Роман Пьера Мариво Життя Марiанни, або Пригоди графинi Д

Марiанна, вийшовши вiд свiтла, за порадою подруги береться за перо.
Правда, вона боïться, що розум ïï непридатний для
творчостi , а склад недостатньо гарний, але повiрте, вона просто
кокетує
Трагiчна подiя, случившееся, коли Марiаннi було не бiльше двох рокiв,
накладає вiдбиток на все ïï життя. На поштову карету
нападають грабiжники й убивають всiх ïï пасажирiв, крiм
маленькоï дитини, Марiанни. Судячи з одягу, дiвчинка — дочка
молодоï знатноï пари, але нiяких бiльше точних вiдомостей
знайти не вдається. Таким чином, походження Марiанни стає
таємницею. Дитини вiддають у будинок сiльського священика, i його
сестра, вихована, розважлива й iстинно доброчесна жiнка, виховує
Марiанну, як рiдну дочку. Марiанна всiєю душею привязивается до
своïх заступникiв i вважає сестру священика кращою людиною на
свiтi. Дiвчинка росте грацiозним, милим, слухняною дитиною й
обiцяє стати красунею. Коли Марiаннi виконується п'ятнадцять
рокiв, обставини змушують сестру священика поïхати в Париж, i вона
бере iз собою дiвчинку. Але через якийсь час вони одержують звiстку про
хворобi священика, а незабаром та, що замiнила бiднiй дiвчинцi мати,
умирає. Ïï наставляння на все життя збережуться в
пам'ятi Марiанни, i хоча надалi вона буде часто проявляти
нерозсудливiсть, але ïï душу назавжди залишиться виконанiй
чеснотi й чесностi
Отже, п'ятнадцятирiчна дiвчина, дуже гарненька, залишається одна в
Парижi й на всьому бiлому вiтi, без будинку й без грошей. Марiанна в
розпачi благає ченця, що водив знайомство з покiйноï, стати
ïï керiвником, i той вирiшує звернутися до
однiєï поважноï людини, вiдомiй своïм благочестям i
добрими справами. Пан Клималь, добре збережений чоловiк рокiв п'ятдесяти
— шiстдесяти, дуже богатий, довiдавшись iсторiю Марiанни, готовий
допомогти: вiддати дiвчину в навчання до белошвейке й платити за змiст.
Марiанна випробовує подяку, але серце в неï
розривається на частинi вiд сорому, вона почуває нестерпне
приниження, будучи об'єктом милосердя, що не дотримує
щиросердечноï делiкатностi. Але, розставшись iз ченцем,
ïï благодiйник стає куди бiльше люб'язним, i, незважаючи
на свою недосвiдченiсть, Марiанна почуває, що за цiєю
люб'язнiстю криється щось негарне. Так i трапляється. Дуже
незабаром вона розумiє — де Клималь закоханий у неï.
Марiанна вважає безчесним заохочувати його залицяння, але
приймає подарунки, адже крiм чесноти й порядностi вона вiд природи
надiлена й кокетством, i бажанням подобатися, настiльки природними для
гарненькоï жiнки. Ïй нiчого не залишається, як робити
вигляд, що вона не пiдозрює про палкi почуття старого поклонника
Один раз, вертаючись iз церкви, Марiанна пiдкручує ногу й
попадає в будинок знатного парубка, того самого, з яким вони
обмiнялися в церквi поглядами, що так багато говорять серцю. Вона не
може зiзнатися Вальвилю нi у своєму жалюгiдному положеннi, нi в
знайомствi з паном де Клималем, що виявляється рiдним дядюшкой
Вальвиля й причиняється, що не знаком з Марiанною, хоча побачивши
племiнника в нiг своєï пiдопiчноï знемагає вiд
ревнощiв. Коли Марiанна вертається додому, до неï приходить
де Клималь. Вiн прямо говорить про свою любов, застерiгає Марiанну
проти захоплення молодими вiтрогонами i пропонує ïй невеликий
договiр на п'ятсот лiврiв ренти. Пiд час цього пояснення в кiмнатi
зненацька з'являється Вальвиль, i тепер уже племiнник бачить
дядька, що коштує на колiнах перед усе тiєю же Марiанною. Що
вiн може про неï думати? Тiльки одне. Коли парубок iде, кинувши на
нi в чому не винну дiвчину презирливий погляд, вона просить де Клималя
пiти разом з нею до племiнника й всi йому пояснити, а той, вiдкинувши
маску благопристойностi, дорiкає ïï в невдячностi,
говорить, що вiдтепер припиняє своï дари, i зникає,
боячись скандалу. А Марiаннi, що ображена гордiсть i любов до Вальвилю
позбавили всякоï розсудливостi, думає тiльки про те, як
змусити Вальвиля пошкодувати про розлуку й покаятися в дурних думках.
Лише ранком вона усвiдомлює всю глибину свого тяжкого становища.
Ока розповiдає про всi своï прикростi iгуменi монастиря, i
при цiй бесiдi присутня дама, що переймається до дiвчини гарячою
симпатiєю. Вона пропонує iгуменi прийняти Марiанну в
монастирський пансiон i збирається платити за ïï змiст.
