Шляхи жанру
Порiвняно легше розповiсти засобами драматичноï поеми провоєннi подiï в цьому випадку ïï пiднесене,
вiршоване слово гармонiйнiше узгоджується з високою героïкою
подвигу. Проте такоï узгодженостi домагаються не завжди.
Так, Н. Приходько в Днiпрових зорях
(1960) , драматичнiй поемi про партизанську боротьбу в тилу ворога пiд
час Великоï Вiтчизняноï вiйни на Украïнi, не досягнула
цього, певно, через слабкiсть драматичноï дiï, перенесення
ïï з внутрiшньоï в чисто зовнiшню площину. В. Швецю у
Весiллi на вiйнi (1960) водевiльна легкiсть розповiдi зашкодила передати
велич подвигу нашого народу на завершальному етапi Великоï
Вiтчизняноï т& и (19441945 рр.). За-
те в Сивiй квiтцi (1965) вiн, так би мовити, настроïвся на
серйозний лад, i це позитивно позначилося на зображеннi боротьби
радянських .патрiотiв iз фашистськими загарбниками, хоч наслiдки були б
вiдраднiшi, якби автор не поспiшив згладити добре закроєний уже в
першiй картинi першоï дiï конфлiкт мiж колишнiм куркулем
Мазепою i Красновусом, що розкуркулю- вав його.
Важкою, далеко не завжди звязаною з удачами справою стало освоєння
засобами драматичноï поеми будiвничого життя. Так, Катеринi (1958)
С. Голованiвського, в якiй реалiстично передано розстановку класових сил
в украïнському селi 19291930 рр., не вдалося за- звучати по-
справжньому через приземленiсть розповiдi, вiдсутнiсть фiлософського
осмислення явищ i фактiв. Щось подiбне вийшло з драматичною поемою Л.
Забашти Квiт папоротi
(1961) , в якiй мовиться про становлення колгоспу в повоєнному
карпатському селi, про боротьбу з бандерiвським охвiстям та релiгiйною
облудою.
Втiм, неодноразовi, хай багато в чому й невдалi спроби украïнських
радянських авторiв створити драматичну поему на матерiалi з сучасного
життя не були марними, бо готували грунт для появи по-справжньому
сильних, значного iдейно-художнього звучання творiв, у яких
героïчне сьогодення пiднесено на високий ступiнь поетичного та
фiлософського узагальнення.
Таким твором став Фауст i смерть (1960) О. Левади драматична поема, яку
академiк О. Бiлецький зразу ж пiсля ïï надрукування назвав
одною з останнiх радiсних подiй в нашому лiтературному життi *. Поява
твору справдi була подiєю: його читали й дивилися в театрах та на
телевiзiйних екранах, обговорювали на читацьких конференцiях i в
багатьох десятках друкованих оглядiв, статей, рецензiй, вiдгукiв i в
нас, i за рубежем.
На читача й глядача поеми вiйнуло новизною, незвичайнiстю. Незвичайним
було вже те, що вона випереджала саме життя: до польоту першого в свiтi
космонавта Юрiя Гагарiна зоставалося сiм з половиною мiсяцiв, а в
Львiвському театрi iм. М. Заньковецькоï вже йшла премєра про
штурм зоряних свiтiв. Задовго до того, як люди дiзналися про життя,
думки й почування реальних астронавтiв, вони дiстали змогу зазирнути в
душi астронавтiв, створених письменницькою уявою, зiткнутися вiч-на-вiч
iз низкою питань освоєння космосу i звязаних з цйм рiзноманiтних
проблем фiлософського, морального, етичного порядку. Тут не мiсце для
Бiлецький О,- Зiбраная цравд у томах, т. 3. с. 161,.
докладного розгляду всiх цих проблем, тим бiльше, що не про одну з них
уже говорено попереду. Хотiлося б лише пiдкреслити значення ïх для
подальшого лiтературного життя.
