не мiг упоратися
- Ну як? Терпимо?
- А! — невиразно видавив той i поправив на плечi гвинтiвку.
— Далеко ще?
Перш нiж вiдповiсти, Рибалка забарився. Испытующе вдивляючись у худу,
туго пiдперезану по короткiй шинелi фiгуру напарника. Вiн уже знав, що
той не зiзнається, хоча й занедужав, буде бадьоритися: мол,
обiйдеться, — щоб уникнути чужоï участi, чи що? Уже чого
iншого, а самолюбства й упертостi в цього Сотникова вистачило б на
трьох. Вiн i на завдання потрапив почасти через своє самолюбство
— хворий, а не захотiв сказати про це командировi, коли той у
багаття пiдбирав Рибалцi напарника. Спочатку були викликанi двоє
— Удiвець i Глушенко, але Вдiвець тiльки що розiбрав i прийнявся
чистити свiй кулемет, а Глущенко послався на мокрi ноги: ходив за водою
й по колiно провалився в трясовину. Тодi командир назвав Сотникова, i
той мовчачи пiднявся. Коли вони вже були в шляху й Сотникова почав
дошкуляти кашель, Рибалка запитав, чому вiн змовчав, тодi як двоє
iнших вiдмовилися, на що Сотникiв вiдповiв: “Тому й не вiдмовився,
що iншi вiдмовилися”. Рибалцi це було не зовсiм зрозумiло, але
погодя вiн подумав, що, загалом, турбуватися не про що: людина на ногах,
чи варто звертати увагу на якийсь там кашель, вiд застуди на вiйнi не
вмирають. Дiйде до житла, обiгрiється, поïсть гарячоï
картоплi, i всю хворiсть як рукою знiметься
- Нiчого, тепер уже близько, — ободряюще сказав Рибалка й
повернувся, щоб продовжити шлях
Але не встиг зробити й кроку, як Сотникiв позаду знову поперхнувся й
зайшовся в довгому нутряному кашлi. Намагаючись стриматися, зiгнувся,
затис рукавом рот, але кашель тому тiльки пiдсилився
- А ти снiгу! Снiгу вiзьми, вiн перебиває! — пiдказав
Рибалка
Борючись iз приступом надривнi груди кашлю, Сотникiв зачерпнув пригорщей
снiгу, посмоктав, i кашель i справдi потроху вгамував
- Чорт! Прив'яжеться, хоч розiрвися!
Рибалка вперше заклопотано насупився, але промовчав, i вони пiшли далi.
З яру на дорогу вибiг рiвний ланцюжок слiду, придивившись до якого
Рибалка зрозумiв, що недавно тут проходив вовк (теж, напевно, тягне до
людського житла — не солодко на такому морозi в лiсi). Обоє
вони взяли трохи убiк i далi вже не сходили iз цього слiду, що у
притуманенной сiростi ночi не тiльки позначав дорогу, але й указував, де
менше снiгу: вовк це визначав безпомилково. Втiм, ïхнiй шлях
пiдходив до кiнцю, от-от повинен був здатися хутiр, i це набудовувало
Рибалки на новий, бiльше радiсний лад
- Любка там, от вогонь дiвка! — неголосно сказав вiн, не
обертаючись
- Що? — не розчув Сотникiв
- Дiвка, говорю, на хуторi. Побачиш, всю хворiсть забудешся
- У тебе ще дiвки на розумi?
З помiтним зусиллям волочачись позаду, Сотникiв упустив голову й ще
бiльше зсутулився. Очевидно, вся його увага тепер була зосереджена лише
на тiм, щоб не збитися iз кроку, не втратити посильний йому темп
- А що ж! Поïсти б тiльки…
Але й згадування про ïжу нiяк не подiяло на Сотникова, що знову
почав вiдставати, i Рибалка, сповiльнивши крок, оглянувся
- Знаєш, учора здрiмнув на болотi — хлiб приснився. Теплий
буханець за пазухою. Прокинувся, а це вiд багаття пригрiло. Така
досада…
- Не диво, присниться, — глухо погодився Сотникiв. — Тиждень
на пареному житi…
- Так вуж i паренка скiнчилася. Учора Гронский залишки роздал, —
сказав Рибалка й замовчав, намагаючись не заводити розмови про те, що
цього разу дiйсно займало його.
