Переказ роману Боротьба за вогонь — глава Смерть вогню
У непроглядну нiч бiгли уламри, збожеволiвши вiд страждань i утоми;всього ïхнього зусилля були марнi перед ïхнiм нещастям, що
осяг: вогонь був мертвий! Вони пiдтримували його в трьох клiтках. За
звичаєм племенi чотири жiнки й два воïни харчували його день
i нiч
Навiть у найважчi часи пiдтримували вони в ньому життя, охороняли його
вiд непогоди й повеней, переносили його через рiки й болота; синюватий
при свiтлi дня й багряний уночi, воно нiколи не розставався з ними. Його
могутня особа примушувала тiкати левiв, печерного й сiрого ведмедiв,
мамонта, тигра й леопарда. Його червонi зуби захищали людину вiд
великого страшного миру; всi радостi жили тiльки бiля нього! Вiн витягав
з м'яса смачнi заходи, робив твердими кiнцi рогатин, змушував трiскатися
каменi, вiн подбадривал людей у дрiмучих лiсах, у нескiнченнiй саванi, у
глибинi печер. Це був батько, страж, рятiвник; коли ж вiн виривався iз
клiтки й пожирав дерева, вiн ставав бiльше жорстокi й диким, чим мамонти
И от тепер вiн мертвий! Ворог зруйнував двi клiтки; у третiй же, що
уцелели пiд час втечi, вогонь слабшав, блiднув i поступово зменшувався.
Вiн був так слабкий, що не мiг поïдати навiть болотнi трави; вiн
тремтiв, як хвора тварина, звернувшись у невелика комаха червонуватих
кольорiв, i кожний подув вiтру загрожувало його погасити… потiм
вiн зовсiм зник…
Уламри бiгли, що осиротiли, в осiнню нiч. Зiрок не було. Важке небо
опускалося над важкими водами; рослини простягали над утiкачами
своï стебла, що похолодiли, чутно була тiльки, як шарудять
плазуючi. Чоловiка, жiнки, дiти поглиналися тьмою. Прислухаючись до
голосiв своïх ватажкiв, вони намагалися рухатися по сухiй i твердiй
землi, переходячи вбрiд, що зустрiчалися струмки, i болота. Три
поколiння знали цю стежку. На свiтанку вони пiдiйшли до савани. Холодне
свiтло просочувалося крiзь крейдовi шари хмар. На жирних, як гiрська
смола, водах кружлявся вiтер. Як гнiйники, роздувалися водоростi, що
зацiпнули ящiрки лежали, згорнувшись, серед латать. На висохлому деревi
сидiла чапля. Нарештi в рудому туманi розгорнулася савана iз тремтячими
вiд холоднечi рослинами. Люди пiднеслися духом i, пройшовши крiзь
заростi очерету, опинилися нарештi серед трав, на твердому ґрунтi.
Але отут ïхнє пропасне порушення вiдразу впало, люди лягали
на землю, застигали в нерухомостi; жiнки, бiльше витривалi, чим
чоловiки, втративши своïх дiтей у болотах, вили, як вовчицi, тi, що
врятували своïх крихiток, пiднiмали ïх нагору, до хмар. Коли
розвиднiло, Фаум за допомогою пальцiв i гiлок перерахував своє
плем'я. Кожна гiлка вiдповiдала кiлькостi пальцiв на обох руках.
Залишилися: чотири гiлки воïнiв, бiльше шести гiлок жiнок, бiля
трьох гiлок дiтей, трохи старих
Старий Гун сказав, що уцелели — один чоловiк з п'яти, одна жiнка
iз трьох i одна дитина iз цiлоï галузi
Уламри вiдчули всю величезнiсть нещастя. Вони зрозумiли, що ïхньому
потомству загрожує загибель. Сили природи ставали усе бiльше
грiзними. Люди будуть бродити по землi, жалюгiднi й нагие.
Розпач опанував навiть мужнiм Фаумом. Вiн уже не покладався бiльше на
своï величезнi руки. На його великою, зарослою твердою щетиною
особi, у його жовтих, як у леопарда, очах була смертельна утома; вiн
розглядав своï рани, нанесенi списом i дротиками ворога, злизуючи
мовою кров, що сочилася з його пораненого плеча
Вiн намагався вiдновити в пам'ятi картину битви. Уламри кинулися в бiй.
