Переказ повести Сотникiв — Глава одинадцята

У тiм, що вони пропали, Сотникiв не сумнiвався нi на мiнуту. I вiн
напружено мовчав, придавлений вагою провини, що лежала на ньому
подвiйним вантажем — i за Рибалку й за Демчиху. Особливо його
турбувала Демчиха. Вiн думав також i про свою нiчну перестрiлку з
полiцiєю, у якiй дiсталося якомусь Ходоронку. Зрозумiло,
пiдстрелив його Сотникiв. В'ïжджали в мiстечко. Дорога йшла мiж
посадок — два ряди кривих верб по обидва боки тiснили битий шлях,
потiм якось вiдразу почалася вулиця. Було вже не рано, але подекуди ще
тяглися iз труб дими, у морозному серпанку над заиндевелыми дахами
невисоко висiло холодне сонце. Спереду через вулицю квапливо пройшла
жiнка з коромислом на плечах. Вiдiйшовши по стежинцi до будинку,
обернулася, iз затаєною тривогою вдивляючись у сани з полiцаями. У
сусiдньому дворi вискочила з хати простоволоса, у калошах на босу ногу
дiвчина, хлюпнула на снiг помиями й, перш нiж лякливо зникнути у дверях,
також iз цiкавiстю оглянулася на дорогу. Десь заливалася гавкотом
собака; безпритульний возилися нахохлившиеся горобцi в голих галузях
верб. Тут iшла своя, неспокiйна, важка, але все-таки буденне життя, вiд
якого давно вже отвыкли й Сотникiв i Рибалка
Сани переïхали мiсток i бiля дерев'яного з мезонiном удома згорнули
на бiчну вуличку. Здається, пiд'ïжджали. Як не дивно, але
Сотникову хотiлося скорiше приïхати, вiн болiсно змерз на вiтрi в
поле: селище, як завжди, обiцяло дах i пристановище, хоча цього разу
пристанице, зрозумiло, буде без радостi. Але однаково тягло в яке-небудь
примiщення, щоб хоч небагато зiгрiтися
Ще видали Сотникiв побачив спереду широкi новi ворота й бiля них полiцая
в довгому вартовому кожусi, iз гвинтiвкою пiд пахвою. Поруч височiв
мiцний кам'яний будинок, напевно колишня крамниця або яка-небудь
установа, iз чотирма заґратованими по фасаду вiкнами. Полiцай,
напевно, чекав ïх, i, коли сани пiд'ïхали ближче, взяв на
ремiнь гвинтiвку й широко розгорнув ворота. Двоє саней
в'ïхали в просторий, очищений вiд снiгу двiр, зi старою, обгризеною
конов'яззю в забору, якимось сарайчиком, дощатоï вбиральнi в кутi.
На ґанку вiдразу ж з'явився пiдтягнутий малий у нiмецькому кiтелi,
на рукавi якого бiлiла акуратно розгладжена полiцейська пов'язка
- Привезли?
- А те як же! — хвалькувато вiдгукнувся Стась. — Ми так кабы
не привезли. От, приймай кроликiв!
Вiн легко зiскочив iз саней, недбало закинув за плече гвинтiвку. Навколо
був забiр — звiдси вже не втечеш. Поки возiй i Рибалка вибиралися
iз саней. Сотникiв оглядав будинок, де, цiлком ймовiрно, ïм стояло
довiдатися, почiм фунт лихий. Мiцнi стiни, високою, покритою жерстю
ґанок, щаблi, що ведуть до дверей у пiдвал. В одному iз
заґратованих вiкон замiсть вибитих стекол жовтiли шматки фанери з
обривком якогось готичного напису. Усе тут було прибрано-прибране й
виявляло зразковий порядок цього полiцейського гнiзда — сiльського
оплоту нiмецькоï влади. Тим часом полiцай у кiтелi вийняв з кишенi
ключ i по сходам направився долiлиць, де на льохових дверях виднiвся
величезний комiрний замок сперекладиной.
- Давай ïх сюди!
