Хто такий поет у розумiннi Державiна

Гаврило Романович Державiн вступив у лiтературу вже лiтнiм, що багато
побачив людиною з вiршами, що говорили про тлiннiсть життя, про смерть i
безсмертя. I закiнчив шлях монументальним восьмивiршем, одою На
тлiннiсть. Вiн написав оду за два днi до кончини й пiдтвердив цим, що
залишився поетом у свiтi до гробовоï дошки
Багато сучасникiв Державiна вважали його придворним поетом.
Але вiн нiколи таким не був, незважаючи на спроби схилити його до цього
(згадаємо безуспiшне вмовляння поета А. В. Храбровицким, статс-
секретарем Катерини II), Державiн не мiг стати ручним вiршотворцем хоча
б через свою гарячу вдачу. У правдi рис, — говорив вiн сам про
себе. Характер змушував його всупереч вельможам i царям говорити
iстину… з посмiшкою. Ясно, що без простодушноï посмiшки, собi
на розумi, царям нiчого не скажеш. А Державiн говорив i вмiв, нехай не
завжди, домагатися свого, знаючи, що правда на його сторонi. У
свiдомостi своєï правоти вiн звертався у вiршах у Боговi, до
Вищого Судiï. Перебуваючи пiд судом пiсля тамбовського
губернаторства, в одi Величнiсть Божие вiн створює гiмн у славу
Творця, але не може не викликнути:
Але грiшних полум'я й мова
Так винищить десницi строга!
Ця думка була почерпнута поетом з одного iз псалмiв книги Давида. Пiсля
щасливого виправдання Державiн звертається ще до одного псалма,
Милiсть i суд оспiваю Тобi, Господи, i пiд гнiтом його мiркувань, що
мучать, про суд i справедливiсть поет знову й знову розвиває
улюблену тему, використовуючи ту ж невичерпну книгу Давида. У
перекладаннi чергового псалма, Щире счастие, вiн знову обрушується
на беззаконникiв:
Вони з особи землi стряхнуться,
Розвiються й рознесуться,
Як вiтром возметенний порох
Використовуючи псалом у вiршi Радiсть про правосуддя, Державiн говорить:
Так правий суд я покаджу,
Колеблеми стовпи земнi
Законом Божим затверджу…
У перекладаннi iз псалма Доказ творчого буття поет малює величну
картину миру:
Небеса вiщають Божу славу…
Нощи нощь приносить звiстка…
Охоплюючи в уявi як би вiдразу вся свiтобудова, безоднi й височiнi, поет
немов прагне злетiти туди, де можна дихати повно, не боячись крижаного й
розрiдженого повiтря. Але це вдавалося йому далеко не завжди. А якщо
вдавалося, то тому, що ногами вiн завжди мiцно стояв на землi. Його
карбоване (через Юнга висхiдне ще до бiблiйного) я хробак — я Бог
було й метафорою, що малює образ самого поета. Адже про тiм же
пiзнiше говорить i Пушкiн , виявляючи поета, зануреного в турботи
суєтного свiтла, але з душею, готовоï стрепенутися, як орел,
щопробудився,. Державiн щиро думав, що поет покликаний зобразити людську
душу, немов художник-акварелiст, що не вiдриває вiд аркуша паперу
кистi, поки малюнок не закiнчений. Це вдалося йому в одi Безсмертя душi:
Як хробак, оставя павутину
И в метеликовi взявши новий вид,
У лазурну повiтря рiвнину На крилах блещущих летить,
У прекрасному веселячись оздобленнi,
Iз квiтiв сiдає на квiти:
Так i душу небес у просторi
чиНе будеш безсмертна ти?
Визначивши в Доказi Творчого буття гармонiю свiтобудови як головний
аргумент Божоï присутностi у свiтi, Державiн живописует його
картини з лiричним подивом перед Утвором, перед грiзною й прекрасною
його таємницею, а не просто як споглядальник:
У важкiй колiсницi грому
Гроза, на тьмi повiтряних крив,
Як страшна гора несома,
Тисне повiтря пiд собою, — i пил
И понт киплять, летять хвилями,
Древа вверьх вержутся корiннями,
Ревуть брега й виє лiс…
Пiзнiше в Пам'ятнику поет записує собi в заслугу вмiння у серцевiй
простотi розмовляти про Бога цiлком певно, що:
Я пам'ятник собi спорудив чудесний, вiчний,
Металiв твердiше вiн i вище пiрамiд;
Нi вихор його, нi грiм не зломить швидкоплинний,
И часу поле його не розтрощить…
Одою Бог вiн починає своє зiбрання творiв. Державiн завжди
вiдзначав першоряднiсть для вiршотворця релiгiйноï поезiï. У
своєму Мiркуваннi про лiричну поезiю Г. Р. Державiн писав: У
духовнiй одi дивується поет премудростi Творця, у видимому ïм
у цьому чудовому свiтi почуттями, а в невидимому — духом вiри що
вбачається; хвалить провидiння, славословить доброта й силу Його.
У самого Державiна Бог — це пiсня, i пiднесене милування перед
Творцем i створенням, i своєрiдний лiричний символ вiри.
Осмисливши викладенi моменти iз творчоï поетичноï спадщини Г.
Р. Державiна, можна затверджувати, що призначення поета вiн бачив
насамперед у посередництвi його мiж Творцем i людьми. Державинские
подання про поезiю й поета увiбрав у свою творчiсть великий Пушкiн,
явище якого саме по собi пiдкреслило правоту державинского генiя.
Державiн благословив Пушкiна як прекрасне майбутнє Росiï, що
ще з бiльшою лукавинкою посмiхалося царям, вiдстоюючи правду на землi,
ще бiльш вiдверто говорило з Богом i людьми про змiст буття
У завершення хочу знову повернутися до оди На тлiннiсть, що Г. Р.
Державiн закiнчив свiй творчий i життєвий шлях. Ïï текст
на грифельнiй дошцi, написаний рукою поета за два днi до смертi,
поступово тьмянiв i обсипався, пiдтверджуючи властивостi рiки часу. Але
звуки його лiри ще чутнi, вiра в слово мiцна, i як i ранiше велично,
красномовно й прекрасно говорить нам про безсмертя душi, про iстину й
Бога старий Державiн.