Його палиця трощила голiв ворогiв. Уламри знищать чоловiкiв, поведуть
жiнок, уб'ють ворожий вогонь, проженуть ворогiв у савани й непрохiднi
лiси. Що ж
вiдбулося? Чому уламри кинулися навтiки, чому почали трiскотiти
ïхнi костi, чому з ïхнiх животiв стали вивалюватися
внутрiшностi, з ïхнiх вуст вириватися передсмертнi стогони, у той
час як ворог, наводнюючи табiр, знищував священний вогонь? Так запитував
себе Фаум, що утомився й обважнiв. Вiн шаленiв при одному спогадi про цю
битву, iзвиваючись, як гiєна, вiн не хотiв бути переможеним, вiн
почував у собi ще досить сил, хоробростi, жорстокостi
Сонце зiйшло. Його яскравi променi розлилися над болотом, проникаючи в
бруд, осушуючи савану. У них була радiсть ранку, свiжiсть рослин . Вода
здавалася тепер бiльше легкоï, менш вiроломноï й
небезпечноï. Вона срiблилася серед мiдно-iржавих островiв; вона
покривалася легкими брижами з малахiту й перлiв, вона розстеляла луску
зi слюди. Крiзь заростi верби й вiльхи доносився ïï тонкий
захiд. У грi свiтлотiней блискали водоростi, лiлiï, жовтi латаття,
миготiли водянi косатки, болотнi молочайники, вербейники,
стрелолистники. Заросли жовтцiв з аконiтовими листами, вiзерунки з
волохатоï заячоï капусти чергувалися з диким льном, гiрким
крессом, росичками. У заростях кущiв i очеретiв кишiли водянi курочки,
чирки, сивки й зеленокрилие чибиси. На берегах маленьких рудуватих
бухточек стояли, як на вартi, чаплi, на мисi, ляскаючи крильми, гралися
журавлi; зубаста щука полювала за линами. Бабки, блискаючи зеленими
вогниками, лiтали в ущелинах каменiв з ляпiс-лазурi
Фаум споглядав своє плем'я. Нещастя лежало на людях, як калплазуна. Жовтий^-жовтi-лимонно-жовтi, червоний^-червонi-червонi-криваво-
червонi, зеленi, як водоростi, люди поширювали захiд лихоманки й
гниючого м'яса. Однi лежали, згорнувшись, як змiï, iнших —
витягнувшись, як ящiрка, а iншi хрипiли, охопленi передсмертною
агонiєю. Рани, нанесенi в живiт, ставали чорноï й огидними;
рани на головах здавалися бiльше своïх розмiрiв вiд запеченоï
на волоссях кровi. Всi цi люди будуть здоровi. Смертельно пораненi
загинули на тiм бережу або пiд час переправи. Фаум, вiдiрвавши погляд
вiд сплячих, став розглядати тих, хто страждав вiд поразки бiльше, нiж
вiд утоми. Це були теперiшнi уламри: бiльшого, важкого голови, низькi
чола й сильнi щелепи; шкiра рудуватого тону, волосатi торси, мiцнi руки
й ноги. Гостротою своïх почуттiв, особливо нюхом, вони могли
суперничати iз тваринами. У ïхнiх поглядах блискала похмура
лютiсть. Особливо гарнi були ока дiтей i молодих дiвчин
Хоча по многим своïх ознаках плем'я уламров i наближалося до
сучасним нам дикунам, але ця подiбнiсть була далеко не повним
Палеолiтичнi племена таïли в собi молодiсть, що нiколи бiльше не
повернеться, цвiтiння життя, енергiю й силу якоï ми iз працею
можемо собi представитися
Фаум здiйняв руки до неба iз протяжливим стогоном:
- Що ж станеться з уламрами без вогню? — викликнув вiн. — Як
будуть вони жити в саванi й у лiсi, хто захистить ïх вiд мороку й
вiтрiв зими? Ïм доведеться є сире м'ясо й гiркi овочi. Хто
зiгрiє ïхнi змерзлi тiла? Вiстря рогатини залишиться
м'яким. Лев, звiр з надривними зубами, ведмiдь, тигр, бiльша
гiєна пожеруть ïх уночi! Хто заволодiє знову вогнем,
той стане братом Фаума, той одержить третю частину полювання, четверту
частину всього видобутку; вiн одержить Гаммлу — мою дочку, i
пiсля моєï смертi стане вождем племенi
Тодi Нао, син Леопарда, пiднявся й сказав:
- Нехай дадуть менi двох швидконогих воïнiв, i я пiду, завоюю
вогонь у синiв мамонта або в пожирателiв людей, якi полюють на берегах
Великоï рiки
Фаум подивився на нього недружелюбно. Нао був самим рослим iз всiх
уламров. Його плечi були широкi. Не було бiльше спритного й швидкого
воïна, чим Нао. Вiн перемiг Му, сина Кабана, сила якого рiвнялася
силi Фаума. Фаум боявся його. Вiн давав йому принизливi роботи, вiддаляв
вiд племенi, пiддавав смертельним небезпекам
Нао не любив вождя, але побачивши Гаммли вiн приходив у замилування;
вона була струнка, гнучка, загадковаi, ïï волосся нагадували
густе листя. Нао часто пiдстерiгав неï у вербовому чагарнику,
сховавшись за дерева, або в яру. Побачивши ïï його охоплювали
те нiжнiсть, то гнiв, iнодi вiн розкривав своï обiйми, щоб
пригорнути ïï тихо й нiжно, iнодi ж йому хотiлося накинутися
на неï, як це роблять iз дiвчинами з ворожих племен, перекинути на
землю ударом палицi. Однак вiн не хотiв заподiювати ïй зла: якби
вона була його дружиною, вiн звертався б з нею без брутальностi. Йому не
подобалося на особах людей вираження страху; воно робило людей чужими
Iншим часом Фаум розсердився б на слова Нао. Але нещастя скрутило його.