Йдеться, зокрема, про тi проблеми, що так чи iнакше звязанi з абсолютно
новим у драматургiï образом Механтропа кiбернетичноï подоби
людини. Справа не лише в тому, що з легкоï руки О. Левади оця
кiбернетична подоба прижилася в лiтературi, згадаймо хоч би Баладу про
Механтропа Л. Забашти чи Казку про закохану машину В. Моляко. Ведучи
мову про один з творiв Ю. Мушкетика, В. Дончик вiдзначав: Те, чим
зацiкавлює роман Крапля кровi, обговорюється сьогоднi
багатьма романами i повiстями. Рiзнi теми, рiзнi сюжети, рiзнi явища
втiленi в образах, але майже скрiзь вловлюємо один напрям розмови,
один лейтмотив. Якщо шукати початок цiєï розмови, не можна не
згадати трагедiï О. Левади Фауст i смерть, точнiше, одного
ïï яскравого i багатозначного епiзоду, що його iдею iншi твори
зараз немовби Доповнюють, розвивають, поглиблюють *. (Критик має
на увазi iдею морального формалiзму, Невiдповiдностi слiв i думок,
проведену в епiзодi, коли затаєна неприязнь Вадима до космонавта
Ярослава передалася його витворовi Механ- тропу, i той зробив у проектi
зорельота помилку, що спричинилася до катастрофи).
А ось ще одне мiркування, на цей раз викликане романом П. ЗагребельногоЗ погляду вiчностi: Друга частина, яка має назву Переходимо до
любовi, говорить В. Фащенко, цiкава ще й тим, що чи не вперше в
украïнськiй лiтературi пiсля трагедiï О. Левади Фауст i смерть
(образи Вадима i Механтропа) прямо ставить питання про технократа з
середовища нашоï науково-технiчноï iнтелiгенцiï
Отже, драматична поема О. Левади справила певний вплив i на прозовi, i
на поетичнi, а щонайбiльше на твори спiльного з нею жанру, про що вже
частково мовилося. Цей вплив, зокрема, вiдчуваємо в уведеннi
символiчних постатей (Тарас Шевченко А. Малишка, Тернова доля Л.
Забашти, Первоцвiт Л. Дмитерка та iн.), в посиленнi iнтересу до
сучасного життя, до людей виробництва й науки.
Як i в О. Левади, в Сонячнiй сонатi (1963) В. Вiльного
розповiдається про фiзикiв, правда, зайнятих будiвництвом
сонцехода. В драматичнiй поемi Г. Плоткiна Лист до ЦК (1969) теж
виступають люди iнтелектуальноï працi, якi разом з робiтниками
споруджують порт на Чорному морi. На жаль, у мистецькому планi ЦI
1 Вiтчизна, 1972, 11, с. 168,
твори, особливо перший, значно поступаються перед Фаустом i смертю.
Крiм драматичних поем на матерiалi з сучасного радянського життя,
зявляються твори, що грунтуються на сьогоденнiй зарубiжнiй дiйсностi. В
одному з них великiй драматичнiй поемi 1. Муратова Остання хмарина
(1958), що веде читача й глядача на загублений у Тихому океанi острiв,
викривається буржуазний спосiб життя, засуджується намагання
стояти осторонь полiтичноï боротьби, звучить пристрасний голос
проти використання досягнень науки для смертоносних цiлей. В iншому
творi невеликому Драматичному етюдi Д. Павличка В найтяжчу мить (1962),
талановито передано iдейну переконанiсть, революцiйну одержимiсть Фiделя
Ка- стро в часи боротьби з батiстiвцями. Разом з пєсою Фауст i
смерть згаданi твори засвiдчили можливiсть написання повновартiсних
драматичних поем та етюдiв на сучасному матерiалi, вiдкрили шлях до
дальших пошукiв у цьому напрямi.
Загалом плiдними були пошуки в царинi iсторико-революцiйноï
драматичноï поеми. Чи не кращим у цiй жанрово-тематичнiй групi став
Арсенал (1960) О. Левади та А. Малишка твiр про одну з
найгероïчнiших сторiнок Жовтневоï революцiï на
Украïнi боротьбу киïвського пролетарiату проти вiйськ
Керенського та нацiоналiстичноï контрреволюцiï в листопадi
1917 сiчнi 1918 рр. За словами М. Рильського, цей твiр має мiцну
драматургiчну будову, в ньому багато дiï, гострих конфлiктiв, мова
чиста й соковита, вiрш плавний, спiвучий, повитий народним наспiвом
‘. У високоемоцiйному ключi тут вiдтворено суть тогочасних
надзвичайно складних подiй, передано розстановку антагонiстичних сил,
майстерно розкрито основний конфлiкт мiж трудящими, що стали пiд
червоний прапор революцiï, i гнобителями, що гуртувались пiд жовто-
блакитними штандартами.
