Переказ повести Сотникiв — Глава друга

У поле було ще холоднiше, нiж у лiсi, назустрiч дул пружний, не сильний,
але обжигающе-морозний вiтер, вiд нього до болю заходилися покляклi без
рукавичок руки: як Сотникiв не ховав ïх те в кишенi, то в рукави,
то за пазуху — однаково мерзнули. Отут недовго було обморозити
особа й особливо вуха, якi Сотникiв, морщачись вiд болю, раз у раз тер
сукняним рукавом шинелi. За ноги вiн не побоювався: ноги в ходьбi
грiлися. Правда, на правiй онiмiли, втративши чутливiсть, два
поморожених пальцi, але вони вiднiмалися завжди на морозi й звичайно
починали болiти в теплi. Але на холодi болiсно нило всi його хворе
застуджене тiло, що сьогоднi вдобавок до всьому початок ще й морозитися
Ïм повезло — снiг у поле був досить твердий i не занадто
глибокий, вони майже всюди трималися поверху, лише мiсцями провалювалися
те однiєï, те iншою ногою, проламуючи затвердiлий вiд морозу
наст. Тепер iшли уздовж гривки бур'яну по схилi долiлиць. У поле було
небагато свiтлiше, нiж у лiсi, сiрий примарний сутiнок навколо
розсунувся ширше, унизу на снiгу миготали вiд вiтру сухi стебла бур'яну.
Через чверть години спереду затемнiвся якийсь чагарник — поплутанi
заростi лозняку або вiльшняка над рiчкою, i вони не поспiшаючи пiшли до
цього заростям
Сотникiв почував себе усе гiрше: кружлялася голова, часом у свiдомостi
щось начебто провалювалося, зникало з пам'ятi, i тодi на короткий час
вiн навiть забував, де перебуває й хто з ним поруч. Напевно,
справдi треба було вiдвертати або зовсiм не рушати з лiсу в такому
станi, але вiн просто не допускав думки, що може всерйоз занедужати. Не
вистачало ще болiти на вiйнi. Нiхто з них не болiв так, щоб звiльняли
вiд завданнi, так ще таких дрiб'язкових, як це. Кашляли, застуджувалися
багато хто, але застуда не вважалася в лiсi хворобою. I коли там, у
багаття на болотi, командир викликав його на прiзвище, Сотникiв не
подумав, що хворо. А довiдавшись, що має бути сходити в село за
продуктами, навiть зрадiв, тому що всi цi днi був голодний, до того ж
залучала можливiсть яка-небудь година погрiтися в домашнiм теплi
И от погрiвся
У лiсi все-таки було легше, а отут, на вiтрi, вiн вiдчув себе зовсiм
погано й навiть злякався, що може впасти: так кружлялася голова й вiд
слабостi вело зi сторони всторону.
- Ну, як ти?
Зупинившись, Рибалка обернувся, почекав, i вiд цього його простого
питання, на який не обов'язково було вiдповiдати, у Сотникова
потеплiшало в душi. Найбiльше вiн боявся з напарника перетворитися в
тягар, хоча й знав, що, якщо трапиться найгiрше, вихiд для себе знайде
сам, нiкого не обтяжуючи. Навiть i Рибалки, на який начебто можна було
покластися. Пiсля недавнього переходу шосе, коли ïм двом випало
прикрити вiдхiд залишкiв розбитого загону, вони якось зблизилися один з
одним i всiма останнiми днями трималися разом. Напевно, тому разом
потрапили й на це завдання
- От лощину протопаємо, а там за бугром i село. Недалеко вже,
— подбадривал Рибалка, сповiльнюючи крок, щоб iти поруч.
Сотникiв наздогнав його, i вони разом пiшли по схилi. Снiг отут став
глибше, нiж був на пагорку, ноги частiше проламували тонкуватий наст;
мiсяць тепер блищав за ïхнiми спинами. Вiтер сильними поривами
роздольно гуляв у снiжному полi, короткi пiдлоги шинелi хльостали по
змерзлих колiнах Сотникова, Рибалка раптом обернувся до товариша:
- Усе запитати хочу: в армiï ти ким був? Напевно, не рядовим, а?
- Комбатом
- У пiхотi?
- Вартиллерии.
