Методи, наукового пiзнання
Структура наукового дослiдження, описана вище, являє собою вширокому змiстi спосiб наукового пiзнання або науковий метод як такий.
Метод це сукупнiсть дiй, покликаних допомогти досягненню бажаного
результату. Першим на значення методу в Новий час указав французький
математик i фiлософ Р. Декарт у роботi Мiркування про метод. Але ще
ранiше один iз засновникiв емпiричноï науки Ф. Бекон зрiвняв метод
пiзнання iз циркулем. Здатностi людей рiзнi, i для того, щоб завжди
домагатися успiху, потрiбен iнструмент, що зрiвнював би шанси й давав
можливiсть кожному одержати потрiбний результат. Таким iнструментом i
є науковий метод
А. Пуанкаре справедливо пiдкреслював, що вчений повинен умiти робити
вибiр фактiв. Метод це, властиво, i є вибiр фактiв; i насамперед,
отже, потрiбно затурбуватися винаходом методу (А. Пуанкаре. Цит. соч.-
С. 291). Метод не тiльки зрiвнює здатностi людей, але також робить
ïхня дiяльнiсть однаковоï, що є передумовою для
одержання однакових результатiв усiма дослiдниками
Сучасна наука тримається на певнiй методологiï сукупностi
використовуваних методiв i вченнi про метод i зобов'язана ïй дуже
многим. У той же час кожна наука має не тiльки свiй особливий
предмет дослiдження, але й специфiчний метод, iманентний предмету.
Єднiсть предмета й методу пiзнання обґрунтував нiмецький
фiлософ Гегель
Варто чiтко представляти розходження мiж методологiями
естественнонаучного й гуманiтарного пiзнання, що випливають iз
розходження ïхнього предмета. У методологiï природничих наук
звичайно не враховують iндивiдуальнiсть предмета, оскiльки його
становлення вiдбулося давно й перебуває поза увагою дослiдника.
Зауважують тiльки вiчне кругообертання. В iсторiï ж спостерiгають
саме становлення предмета в його iндивiдуальнiй повнотi. Звiдси
специфiчнiсть методологiï iсторичного пiзнання
Взагалi, методологiя соцiального пiзнання вiдрiзняється вiд
методологiï естественнонаучного пiзнання через розходження в самому
предметi: 1) соцiальне пiзнання дає результат, що
саморуйнується (знання законiв бiржi руйнує цi закони,
— говорив засновник кiбернетики Н. Вiнер); 2) якщо в
естественнонаучном пiзнаннi всi одиничнi фактори рiвнозначнi, то в
соцiальному пiзнаннi це не так. Тому методологiя соцiального пiзнання
повинна не тiльки узагальнювати факти, але мати справа з iндивiдуальними
фактами великого значення. Саме з них виникає й ними
пояснюється об'єктивний процес
У гуманитарно-науковому методi полягає постiйна взаємодiя
переживання й поняття, затверджував В. Дильтей у статтi Сутнiсть
фiлософiï. Переживання настiльки важливо в гуманiтарному пiзнаннi
саме тому, що самi поняття й загальнi закономiрностi iсторичного процесу
производни вiд первiсного iндивiдуального переживання ситуацiï.