Уже всi повставали iз саней — Стась, Рибалка з вiзником, —
вiддалiк обтрушувалися полiцаï й приречено стояла Демчиха,
побачивши якоï в Сотникова болiсно стислося серце. Зi зв'язаними за
спиною руками та згорбилася, зiгнулася, сползший хустка зiм'ята лежав на
ïï потилицi. З рота безглуздо стирчала сукняна рукавиця, i
полiцаï, зважаючи на все, не поспiшали звiльняти неï вiд цього
кляпа
Сотникову коштувало чимало працi без сторонньоï допомоги вибратися
iз саней — як не повернися, болем заходилася нога. Перемагаючи
бiль, вiн все-таки вилiз на снiг i два рази стрибнув бiля саней. Вiн
навмисно почекав Демчиху й, як тiльки та порiвняла з ним, отчужденно
уникаючи його погляду, пiдняв обидвi зв'язанi разом руки й смикнув за
кiнець рукавицi
- Ти що? Ти що, чмур?! — зводили позаду, i в наступну мить вiн
торчмя полетiв у снiг, збитий твердим ударом полiцейського чобота
Пекельний бiль у нозi розбiгся по його тiлу, стемнiло в очах, вiн
мовчачи зчепив зуби, але не зачудувався й не образився — прийняв
удар як заслужений. Поки вiн, зайшовшись у кашлi, що давить, повiльно
пiднiмався на одне колiно, десь поруч злобливо матюкався старший
полiцай:
- Ах ти, вилупок комiсарський! Ишь заступник найшовся. Стась! А ну в
штубу його! До Будиле!
Усе той же спритний, виконавчий Стась пiдскочив до Сотникову, сильним
ривком схопив його пiд руку. Сотникiв знову впав зв'язаними руками на
снiг, але бездушна молода сила цього полiцая безцеремонно пiдхопила,
поволокла його далi — на ґанок, через порiг, у дверi.
Оберiгаючи хвору ногу, Сотникiв сильно вдарився плечем об косяк. Стась
одним духом протяг його по коридорi, штовхнув ногою стулку якихось
дверей i сильним ривком кинув його на затоптаний, у мокрих слiдах пiл.
Сам же на прощання розрядився триповерховим матом i iз силою захлопнув
дверi
Раптом стало тихо. Чутнi були тiльки кроки в коридорi так через стiну
приглушено доносився розмiряний, начебто отчитывающий когось голос.
Перемагаючи лютий бiль у нозi, Сотникiв пiдняв голову. У примiщеннi
нiкого бiльше не було, це небагато спантеличило, i вiн з раптовою
надiєю глянув на вiкно, що, однак, було мiцно загороджене
залiзними прутами ґрат. Нi, звiдси вже не пiдеш! Зрозумiвши це,
вiн опустився на пiдлогу, без iнтересу оглядаючи примiщення. Кiмната
мала звичайний казенний вид, здавалася незатишноï й
пустуватоï, незважаючи на застелений сiрою байковою ковдрою стiл,
облiзла, просиджене крiсло за ним i легонький стiльчик бiля печi-
голландки, вiд чорних круглих бокiв якоï йшло густе, таке
приємне тепер тепло. Але позаду по пiдлозi розтiкалася вiд дверей
холоднеча. Сотникiв здригнувся в ознобi й, стримуючи стогiн, повiльно
витягнувся на боцi
“Ну от, отут всi й скiнчиться! — подумав вiн. —
Господи, тiльки б витримати!” Вiн вiдчув, що впритул наблизився до
свого рубежу, своïй головнiй рисi, бiля якоï стiльки ходив на
вiйнi, а сил у нього було небагато. I вiн побоювався, що може не
витримати фiзично, пiддатися, зломитися всупереч своïй волi —
iншого вiн не боявся. Вдихнувши теплого повiтря, вiн почав кашляти як
завжди, до судорожних спазмiв у груди, до колотья в мозку — самим
прихилистим, “собачим” кашлем, що жорстоко терзав його
другий день. Так кепсько вiн давно вже не кашляв, напевно, з дитинства,
коли своєю застудою заподiював стiльки занепокоєння матерi,
що нескiнченно переживала за його слабкi легенi. Але тодi нiчого не
трапилося, вiн перерiс хворiсть i бiльш-менш благополучно дожив до
своïх двадцяти шести рокiв. А тепер що ж — тепер здоров'я вже
не мало для нього великоï цiнностi. Погано тiльки, що його хворiсть
вiднiмала сили в момент, коли вони були йому так потрiбнi. За кашлем вiн
не розчув, як у примiщення хтось увiйшов, перед ним на пiдлозi з'явилися
чоботи, не дуже новi, але доглянутi, з акуратно пiдбитими носками й
начищеними халявами. Сотникiв пiдняв голову
Навпроти стояла вже лiтня людина в темному цивiльному пiджацi, при
краватцi, зав'язанiй на несвiжу, iз бляклою смужкою сорочку, у
вiйськового покрою дiагоналевих бриджах.