До того ж ставало не до розмов: кiнчався лiс, дорога виходила в поле.
Далi по одну сторону шляху тягся дрiбний чагарник, заросли лозняку по
болоту, дорога вiд якого круто звертала на пагорок. Рибалка чекав, що
через вiльшняк от-от здасться дiрявий дах пуньки, а там, за огорожею,
буде й будинок iз сараями й задертим журавлем над колодязем. Якщо
журавель стирчить кiнцем нагору — виходить, усе в порядку, можна
заходити; якщо ж зачеплений гаком у криничному зрубi, то повертай назад
— у будинку чужi. Так, принаймнi, колись умовилися з дядьком
Романом. Правда, то було давно, з осенi вони сюди не заглядали —
кружляли в iнших мiсцях, по ту сторону шосе, поки голод i жандарми знову
не загнали ïх туди, звiдки мiсяць назад вигнали
Швидким кроком Рибалка дiйшов до вигину дороги й згорнув на пагорок.
Вовчий слiд на снiгу також повертав убiк хутора. Очевидно почуваючи
близькiсть житла, вовк обережно й нешироко ступав узбiччям, тiсно
притискаючись до чагарнику. Втiм, Рибалка вже перестав стежити за
дорогою — вся його увага тепер була спрямована вперед, туди, де
кiнчався чагарник
Нарештi вiн квапливо пiднявся по схилi на верх пагорка й вiдразу
подумав, що, очевидно, помилився — напевно, хутiрськi будiвлi були
трохи далi. Так нерiдко трапляється на малознайомiй дорозi, що
деякi дiлянки ïï зникають iз пам'ятi, i тодi весь шлях
здається коротше, нiж насправдi. Рибалка ще прискорив свiй крок,
але знову почав вiдставати Сотникiв. Втiм, на Сотникова Рибалка вже
перестав звертати увагу — зненацька й начебто без усякоï
причини ïм заволодiла тривога
Пуньки усе ще не було в нiчнiй сiростi, як не було спереду й iнших
будiвель, зате кiлька поривiв вiтру звiдти донесли до подорожан горьковато-
ïдкий сморiд гару. Рибалка спочатку подумав, що це йому здалося, що
несе звiдкись iз лiсу. Вiн пройшов ще сотню крокiв, силкуючись побачити
крiзь заростi звично заснiженi дахи садиби. Однак його очiкування не
збулося — хутора не було. Зате ще потягнуло гаром — не
свiжоï, з вогнем або димом, а противним смородом давно остиглих
вугiль i попелу. Зрозумiвши, що не помиляється, Рибалка
напiвголосно вилаявся й майже бiгцем припустив серединою дороги, поки не
наткнувся на огорожу
Огорожа була на мiсцi — кiлька пар перев'язаних лозою колiв з
жердинами криво стирчали в снiгу. Отут, за смужкою картофлянища, i
стояла колись та сама пунька, на мiсцi якоï зараз пiднiмався бiлий
снiговий горбок. Мiсцями там випирало, бугрилось щось темне —
головешки, що не догорiли, чи що? Небагато на вiдстанi, у молодоï
яблуневоï посадки, де були будiвлi, теж нагромаджувалися занесенi
снiгом бугри з напiвзруйнованоï, безглуздо оголеною пiччю
посередине. На мiсцях же сараïв — не зрозумiти було —
напевно, не залишилося й головешок
Мiнуту Рибалка стояв бiля огорожi все з тiєю же лайкою, що не
вмовкала, у душi, не вiдразу змiркувавши, що тут трапилося. Перед його
очами виникла картина недавнього людського житла з нехитрим селянським
затишком: хатою, сiньми, великою закопченою пiччю, бiля якоï
клопотала бабка Меланья — пекла драники. Щiльно закусивши з
дороги, вони сидiли тодi без чобiт на лежанцi й смiшили реготуху Любку,
що угится ïхнiм лiсовим горiхами. Тепер перед ним було пожарище
- Сволоти!
Переборовши хвилинне зацiпенiння, Рибалка переступив жердину й пiдiйшов
до печi, укритою шапкою свiжого снiгу. Зовсiм безглуздим виглядав на нiй
цей снiг, щiльним шаром лежав на загнетке й навiть запечатав устя печi.
