Сюжет повести Пушкiна Капiтанська дочка. Глави VII — X

Глава VII. Приступ. Ранком вiйсько Пугачова оточило мiцнiсть. На
бiлому конi, у червоному каптанi, з оголеною шаблею ïхав сам
Пугачов Четверо вершникiв пiд'ïхали до самоï мiцностi
— це були зрадники, що покинули гарнiзон. Вони перекинули через
забiр вiдрiзану голову одного з вiрних захисникiв мiцностi —
хрещеного калмика Юлая. Зрадники кричали: Не стрiляйте! Виходите геть до
государя. Государ тут!

• От я вас! — закричав Iван Кузмич.- Хлопцi! стрiляй! Солдати дали залп. Заколотники стали злазити з коней. Тепер коштуйте мiцно, буде приступ,- сказав Iван Кузмич.

Пiдпустивши заколотникiв близько, комендант наказав палити з гармати картеччю. Якийсь час удалося протриматися. Але сили були нерiвнi. Мiцнiсть була взята, ïï захисникiв зв'язали й повели на площу. Пугачов сидiв у крiслi на ґанку комендантського будинку. Його особа здалася Гриневу знайомим. Пугачов запитав, хто комендант, i йому вказали на Iвана Кузмича.

• Як ти смiв противитися менi, своєму государевi? — запитав Пугачов. Ти менi не государ,- твердо вiдповiв Iван Кузмич,- ти злодiй i самозванець!

Пугачов махнув бiлою хусткою, i бiдного коменданта потягли до шибеницi. Iван Iгнатiйович повторив мужню вiдповiдь свого начальника, i його осягла та ж доля. Прийшла черга Гринева. Вiн смiло дивився на Пугачова, готовий пiти за своïми товаришами. Швабрин, що стояв у козацькому каптанi серед заколотникiв, пiдiйшов до Пугачова й сказав йому на вухо кiлька слiв

• Вiшати його! — наказав Пугачов
• Раптом пролунав лемент: Постiйте, окаяннi! Перегодите!… У ноги Пугачову кинувся Савельич: Батько рiдний! Що тобi в смертi панського дитяти? — заблагав бiдний дядько. — Вiдпусти його; за нього тобi викуп дадуть; а для приклада й страху заради вели повiсити хоч мене, старого! За знаком, даному Пугачовим, Гринева вiдпустили. На ґанок витяглися Василису Єгорiвну, роздягнену й розпатлану. Вона глянула на шибеницю йувидела на нiй свого чоловiка. Лиходiï! — закричала вона.- Що це ви з ним зробили? Свiтло ти мiй, Iван Кузмич, вiдважна солдатська голiвонька! Не торкнули тебе нi багнети прусские, нi кулi турецькi; не в чесному боï поклав ти свiй живiт, а сгинул вiд випадного каторжника! — Угамувати стару вiдьму! — сказав Пугачов. Один з козакiв ударив ïï шаблею по головi, i вона впала мертвоï на щаблi ґанку. Пугачов виïхав; народ кинувся за ним.

Глава VIII. Незваний гiсть Гринева найбiльше мучила невiдомiсть долi Марьи Iванiвни. Вiн довiдався, що попадя врятувала ïï вiд козакiв, видавши за свою племiнницю. Повернувшись додому, Гринев застав там Савельича.

• Слава Богу, що тебе живого вiдпустили! — закричав вiн.- А чи довiдався ти, пан, отамана? — Нi, не довiдався; а хто ж вiн такий? — Як, панотець? Ти й забув того п'яницю, що виманив у тебе кожух на постоялому дворi?

Гринев згадав вожатого, який пiд час бурану допомiг йому добратися до постоялого двору, i зрозумiв, чому його пощадили. Положення, у якому вiн виявився, було складним i двозначним. Залишатися в мiцностi, захопленоï Пугачовим, або випливати за лиходiєм означало б, що вiн порушив борг офiцера. Але любов вимагала залишатися при Марье Iванiвнi, бути ïï заступником i захисником. Тривога за ïï долю пiдсилювалася тим, що Пугачов призначив комендантом мiцностi Швабрина, i дiвчина виявилася, таким чином, у його владi. Мiркування Гринева були перерванi приходом козака, що оголосив, что-дi великий государ вимагає його до себе. Гринев вiдправився до будинку коменданта,

• А, ваше благородiє! — сказав, побачивши його, Пугачов.- Ласкаво просимо. Ну, чи думав ти, що людина, що вивiв тебе до умету, був сам великий государ? Послужи менi вiрою й правдою, i я тебе подарую й у фельдмаршали й у князi. Як ти думаєш? — Нi,- твердо вiдповiв Гринев.- Я природний дворянин; я присягав государинi iмператрицi; тобi служити не можу. Коли справдi бажаєш менi добра, так вiдпусти мене в Оренбург. Пугачов задумався. Потiм запитав, чи обiцяє в такому випадку Гринев не служити проти нього? Велять iти проти тебе — пiду,- прямо вiдповiв Гринев.
• Його щирiсть уразила Пугачова. Так i бути,- сказав вiн.- Стратити так стратити, милувати так милувати. Ступай собi на всi чотири сторони й роби що хочеш.