Вихiдний пункт гуманiтарного дослiдження iндивiдуальний (у кожноï
людини своє буття), стало бути, метод теж повинен бути
iндивiдуальний, що не суперечить, звичайно, доцiльностi часткового
користування в гуманiтарному пiзнаннi прийомами, виробленими iншими
вченими (метод як циркуль, у розумiннi Ф. Бекона). У наступних главах ми
покажемо, що в сучаснiй науцi намечается тенденцiя до зближення
естественнонаучной i гуманiтарноï методологiï, але все-таки
розходження, i принциповi, поки залишаються
Науковий метод як такий пiдроздiляється на методи, використовуванi
на кожному рiвнi дослiджень. Видiляються в такий спосiб емпiричнi й
теоретичнi методи. До першого ставляться:
1) спостереження цiлеспрямоване сприйняття явищ об'єктивноï
дiйсностi; 2) опис фiксацiя засобами природноï або штучноï
мови вiдомостей про об'єкти; 3) вимiр порiвняння об'єктiв
по яких-небудь подiбних властивостях або сторонам; 4) експеримент
спостереження в спецiально створюваних i контрольованих умовах, що
дозволяє вiдновити хiд явища при повтореннi умов
До наукових методiв теоретичного рiвня дослiджень варто вiднести: 1)
формалiзацiю побудова абстрактно-математичних моделей, що розкривають
сутнiсть дослiджуваних процесiв дiйсностi; 2) аксиоматизацию побудова
теорiй на основi аксiом тверджень, доказу iстинностi яких не потрiбно;
3) гипотетико-дедуктивний метод створення системи дедуктивно зв'язаних
мiж собою гiпотез, з яких виводяться твердження про емпiричнi факти
Iншим способом розподiлу буде розбивка на методи, застосовуванi нетiльки в науцi, але й в iнших галузях людськоï дiяльностi; методи,
застосовуванi у всiх галузях науки; i методи, специфiчнi для окремих
роздiлiв науки. Так ми одержуємо загальнi, загальнонауковi й конкретно-
науковi методи
Серед загальних можна видiлити такi методи, як:
2) аналiз розчленовування цiлiсного предмета на складовi частини
(сторони, ознаки, властивостi або вiдносини) з метою ïхнього
всебiчного вивчення; 2) синтез — з'єднання ранiше
видiлених частин предмета в єдине цiле;
3) абстрагування вiдволiкання вiд ряду несуттєвих для даного
дослiдження властивостей i вiдносин дослiджуваного явища з одночасним
видiленням властивостей, що цiкавлять нас, i вiдносин;
4) узагальнення прийом мислення, у результатi якого встановлюються
загальнi властивостi й ознаки об'єктiв;
5) iндукцiя — метод дослiдження й спосiб мiркування, у якому
загальний висновок будується на основi приватних посилок;
6) дедукцiя спосiб мiркування, за допомогою якого iз загальних посилок з
необхiднiстю треба висновок приватного характеру;
7) аналогiя прийом пiзнання, при якому на основi подiбностi
об'єктiв в одних ознаках мiстять про ïхню подiбнiсть i в
iнших ознаках;
8) моделювання — вивчення об'єкта (оригiналу) шляхом
створення й дослiдження його копiï (моделi), що замiщає
оригiнал з певних сторiн, що цiкавлять дослiдника;
9) класифiкацiя подiл всiх дослiджуваних предметiв на окремi групи
вiдповiдно до яким-небудь важливого для дослiдника ознакою (особливо
часто використовується в описових науках багатьох роздiлах
бiологiï, геологiï, географiï, кристалографiï й
т.п.).
Велике значення в сучаснiй науцi придбали статистичнi методи, що
дозволяють визначати середнi значення, що характеризують всю сукупнiсть
дослiджуваних предметiв. Застосовуючи статистичний метод, ми не можемо
пророчити поводження окремого iндивiдуума сукупностi. Ми можемо тiльки
пророчити ймовiрнiсть того, що вiн буде поводитися деяким певним
чином… Статистичнi закони можна застосовувати тiльки до бiльших
сукупностей, але не до окремих iндивiдуумiв, що утворять цi сукупностi
(А. ейнштейн, Л. Инфельд. Еволюцiя фiзики.- М., 1965.-С.231).
Характерною рисою сучасного природознавства є також те, що методи
дослiдження все бiльшою мiрою впливають на його результат (так звана
проблема приладу у квантовiй механiцi).
Застосування математичних методiв у природознавствi
Пiсля трiумфу класичноï механiки Ньютона хiмiя в особi
Лавуазьє, що поклав початок систематичному застосуванню ваг,
устала на кiлькiсний шлях, а слiдом за нею й iншi природничi науки. Таке
перша пiдстава, по якому фiзик не може обiйтися без математики; вона
дає йому єдина мова , на якому вiн у станi висловлюватися
(А. Пуанкаре. Цит. соч.- С. 220).
