Жемчужников Олексiй Михайлович лiричний поет

ЖЕМЧУЖНИКОВ Олексiй Михайлович лiричний поет, сатирик i гуморист;
народився в 1821 роцi, скiнчив курс в училище правознавства, служив у
сенатi й брав участь у сенатських ревiзiях Орловськоï й
Калузькоï губ. i таганрозького градоначальства; пiзнiше був
помiчником статс-секретаря державноï ради. В 1858 роцi вийшов у
вiдставку й жив у Калузi, Москвi й за кордоном; останнi роки живе
вдеревне.
Переважний елемент у поезiï Жемчужникова — искреннее, глибоко
вiдчуте й влучно виражене обурення на суспiльну неправду; Жемчужников
представляє вкрай рiдкий у наш час приклад щирого патрiота, що
болiсно почуває дiйсне зло своєï батькiвщини й
бажаючого ïй теперiшнього добра. Ходяча неправда, що пiдмiнює
патрiотизм грубою нацiональною зарозумiлiстю й шовiнiзмом, нещадно
викривається в сатирах Жемчужникова. В однiй з них, описавши
обiрваного п'яницю, що молиться на церковнiй папертi в перший день
Великого поста, поет згадує про iншому грiховоднику: ПРО, що
трiумфує меж нами, Покритий i соромом i грiхами, Наш сучасник не
такий! Вiн, гордо чоло закинувши мiдний, Перед вiвтарем вiтчизни
бiдноï Священнодiяти готiв
В iншому вiршi (Пам'ятник Пушкiну) Жемчужников так звертається до
лжепатриотам: Ви всi, у кому так любов до батькiвщини сильна, Любов, що
все краще в ньому губить,- И хочеться сказати, що в нашi часи Та чесна
людина, хто батькiвщину не любить
У щирому патрiотизмi нiжна любов до батькiвщини нерозлучна iз жгучею
ненавистю до ïï дiйсних ворогiв:

• ПРО, цей вид, про, цi звуки!
• ПРО, край рiдний, як ти менi милий!
• Вiд довгостроковоï розлуки
• Якi радостi й борошна
• У моïй душi ти розбудив!
• Твоя природа так чарiвна,
• Вона так скромна-гарна!
• Але нам, синам твоïм, вiдомо,
• Як на твоєму просторi тiсно
• И в узах мучиться валячи…

