Виклад сюжету повести Обелiск — глава Миклашевич

Миклашевич i впрямь зупинився, перестав бити, сопе, звiром дивиться на вчителя, а той пiдходить, вириває Павлову руку з батькiвськоï й говорить переривчастоï вiд хвилювання голосом: Ви в мене його не одержите! Зрозумiло? Миклашевич, розлютований, — до вчителя, але й Мороз, не дивлячись, що калiка, теж грудьми вперед i готовий у бiйку. Але отут уже ми приспiли, розняли, не дали побитися. Розняти^-те розняли, а що далi? Павлик утiк у школу, батько лається й грозить, я мовчу. Мiлiцiонер чекає — вiн що, вiн виконавець. Абияк утихомирили обох. Миклашевич пiшов на шосе, а ми втрьох залишилися — що робити?
Тим бiльше що Мороз вiдразу ж оголосив iз властивоï йому категоричнiстю: такому батьковi хлопця не вiддам. Повернулися з мiлiцiонером у район нi iз чим, наказ прокурорський не виконали. Передали вся справа на виконком, призначили комiсiю, а батько тим часом подав у суд. Так, було турбот i неприємностей i йому й менi — вистачило обом. Але Мороз все-таки свого домiгся: комiсiя вирiшила передати хлопця в дитбудинок. Правда, з виконанням цього соломонова рiшення Мороз не поспiшав i, напевно, правильно робив. Отут ще треба згадати одну обставину. Справа в тому, що як я вже говорив, школи створювалися заново, майже всього не вистачало. Щодня в район приïжджали iз сiл учителя, скаржилися на умови, просили те парти, то дошки, то дрова, то гас, то папiр — i, уже звичайно, пiдручники. Пiдручникiв не вистачало, мало було бiблiотек. А читали здорово, читали все: школярi, учителi, молодь. Книги добували де тiльки було можливо. Мороз, коли приïжджав у мiстечко, насiдав на мене найчастiше з одним проханням: дайте книг
Дещо я, звичайно, йому давав, але, зрозумiло, небагато. До того ж, зiзнатися, думала: школа маленька, навiщо йому там бiльша бiблiотека? Тодi вiн узявся добувати книги сам. Кiлометрах у трьох вiд райцентру, може, знаєш, є село Княжево. Сiло як сiло, нiчого там князiвського нi, але колись неподалiк вiд нього була панская садиба — у вiйну при нiмцях згорiла. А при поляках там жив якийсь богатий пан, пiсля нього залишилася всяка всячина й, зрозумiло, бiблiотека. Я там був якось, подивився — здавалося, нiчого пiдходящого. Книг багато, новi й старi, але все на польському так на французькому. Мороз випросив дозвiл з'ïздити туди, вiдiбрати дещо для школи. I знаєш, йому повезло. Десь на горищi, здається, вiдкопав скриню з росiйськими книгами, i серед усього не занадто вартого — рiзних там рiчних комплектiв Ниви, Миру божого, Вогника — виявилося повне зiбрання творiв Товстого
Менi про це нiчого не сказав, а в перш же вихiдний взяв у Сельце фурманку, учня того, переростка — i в Княжево. Але справа була до весни, дорога раскисла, як на лихо, знесло мiст, близько до садиби нiяк не пiд'ïхати. Тодi вiн почав носити книги через рiку по льоду. Усе йшло добре, але в самому кiнцi, уже в сутiнках, провалився в берега. Правда, нiчого страшного не трапилося, але ноги промочив до колiн, простудився й злiг. Так злiг ґрунтовно, на мiсяць. Запалення легенiв. Менi сказав про цьому приïжджий дядько iз Сельца, i от я ламаю голову: як бути? Учитель хворiє, школу хоч закривай. Панi Ядя, пам'ятається, тодi вже не працювала, виïхала кудись, замiни йому нiякий нi, хлопцям роздолля. Знаю, треба б