Сотникiв абияк пiднявся з пiдлоги й боком опустився на стiлець,
вiдставивши убiк ногу. Так стало зручнiше, можна було терпiти. Вiн
зiтхнув, повiв поглядом по стiнах, глянув за грубку, у кут у вiкна, не
вiдразу зрозумiвши, що шукає знаряддя катувань — повиннi ж
вони отут бути. Але, до його подиву, нiчого, чим звичайно катують, у
примiщеннi не було видно. Тим часом вiн почував, що вiдносини його iз
цим полiцаєм уже перейшли границю умовностi й, оскiльки гра не
вдалася, стояв розмову по сутi, що, зрозумiло, обiцяв мало
приємного
Початок не обiцяв нiчого гарного. На питання про загiн вiн, зрозумiло,
вiдповiдати не стане, але й iншi, напевно, будуть не легше. Слiдчий
чекав, розсiяно граючи пресом. Руху його худих, тонких пальцiв були
спокiйно впевненою, неквапливими, цiєï своєю
неквапливiстю, однак, i выдававшие ретельно приховувану до пори
напруженiсть. Дивно, що на вид вiн був так мало схожий на ката-слiдчого,
напевно, що мав на своєму рахунку не одне загублене життя, а
скорiше нагадував скромного, навiть затрапезного сiльського службовця. I
в той же час було помiтно, як дрiмає в ньому щось пiдступно-
вiроломне, щохвилини загрозливому арештантовi. Сотникiв чекав, коли воно
нарештi прорветься, хоча й не знав, як мiцнi нерви цiєï
людини й за яким питанням слiдчий скине нарештi iз себе маску
- Яке мали завдання? Куди йшли? Як давно пособником у вас ця жiнка?
- Нiякий вона не пособник. Ми випадково зайшли до неï в хату,
забралися на горище. Ïï й будинку в той час не було, —
спокiйно пояснив Сотникiв
- Ну, звичайно, випадково. Так усi говорять. А до лесиновскому старости
ви також зайшли випадково?
От як! Виходить, уже вiдомо й про старосту. Хоча донiс, напевно, у той
самий вечiр. “Пошкодували, називається, не захотiли
зв'язуватися”, — подумав Сотникiв. Виходило, однак, що
полiцаï знали про ïх куди бiльше, нiж вони припускали, i
Сотникiв на мiнуту змiшався. Напевно, це був розрахований хiд у допитi.
Слiдчий вiдзначив досягнутий ïм ефект, кинув свiй прес i закурив.
Потiм акуратно прибрав зi стола портсигар, запальничку, крихти тютюну
здув на пiдлогу й крiзь дим уп'явся на нього, очiкуючи вiдповiдi
Сотникiв помовчав, а слiдчий пiднявся, вiдсунув крiсло й пройшовся до
вiкна, крiзь ґрати розсiяно подивився у двiр, де чулися голоси
полiцейських. Знову вiн носив у собi щось затаєне, особливо не
напирав з допитом i чи те думав, як похитрее пiдловити його, чи те
мiркував про щось своєму, сторонньому
У коридорi важко затупотiли, почулися голоси, лайка. Цiлком ймовiрно,
там когось вели або навiть несли. Коли товкотнеча перемiстилася на
ґанок, слiдчий енергiйно отчеканил:
- Так, вистачить грати в прятки! Назвiть загiн! Його командира!