- Ну тодi ясна справа: мало ходив. А я от у пiхотi всю дорогу тупочу
- И далеко протопав? — запитав Сотникiв, згадуючи свiй шлях на
схiд
Але Рибалка це зрозумiв iнакше.
- Так от як бачиш. Вiд старшини до рядового дiйшов. А ти кадровий?
- Не зовсiм. До тридцять дев'ятого в школi працювався
- Що, iнститут закiнчив? - Учительський. Дворiчний
- А я, знаєш, п'ять класiв усього. I те… Рибалка не домовив
— раптом провалився обома ногами, неголосно вилаявся й взяв
трохи убiк. Отут уже починався чагарник, заросли лози, очерету, снiг
став пухкiше й майже не тримав нагорi; пiд ногами, здається,
було болото. Сотникiв у нерiшучостi зупинився, вибираючи, куди ступити
- За мною, за мною тримай. Слiдами, так легше, — видали сказав
Рибалка, направляючись вкустарник.
Вони довго пробиралися по широкiй заплавнiй лощинi, поки вилiзли iз
заростей мерзлого очерету, що запекло шелестiв навколо, перейшли
засипану снiгом рiчечку й знову пiшли лугом, розгрiбаючи ногами пухкий,
глибокий снiг. Сотникiв зовсiм знемiг, важко дихав i ледь дочекався,
коли скiнчиться ця болотиста низина й почнеться поле. Нарештi чагарник
залишився за, перед ними порожнього пiднiмався схил, снiги тут стало
менше. Але йти нагору виявилося не легше. Сотникова усе бiльше долала
утома, з'явилася якась дивна байдужнiсть до всього на свiтi. У вухах
тягуче, iз дзенькотом гудiло — вiд вiтру або, може, вiд утоми, i
вiн величезним зусиллям волi примушував себе рухатися, щоб не впасти
На серединi довгого схилу стало й зовсiм погано:
пiдкошувалися ноги. Добре ще, що снiгу отут було мало, а мiсцями його й
зовсiм посдувало вiтром, i тодi пiд бурками проступали курнi глинистi
плiшини. Рибалка вирвався далеко вперед — напевно, намагався
досягти вершини пагорба, щоб оглянутися, — здається, уже
незабаром повинна була з'явитися село. Але ще не дiйшовши до вершини,
вiн зупинився. Сотникову здалося видали, що вiн там щось побачив, але
звiдси йому погано було видно, що саме. Снiговий пагорб порожнього
пiднiмався до зоряного неба й десь розчинявся там, зникаючи в тьмяному
маревi ночi. За же широко й просторо розкинулася сiра, притуманенная
рiвнина з переривчастою смугою чагарнику, слабкими обрисами якихось
плям, розпливчастих тiней, а ще далi, майже не проглядаючись звiдси,
затаïвся в тiм'ï покинутий ними лiс. Вiн був далеко, той лiс,
а навколо холонуло на морозi нiчне поле — якщо що трапиться,
допомоги чекати нiвiдкiля.
Рибалка усе ще стояв, вiдвернувшись вiд вiтру, коли Сотникiв абияк
притягся до нього. Вiн уже не дотримувався його слiду — ступав
куди потрапило, аби тiльки не впасти. I, пiдiйшовши, зненацька побачив:
пiд ногами була дорога
Вони нiчого не сказали один одному, вслухалися, вдивилися й повiльно
пiшли нагору — один по правоï, а iншоï по лiвоï
колiях дороги. Дорога, напевно, вела в село — виходить, може, ще
вдасться дiйти туди, не звалитися в шляху. Навколо простирався все той
же примарний нiчний простiр — сiре поле, снiг, сутiнок, з безлiччю
невловимих тiньових переходiв, плям. I нiде не було видно нi вогника, нi
руху — змовкла, затихла, причаïлася земля
- Стiй!
