Образ поезiï Андрiя Бiлого

Своєрiдний шлях до збагнення iстоти космiчноï гармонiï
намiтився в цi роки й у поезiï Андрiя Бiлого. Вiн проходить через
основний образ поезiï Бiлого — образ Росiï,
многоступенчато як би висхiдноï вкосмос.
У цей останнiй перiод незмiнних протягом усього творчого розвитку
новаторських шукань (i метань) Бiлий намагається по-новому
встановити й своє вiдношення до бога. Захоплення Штейнером i
антропософiєю завершується поемою Я (1922), де на останнiй,
розпачливий заклик поета до бога зi свiтових просторiв доноситься
вiдповiдь: Бога — немає!. Вiдкриття утiшає поета й
змушує по-новому дивитися на навколишнiй свiт. Вiдкривається
нова iстина: Дорога, що вiє Звiстка Дорогого, що зрiє дня
— Є — Я!. Однак це звеличення людини занадто
абстрактно, щоб стати художньо й соцiально дiючим У збiрнику Пiсля
розлуки Бiлий простiше й значно ближче до землi. Крiзь космiчну
засмиканiсть, вiдчутну навiть у словеснiй конструкцiï (Я —
издишавшийся менi подарованим свiтлом), проступає iнтерес до
повсякденного миру з його земними радостями й драмами, як, наприклад, у
вiршi Лiкарня (1921). Зникають примарнi, хоч i земнi, але спрямованi в
космiчнi далечiнi: пейзажi. Замiсть них проясняється реальний
пейзаж (За вiкнами захiд…), а разом з ним i риси поета не
антропософа, а просто людини: Метання — Але дням, По мiсяцях,
рокам… Издроги холоду… Хвороби, смертi, голод…
Реально, без космiчноï перспективи станути в невимовному свiтлi
сприймає поет i свiй можливий кiнець: Перемиготiла Життя,
Порожнiй, перехожий рiй…
Однак безперечним залишається факт, що росiянку революцiя Бiлий
виразив саме в космiчних масштабах. Ïï вiн прийняв як
прообраз, як символ майбутнього розкрiпачення всiєï
людськоï сутностi, насамперед творчого поетичного самовираження,
для чого, по його гарячому переконанню, повинен буде вiдбутися ще й
внутрiшнiй акт революцiï (…ми повиннi отрешиться вiд старого
миру усерединi, якщо волим до будiвництва нового миру навколо).