Диференцiальне й iнтегральне вирахування гарне пiдходить для опису змiни
швидкостей рухiв, а iмовiрнiснi методи для необоротностi й створення
нового. Усе можна описати кiлькiсно, i проте залишається проблемою
вiдношення математики до реальностi. На думку одних методологiв, чиста
математика й логiка використовують докази, але не дають нам нiякоï
iнформацiï про свiт (чому А. Пуанкаре й уважав, що закони природи
конвенциальни), а тiльки розробляють засобу його опису. Однак, ще
Аристотель писав, що число є промiжне мiж приватним предметом i
iдеєю, а Галилей думав, що Книга Природи написана мовою математики
Не маючи безпосереднього вiдношення до реальностi, математика не тiльки
описує цю реальнiсть, але й дозволяє, як у рiвняннях
Максвелла, робити новi цiкавi й несподiванi висновки про реальнiсть iз
теорiï, що представлена в математичнiй формi. Як же пояснити
незбагненну iстиннiсть математики i ïï придатнiсть для
природознавства? Може вся справа в тому, що механiзм математичноï
творчостi , наприклад, не вiдрiзняється iстотно вiд механiзму
якого б те не було iншоï творчостi (А. Пуанкаре. Цит. соч.- С.
285)? Або бiльше придатнi бiльше складнi, системнi пояснення?
На думку деяких методологiв, закони природи не зводяться до написаного
на паперi математичним спiввiдношенням. Ïх треба розумiти як будь-
який вид органiзованостi iдеальних прообразiв речей, або функцiй-псi-
функцiй. Є три види органiзованостi: найпростiший числовi
спiввiдношення; бiльше складний ритмiка 1-го порядку, дослiджувана
математичною теорiєю груп; самий складний ритмiка 2-го порядки
слово. Два перших види органiзованостi наповнюють Всесвiт мiрою й
гармонiєю, третiй змiстом. У рамках цього пояснення математика
займає своє особливе мiсце впознании.
Так чи iнакше, подiбнi методологiчнi розробки тiсно пов'язанi з
дискусiями по пiдставах математики й перспективам ïï розвитку,
що зводяться до наступних основних тем: 1) як математика спiввiдноситься
з миром i дає можливiсть пiзнавати його; 2) який спосiб пiзнання
переважає в математику дискурсивн або iнтуïтивний; 3) як
установлюються математичнi iстини шляхом конвенцiï, як думав
Пуанкаре, або за допомогою бiльше об'єктивних критерiïв
Внутрiшня логiка й динамiка розвитку природознавства
Розвиток науки визначається зовнiшнiми й внутрiшнiми факторами. До
першого ставиться вплив держави, економiчних, культурних, нацiональних
параметрiв, цiннiсних установок учених. Другi визначають i визначаються
внутрiшньою логiкою й динамiкою розвитку науки. Не завжди першi можна
чiтко вiдокремити вiд других, i проте даний подiл корисно.
Внутрiшня динамiка розвитку науки має своï особливостi на
кожному з рiвнiв дослiдження. Емпiричному рiвню властивий кумулятивний
характер, оскiльки навiть негативний результат спостереження або
експерименту вносить свiй внесок у нагромадження знань. Теоретичний
рiвень вiдрiзняється бiльше стрибкоподiбним характером, тому що
кожна нова теорiя являє собою якiсне перетворення системи знання.
Нова теорiя, що прийшла на змiну староï, не заперечує
ïï повнiстю (хоча в iсторiï науки мали мiсце випадки,
коли доводилося вiдмовлятися вiд помилкових концепцiй теплорода,
електричноï рiдини й т.п.), але частiше обмежує сферу
ïï застосовностi, що дозволяє говорити про наступнiсть у
розвитку теоретичного знання
Питання про змiну наукових концепцiй є одним з найбiльш
злободенних у сучаснiй методологiï науки. У першiй половинi XX в.