з'ïздити, так часу немає — мотаюся по районi: вiдкриваємо школи, органiзуємо колгоспи. I все-таки якось проïздом загорнув у ту аллейку. Дай, думаю, провiдаю Мороза, як вiн там, чи живий? Заходжу в коридор — на вiшалцi повно одягу, ну, думаю, слава богу, виходить, поправився, напевно, iдуть заняття. Вiдкриваю дверi в клас: коштує штук шiсть парт — i порожньо. Що, думаю, за хоробро, де ж дiти? Прислухалася: начебто розмова десь, тихий такий, складний, немов молиться хтось Ще прислухався: зовсiм чудно — чую монолог князя Андрiя пiд Аустерлицем. Пам'ятаєш: Де воно, це високе небо, якого я не знав дотепер i побачив нинi… I страждання цього я не знав також… Так, я нiчого цього не знав дотепер. Але де я?.. Менi теж почудилось: де я? Такого я не чув уже рокiв десять, а колись, студентом, цей уривок сам декламував на лiтературному вечорi. Тихенько вiдкриваю дверi — у Морозовой боковушке повно дiтей, розсiлися хто де: на столi, на ослонах, на пiдвiконнi й на пiдлозi. Сам Мороз лежить на своïй кушетцi вкритий кожушком i читає. Читає Толстого. I така тиша й увага, що муха пролетить — почуєш. На мене нiхто не оглянувся — не зауважують. I я коштую, не знаю, що робити. Перше спонукання: просто закрити дверi й виïхати. Але все-таки згадав, що я начальство, завiдувач районi й вiдповiдальний за педпроцесс у районi. Це добре — читати Толстого, але, напевно, i програму виконувати треба. А вуж якщо ти можеш читати Вiйну й мир, так, мабуть, i вчити можеш?
А те навiщо ж учням брести за стiльки кiлометрiв у це Сельцо? Приблизно так я й сказав Морозовi, коли ми вiдправили учнiв i залишилися однi. А вiн говорить у вiдповiдь, що всi тi програми, весь той матерiал, що вiн пропустив за мiсяць хвороби, не коштують двох сторiнок Толстого. Я дозволив собi не погодитися, i ми посперечалися. У ту весну Мороз вивчав посилено Толстого, сам перечитав усього, багато прочитав хлопцям. Те була наука! Це тепер будь-який студент або старшокласник, тiльки заведи з ним розмова про Толстого або Достоєвського, насамперед почне тобi тлумачити про ïхнi недолiки й омани. У чому складається велич цих генiïв, треба ще допитиваться, а от ïхнi недолiки в кожного наперечет. Навряд чи хто пам'ятає, на якiй горi лежав поранений пiд Аустерлицем князь Андрiй, а от по частинi помилковостi непротивлення злу насильством iз упевненiстю судить кожний
А Мороз не ворушив толстовськi омани — вiн просто читав учням i сам убирав у себе всi дочиста, душею вбирав. Чуйна душа, вона прекрасно сама розбереться, де гарне, а де так собi. Гарне ввiйде в неï як своє, а iнше швидко забудеться. Отвеется, як на вiтрi зерно вiд полови. Тепер я це зрозумiв вiдмiнно, а тодi що ж… Був молодий, так ще начальник. Звичайно в хлоп'ячiй компанiï перебуває хтось постарше або несообразительнее, що своïм характером або авторитетом пiдкоряє собi iнших. У тiй школi в Сельце, як менi потiм говорив Миклашевич, таким заводилой став Коля Бородич. Якщо ти пам'ятаєш, його прiзвище стояла першоï на пам'ятнику, а тепер друга, пiсля Мороза. I це правильно. У всiй цiй iсторiï з мостом саме Коля зiграв першу скрипку… Я бачив його кiлька разiв, завжди вiн був поруч iз Морозом. Плечистий такий, примiтний хлопець, упертого, мовчазного характеру. Зважаючи на все, дуже любив учителя. Просто був вiдданий йому безмежно.