Сотникiв ступнув i завмер, коротко скрипнув i затих пiд його бурками
снiг. Поруч нерухомо застиг Рибалка. Звiдкись iз тоï сторони, куди
йшла дорога, невиразно донiсся голос, обривок якогось окрику вирвався в
морозну нiч i пропав. Вони тривожно вдивилися в нiч — недалеко
спереду, в улоговинцi, схоже, було село: нерiвна смуга чогось
громiздкого м'яко сiрiла в сутiнку. Але нiчого певного там не можна було
розiбратися
Завмерши на дорозi, обоє вдивлялися, не могти зрозумiти, чи дiйсно
це був лемент або, може, ïм здалося. Навколо iз присвистом шарудiв
у бур'янi вiтер i лежала нiма морозна нiч. I раптом знову, набагато вже
явственней, чим колись, донiсся людський лемент — команда або,
може, лайка, а потiм, разом знищуючи всього ïхнього сумнiву,
удалинi бабахнув i луною прокотився по полю пострiл
Рибалка, щось зрозумiвши, з полегшенням видихнув, а Сотникiв, напевно,
того, що довго стримував подих, раптом захекався
Мiнуту його неотвязно бив кашель, як вiн не намагався вгамувати його,
всi прислухаючись, чи не донесуться новi звуки
Правда, i без того вже було зрозумiло, чий це пострiл: хто ж ще, крiм
нiмцiв або ïхнiх служникiв, мiг у таку пору стрiляти в селi?
Виходить, i в тiм напрямку шлях ïм закритий, треба повертати назад.
Пострiлiв, однак, бiльше не було, разiв зо два вiтри донiс щось схоже на
голос — розмова або окрик, не розiбрати. Виждавши, Рибалка крiзь
зуби зло сплюнув на снiг
- Шурують, сволоти! Для великоï Нiмеччини. Вони ще постояли
недовго, прислухаючись до вiтряноï тишi, стурбованi питанням: що
робити далi, куди податися? Начебто ще на щось сподiваючись, Рибалка
продовжував удивлятися в ту сторону, де в мороцi зникала дорога;
Сотникiв же, вiдвернувшись вiд вiтру, починав дрiбно, простудно тремтiти
- Виходить, туди нема чого й сунутися, — вирiшив Рибалка,
озадаченно переминаючись на скрипливому снiгу. — Може, давай
улоговинкою пройдемо? Отут десь, пам'ятається, ще повинна бути
сiльце
- Давай, — погодився Сотникiв i мерзлякувато пересмикнув плечима
Йому було однаково куди йти, аби тiльки не стояти на цьому пронизуючому
вiтрi. Почуття його дрiмотно тупiли, як i ранiше кружлялася голова.
Всього його зусилля тепер iшли тiльки на те, щоб не спiткнутися, не
впасти, тому що тодi вiн, напевно, уже не пiднявся би.
Вони згорнули з дороги й по снiжнiй цiлинi направилися туди, де широкою
плямою темнiв якийсь чагарник. Снiг на схилi спочатку був дрiбний, по
щиколотку, але поступово ставав усе глибше, особливо в низинке. На
щастя, низинка виявилася неширокоï, вони незабаром перейшли
ïï й повернули уздовж заростей дрiбнолiсся, близько, однак, не
пiдходячи до ïм. Сотникiв погано орiєнтувався на цiй
мiсцевостi й у всiм покладався на Рибалку, що облазив тутешнi мiсця ще
восени, по чорнiй стежцi, коли ïхнiй невеликий загiн тiльки ще
збирав сили на Горєлому болотi. Почавши з невеликоï
диверсiï на дорозi, цей загiн потiм перейшов до справ поважнее
— пiдiрвав мiст на Ислянке, спалив льонозавод у мiстечку, але
пiсля вбивства якогось великого нiмецького чиновника окупанти
всполошились. Наприкiнцi листопада три роти жандармiв, оцепив Горiле
болото, почали облаву, з якоï вони ледь вирвалися тодi в сусiднiй
Борковський лiс
Сотникiв, однак, у той час був далеко звiдси й навряд чи помышлял про
партизанiв. Вiн робив третю спробу пробитися через лiнiю фронту й не
допускав думки, що може виявитися поза армiєю. Дванадцять доби
пробиралася з-пiд Слонима на схiд невелика група артилеристiв —
тих, хто уцелел iз усього колись потужного корпусного артилерiйського
полку. Але на Березинi пiд час переправи майже вся вона була розстрiляна
iз засiдки, а хто уцелел або не пiшов до дна, опинився в полонi в
нiмцiв. У числi цих останнiх, на щастя або на лихо, виявився й Сотникiв
Так, це були вiдмiннi хлопцi, його артилеристи, розвiдники, огневики й
зв'язкiвцi. Цiлий рiк вiн одержував з ними тiльки п'ятiрки й подяки вiд
начальства за бойову пiдготовку, майстернiсть i влучну стрiлянину на
полкових, армiйських i показних навчаннях. Думалося, вибухне вiйна , i
ïм будуть забезпеченi блискуча перемога, ордена, газетна слава й
все iнше, до чого вони були цiлком пiдготовленi й чого, безумовно,
заслуговували. Принаймнi, бiльше iнших
Але на вiйнi все вийшло iнакше. Трапилося так, що в розпорядженнi
батареï залишилося кiлька лiчених секунд, i найбiльший результат
дали тi, хто скорiше зорiєнтувався, моторнiше встиг зарядити, хто
просто виявився ловче й не розгубився в момент, коли в нього самого
затремтiли руки
Рибалка впевнено крокував поперед уздовж опушки лiсочка. Сотникiв знову
приотстал, його сукнянi розтоптанi бурки, що недавно дiсталися йому вiд
убитого партизана з мiсцевих, рiвно шорхали по снiжноï замяти.