Марiанна в захопленому поривi зрошує руку благодiйницi самими
нiжними й сладостними слiзьми. Так Марiанна знаходить нову покровительку
й знаходить у нiй другу матiр. Щира доброта, природнiсть,
великодушнiсть, вiдсутнiсть марнославства, яснiсть думки — от що
становить характер п'ятдесятилiтньоï дами. Вона захоплюється
Марiанною й ставиться до неï, як до рiдноï дочки. Але
незабаром Марiанна, що обожнює свою благодiйницю,
довiдається, що та не хто iнша, як мати Вальвиля, що довiдався про
невиннiсть Марiанни, воспилал ще бiльш жагучою любов'ю й уже передав
ïй лист у монастир, переодягшись лакеєм. Коли панi де Миран
скаржиться, що син став зневажати багатою й знатною нареченою,
захопившись якоюсь випадково зустрiнутим молоденьким дiвчиськом,
Марiанна довiдається себе в описi авантюристки й без коливань
зiзнається у всьому панi де Миран, у тому числi й у своïй
любовi до ïï сина. Панi де Миран просить допомоги в Марiанни,
вона знає, що Марiанна гiдна любовi, як нiхто iншоï, що в
неï є все — i краса, i чеснота, i розум, i прекрасне
серце, але суспiльство нiколи не простить парубку знатного роду
одруження з дiвчиною невiдомого походження, що не має нi титулу,
нi стану. Марiанна заради любовi до панi де Миран вирiшує
вiдмовитися вiд любовi Вальвиля й благає його забути про неï.
Але панi де Миран (яка чує цю розмову), вражена шляхетнiстю
своєï вихованки, дає згоду на шлюб сина з Марiанною.
Вона готова мужньо протистояти нападкам рiднi й захищати щастя дiтей вiд
усього свiтла
Брат панi де Миран, де Клималь, умирає. Перед смертю вiн, повний
каяття, визнає в присутностi сестри й племiнника свою провину
перед Марiанною й залишає ïй невеликий стан
Марiанна як i ранiше живе в монастирському пансiонi, а панi де Миран
представляє ïï як дочку однiєï зi своïх
подруг, але поступово слухи про майбутнє весiлля й сумнiвне минуле
нареченi розповзаються усе ширше й досягають вух численноï й
чванливоï рiднi панi де Миран. Марiанну викрадають i вiдвозять в
iнший монастир. Iгуменя пояснює, що це розпорядження понад, i
Марiаннi надається на вибiр: або постригтися в черницi, або вийти
замiж за iншу людину. Тим же ввечерi Марiанну саджають у карету й везуть
у будинок, де вона зустрiчається з людиною, який ïй ладять у
чоловiки. Це молочний брат дружини мiнiстра, нiчим не примiтний парубок.
Потiм у кабiнетi мiнiстра вiдбувається теперiшнє судилище
над дiвчиною, що не зробила нiчого дурного. Єдиний ïï
злочин — краса й прекраснi щиросердечнi якостi, якi залучили серце
парубка зi знатного сiмейства. Мiнiстр повiдомляє Марiаннi, що не
допустить ïï шлюбу з Вальвилем, i пропонує ïй вийти
замiж за славного малого, з яким вона тiльки що розмовляла в саду. Але
Марiанна iз твердiстю розпачу заявляє, що ïï почуття
незмiннi, i вiдмовляється вийти замiж. У цю мить з'являються панi
де Миран i Вальвиль. Повна шляхетноï жертовностi мовлення Марiанни,
ïï зовнiшнiсть, манери й вiдданiсть покровительцi перетягають
чашу ваг на ïï сторону. Всi присутнi, навiть родичi панi де
Миран, захоплюються Марiанною, а мiнiстр повiдомляє, що вiн не
збирається бiльше втручатися в цю справу, тому що нiхто не може
перешкодити тому, щоб чеснота була люб'язна серцю людському, i
повертає Марiанну ïï матiнцi.
Але нещастя Марiанни на цьому не кiнчаються. У монастир
приïжджає нова пансiонерка, дiвиця шляхетного походження,
наполовину англiйка, мадемуазель Вартон. Трапляється так, що ця
чутлива дiвчина зомлiває в присутностi Вальвиля, i цього
виявляється достатнiм, щоб вiтряний юнак побачив у нiй новий
iдеал. Вiн перестає вiдвiдувати хвору Марiанну й тайкома бачиться
з мадемуазель Вартон, що закохується в нього. Довiдавшись про
зраду улюбленого, Марiанна вдається у вiдчай, а панi де Миран
сподiвається, що ослiплення ïï сина коли-небудь пройде.
Марiанна розумiє, що ïï коханий не так вуж i винуватий,
просто вiн належить до того типу людей, для яких перешкоди мають
нескориму притягальну силу, а згода матерi на його шлюб з Марiанною все
зiпсувало, i його любов задрiмала. Марiанна вже вiдома у свiтлi, багато
хто захоплюються нею, i майже одночасно вона одержує два речення
— вiд п'ятдесятилiтнього графа, людини видатних достоïнств, i
вiд молодого маркiза. Самолюбство, що Марiанна вважає основним
рушiєм учинкiв людини, змушує ïï поводитися з
Вальвилем так, немов вона зовсiм не страждає, i вона
здобуває блискучу перемогу: Вальвиль знову в ïï нiг. Але
Марiанна приймає рiшення бiльше не зустрiчатися з ним, хоча усе ще
любить його.
На цьому записки Марiанни обриваються. З окремих фраз, наприклад коли
вона згадує про своï свiтськi успiхи або називає себе
графинею, можна зрозумiти, що в ïï життi було ще чимало
пригод, про якi нам, на жаль, не призначено довiда_. И. А. Москвина-
Тарханова