Глава IX. Розлука. Ранком Гринев вiдправився на площу. Там уже зiбрався народ. Пугачову подали мiшок з мiдними грiшми, i вiн став пригорщами шпурляти ïх у юрбу. Народi лементом кинувся пiдбирати мiдяки. Потiм самозванець, звернувшись до людей, сказав, указуючи па Швабрина: От вам, детушки, новий командир, слухайтеся його у всьому… Пугачов зiбрався було вже сiсти на коня, як до нього протиснувся Савельич iз якимось папером Як виявилося, це був реєстр панського добра, розграбованого лиходiями. Серед рiзних речей значився й заячий тулупчик, подарований… на постiйному дворi, оцiнений Савельичем в 15 рублiв

• Це ще що! — закричав Пугачов, блиснувши вогненними очами. Гринев не на жарт злякався за свого дядька. Але, видимо, Пугачов був у припадку великодушностi, i покарання не пiшло

Тим часом Гринев довiдався вiд попадi, у чиïм будинку знайшла притулок Марья Iванiвна, що в дiвчини сильна гарячка, вона без пам'ятi й у мареннi. Гринев не знав, як допомогти ïй. Найбiльше його страшила думка, що тепер вона виявилася у владi Швабрина, призначеного Пугачовим комендантом мiцностi. Залишався один засiб: вiдправитися в Оренбург i посприяти якнайшвидшому звiльненню Бiлогiрськоï мiцностi вiд заколотникiв
Гринев уже вийшов з мiцностi, як почув за собою кiнський тупiт. козак,
Що Пiд'ïхав, передав йому поводья коня, сказавши: Батько наш
дарує вам коня й шубу зi свого плеча (до сiдла прив'язаний був
овчинний кожух). Савельйч iз задоволенням помiтив, що не зрячи подавав
шахраєвi чолобитну: хоча подарунок не коштував i половини
украденого, але з лихого собаки хоч вовни жмут.
Глава X. Облога мiста. Вiйсько заколотникiв наближалося до мiста.
Число ïх набагато збiльшилося iз часу останнього приступу. При них
була артилерiя, узята Пугачовим у малих фортецях, ïм уже скорених.
Зненацька Гринев одержав листа вiд Марьи Iванiвни й iз трепетом прочитав
у ньому наступнi рядки:

• Я довго була хвора; а коли видужала, Олексiй Iванович, що командуету нас на мiсцi покiйного панотця, примусили батька Гарасима видати мене йому, настращавши Пугачовим. Я живу в нашому будинку пiд вартою. Олексiй Iванович примушує мене вийти за нього замiж. Вiн говорить, що врятував менi життя, тому що прикрив обман Килини Памфи-ловни, що сказала лиходiям, нiбито я ïï племiнниця. А менi легше було б умерти, нiж зробитися женою такоï людини, який Олексiй Iванович. Вiн обходиться iз мною дуже жорстоко й грозить, коли не одумаюся й не погоджуся, то привезе мене в табiр до лиходiя, i з вами-дi те ж буде, що з Лизаветой Хардовой. Я просила Олексiя Iвановича дати менi подумати. Вiн погодився чекати ще три днi; а коли через три днi за нього не виду, так уже нiякоï пощади не буде. Панотець Петро Андреич! Ви один у мене заступник; заступитеся за мене, бiдну. Упросите генерала й всiх командирiв надiслати до нас скорiше сикурсу так приïдьте самi, якщо зможете. Залишаюся вам покiрна бiдна сирота Марья Миронова.

Цей лист ледь не звело Гринева з розуму. Вiн кинувся в мiсто, пришпорюючи коня й намагаючись придумати, як визволити Машу Миронову, але нiчого не йшло на розум. У мiстi вiн вiдправився прямо до генерала. Стривожений видом Гринева, генерал довiдався про причину настiльки спiшного приходу. Гринев схвильовано сказав, що справа, що привело його, стосується щастя всiєï його, Гринева, життя. Генерал висловив готовнiсть допомогти, якщо це буде в його силах. Гринев викликався з ротою солдатiв i козаками очистити вiд заколотникiв Бiлогiрську мiцнiсть; вiн майже впевнений в успiху справи. Здивований генерал навiдрiз вiдмовив офiцеровi. У розпачi Гриневу довелося зiзнатися в теперiшнiй причинi його тривоги, розповiсти про лист дочки капiтана Миронова, що просить допомоги й захисту вiд домагань Швабрина, що примушує ïï вийти за нього замiж.

• Ба! — сказав старий.- Тепер розумiю, ти, видно, у Марью Iванiвну закоханий. ПРО, справа iнше! Бiдний малий! Але все-таки я нiяк не можу дати тобi роту солдатiв i полсотни козакiв. Ця експедицiя була б нерозсудлива; я не можу взяти ïï на свою вiдповiдальнiсть.