основною структурною одиницею дослiдження визнавалася теорiя, i питання
про ïï змiну ставився в залежнiсть вiд ïï
верифiкацiï (емпiричного пiдтвердження) або фальсифiкацiï
(емпiричного спростування). Головною методологiчною проблемою вважалася
проблема вiдомостi теоретичного рiвня дослiджень до емпiричного, що, в
остаточному пiдсумку, виявилося неможливим
На початку 60-х рокiв XX в. американський учений Т. Кун висунув
концепцiю, вiдповiдно до якоï теорiя доти залишається
прийнятоï науковим спiвтовариством, поки не пiддається
сумнiву основна парадигма (установка, образ) наукового дослiдження в
данiй областi. Динамiка науки була представлена Кунем у такий спосiб:
Стара парадигма — нормальна стадiя розвитку науки -
революцiя в науцi — нова парадигма,
Парадигмальная концепцiя розвитку наукового знання потiм була
конкретизована за допомогою поняття дослiдницькоï програми як
структурноï одиницi бiльше високого порядку, чим окрема теорiя. У
рамках дослiдницькоï програми й обговорюється питання про
iстиннiсть наукових теорiй
Ще бiльш високою структурною одиницею є естественнонаучная картина
миру, що поєднує в собi найбiльш iстотнi естественнонаучние
подання епохи Естественнонаучная картина миру
Перший крок створення з повсякденного життя картини миру -справа
чистоï науки, писав видатний фiзик XX в. М. Планк. Iсторично
першоï естественнонаучной картиною миру нового часу була
механiстична картина, що нагадувала годинники: будь-яка подiя однозначно
визначається початковими умовами, що задаються (принаймнi, у
принципi) абсолютно точно, а в такому свiтi немає мiсця
випадковостi. У ньому можливий демон Лапласа iстота, здатне охопити всю
сукупнiсть даних про стан Всесвiту в будь-який момент часу, могло б не
тiльки точно пророчити майбутнє , але й до дрiбних подробиць
вiдновити минуле. Подання про Вселений як про гiгантську заводну iграшку
переважало в XVII XVIII в. в. Воно мало релiгiйну основу, оскiльки сама
наука вийшла з надр християнства
Бог як рацiональну iстоту створив мир в основi своєï
рацiональний, i людина як рацiональна iстота, створена Богом по
своєму образi й подобi, здатний пiзнати мир. Така основа вiри
класичноï науки в себе й людей у науку. Вiдринувши релiгiю, людина
епохи Вiдродження продовжувала мислити релiгiйно. Механiстична картина
миру припускала Бога як годинникаря й будiвельника Всесвiту
Механiстична картина миру ґрунтувалася на наступних принципах: 1)
зв'язок теорiï iз практикою; 2) використання математики; 3)
експеримент реальний i уявний; 4) критичний аналiз i перевiрка даних; 5)
головне питання: як, а не чому; 6) нi стрiли часу (регулярнiсть,
детермiнованiсть i оборотнiсть траєкторiй).
Але XIX в. прийшов до парадоксального висновку: Якби мир був гiгантською
машиною, проголосила термодинамiка, те така машина неминуче повинна була
б зупинитися, тому що запас корисноï енергiï рано або пiзно
був би вичерпаний. Потiм прийшов
Дарвiн зi своєю теорiєю еволюцiï й вiдбулося зрушення
iнтересу вiд фiзики убiк бiологiï
Головний результат сучасного природознавства, по Гейзенбергу, у тiм, що
воно зруйнувало нерухливу систему понять XIX в. i пiдсилило iнтерес до
античноï попередницi науки фiлософськоï рацiональностi
Аристотеля. Одним з головних джерел аристотелевского мислення з'явилося
спостереження ембрiонального розвитку високоорганiзованого процесу, у
якому взаємозалежнi, хоча й зовнi незалежнi подiï
вiдбуваються, як би пiдкоряючись єдиному глобальному плану.
Подiбно, що розвивається зародку, вся аристотелевская природа
побудована на кiнцевих причинах. Цiль усякоï змiни, якщо воно
згiдно природi речей, полягає в тому, щоб реалiзувати в кожному
органiзмi iдеал його рацiональноï сутностi. У цiй сутностi, що у
застосуваннi до живого є в те саме час його остаточна, формальна й
дiюча причина, ключ до розумiння природи (И. Приго-Жин, I. Стенгерс.
Порядок з хаосу.- С. 83-84). Народження сучасноï науки зiткнення
мiж послiдовниками Аристотеля й Галилея є зiткнення мiж двома
формами рацiональностi (Там же.-С. 84).
Отже, можна видiлити три картини миру: сутнiсну перед-наукову,
механiстичну, еволюцiйну. У сучасноï естественнонаучной картинi
миру має мiсце саморозвиток. У цiй картинi присутня людина i його
думка. Вона еволюционна й необоротна. У нiй естественнонаучное знання
нерозривно зв'язане сгуманитарним.
Список лiтератури
Пуанкаре А. Про науку. М., 1983.
Поппер К. Логiка й рiст наукового знання. М., 1983.
Гейзенберг В. Фiзика й фiлософiя. Частина й цiле. М., 1989.
Пригожий И., Стенгерс И. Порядок з хаосу. М., 1986.
