Переказ у прозi: Блок Без божества, без вдохновенья

Тяглася вiйна , наступила революцiя; першоï колой яка побажала воскреснути й дала про себе знати, був футуризм. Воскресiння виявилося невдалим, незважаючи на те, що футуризм на час став офiцiозним мистецтвом. Життя взяло своє, виродливi накопичення кубiв i трикутникiв попросили забрати; тепер вони лише зрiдка й соромливо красуються на зламаних будинках; а розумнi слова збереглися лише в назвах державних установ
Трохи поетiв i художникiв з футуристiв виявилися дiйсно поетами й художниками, вони стали писати й малювати як треба; безглуздостi забулися, а колись, перед вiйною, вони зупиняли й дратували на хвилину увага; тому що росiйський футуризм була пророком i предтечей тих страшних карикатур i безглуздостей, якi виявила нам епоха вiйни й революцiï; вiн вiдбив у своєму мрячному дзеркалi своєрiдний веселий жах, що сидить у росiйськiй душi й про яке багато прозорливi й дуже розумнi люди не догадувалися. Щодо цього росiйський футуризм нескiнченно значнiше, глибше, органичнее, життєвiше, нiж акмеизм останнiй рiвно нiчого в собi не вiдбив, тому що не носив у собi нiяких рiдних бур i натискiв а був привiзною закордонною штучкою новий Адам розспiвував своï ллилуиане занадто голосно, нiкому не заважаючи, не залучаючи до себе уваги й залишаючись у межах исто лiтературних
Здавалося, в 1914 роцi новий Адам природно вийшов туди, звiдки прийшов; тому що inter arma musae silent**. Але пройшло 6 рокiв, i Адам з'явився знову. Воскреслий цех поетiв випустив альманах Дракон, у якому вся iзюминка полягає в цеховому акмеизме тому що iмена Н. Гумилева й деяких старих i нових поетiв явно переважають над iменами просто поетiв останнi, до речi, представленi випадковими й нехарактерними речами
Менi не хотiлося б докладно рецензувати альманах це невдячне заняття: полум'ям Драконне пишет. Загальне враження таке, що в його чреве сидять люди, нi в чому мiж собою не подiбнi; однi з них безсумнiвно обдарованi, що проявлялося, втiм, бiльше на сторiнках iнших видань. У Драконi ж усе щосили намагаються походити один на одного; це ïм анiтрошки не вдається, але стискує ïхнiй руху й заглушає ïх голосу
Розгадку дивноï натягнутоï пози, прийнятоï молодими вiршотворцями, треба, менi здається, шукати в статтi Гумилева за назвою анатомiя вiрша стаття заслуговує такоï ж уваги, як давня стаття в Аполлоновi цього разу вона написана тоном наказовим, учительським i не терпить запереченнями. Навiть вiдповiдальнiсть за можливу помилку в цитатi Н. Гумилев покладає на автора цитати протопопа Авакума; тому що сам помилитися, мабуть, не може
Н. Гумилев вiщає: поетом є той, хто врахує всi закони, що керують комплексом узятих ïм слiв. Враховуюча тiльки частина цих законiв буде художником-прозаïком, а не враховуючий нiчого, крiм iдейного змiсту слiв i ïхнiх сполучень, буде лiтератором, творцем дiловоï прози
Це моторошно. Дотепер ми думали зовсiм iнакше: що в поетi неодмiнно повинне бути щось святкове; що для поета потребно натхнення; що поет iде дорогою вiльноï, куди тягне його вiльний розум, i багато чого iншого, рiзне, iнодi прямо протилежне, але завжди менш нудне й менш похмуре, чим наведене визначення Н. Гумилева.
Далi говориться, що кожний вiрш варто пiддавати розгляду з погляду фонетики, стилiстики, композицiï i йдолологии Останнє слово для мене незрозумiло, як назва четвертоï страви для Труффальдино в комедiï Гольдони лугу двох панiв). Але й перших трьох досить, щоб налякати. З подальших слiв Н. Гумилева треба, що дiйсно великi добутки поезiï як поеми Гомера й Божественна комедiя придiляють рiвну увагу всiм чотирьом частинам великi поетичнi напрямки звичайно тiльки двом; меншi лише одному; один акмеизм виставляє основною вимогою рiвномiрна увага до всiм чотирьох вiддiлам
Зiставляючи старi й новi судження Гумилева про поезiю, ми можемо зробити такий висновок: поет набагато краще прозаïка, а тим бiльше лiтератора, тому що вiн умiє враховувати формальнi закони, а тi не вмiють; краще ж всiх поетiв акмеист; тому що вiн, перебуваючи в розквiтi фiзичних i духовних сил, рiвномiрно придiляє увагу фонетицi, стилiстицi, композицiï й идолологии, що впору тiльки Гомеру й Данте, але не пiд силу навiть великим поетичним напрямкам
Не знаю, як дивиться на цю справу читач; може бути, йому однаково; але те^-те-я^-те не однаково. Менi хочеться крикнути, що Данте гiрше газетного хронiкера, що не знає законiв; що поет взагалi богом обдiлена iстота, а тихi у великiй кiлькостi рiч нестерпна як сказав один раз один розумний лiтератор; що крамничку цю взагалi настав час закрити, зберiгши хiба Дем'яна Бєдного й Надсона, як найбiльш стерпнi зразки вiршотворцiв
Коли вiдкинеш всi цi гiркi жарти, стає смутно; тому що Н. Гумилев i деякi iншi акмеисти безсумнiвно обдарованi, палять самих себе в холодному болотi бездушних теорiй i всiлякого формалiзму; вони сплять непробудним сном без сновидiнь; вони не мають i не бажають мати тiнi подання про росiйське життя й про життя миру взагалi; у своïй поезiï (а отже, i в собi самих) вони замовчують саме головне, єдино коштовне: душу
Якби вони всi розв'язали собi руки, стали хоч на хвилину корявими, необтесаними, навiть виродливими, i тому бiльше схожими на своєю рiдною, покалiченою, спаленою смутою, розкидану розрухою краïну! Так нi, не захочуть i не зумiють; вони хочуть бути знатними iноземцями, цеховими й гильдейскими; у всякому разi, говорити з кожним i про кожне з них серйозно можна буде лише тодi, коли вони залишать своï цехи вiдречуться вiд формалiзму, проклянуть всi йдолологиии стануть самими собою
Блок Олександр Олександрович
Входжу я в темнi храми,
Роблю бедний обряд Там чекаю я Прекрасноï Дами
У мерцаньи червоних лампад
У тiнi у високоï колони
Тремчу вiд скрипу дверей
А в особа менi дивиться, осяяний,
Тiльки образ, лише сон Оней.
ПРО, я звик до цих риз
Величноï Вiчноï Дружини!
Високо бiжать по карнизах
Посмiшки, казки й сни
ПРО, Свята, як ласкавi свiчi,
Як втiшнi Твоï риси!
Менi не чутнi нi подихи, нi мовлення,
Але я вiрю: Мила — Ти
25 жовтня 1902