Ïхнiй шлях лежав долiлиць, вiтер заходив збоку, мiсяць тускло й
рiвно блищав з небокраю. Як i ранiше було морозно й легковажно, вiд
холоднечi в Сотникова все стислося, одерев'янiло усерединi. Здавалося,
нiколи в життi вiн не випробовував такого собачого холоду, як у цю
лютневу нiч. Вiд утоми й одноманiтного шурхоту вiтру в бур'янi голова
його повнилася гулом i плутаниною невиразних фраз, розмов. У тьмяному
сум'яттi думок часом виразно переглядало щось iз його минулого
Найгiрше iз усього складалося для Сотникова в тiм, що це був його перший
i його останнiй фронтовий бiй, до якого комбат готувався протягом
всiєï своєï служби в армiï. На жаль, цей
злощасний бiй ще раз засвiдчив той непорушний, але нерiдко iгнорований
факт, що в засвоєннi досвiду попередньоï вiйни не тiльки
сила, але й слабiсть армiï. Напевно, характер кожноï
наступноï вiйни складається не стiльки з типових
закономiрностей попередньоï, скiльки з непомiчених або iгнорованих
ïï виключень i несподiванок, що й формує як ïï
перемоги, так i ïï поразки. Жаль, що Сотникiв зрозумiв це
занадто для себе пiзно, коли уроки його короткоï фронтовоï
науки були для нього вже марнi, а вся його батарейна мiць перетворилася
в купу покрученого металу на бруковому шосе пiд Слонимом. Все це
представлялося тепер як страшний, кошмарний сон, i, хоча й потiм на його
частку випало чимало дивовижних випробувань, той перший бiй нiколи не
изгладится в нього пам'ятi
…Четвертий день гуркiтлива колона полиця тяглася по лiсовим i
проселочным дорогах на захiд, потiм згорнула на пiвдень, але не
проïхала й десятка кiлометрiв, як неï повернули на пiвнiч.
Трактора своïм неумолчным ревiнням оглушали околиця, вiд перегрiву
кипiла вода в радiаторах, пiт i пил роз'ïдали особи бiйцiв. З
раннього ранку до темряви над ними висiла нiмецька авiацiя,
“юнкерси” безупинно обсипали колону бомбами. Усе на дорозi
було завалено пiском i землею, смрадно горiли тягачi, що уцелели
неспинно об'ïжджали ïх: колона не припиняла рухи. Бiйцi зi
станин безладно палили нагору iз гвинтiвок, але користi вiд такоï
ïхньоï стрiлянини було мало. Вони навiть не могли змусити
лiтаки пiднятися вище, i тi носилися над дорогою, тiльки-но не зачiпаючи
верхiвки посадок
Сотникiв сидiв на головному в батареï тракторi i як рятування, як
найбiльшого щастя жадав команди з'ïхати iз цiєï
проклятоï дороги й розгорнутися. Уже вiн би тодi зустрiв нiмцiв.
Вiн би обрушив на ïхнiх голiв таке, що ïм i не снилося. Але не
було навiть команди зупинитися, полк усе рухався й рухався, i кожнi
друга година над ним розвантажувалися знахабнiлi “юнкерси” i
“хейнкели”, перед якими вся ця вогнева мiць була беззахисною
Так наступила остання нiч ïхнього блукання по захiдно-бiлоруських
дорогах
Полк був уже далеко не той, що спочатку: кiлька розрахункiв загинуло, у
його батареï майже прямим влученням бомби розвернуло на дорозi
знаряддя. Правда, три ще залишалися справними, хiба що iз вм'ятинами на
щитах, з розiдраноï гусматикой колiс i безлiччю осколкових шрамiв
на стовбурах i станинах. У другого знаряддя потiк пробитий накатник.