Бути може, сполучник iз сином Леопарда принесе користь? У противному ж
випадку вiн зумiє зрадити його смертi. I, обернувшись до парубка,
вiн сказав:
- У Фаума тiльки одна мова . Якщо ти принесеш вогонь, ти одержиш Гаммлу
без усякого викупу. Ти станеш сином Фаума.
Вiн пiдняв руку й говорив повiльно й суворо. Потiм зробив знак Гаммле.
Вона
пiдiйшла, що тремтить, пiднявши своï прекраснi очi, повнi вологого
блиску. Вона знала, що Нао пiдстерiгав ïï серед трав, у
мороцi, i, коли вiн з'являвся вiдтiля, як би бажаючи кинутися на
неï, вона лякалася; але iнодi його образ був ïй милий; вона
бажала одночасно, щоб вiн загинув пiд ударами пожирателiв людей i щоб
вiн виявився переможцем i принiс вогонь
Фаум поклав свою важку руку на плече дiвчинi:
- Хто з дiвчин може зрiвнятися з Гаммлой? Вона легко може нести на плечi
оленячу самку, ходити без утоми вiд сходу до заходу сонця, терпiти
голод i спрагу, виробляти шкiри звiрiв, перепливати озера. Вона
зробить на свiтло здорових дiтей. Якщо Нао принесе вогонь, вiн
одержить неï, не даючи замiсть нi сокир, нi рогiв, нi хутр, нi
раковин
Тодi Аго, син Зубра, самий волосатий з уламров, пiдiйшов, повний
прагнення:
- Аго хоче завоювати вогонь! Вiн пiде зi своïми братами й буде
пiдстерiгати ворогiв по ту сторону рiки. Вiн або загине вiд ударiв
сокири,
списа, зубiв тигра, пазурiв лева-велетня, або поверне уламрам вогонь,
без якого вони слабкi й безпомiчнi, як олень або сайга
На його особi були виднi тiльки рот, обрамлена сирим м'ясом губ, i ока
вбивцi. Його кремезна фiгура пiдкреслювала ще бiльше довжину його рук i
ширину плечей; вся його iстота виражала надзвичайну силу, невтомну й
безжалiсну. Нiхто не знав ïï меж: вiн не застосовував
ïï нi проти Фаума, нi проти Му, нi проти Нао. Знали тiльки, що
сила його величезна. Вiн жодного разу не випробовував неï в мирнiй
боротьбi: але нiхто з тих, хто вставав на його шляху, не мiг устояти
проти нього. Вiн або спотворював своïх супротивникiв, або знищував
ïх, приєднуючи ïхнього черепа до своïх
трофеïв. Вiн жив удалинi вiд iнших уламров iз двома своïми
братами, такими ж волосатими, як i вiн, i декiлькома дружинами, яких
тримав у жахливому рабствi. Хоча уламри й самi не вiдрiзнялися м'якiстю
характеру, але жорстокiсть синiв Зубра страшила навiть самих жорстоких з
них. Сини Зубра збуджували в уламрах неясне невдоволення. Це
невдоволення було першим проблиском свiдомостi спiльностi iнтересiв
перед особою небезпеки
Багато хто з уламров дорiкали Нао в недостатнiй суворостi. Але порок цей
у грiзному воïнi був по душi тим, хто не мав нi сильнi мускули, нi
спритнiстю
Фаум ненавидiв Аго не менше, нiж Нао, але ще бiльше вiн боявся його.