Обрисувавши декiлькома влучними рисами винуватцiв цих борошн, наших внутрiшнiх суспiльних ворогiв, поет мiстить: И вiдрази, i злостi Виконаний до них я з давнього рокiв; Вони — повапленние труни… Лише сьогодення пройшло б, А там — ïм майбутнього немає.
Незважаючи на перевагу в Жемчужникова патрiотичноï сатири, у його
поезiï багато чистого лiризму. З основних мотивiв лiрики особливо
сильно в нього почуття природи. У любовi поезiя Жемчужникова вiдзначила
тiльки момент першоï зустрiчi (Дивно! ми майже що незнайомо) i
скорбота останн розлук; любовн почутт бу тут у прозор чистот, без
найменш еротичн домiшк, якийМ не далек навiть любовн мотив у Тютчев.
Взагалi лiричнi вiршi Жемчужникова, хоча, на жаль, нечисленнi, так само
оригiнальнi, як i його сатира, i займуть своє невiд'ємне
почесне мiсце в росiянцi поезiï Разом iз гр. А. К. Толстим i
своïм братом, Володимиром Михайловичем, Жемчужников був неодмiнним
членом при створеннi Кузьми Пруткова й недавно випустив третє
видання його Творiв. Власнi вiршi А. М. Жемчужникова, що друкувалися в
рiзних журналах, виданi окремо в 1892 роцi, з портретом i
автобiографiчним нарисом
ПРУТКIВ (Козьма Петрович) вигаданий письменник, єдине у
своєму родi лiтературне явище, лише зовнiшнiми рисами що
нагадує М. de Palisse i М. Prudhomme, якi занадто елементарнi й
одноманiтнi в порiвняннi iз Прутковим. Два талановитих поети, гр. А. К.
Толстой i Олексiй Михайлович Жемчужников, разом з Володимиром
Михайловичем Жемчужниковим i при деякiй участi третього брата
Жемчужникова Олександра Михайловича, створили тип важливого
самовдоволення й самовпевненостi петербурзького чиновника (директори
пробiрного намету), з марнославства, що вправляється в рiзних
родах лiтератури. Але сила Пруткова не в цьому загальному визначеннi, а
в тiй iндивiдуальнiй i закiнченiй своєрiдностi, що автори зумiли
додати цiй типовiй особi й втiлити в приписанi йому добутках. В Повнiм
зiбраннi творiв Пруткова не всi добутки рiвною мiрою носять на собi
печатка його iндивiдуальностi
Пародiï на поетiв того часу, найвищою мiрою вдалi, не можуть,
однак, належати Пруткову, що був би другою особистiстю, якби вмiв так
вiрно зауважувати негативнi сторони чужоï поезiï. Хоча
пародiï Пруткова представленi як наслiдування, щоб указати на
несвiдомiсть схованоï в них глузування, але це не змiнює
сутностi справи. Самi по собi цi добутки — зразки у своєму
родi по влучностi й тонкостi. Мiж досить рiзноманiтними пародiями
Пруткова — на Шиллера, Гейне, Хомякова, И. Аксакова, Щербину,
Фета, Полонского, Бенедиктова — самим Прутковим могли бути
написанi хiба тiльки пародiï на останнього з названих поетiв, що
був товаришем по службi Пруткова й досить близького до нього по
характерi. До пародiй на Щербину примикає чудовий Суперечка
древнiх грецьких фiлософiв про витончений, тут занадто багато
пластичностi й учених слiв для директора пробiрного намету. Один з
головних перлин Повного зiбрання — 17 стародавнiх анекдотiв, якi
представляють майстерну пародiю на визначнiй пам'ятцi, що видавалися в
XVIII столiттi в рiзних збiрниках. Звичайно, сам Пруткiв не мiг би так
художньо вiдтворити варварська мова того часу й особливу сумiш
вульгарностi й безглуздостi в змiстi таких оповiдань. Для
цiєï частини прутковского утвору створений особливий автор
— дiд Пруткова, вiдставний прем'єр-майор Федот Козьмич, що
надвечiр життя своєï достохвально в спогадах вправлявся,
уподобляяся оному древнiх римлян Цинцинатусу в гнетомие старiстю року
своï.
Зате добуток старостi Пруткова-отца, оперету Черепослов, розумний
Дмитрiєв ушанував такою написом: Пiд снiжною сивиною в ньому музи
веселяться, И старостi — на жаль! — сумнi роки
Настiльки нiжно, дружно в ньому з веселiстю рiдняться, Що — ax!
— каби так було зазавжди!
Мiстерiя Спорiдненiсть свiтових сил, хоча насичено прутковским
елементом, вiдрiзняється, однак, излишнею для передбачуваного
автора красотою вiрша
Iнший майстерний утвiр — комедiя Фантазiя — мала свею
характерну долю, про яку повiдомляється в посмертному до неï
поясненнi (Поли. собр.). Внесена в театральну дирекцiю, вона, у видi
суспiльного становища авторiв, була дозволена до подання, виконана 8
сiчня 1851 року акторами Имп. Олександрiйського театру в Найвищiй
присутностi iмператора Миколи Павловича й негайно ж заборонена до
повторення на сценi. Заборона, розповiдає автор, було оголошено
словесно пiд час виконання п'єси й ранiше ïï закiнчення,
при самому виходi Государя з ложi й театру. Твору Козьми Пруткова
друкувалися спочатку в перiодичних виданнях, головним чином в Сучаснику
початку 50-х i початку 60-х рокiв, у вiддiлах Єралаш i потiм
Свисток. Зiбрання творiв з портретом Козьми Пруткова, редаговане
Олексiєм i Володимиром Жемчужниковими, вийшло 1-м изд. в 1883 роцi
й потiм перевидавалося без змiн ( изд.- в 1898 роцi).