Правда, нiколи я не чув вiд нього нi єдиного слова — завжди вiн поглядає исподлобья й мовчить, немов гнiвається за щось. Було йому в ту пору шiстнадцять рокiв. При панах, зрозумiло, не дуже вчився, у Мороза ходив у четвертий клас. Так, ще один факт: у сороковому закiнчив четвертий, треба було подаватися в НСШ за шiсть кiлометрiв, у Будиловичи. Так вiн не пiшов. Знаєш, попросився в Мороза ходити другий рiк у четвертий. Аби тiльки в Сельце. Мороз, крiм того, що вчив по програмi й улаштовував читання книг поза програмою, займався ще й самодiяльнiстю. Ставили, пам'ятаю, Павлинку, якiсь п'єски, декламували, спiвали, як звичайно. Ну й, звичайно, були в ïхньому репертуарi антирелiгiйнi номери, усякi там байки про попа й ксьондза. I от об цей^-те номерах почув ксьондз зi Скрилева, що пiд час служби в чергове свято зневажливо вiдгукнувся про вчителя iз сельцовской школи. Як з'ясувалося потiм, досить пiдло образив його за кульгавiсть, немов той був у цьому винний. До речi, про це довiдалися пiзнiше.
А спершу трапилося от що. Якось зустрiчає мене в столовке все той же наш прокурор Сивак, говорить: зайди в прокуратуру. Я вже говорив, що страх як не любив цих вiзитiв, але що поробиш, не вiдмовишся — треба йти. I от, виявляється, у прокуратуру надiйшла скарга вiд скрилевского ксьондза на зловмисника, що влiз у святий храм i опоганив вiвтар або як там у них, католикiв, називається ця штуковина. Щось написав там. Служки, однак, пiймали осквернителя, ïм виявився сельповскпй школяр Микола Бородич. Тепер ксьондз i група парафiян клопочуться перед владою про покарання школяра, а заодно i його вчителi. Що отут робити — знову розбиратися? Через тиждень у Сельцо виïжджають слiдчий, дiльничний, якесь духовне начальство iз Гродно. Бородич не отирається: так, хотiв помститися ксьондзовi
Але за кого й за що — не говорить. Йому втолковують: не зiзнаєшся чесно — засудять, не подивляться, що недолiткiв. Ну й нехай, — говорить, — засудять. I що ж ти думаєш, чим це скiнчилося? Мороз всю провину взяв на себе, доповiв начальству, начебто все це результат його не зовсiм продуманого виховання. Клопотав, ïздив кудись у центр — i хлопця залишили в спокоï. Чи треба тобi говорити, що пiсля цього не тiльки школярi в Сельце, але й селяни з усiєю округи стали дивитися на Мороза як на якогось свого заступника. Що в кого було важкого або заморочливого, з усiм iшли до нього в школу. Теперiшнiй консультацiйний пункт вiдкрив по рiзних питаннях. I не тiльки роз'ясняв або давав ради, але ще й самому турбот невпроворот було. Кожну вiльну хвилину — те в район, то в Гродно. От по цiй самiй дорозi — на фурманках або попутних, не частих тодi, машинах, а те й пiшки. I це кульгавий-людина з паличкою! I не за грошi, не по обов'язку — просто так. По покликанню сiльського вчителя. Очевидно, ми протопали по шосе година, якщо не бiльше. Стемнiло, земля цiлком поринула в морок, туман затяг низини. Хвойний лiс неподалiк вiд дороги зачорнiв нерiвним зубчастим гребенем на светловатом закрайке неба, у якому одна за iншою запалювалися зiрки. Було тихо, не холодно, скорiше свiжо й дуже привiльно на спустiлiй осiннiй землi
У повiтрi тягло ароматом свiжоï рiллi, вiд дороги пахнуло асфальтом i пилом. Я слухав Ткачука й пiдсвiдомо усмоктував у себе врочиста велич ночi, неба, де над сонною землею починалася своє, непояснене й недосяжне нiчне життя зiрок. Крупно i яскраво горiло осторонь вiд дороги сузiр'я Великоï Ведмедицi, над нею мигав ковшик Малоï з Полярноï у хвостi, а спереду, саме в тiм напрямку, куди йшла дорога, тоненько й гостро поблискувала зiрочка Ригеля, немов срiбний штемпель на куточку зоряного конвертика Орiона. I менi подумалося, як все-таки пишномовнi й неприроднi у своïй пишномовнiй красивостi древнi мiфи, хоча б от i про цього красеня Орiонi, улюбленому богинi Эос, якого з ревнощiв убила Артемiда, начебто не було в ïхньому мiфiчному життi iнших, бiльше страшних лих i бiльше важливих турбот. Проте ця гарна вигадка древнiх пiдкуповує й зачаровує людство куди бiльше, нiж самi захоплюючi факти його iсторiï