Заслуга О. Левади та А. Малишка i в тому, що вони чи не першими помiж
репрезентантiв арсенальськоï теми зумiли якнайтiснiше переплести
громадське з особистим, зробити так, що особисте щоразу дає про
себе знати в громадському, а громадське, революцiйне вривається в
особисте, навiть в iнтимне.
Дуже важливе й iнше: в Арсеналi вперше за весь час розвитку
украïнськоï радянськоï драматичноï поеми створено
образ В. I. Ленiна. Щоправда, тут його образ символiчний: Ленiн
зявляється в мареннi пораненого арсенальця Тимоша такий, як в душi
солдата i в людськiй памятi. I все ж цей епiзод, що є iдейним
центром твору, видається принциповим завоюванням жанру
драматичноï поеми: якщо доти про В. I. Ленiна промовляли iншi
дiйовi особи, то в Арсеналi заговорив вiн сам, до того ж про
найголовнiше: про свободу й правду, про те, що життям своïм i
думами своïми вiн завжди з народом, що трудiвничу сiмю жде сонячне
майбутнє.
Пiсля Арсеналу вже маємо спроби вивести не лише уявний, але й
реальний образ В. I. Ленiна. Спершу це робиться в невеликих сценах
драматичних етюдах А. Кацнельсона Зустрiч на Капрi (1964), де, крiм В.
I. Ленiна, виступають О. М. Горький та М. М. Коцюбинський, i Г. Донця
Орел вилiтав у Росiю (1969), в якому мовиться про перебування В. I.
Ленiна та Н. К. Крупськоï в Швейцарiï навеснi 1917 р., про те,
як на поклик Лютневоï революцiï вони вибираються на
батькiвщину. Правдиво передаючи деякi риси В. I. Ленiна, цi твори, на
жаль, багато втрачають вiд того, що позбавленi гостроти драматичних
зiткнень.
Напередоднi сторiччя з дня народження написано й великi за обсягом твори
про В. I. Ленiна, оперне лiбретто Д. Павличка та О.
Васильєвоï Брати Ульянови (1967) i драматичну поему Л.
Дмитерка Первоцвiт (1970).
Безпосереднi подiï Дмитеркового твору досить ущiльненi в часi й
просторi: за винятком невеликоï останньоï сценки, що
розгортається
навеснi 1898 р. в IIIушенському, всi вони вiдбуваються протягом кiлькох
мiсяцiв 1896 р. то в Москвi, де йде коронацiя Миколи II, то в Петербурзi
на квартирi Крупських, а переважно в будинку попереднього увязнення, в
якому перебував молодий Ленiн. Згадуємо про подiï вся
хронологiя та географiя Первоцвiту набагато ширша, адже уява увязненого
В. I. Ленiна щоразу переносить його то на волзькi кручi, то на береги.
Сени. До того ж символiчний Голос Iсторiï, що супроводжує дiю
твору вiд першоï до останньоï сторiнки, то вiдлунює в
минуле, починаючи з декабристського повстання, то долинає в
прийдешнє аж до космiчноï доби. При цьому авторовi не всюди
щастить уникнути прямолiнiйностi плаката, та загалом його прагнення до
масштабностi, сказати б, глобального охоплення iсторичного процесу
плiдне, бо сприяє пiдкресленню всесвiтнього розмаху i значущостi
дiянь В. I. Ленiна.
У Дмитерковому Первоцвiтi певною мiрою синтезувалися ранiшi шукання
украïнських радянських поетiв-драматургiв, повязанi з втiленням
образу В. I. Ленiна. Зокрема, тут набув поширення й поглиблення прийом
побудови символiчних ситуацiй, що зустрiчався в Арсеналi та в Братах
Ульянових. А взагалi Л. Дмитерко не тiльки додав своï штрихи до
змалювання величноï постатi В. I. Ленiна, а написав, по сутi,
перший повнометражний драматичний твiр, де Iллiч виступає головною
дiйовою особою, а це немале завоювання, i не лише iсторико-револю-
цiйноï драматичноï поеми.
Що ж до традицiйного рiзновиду драматичноï поеми на iсторичному
матерiалi то в розглядуваний перiод вона представлена була
рiзноплановими (i рiзновартiсними) речами. Пое- ти-драматурги сягають
зором у минуле братнього болгарського народу (драматична поема Л.