Схована сила братiв йому здавалася невразливою. Якщо один з них бажав
смертi людини, виходить, всi троє хотiли того ж. Усякий, хто
повiдомляв ïм вiйну, повинен був або загинути сам, або знищити
ïх всiх
Вождь шукав сполучника iз синами Зубра, але його запобiгання натикалися
на глуху стiну ïхньоï недовiри. Фаум був, мабуть, i сам не
менш жорстоким i недовiрливим, чим Аго i його брати, однак вiн мав деякi
якостi вождя: поблажливiстю до своïх прихильникiв, дбайливiстю про
ïхнi потреби й рiдку мужнiсть
Вiн вiдповiв iз грубою байдужнiстю:
- Якщо син Зубра поверне вогонь уламрам, вiн одержить Гаммлу без викупу,
вiн буде другою людиною в ордi, пiд час вiдсутностi вождя йому будуть
пiдкорятися всi воïни
Аго слухав з лютим видом. Повернувши до Гаммле своє зарослими
волоссями особа, вона дивився на неï жадiбно, iз прагненням. У його
круглих очах блискала погроза
- Дочка Болота буде належати синовi Зубра; усякий, хто зазiхне на
неï, загине
Нао, розгнiваний цими словами, негайно прийняв виклик i заявив:
- Гаммла буде належати тому, хто поверне вогонь - Його поверне Аго!
Вони подивилися один на одного. До цього дня мiж ними не було приводу
краздорам.
Усвiдомлюючи взаємну силу, вони, не будучи нi супротивниками, нi
друзями, жодного разу не зiштовхувалися навiть на полюваннi. Мовлення
Фаума породила в них ненависть
Аго, що напередоднi навiть не глянув на Гаммлу, коли вона тайкома
пробиралася по саванi, затремтiв всiм тiлом, як тiльки Фаум став
розхвалювати дiвчину. Його охопила раптова пристрасть. Йому здавалося,
що вiн уже давно прагне мати цю дiвчину. Але вiдтепер у нього не повинне
бути суперникiв. Вiн вiдчув це всiєю своєю iстотою
Нао це зрозумiв. Вiн мiцнiше стис лiвою рукою своя сокира, а правоï
рогатину. На виклик Аго з'явилися його брати, мовчазнi, похмурi й
страшнi. Вони до чудностi походили на нього, такi ж рудi, з пучками
червонуватоï щетини на особi, з очами, що блискають, як надкрила
жужелицi. Ïхня спритнiсть була не менш небезпечна, чим ïх сила
Всi троє, готовi до вбивства, пiдстерiгали кожний рух Нао. Але
серед воïнiв пiднялося ремство. Навiть тi, хто засуджував Нао за
м'якiсть до супротивника, не хотiли його смертi, особливо пiсля того, як
загинуло стiльки уламров. А крiм того, адже вiн обiцяв повернути ïм
вогонь! Усi знали, що вiн вправний у вiйськових хитростях, невтомний у
боротьбi, знає секрет, як пiдтримувати саме слабке плем'я й
змусити його вiдродитися з попелу. Багато хто вiрили в його успiх
Правда, Аго теж мав необхiдними для цiєï справи терпiнням i
хитрiстю, i уламри розумiли користь подвiйноï спроби роздобути
вогонь
Вони iз шумом пiднялися. Прихильники Нао, подбадривая себе лементами,
приготувалися кбою.
Далекий страху, син Зубра не зневажав, однак, обережнiстю. Вiн вiдклав
двобiй. Гун Сухоï Кiстки виразив неяснi думки юрби:
- Хiба уламри хочуть зникнути з особи землi? Хiба вони забули, що ворог
i повiнь знищили багато воïнiв: iз чотирьох залишився один.
Усякий, хто здатний носити рогатину, сокиру й палицю, повинен жити.
Нао й Аго — найсильнiшi iз чоловiкiв, якi полюють у лiсi й у
саванi; якщо один з них умре, уламри ще бiльше ослабшають. Дочка
Болота буде належати тому, хто поверне нам вогонь. Така воля племенi!
- Нехай так i буде, — пiдтвердили хрипкi голоси
Жiнки, грiзнi своєю численнiстю, страшнi своєю недоторканою
силою й спiльнiстю своïх почуттiв, викликнули:
- Гаммла буде належати тому, хто завоює вогонь!
Аго пiдняв своï волосатi плечi. Вiн ненавидiв юрбу, але не
порахував потрiбним вступати в сперечання. Упевнений у тiм, що
випередить Нао, вiн твердо вирiшив, при нагодi, знищити суперника
Серце його наповнилося жорстокiстю
