Роман Оскара Уайльда Портрет Дориана Грея

У сонячний лiтнiй день талановитий живописець Бэзил Холлуорд
приймає у своïй майстернi старого друга лорда Генрi Уоттона
— естета-епiкурейця, Принца Парадокса, по визначенню одного з
персонажiв. В останньому без працi впiзнаються добре знайомi сучасникам
риси Оскара Уайльда, йому автор роману дарує i переважне число
своïх прославлених афоризмiв. Захоплений новим задумом, Холлуорд iз
захопленням працює над портретом незвичайно гарного юнака, з яким
недавно познайомився. Тому двадцять рокiв; кличуть його Дориан Грiй
Незабаром з'являється й натурщик, з iнтересом, що
вслухується в парадоксальнi судження стомленого гедонiста; юна
краса Дориана, що зачарувала Бэзила, не залишає байдужим i лорда
Генрi. Але от портрет закiнчений; присутнi пiднесенi його досконалiстю.
Златокудрий, що обожнює все прекрасне й подобається сам собi
Дориан мрiє вголос: Якби портрет мiнявся, а я мiг завжди
залишатися таким, як є! Розчулений Бэзил дарує портрет
юнаковi
Iгноруючи млявий опiр Бэзила, Дориан приймає запрошення лорда
Генрi й, при дiяльнiй участi останнього, занурює у свiтське життя;
вiдвiдує званi обiди, проводить вечора в оперi. Тим часом, нанеся
вiзит своєму дядьковi лордовi фермеровi, лорд Генрi
довiдається про драматичнi обставини походження Дориана: вихований
богатим опiкуном, вiн болiсно пережив ранню кончину своєï
матерi, всупереч сiмейним традицiям що закохалася й зв'язала свою долю з
безвiсним пiхотним офiцером (по наущению впливового тестя того незабаром
убили на дуелi).
Сам Дориан тим часом закохується в починаючу акторку Сибилу Вэйн
— дiвчину рокiв сiмнадцяти, з нiжним, як квiтка, особою, з
голiвкою грекинi, оповитоï темними косами. Очi — синi озера
страстi, губи — пелюстки троянд; вона з разючою натхненнiстю
грає на вбогих пiдмостках злидарського театрика в Ист-Инде кращi
ролi шекспiрiвського репертуару. У свою чергу Сибиле, що тягне
напiвголодне iснування разом з матiр'ю й братом, шiстнадцятирiчним
Джеймсом, що готується вiдплисти матросом на торговельному суднi в
Австралiю, Дориан представляється втiленим чудом —
Прекрасним Принцом, що снизошли з позахмарних висот. Ïï
улюбленому неведомо, що в ïï життi теж є таємниця,
що оберiгає ретельно вiд стороннiх поглядiв: i Сибилла, i Джеймс
— позашлюбнi дiти, плоди любовного сполучника, у свiй час
связавшего ïхня мати — замучену, зiв'ялу жiнку, що служить у
тiм же театрi, з людиною далекого стану
Обретший у Сибиле живе втiлення краси й таланта, наïвний iдеалiст
Дориан з торжеством сповiщає Бэзила й лорда Генрi про своï
заручини. Майбутнє ïх пiдопiчного вселяє тривогу в
обох; однак i той i iншоï охоче приймають запрошення на спектакль,
де обраниця Дориана повинна виконати роль Джульетти. Однак, поглинена
райдужними надiями на майбутнє ïй реальне щастя з улюбленим,
Сибила в цей вечiр знехотя, немов по примусi (адже грати закохану
— це профанацiя! — уважає вона) проговорює слова
ролi, уперше бачачи без прикрас злиденнiсть декорацiй, фальш сценiчних
партнерiв i вбогiсть антрепризи. Треба голосний провал, що
викликає скептичне глузування лорда Генрi, стримане спiвчуття
добряги Бэзила й тотальний крах повiтряних замкiв Дориана, у розпачi що
кидає Сибиле: Ви вбили мою любов!