Зв'язкових. Кiлькiсний склад. Мiсце базування. Тiльки не намагайтеся
брехати. Даремне дiло
- чи Не багато ви вiд мене хочете? — сказав Сотникiв. Непомiтно
для себе вiн звернувся до iронiï, як звичайно надходив у мiнути
неприємних пояснень iз дурнями й нахабами
- Нi, не помилуємо. Бандитiв ми не милуємо, — сказав
вiн i раптом круто повернувся вiд вiкна; попiл з кiнчика сигарети впав
i розбився об носок його чобота, здається, його витримка
скiнчилася. — Розстрiляємо, це безумовно. Але перед тим ми
з тебе зробимо котлету. Фарш зробимо iз твого молодого тiла. Повытянем
всi жили. Послiдовно переламаємо костi. А потiм оголосимо, що ти
видав iнших. Щоб про тебе там, у лiсi, не шпарко турбувалися
- Не дочекаєтеся, не видам
- Не видаси ти — iншоï видасть. А спишемо все на тебе.
Зрозумiв? Ну як?
Сотникiв мовчав, йому ставало погано. Особа швидко покривалася потом,
разом пропала вся його схильнiсть до iронiï. Вiн зрозумiв, що це не
порожня погроза, не шантаж — вони здатнi на все. Гiтлер ïх
звiльнив вiд совiстi, людяностi й навiть елементарноï
життєвоï моралi, ïхня звiрина сила тому, звичайно,
збiльшилася. Вiн же перед ними тiльки людина. Вiн обтяжений багатьма
обов'язками перед людьми й краïною, можливостi приховувати й
обманювати в нього не занадто бiльшi. Було ясно, що ïхнього засобу
в цiй боротьбi виявилися нерiвними, перевага було на боцi супротивника:
усе, що виставляв Сотникiв, з надзвичайною легкiстю перекидав слiдчий
Розставивши ноги в обвислим на колiнах бриджах, Портнов вперил у нього
гострий, тепер уже вiдкрито неприязний погляд i чекав. Сотникову було
скажено важко, здавалося, знову йде свiдомiсть, вона обливався холодним
потом i болiсно пiдбирав слова для вiдповiдi, почував: це будуть останнi
його слова. Права рука слiдчого повiльно потягнулася до прес-пап'є
на столi
- Ну?
- Сволоти! — не знайшовши нiчого iншого, видавив iз себе Сотникiв
Слiдчий трохи поспiшнiше, нiж треба було, схопив прес-пап'є й
пристукнув ïм по столi, начебто ставив останню крапку в цьому
безкровному й проте страшному допитi
- Будилу до мене!
У коридорi гучно пролунало: “Будилу до пана слiдчому!”,
пiсля чого Портнов, обiйшовши стiл, спокiйно сiв у крiслi. На Сотникова
вiн уже не дивився, начебто його й не було отут. Вiн закурив.
Здається, його мiсiя була закiнчена, починалося друге вiддiлення
допиту
Зовнi намагаючись залишатися спокiйним, Сотникiв весь напружився, як
тiльки вiдчинилися дверi й на порозi з'явився Будила
Iмовiрно, це був тутешнiй полiцейський кат — могутнiй,
буйволоподобный здоровань iз кощавим, начебто кiнська морда, особою.
Неприємно вражав весь його кретинически-лютий вид, але особливо
лякали вилiзлi з рукавiв бiльшi кошлатi кистi рук, якими впору було
розгинати пiдкови. Напевно, по встановленiй тут традицiï,
увiйшовши, вiн з порога прицiлився в жертву хмурим поглядом небагато, що
косили очей,
- А ну!
Обiйнятий слабiстю. Сотникiв продовжував сидiти, вiдсуваючи вiд себе
щось безумовно жахливе. Тодi Будила з багатозначною неквапливiстю
ступнув до стiльця. Величезна ручища широко згребла на запалих грудях
Сотникова сукнянi борти шинелi, напружилася й вiдiрвала його вiд
стiльчика
- А ну, бiльшовицька гнида!