Короткий Переказ добутку И. А. Бунiна Цифри
Добуток не має сюжету як такого. У ньому аналiзуються складнi
взаємини дорослого й дитини. Оповiдання ведеться вiд першоï
особи. Автор звертається до свого маленького героя: Мiй дорогою,
коли ти виростеш, чи згадаєш ти, як один раз зимовим вечором ти
вийшов з дитячоï в ïдальню, зупинився на порозi — це
було пiсля однiєï з наших сварок — i, опустивши ока,
зробив таке смутне личко? На прикладi однiєï сварки доросла
людина розповiдає, як вiн добротою й чуйнiстю змiг знайти ключ до
душi дитини, проникнути в його внутрiшнiй мир. Описує вiн це у
формi звертання до маленького героя — великому пустуновi.
- Коли що-небудь захопить тебе, ти не знаєш удержу: з раннього ранку до пiзньоï ночi ти не даєш спокою всьому будинку своïм лементом i бiганиною. Зате я й не знаю нiчого трогательней тебе, коли, насолодившись своïм буйством, ти притихнеш, побродиш по кiмнатах i, нарештi, пiдiйдеш i сиротливо пригорнешся до мого плеча! Якщо ж справа вiдбувається пiсля сварки i якщо я в цю хвилину скажу тобi хоч одне ласкаве слово, то не можна виразити, що ти тодi робиш iз моïм серцем! Як рвучко кидаєшся ти цiлувати мене, як мiцно обвиваєш руками мою шию, у надлишку тiєï безмежноï вiдданостi, тiєï жагучоï нiжностi, на яку здатне тiльки дитинство!
У цей день маля прокинулося з новою думкою, з новою мрiєю, що захопила всю його душу. Для нього тiльки що вiдкрилися ще не звiданi радостi: мати своï власнi книжки з картинками, пiна, кольоровi олiвцi — неодмiнно кольоровi! — i вивчитися читати, малювати й писати цифри. I все це вiдразу, в один день, якомога швидше. Открвутром ока, ти негайно ж покликав мене вдетскую й засипав гарячими проханнями: якомога швидше виписати тобi дитячий журнал, купити книг, олiвцiв, паперу й негайно прийнятися за цифри
- - Але сьогоднi царський день, усе замкнено,- збрехав я, щоб вiдтягнути справа до завтра або хоч до вечора: вуж дуже не хотiлася менi йти в мiсто.
Серце говорило дорослому, що вiн робить у цю хвилину великий грiх — позбавляє дитини щастя, радостi… Але отут йому спадає на думку мудре правило: шкiдливо, не дозволяється балувати дiтей, i вiн твердо вiдрiзає: Завтра. Раз сказаний — завтра, виходить, так i треба зробити. Ну, добре ж, дядько! Помни ти це собi,- з викликом вiдповiв йому маля
Глава III -IV. Пустун придумав вiдмiнну гру: пiдстрибувати, бити
iз всiєï сили ногами в пiдлогу й при цьому так лунко
скрикувати, що в дорослих ледве не лопалися барабаннi перетинки.
Перестань, Женя,- сказала йому мама. У вiдповiдь на це вiн — трах
ногами в пiдлогу! На бiльше строге зауваження хлопчик лунко й розгублено
крикнув ще раз i вже без усякоï радостi, а тiльки для того, щоб
показати, що не злякався, криво й шкода вдарив у пiдлогу каблуками.
Доросла людина кинулася до нього, смикнув за руку, так так, що маля
вовчком перевернувся, мiцно й з насолодою шльопнув його й, виштовхнувши
з кiмнати, захлопнув дверi. От тобi й цифри!
- Вiд болю, вiд гостроï й раптовоï образи, що так грубо ударили тебе в серце в один iз самих радiсних моментiв твого дитинства, ти, вилетiвши за дверi, закотився таким страшним, таким пронизливим альтом, на який не здатний жоден спiвак у свiтi. I надовго, надовго завмер… Потiм набрав у легенi повiтрю ще бiльше й пiдняв альт уже до неймовiрноï висоти…
Потiм паузи мiж верхньою й нижньою нотами стали скорочуватися,- крики потекли без угаву. До крикiв додалися ридання, до ридань — лементи про допомогу. Не дочекавшись ïï, дитина почав вiдiгравати роль умираючi: О-оï, боляче! Ой, ненька, умираю! Стало ясно: кричати йому вже не хочеться, голос схрипнув i зривається, злiз немає. Але вiн усе кричав i кричав!
- Було невмоготу й менi. Хотiлося встати з мiсця, розгорнути дверi в дитячу й вiдразу, яким-небудь одним гарячим словом припинити твоï страждання. Але хiба це погодиться iз правилами розумного виховання й з достоïнством справедливого, хоча й строгому дядьку? Нарештi хлопчик затих…
Глава V. Дорослий все-таки виявив стiйкiсть. Через пiвгодини пiсля того, як маля затихло, вiн заглянув у дитячу. I те як? Пiдiйшов до Дверей, зробив серйозну особу й розчинив ïх з таким видом, точно в нього була якась справа. Ти сидiв на пiдлозi, зрiдка посмикувався вiд глибоких переривчастих подихiв, обичнихудетей пiсля довгого плачу, i з потемнiлим вiд розмазаних слiз личком бавився своïми невигадливими iграшками порожнiми коробочками вiд сiрникiв, розставляючи ïх по пiдлозi, мiж розсунутих нiг, у якiмсь, тiльки тобi одному вiдомому, порядку. Як стиснулося моє серце побачивши цих коробочок! Побачивши що вошли, маля пiдняв голову й, дивлячись злого, повними презирства очами, хрипнуло сказав: Тепер я нiколи бiльше не буду любити тебе.
Глава VI-VII. Самолюбство хлопчика було зломлено! Вiн був
переможений. Але серце його буйствувало. Вiн бiснувався, з гуркотом
валяв стiльцi, бив ногами в пiдлогу, лунко скрикував вiд радiсноï
спраги, що переповняла серце… Нарештi вiн упокорився…
Маля робко вийшло з дитячiй
- Дядечка!- сказав вiн, знесилений боротьбою за щастя… — Дядечка, прости мене. I дай менi хоч краплю того щастя, спрага якого так солодко мучить мене.
- Але життя уразливе. Вона зробила вдавано сумну особу. Цифри! Я розумiю, що це щастя… Але ти не любиш дядька, засмучуєш його… Так нi, неправда,- люблю, дуже люблю!- гаряче викликнув хлопчик
И життя нарештi змилостивилося. - Ну вуж Бог з тобою. Неси сюди до стола стiлець, давай олiвцi, папiр… И якою радiстю засяяли твоï очi! Як клопотав ти! Як боявся розсердити мене, яким покiрним, делiкатним, обережним у кожному своєму русi намагався ти бути! I як жадiбно ловив ти кожне моє слово!