Труби нагорi вже не було, напевно, обвалилася пiд час пожежi й зараз
разом з головешками нерiвною купою бугрилась пiд снiгом
Позаду тим часом припхався Сотникiв, що мовчачи постояв небагато в
огорожi й по чистому снiгу подвiр'я вiдiйшов до криничного зрубу.
Колодязь, здається, був отут єдиним, що не постраждало в
недавньому розгромi. Цiлий виявився й журавель. Високо задертий його гак
тихо розгойдувався на холодному вiтрi. Рибалка в серцях штовхнув чоботом
порожнє дiряве цебро, обiйшов розламаний, без колiс, ящик
напiвзаметеноï снiгом воза. Бiльше отут нема чим було поживиться
— те, що не зжер вогонь, напевно, давно розтаскали люди. Садиба
згорiла, i нiкого на нiй уже не було. Навiть не збереглося людських
слiдiв, лише вовчi петляли за огорожею — напевно, вовк теж мав
якiсь своï види на цей злощасний хутiр
- Пiдрубували, називається! — кинув Рибалка, уныло
вертаючись кколодцу.
- Видав хтось, — сипнуло вiдгукнувся Сотникiв. Боком притулившись
до зрубу, вiн помiтно поеживался вiд холоднечi, i, коли переставав
кашляти, чутно було, як у його груди тихенько похрипувало, немов у
несправнiй гармонi. Рибалка, запустивши в кишеню руку, зiбрав там мiж
патронiв жменя пареного жита — залишок його сьогоднiшньоï
норми
- Хочеш?
Без особливоï готовностi Сотникiв простягнув руку, у яку Рибалка
вiдсипав зi своєï жменi. Обоє прийнялися мовчачи жувати
м'якого холодного зерна
Мабуть, ïм починало всерйоз не везти, i Рибалка подумав, що ця
невдача перестає бути випадковiстю: здається, нiмцi
затискали загiн як треба. I не так важливо було, що вдвох вони
залишилися голодними, — бiльше тривожила думка про тих, якi
мерзнули тепер на болотi. За тиждень боïв i бiганини по лiсах люди
вимоталися, охляли на однiй картоплi, без хлiба, до того ж четверо було
поранено, двох несли iз собою на носилках. А отут полiцаï й
жандармерiя обклали так, що, мабуть, нiде не висунутися. Поки
пробиралися лiсом, Рибалка думав, що, може, ця сторона болота ще не
закрита й удасться пройти в село , у найгiршому разi отут був хутiр. Але
от надiя на хутiр звалилася, а далi, у трьох кiлометрах, було мiстечко,
у ньому полiцейський гарнiзон, а навколо поля й безлiсся — туди
шлях имзаказан.
Дожевывая жито. Рибалка заклопотано повернувся Ксотникову.
- Ну ти як? Якщо погано, тупоти назад. А я, може, куди в село пiдскочу -
Один?
- Один, а що? Не вертатися ж голiруч. Сотникiв мерзлякувато подрагивал
вiд холоду: на вiтрi почав люто пробирати мороз. Щоб якось зберегти
залишки тепла, вiн усе глибше засовував змерзлi руки в широкi рукави
шинелi
- Що ти шапки який не дiстав? Хiба ця зiгрiє? — з докором
сказав Рибалка
- Шапки ж у лiсi не ростуть
- Зате в селi в кожного мужика шапка. Сотникiв вiдповiв не вiдразу.
- Що ж, з мужика знiмати?
- Не обов'язково знiмати. Можна й ще як.
- Добре, пiшли, — обiрвав розмову Сотникiв. Вони перелiзли через
огорожу й вiдразу виявилися в поле. Сотникiв враз зсутулився, глибше
втяг у комiр маленьку в пiлотцi голову, норовлячи на ходу вiдвернутися
вiд вiтру. Рибалка звiдкись через пазуху витягся заслинене, начебто
онуча, вафельний рушник i, стряхнувши його, Повернувся кнапарнику.
- На, обмотай шию. Всi теплей буде
- Так добре…
- На, на! А те, дивися, зовсiм окочуришься. Сотникiв знехотя зупинився,
затис мiж колiн гвинтiвку й скорченими, негнучкими пальцями абияк
закутав рушником шию
- Ну в! — задоволено сказав Рибалка. — А тепер давай рвонемо
в Гузаки. Отут пари кiлометрiв, не бiльше. Що-небудь расстараемся, не
може бути…