Чотирьох загиблi батарейцi везли в причепi на снарядних ящиках, сiмох
поранених вiдправили в тил. Втiм, це були ще не самi бiльшi втрати
— iншим батареям дiсталося гiрше. Полкова колона скоротилася ледь
не наполовину, кiлька знарядь залишилося на дорозi: ушкодженi трактори
не могли ïх тягти, а запасних не було. Тепер майже всю нiч рухалися
на схiд, i в цьому була погана ознака: ПНШ, що закурила з його пачки,
натякнув на оточення, воно й справдi було схоже на те. Бiйцi не спали
всi четверо доби, деякi, сидячи на станинах, небагато здрiмнули над
ранок — нiч була самоï спокiйноï часом, якби не ця
невизначенiсть в обстановцi, чорною плахою нависла над полком. Перед
свiтанком зробили коротку зупинку в якiмсь селi, назустрiч iшли
пiхотинцi; неподалiк, видно було в ночi, запалене авiацiєю, щось
горiло яскравим, на полнеба, полум'ям — говорили, станцiя. Нiхто
ïм не пояснив нiчого, видно, командири знали не бiльше бiйцiв, але
людям якось саме собою передалося, що зовсiм близько нiмцi. Незабаром
командир полку майор Парахневич повернув колону на бiчними, обсадженими
вербами дорогу. Поïхали кудись на пiвдень. Уночi було спокiйнiше
без авiацiï, зате вони були слiпi й глухi: за ревiнням тракторiв
нiчого неможливо було почути, а в лiтнiй нiчнiй темрявi не багато
побачиш. Перед самим свiтанком Сотникiв не витримав i тiльки задрiмав на
сидiння, як громовий вибух на узбiччi вирвав його зi сну. Комбата обдало
землею й гарячою хвилею вибуху, вiн вiдразу пiдхопився:
“Комсомолець” сильно осiв на праву гусеницю. I отут
почалося…
Саме свiтало, за вербами яскраво синiв край неба й сiрiло вiвсяне поле,
а звiдкись попереду, вiд голови колони, ïх почали розстрiлювати
танки. Не встиг Сотникiв зiскочити iз трактора, як поруч запалав тягач
третьоï батареï, провалилася в лiйку гаубиця. Приголомшений
близькими ударами вибухiв, вiн скомандував батареï розгорнутися
вправо й улiво, але не так просто було вивернутися iз громiздкими
знаряддями на вузькiй дорозi. Другий розрахунок кинувся через канаву в
овес i вiдразу одержав два снаряди в трактор, гаубиця перекинулася,
задерши нагору колесо. Ранок освiтився яскравим полум'ям палаючих
тракторiв, посадки застелило соляровим димом — танки розстрiлювали
полк на дорозi
Це було найгiрше, що могло трапитися, — вони гинули, а вся
ïхня вогнева мiць залишалася майже невикористаноï. Зрозумiвши,
що ïм вiдведене кiлька скупих секунд, Сотникiв з розрахунком абияк
розгорнув прямо на дорозi останню вцiлiлу гаубицю й, не змiцнюючи
станин, тiльки-но встигши здерти чохол зi стовбура, вистрiлив важким
снарядом. Спочатку не можна було й розглянути, де тi танки: головнi в
колонi машини горiли, що уцелели бiйцi з них бiгли назад, дим i
покрученi трактори спереду заважали прицiлитися. Але пiвхвилини через
мiж вербами вiн все-таки побачив перший нiмецький танк, що повiльно повз
за канавою й, згорнувши гарматний стовбур, гахал i гахал пострiлами
навскоси по колонi. Сотникiв вiдiпхнув навiдника (знаряддя було вже
заряджене), що тремтять руками абияк довернул толстенный гаубичний
стовбур i нарештi пiймав це ще тьмяне в ранковому серпанку страховисько
на перекрестии панорами
Пострiл його трахнув подiбно удару грому, гаубиця сильно здала назад,
боляче вдарила панорамою у вилицю; унизу, з-пiд незакрiплених сошникiв,
бризнуло iскрами вiд каменiв, одна станина глибоко урiзалася сошником у
брiвку канави, друга залишилася у висячому положеннi на дорозi. Крiзь
пил, пiднятий пострiлом, вiн ще не встиг нiчого розглянути, але почув,
як радiсно закричав навiдник, i зрозумiв, що потрапив. Вiн вiдразу знову
припав до панорами — ледь не закриваючи собою все ïï
поле зору, за дорогою рухався другий танк, комбат вперил гаубичний
стовбур у його сiре лбище — так близько той здавався в оптику
— i крикнув: “Вогонь!” Замковий вiдреагував вчасно,
пострiл знову оглушив його, але цього разу вiн встиг ухилитися вiд
панорами й за пилом перед стовбуром побачив, як те, що за секунду до
пострiлу було танком, хруснуло, начебто яєчна шкарлупа, i вiд
потужного внутрiшнього вибуху частинами розвалилося в сторони.