Може, навiть i в наш час багато хто погодилися б на таку легендарну смерть i особливо наступне за пий космiчне безсмертя у виглядi цього мрячного сузiр'я на краю зоряного нiчного неба. На жаль або на щастя, але це не дано нiкому. Мiфiчнi трагедiï не повторюються, а земля повниться власними, подiбними тiєï, що нiколи трапилася в Сельце й про яку зараз, переживаючи всi заново, розповiдав менi Ткачук. I отут — вiйна . Скiльки ми до неï не готувалися, як не змiцнювали оборону, скiльки не читали й не думали про неï, а обрушилася вона нежданно-негаданно, як грiм серед ясного дня. Через три днi вiд початку, саме в середовище, тут уже були нiмцi. Якi мiсцевi, тутешнi селяни, тi вже, знаєш, звикли на своєму столiттi до частих змiн: нiяк при життi одного поколiння — третя змiна влади. Звикли, немов так i повинне бути
А ми — восточники. Це було таке нещастя — хiба думали ми тодi, що на третiй день виявимося пiд нiмцем. Пам'ятаю, прийшов наказ: органiзовувати винищувальний загiн, щоб виловлювати нiмецьких диверсантiв i парашутистiв. Я кинувся збирати вчителiв, об'ïздив шiсть шкiл, в обiд на роваре прикатил у райком, а там порожньо. Говорять, райкомовци тiльки що занурили в полуторку своï пожитки й покотили на Мiнськ, шосе, мол, уже перерiзаний нiмцями. Я спочатку сторопiв: не може бути. Якщо нiмцi, так само повиннi десь вiдступати нашi. А те з початку вiйни отут жодного нашого солдата нiхто не бачив i раптом — нiмцi. Але тi, що говорили так, не обманювали — надвечiр у мiстечко й впрямь вкотило штук шiсть всюдиходiв на гусеничному ходу, i в них повно самих теперiшнiх фрицев. Я так ще троє хлопцiв — два вчителi й iнструктор райкому — городами прошмигнули в жито, через нього в лiс i подалися на схiд. Три днi йшли — без дорiг, через принеманские болота, кiлька разiв попадали в такi переробки, що ворогу не побажаєш, думали: каюк Учителi одного, Сашка Крупеню, ранило в живiт. А де фронт — рис його знає, не наздоженеш, напевно. Говорять, що вже й Мiнськ пiд нiмцем. Бачимо, до фронту не дiйдемо, загинемо. Що робити? Залишатися — а де? У чужих людей не дуже зручно, та i як попросишся? Вирiшили вертатися назад, все-таки у своєму районi хоч люди знайомi. За пiвтора року по селах так хуторам перезнайомилися iз усякими. I отут, розумiєш, виявилося, що все-таки погано ми знали наших людей. Скiльки було зустрiчей, бесiд, за чаркою iнший раз сидiли, здавалося, всi добрi, гарнi, чеснi. А на дiлi обернулося зовсiм iнакше. Притяглися ми в Старий Двiр — хутiр такоï бiля лiсу, осторонь вiд дорiг, нiмцiв там начебто ще й не було. Ну, думаю, саме пiдходяще мiсце пересидiти тут яких пари тижнiв, поки нашi поженуть нiмцiв. На бiльше тодi не розраховували — що ти! Якби хто сказав, що вiйна на чотири роки затягнеться, його провокатором або панiкером порахували б. Крупеня тим часом уже доходить, iти далi не можна. I я згадав, що в Старому Дворi є в мене знакомец, активiст, грамотна людина Усолец Василь. Якось ночував у нього пiсля зборiв, поговорили вiд душi, сподобалася людина: розумний, господарський. I дружина — моложава така жiнка, гостинна, чепурун, не в приклад iншим
Грибками солоними пригощала. У хатi квiтiв повно — всi пiдвiконня ними заставленi. От ми пiзно вночi й заявилися до цьому Усольцу. Так i так, мол, треба допомогти, поранений i так далi. I що, думаєш, наш знакомец? Вислухав i на порiг не пустив. Скiнчилася отут, — говорить, — ваша влада! И так трахнув дверима, що аж з подстрешья посипалося. Дала притулок нас проста, нiкому не знайома тiтка — троє малих дiтей, старший глухонiмий, чоловiк в армiï. Як почула, що поранений (ми перед цим до iншоï сiм'ï в крайню хату зайшли), як довiдалася, хто такi, всiх перетягнула до себе. Бiдолаху Крупеню обмила, нагодувала курячим бульончиком i сховала пiд снопами в пуньке. I всi, пам'ятаю, охала: може, i мiй, бiдненький, де так мучається! Виходить, любила свого бiдненького, а це, брат, завжди щось так значить. Ну, а Крупеня через тиждень помер, не допомiг i курячий бульончик; пiшло зараження. Втихую закопали вночi на краю цвинтаря. I що ж далi?
