Переказ у прозi: Блок Без божества, без вдохновенья
Тяглася вiйна , наступила революцiя; першоï колой яка побажала
воскреснути й дала про себе знати, був футуризм. Воскресiння виявилося
невдалим, незважаючи на те, що футуризм на час став офiцiозним
мистецтвом. Життя взяло своє, виродливi накопичення кубiв i
трикутникiв попросили забрати; тепер вони лише зрiдка й соромливо
красуються на зламаних будинках; а розумнi слова збереглися лише в
назвах державних установ
Трохи поетiв i художникiв з футуристiв виявилися дiйсно поетами й
художниками, вони стали писати й малювати як треба; безглуздостi
забулися, а колись, перед вiйною, вони зупиняли й дратували на хвилину
увага; тому що росiйський футуризм була пророком i предтечей тих
страшних карикатур i безглуздостей, якi виявила нам епоха вiйни й
революцiï; вiн вiдбив у своєму мрячному дзеркалi
своєрiдний веселий жах, що сидить у росiйськiй душi й про яке
багато прозорливi й дуже розумнi люди не догадувалися. Щодо цього
росiйський футуризм нескiнченно значнiше, глибше, органичнее,
життєвiше, нiж акмеизм останнiй рiвно нiчого в собi не вiдбив,
тому що не носив у собi нiяких рiдних бур i натискiв а був привiзною
закордонною штучкою новий Адам розспiвував своï ллилуиане занадто
голосно, нiкому не заважаючи, не залучаючи до себе уваги й залишаючись у
межах исто лiтературних
Здавалося, в 1914 роцi новий Адам природно вийшов туди, звiдки прийшов;
тому що inter arma musae silent**. Але пройшло 6 рокiв, i Адам з'явився
знову. Воскреслий цех поетiв випустив альманах Дракон, у якому вся
iзюминка полягає в цеховому акмеизме тому що iмена Н. Гумилева й
деяких старих i нових поетiв явно переважають над iменами просто поетiв
останнi, до речi, представленi випадковими й нехарактерними речами
Менi не хотiлося б докладно рецензувати альманах це невдячне заняття:
полум'ям Драконне пишет. Загальне враження таке, що в його чреве сидять
люди, нi в чому мiж собою не подiбнi; однi з них безсумнiвно обдарованi,
що проявлялося, втiм, бiльше на сторiнках iнших видань. У Драконi ж усе
щосили намагаються походити один на одного; це ïм анiтрошки не
вдається, але стискує ïхнiй руху й заглушає
ïх голосу
Розгадку дивноï натягнутоï пози, прийнятоï молодими
вiршотворцями, треба, менi здається, шукати в статтi Гумилева за
назвою анатомiя вiрша стаття заслуговує такоï ж уваги, як
давня стаття в Аполлоновi цього разу вона написана тоном наказовим,
учительським i не терпить запереченнями. Навiть вiдповiдальнiсть за
можливу помилку в цитатi Н. Гумилев покладає на автора цитати
протопопа Авакума; тому що сам помилитися, мабуть, не може
Н. Гумилев вiщає: поетом є той, хто врахує всi закони,
що керують комплексом узятих ïм слiв. Враховуюча тiльки частина цих
законiв буде художником-прозаïком, а не враховуючий нiчого, крiм
iдейного змiсту слiв i ïхнiх сполучень, буде лiтератором, творцем
дiловоï прози
Це моторошно. Дотепер ми думали зовсiм iнакше: що в поетi неодмiнно
повинне бути щось святкове; що для поета потребно натхнення; що поет iде
дорогою вiльноï, куди тягне його вiльний розум, i багато чого
iншого, рiзне, iнодi прямо протилежне, але завжди менш нудне й менш
похмуре, чим наведене визначення Н. Гумилева.
Далi говориться, що кожний вiрш варто пiддавати розгляду з погляду
фонетики, стилiстики, композицiï i йдолологии Останнє слово
для мене незрозумiло, як назва четвертоï страви для Труффальдино в
комедiï Гольдони лугу двох панiв). Але й перших трьох досить, щоб
налякати. З подальших слiв Н. Гумилева треба, що дiйсно великi добутки
поезiï як поеми Гомера й Божественна комедiя придiляють рiвну увагу
всiм чотирьом частинам великi поетичнi напрямки звичайно тiльки двом;
меншi лише одному; один акмеизм виставляє основною вимогою
рiвномiрна увага до всiм чотирьох вiддiлам
Зiставляючи старi й новi судження Гумилева про поезiю, ми можемо зробити
такий висновок: поет набагато краще прозаïка, а тим бiльше
лiтератора, тому що вiн умiє враховувати формальнi закони, а тi не
вмiють; краще ж всiх поетiв акмеист; тому що вiн, перебуваючи в розквiтi
фiзичних i духовних сил, рiвномiрно придiляє увагу фонетицi,
стилiстицi, композицiï й идолологии, що впору тiльки Гомеру й
Данте, але не пiд силу навiть великим поетичним напрямкам
Не знаю, як дивиться на цю справу читач; може бути, йому однаково; але
те^-те-я^-те не однаково. Менi хочеться крикнути, що Данте гiрше
газетного хронiкера, що не знає законiв; що поет взагалi богом
обдiлена iстота, а тихi у великiй кiлькостi рiч нестерпна як сказав один
раз один розумний лiтератор; що крамничку цю взагалi настав час закрити,
зберiгши хiба Дем'яна Бєдного й Надсона, як найбiльш стерпнi
зразки вiршотворцiв
Коли вiдкинеш всi цi гiркi жарти, стає смутно; тому що Н. Гумилев
i деякi iншi акмеисти безсумнiвно обдарованi, палять самих себе в
холодному болотi бездушних теорiй i всiлякого формалiзму; вони сплять
непробудним сном без сновидiнь; вони не мають i не бажають мати тiнi
подання про росiйське життя й про життя миру взагалi; у своïй
поезiï (а отже, i в собi самих) вони замовчують саме головне,
єдино коштовне: душу
Якби вони всi розв'язали собi руки, стали хоч на хвилину корявими,
необтесаними, навiть виродливими, i тому бiльше схожими на своєю
рiдною, покалiченою, спаленою смутою, розкидану розрухою краïну!
Так нi, не захочуть i не зумiють; вони хочуть бути знатними iноземцями,
цеховими й гильдейскими; у всякому разi, говорити з кожним i про кожне з
них серйозно можна буде лише тодi, коли вони залишать своï цехи
вiдречуться вiд формалiзму, проклянуть всi йдолологиии стануть самими
собою
Блок Олександр Олександрович
Входжу я в темнi храми,
Роблю бедний обряд Там чекаю я Прекрасноï Дами
У мерцаньи червоних лампад
У тiнi у високоï колони
Тремчу вiд скрипу дверей
А в особа менi дивиться, осяяний,
Тiльки образ, лише сон Оней.
ПРО, я звик до цих риз
Величноï Вiчноï Дружини!
Високо бiжать по карнизах
Посмiшки, казки й сни
ПРО, Свята, як ласкавi свiчi,
Як втiшнi Твоï риси!
Менi не чутнi нi подихи, нi мовлення,
Але я вiрю: Мила — Ти
25 жовтня 1902