Неповоротка, важка, призначена для стрiлянини з далекого тилу гаубиця
своïм потужним снарядом рознесла танк ущент.
Зненацька ïх охопив азарт бойовоï удачi. Уже не обертаючи
уваги на втрати, на вбитi й поранених, що, минаючи кров'ю, корчилися на
курному кругляку, на вогонь, що пожирав ïхню технiку, i град куль
звiдти, з танкiв, кiлька вцiлiлих розрахункiв вступили в нерiвний бiй з
танками. Тим часом розвиднiло, уже стало видно, куди цiлитися. Кiлька
пожеж димно палали за дорогою:
нiмецькi машини горiли Сотникiв випустив шiсть важких снарядiв i рознiс
ущент ще два танки. Але якоюсь пiдсвiдомою, загостреною небезпекою
почуття пiдказало йому, що удача кiнчається, що долею або випадком
вiдпущенi секунди використанi ïм повнiстю, що наступний, другий або
третiй снаряд з танка буде його. Поперед живих, напевно, уже не
залишилося, останнiм припхався звiдти й упав, обливаючи кров'ю станину,
командир полку; поруч у канавi бахали з карабiнiв кiлька бiйцiв —
мiтили в танко
вые щiлини. Бiля ящикiв уткнулся головою в землю заряджаючий Коготков,
позад нiкого бiльше не було. Тодi Сотникiв рачки сам кинувся до
снарядного ящика. Однак вiн не встиг доповзти до нього, як позаду
оглушающе трахнуло, туга хвиля вибуху розпластала його на кругляку, i
чорне ядушливе покривало на кiлька довгих секунд закрило собою дорогу.
Задихнувшись вiд землi й пилу, вiн краєчком свiдомостi все-таки
вiдчув, що живо, i вiдразу пiд лавою земляноï потертi, що
низринулась зверху, рвонувся до знаряддя. Але гаубиця вже немiчно
скособочилася на краю лiйки, стовбур вибухом згорнуло убiк, смрадно
горiла гума колiсного обода. I тодi вiн зрозумiв, що це кiнець. Вiн
погано ще мiркував, сам уцелел чи нi, але почував, що оглухнув: вибухи
навколо пiшли за непроникну товсту стiну, iншi звуки все разом зникли, у
головi стояв протяжливий хворобливий дзенькiт. З носа здалася кров, вiн
брудно розмазав ïï по особi й сповз iз дороги в канаву.
Навпроти, за вербами, важко перевалюючись на гусеницях, iшов, напевно,
той самий, що пiдбив його танк. Свiжий ранковий вiтер стелив чорнi патли
диму вiд палаючого трактора, масно смердiло соляркою й тротилом вiд
вибухiв, димно жеврiла гiмнастерка на плечi вже неживого командира полку
Вражений несподiванкою розгрому Сотникiв мiнуту розгублено дивився на
повзучi за дорогою нiмецькi танки, ïхнього номера й чорно-бiлi,
вибитi за трафаретом хрести. I тодi хтось смикнув його за рукав, вiн
повернув голову — поруч з'явилося забруднене сажею й кров'ю особа
старшини батареï, що щось кричав йому й показував рукою в тил, куди
по канавi бiгли бiйцi. Вони пiдхопилися й крiзь смердючий дим над
дорогою, пригнувшись, також побiгли туди…