Изверившийся у своïх прекраснодушних iлюзiях, замешенних на вiрi в
нерозривнiсть мистецтва й реальностi, Дориан проводить безсонну нiч,
блукаючи по спустiлому Лондону. Сибиле ж його жорстоке визнання
виявляється не пiд силу; ранком, готуючись вiдправити ïй лист
зi словами примирення, вiн довiдається, що дiвчина в той же вечiр
покiнчила iз собою. Друзi-заступники й отут реагують на трагiчну звiстку
кожний по-своєму: Бэзил радить Дориану змiцнитися духом, а лорд
Генрi — не лити дарма слiз про Сибиле Вэйн. Прагнучи утiшити
юнака, вiн запрошує його в оперу, обiцяючи познайомити зi
своєю чарiвною сестрою ледi Гвендолен. До здивування Бэзила,
Дориан приймає запрошення. I лише подарований йому недавно
художником портрет стає нещадним дзеркалом назрiваючоï в
ньому духовноï метаморфози: на бездоганнiй особi юного грецького
бога позначається тверда зморщечка. Не на жарт стурбований, Дориан
забирає портрет з око геть. И знову йому допомагає заглушити
тривожнi уколи совiстi його послужливий друг-мефистофель — лорд
Генрi. За порадою останнього вiн з головою йде в читання дивноï
книги новомодного французького автора — психологiчного етюду про
людину, що вирiшила випробувати на собi всi крайностi буття. Надовго
заворожений нею (здавалося, важкий захiд палiнь пiднiмався вiд
ïï сторiнок i паморочив мозок ), Дориан у наступнi двадцять
рокiв — в оповiданнi роману вони вмiстилися в одну главу —
усе сильнiше закохується у свою красу й усе з бiльшим iнтересом
спостерiгає розкладання своєï душi. Як би заспиртований
у своïй iдеальнiй оболонцi, вiн шукає розради в пишних
обрядах i ритуалах чужих религий, у музицi, у колекцiонуваннi предметiв
старовини й дорогоцiнних каменiв, у наркотичних зiллях, пропонованих у
кублах з недоброю популярнiстю. Ваблений гедонiстичними спокусами, раз
за разом що закохується, але не здатний любити, вiн не
гребує сумнiвними зв'язками й пiдозрiлими знайомствами. За ним
закрiплюється слава бездушного звiдника молодих розумiв
Нагадуючи про зламанi по його примсi долях скороминущих обранцiв i
обраниць, Дориана намагається напоумити Бэзил Холу-. орд, що давно
перервав з ним усякi зв'язки, але перед вiд'ïздом у Париж що
зiбрався вiдвiдати. Але марне: у вiдповiдь на справедливi докори той зi
смiхом пропонує живописцевi побачити справжнiй лик свого
колишнього кумира, вiдбитий на холлуордовском же портретi, що порошиться
в темному кутi. Здивованому Бэзилу вiдкривається застрашлива особа
сластолюбного старого. Втiм, видовище виявляється не пiд силу й
Дориану: думаючи творця портрета вiдповiдальним за своє моральне
поводження, вiн у приступi безконтрольноï лютi втикає в шию
друга своïх юних днiв кинджал. А потiм, викликавши на допомогу
одного з колишнiх соратникiв по гульбах i застiллям, хiмiка Алана
Кэмпбела, шантажуючи того якоюсь ганебною таємницею, вiдомоï
лише ïм обом, змушує його розчинити в азотнiй кислотi тiло
Бэзила — речовинний доказ вчиненого имзлодейства.
Терзає запiзнiлими каяттями совiстi, вiн знову шукає забуття
в наркотиках. I ледве не гине, коли в пiдозрiлому кублi на самому днi
Лондона його довiдається якийсь пiдпилий матрос: це Джеймс Вэйн,
що занадто пiзно провiдав про фатальну долю сестри й поклявшийся будь-що-
будь помститися неï кривдниковi
Втiм, доля до пори зберiгає його вiд фiзичноï загибелi. Але
— не вiд всевидючого ока холлуордовского портрета. Портрет цей
— як би совiсть. Так, совiсть. I треба його знищити, —
доходить висновку Дориан, що пережив всi спокуси миру, ще бiльш
спустошений i самотнiй, чим колись, що марне заздрить i чистотi
безневинноï сiльськоï дiвчини, i самовiдданостi свого
спiльника поневоле Алана Кэмпбела, що знайшло в собi сили покiнчити
самогубством, i навiть… духовному аристократизму свого друга-
спокусника лорда Генрi, далекого, здається, будь-яких моральних
препон, але незбагненно думає, що усякий злочин вульгарно.
Пiзньою нiччю, наодинцi iз самим собою в розкiшному лондонському
особняку, Дориан накидається з ножем на портрет, прагнучи
почикрижити й знищити його. слуги, Що Пiднялися на лемент, виявляють у
кiмнатi мертве тiло старого у фраку. I портрет, непiдвласний часу, у
своïй сяючiй величi
Так кiнчається роман-притча про людину, для якого в iншi хвилини
Зло було лише одним iз засобiв здiйснення того, що вiн уважав красою
життя.
Н. М. Пальцiв