Переказ змiсту оповiдання А. П. Чехова Туга

Увечерi, коли пухнатий снiг повiльно м'яким шаром лягає на дахи,
кiнськi спини, плечi, шапки, вiзник Iона Потапов, весь бiлий, як
примара, все сидить на козлах без роботи, сидить не рухаючись. Снiг
облiпив уже i його лошаденку, що стала схожоï на копiйчану
пряникову конячку, i його самого. Iона занурений у замисленiсть,
занурена в думку, iмовiрно, i його лошаденка: Кого вiдiрвали вiд плуга,
вiд звичних, сiрих картин i кинули сюди в цей вир, повний дивовижних
вогнiв, невгамовного трiску й людей, що бiжать, тому не можна не
думати…
Iона давно вже чекає сiдока, але нiхто його не окликає.
Раптом: Вiзник, на Виборзьку! — верб сани сiдає вiйськовий.
Iона торкає з мiсця; снiг вiдпадає вiд його спини, iз крупу
коня. Вони рухаються з мiсця й вiдразу лунають лементи вiзникiв, яким
Iона перешкодив. Вiйськовий гнiвається: Ти ïздити не
вмiєш! Iона обертається до сiдока, ворушить губами.
Вiйськовий, не зрозумiвши, перепитує й чує у вiдповiдь: А в
мене, пан, тово… син на цьому тижнi помер. — Гм! Отчого ж
вiн умер? — Повинне, вiд гарячки… Три днi пролежав у лiкарнi
й помер…
Iона вiдволiкся вiд дороги i з усiх бокiв знову кричать йому: Звертай,
диявол… Вiйськовий квапить Iону: Этак ми й до завтра не
доïдемо, i той слухняно махає батогом, пiдганяючи коня.
Вiйськовий закриває очi й бiльше вже не розташований слухати. Iона
висаджує сiдока й знову застигає на козлах на кiлька годин.
Снiг все йде i йде Наконецтрое молодих людей, двоє високi й тонкi,
третiй малий i горбатий, окликають його й забираються в сани. Вони
обiцяють Iонi двугривенний. Для такоï вiдстанi этихденег мало, але
вiзниковi однаково, аби тiльки кого-небудь везти. Слухаючи лайку
сiдокiв. Iона потроху вiдволiкається вiд своєï туги.
Коли розмова заходить про якусь Надiю Петрiвнi, Iона обертається
до молодих людей: Агов мене на цьому тижнi … тово… син
помер. — Усе помремо…- зiтхає горбач.- …Ну,
поганяй, поганяй!
Сiдоки лаються, що Iона довго везе ïх, i раптом один з них
запитує, є чи у вiзника дружина. Iона криво
посмiхається: Таперя в мене одна дружина — сира земля…
Син^-те от помер, а я живий… смерть дверима помилилася… Вiн
хоче розповiсти далi, але сiдоки заявляють, що вже приïхали
Iона знову самотнiй Повз вiзника бiжать люди, не зауважуючи нi його,
нi його туги. От вiн бачить двiрника й вирiшує заговорити з ним,
але двiрник грубо велить йому не затримуватися, проïжджати. Iонi
невмоготу. Вiн заïжджає на постоялий двiр. Там на пiдлозi, на
лавах хропе народ. В одному з кутiв пiднiмається молодий вiзник i
тягнеться до цебра з водою. Агов мене, брат, син помер,-
повiдомляє йому Iона. Але молодий уже вкрився ïдальнi й
спить. Як молодому вiзниковi хотiлося пити, так Iонi хотiлося
поговорити. Йому потрiбно було описати комусь похорони й поïздку в
лiкарню за одягом покiйного, розповiсти, що в селi залишилася дочка, так
чи мало ще про що… Слухач повинен був охати, зiтхати,
причитувати… Вiн виходить на вулицю подивитися кiнь. Кобила
жує сiно, тому що на овес не виездили, i вiн звертається до
неï: Так-те, брат, кобилочка. Немає Кузьми Ионича…
Наказав довго жити… Таперя, скажемо, у тебе же-ребейочек i ти
цьому жеребеночку рiдна мати… I от, скажемо, цей жеребеночек
наказав довго жити… адже шкода? Лошаденка жує, слухає
й дихає на руки свого хазяïна…
Iона захоплюється й розповiдає ïй усе…