Посидiли ще тиждень у тiтки Ядвiги, i я узявся намацувати яких-небудь партизанiв. Думаю, повиннi ж бути де-небудь нашi. Не все-таки на схiд поудирали. Без партизанiв жодна вiйна в нас не обходилася — скiльки про це книг написано так фiльмiв поставлене — було на що сподiватися. I знаєш, таки на групу окруженцiв, чоловiк тридцять колишнiх бiйцiв. Командував ними майор Селезньов, з кавалеристiв, рiшучий такий мужик, родом з Кубанi, майстер лаятися в сiм поверхiв, накричати, навiть пристрiлити пiд гарячу руку мiг. А взагалi ж справедливий. I що цiкаво: нiколи не вгадаєш, як вiн до тебе вiднесе. Тiльки що загрожував пустити кулю в чоло за iржавий затвор, а через годину вже повiдомляє тобi подяка за те, що на переходi першим помiтив хутiр, у якому виявилася можливiсть вiдпочити й пiдкрiпитися. А про затвор вiн уже й забувся
Такий була людина. Спочатку вiн мене дивував, потiм нiчого, звик до цьому його кавалерiйського норову. У сорок другому пiд Дятловом iшов першим по стежинцi, за ним ад'ютант Сема Цариков i iншi. I треба ж — якийсь паршивий полiцай з переляку пальнув вiд моста й прямо командировi в серце. От тобi й доля. У скiлькох страшних боях брав участь, i нiчого. А отут за всю нiч одна куля — i в командира. Так, Селезньов був мужик особливий, крутий, норовливий, але, знаєш, голову на плечах мав, на рожен не лiз, як деякi. Запеклий на словах бiльше, а так — умiв думати. Першi кiлька мiсяцiв просидiли в лiсi на Вовчих ямах — урочище так називається за Ефимовским кордоном. Потiм уже, у сорок третьому, там улаштувалася Кировская бригада, ми перебралися впущу.
А спочатку ми цi ями обживали. Вiдмiнне, скажу тобi, мiсце: болото, бугри, ями так ували — сам чорт ногу зламає. Ну погрiлися ми малiсть у землянках, попривикли до вовчого життя в лiсi. Не знаю, пiдказав хто або майор сам зрозумiв, що вiйна не на кiлька мiсяцiв, може, побiльше простягнеться й що без мiсцевих йому не обiйтися. Тому^- те й прийняв у своє кадрове вiйсько мене й ще деяких: начальника мiлiцiï iз Пружан, студента одного, голови сiльради iз секретарем. А на Жовтневi свята й прокурор наш, товариш Сивак, заявляється, теж до фронту не дiйшов, повернувся. Спочатку рядовим був, а потiм начальником особливого вiддiлу поставили. Але це потiм уже, як Селезньова не стало. А в той час вирiшили, що, поки спокiйно, треба оглянутися так налагодити деякi зв'язки iз селами, вiдновити знайомства з надiйними людьми, пощупати на хуторах окруженцiв, якi iз частин розбiглися так до молодиць прибудувалися
Насамперед розiслав майор всiх мiсцевих, тутешнiх, а таких тодi вже чоловiк дванадцять набралося, кого куди. Мене iз прокурором, зрозумiло, у наш колишнiй район. Ризику, звичайно, отут було побiльше, чим в iншiм мiсцi — все-таки багато хто нас отут пам'ятали, могли пiзнати. Але зате й ми знали бiльше й небагато орiєнтувалися, кому довiритися, а кому немає. Та й вид у нас був не колишнiй, не вiдразу довiдаєшся — обростили бородами, обносилися