Дмитерка Зоря на обрiï (1957) та драматичний етюд В. Мороза Земля i
слово (1962) про очолювану Христо Ботевим боротьбу проти турецького
панування), але найчастiше вони звертаються до багатоï на
героïку вiтчизняноï iсторiï. ïхню увагу привертають
вiдчайдушнi виступи народовольцiв (Перший грiм, 1957, С. Го-
лованiвського), звитяжнi походи карпатських опришкiв у 3040 рр. XVIII
ст. (Довбушева слава, 1964, Ю. IIIкрумеляка), дiяльнiсть напiв-
легендарноï Чураïвни йдеться про Марину Чурай (1967) I.
Хоменка та Марусю Чурай
(1968) Л. Забашти. Знову пильно вдивляється в сиву давнину Л.
Болобан на цей раз вiн зосереджується на взаєминах
Киïвськоï Русi з Францiєю, передусiм на дуже цiкавiй
сторiнцi, звязанiй з iменем дочки Ярослава Мудрого Анни, яка стала
французькою королевою (Паризька сюïта, 1969). Пiд пером
досвiдченого
поета-драматурга ця художньо неосвоена сторiнка заграла досить свiжими
барвами, завдяки чому його твiр видiлився серед тут згаданих.
Розвивалася в 19561970 рр. й iсторико-бiографiчна драматична поема,
репрезентована, як i ранiше, в основному творами про Шевченка.
Траплялися, правда, помiж них вразливi в багатьох вiдношеннях Тернова
доля (1964) Л. Забашти, Дума про Кобзаря (1961) М. Негоди, Серце
Прометея (1964) Г. Донця та iн. Та були й по-справжньому вдалi. До них
передусiм належить Тарас Шевченко (1963) А. Малишка та Сполох уночi
(1965) П. Дорошка.
Яскраво романтичну, з тяжiнням до узагальнених, умовних образiв,
Малишкову пєсу проймає наскрiзний конфлiкт благородства й
пiдлостi, непримиренне зiткнення вiдданого народовi митця, що вiдкрито
проголошує своï симпатiï й антипатiï, i пiдступного
донощика, ревного прислужника деспотичноï влади. В iдейному
поєдинковi з Петровим, з помiщиками, з жандармським верховодою
Дубельтом найкраще проявляються риси Шевченка-борця, ворога тиранiï
i пристосуванства, палкого захисника народноï правди.
П. Дорошко, теж поставивши у центр твору проблему взаємовiдносин
вiдданого народовi митця i деспотичного монарха та його прислужникiв,
зумiв сказати своє слово про Кобзаря йдеться, зокрема, про те, що
вiн першим з пое- тiв-драматургiв художньо розкрив непримиренне
ставлення Шевченка до релiгiï, до всякого мракобiсся, що показав
його провiсником свiтлого майбутнього, надзвичайно близькою нашим дням
людиною. Взагалi багатолiтнiй досвiд поетично-драматичноï
шевченкiани свiдчить, що успiху домагаються тi автори, якi з позицiй
нашоï сучасностi по-фiлософськи осмислюють велич життєвого
подвигу Кобзаря.
Нарештi цей перiод характеризується помiтним пожвавленням у
розвитковi драматичноï поеми-казки. Всупереч категоричним заявам
декого з лiтературознавцiв, що …вiдьм, русалок та домовикiв
справдi можна вiдразу ж виключити з розмови, навiть коли б вони i
зявилися в будь-якiй пєсi, це вже занадто наïвно для XX
столiття [7], впродовж 19561970 рр. побачило свiт близько десяти творiв
цього плану. То не так уже й мало, якщо врахувати, що за попереднi
чотири десятилiття вийшли одна-двi драматичнi поеми-казки. Значить, поети-драма-
турги не побоялися здатися комусь занадто наïвними. Очевидно, що
ïм додавав смiливостi приклад ïхньоï великоï
попередницi Лесi Украïнки, чия Лiсова пiсня, до речi, теж зявилася
в XX столiттi.
Помiж драматичних казок вирiзняються двi групи: першу складають тi, що
будуються на матерiалi далекого минулого, до другоï належать твори,
надиханi вiдгомонами сучасного життя. Перша група репрезентована в
основному пєсами I. Хоменка Iкар i Дедал (1958), Казка про дивний
свiт (1960), Казка про чарiвний перстень (1962) та Правда не
вмирає (1964), досить нерiвноцiнними в художньому вiдношеннi.
Кращими серед них є драматична гюема-каз- ка Iкар i Дедал,
заснована на вiдомiй старогрецькiй легендi, що по-новому зазвучала на
зорi освоєння космосу, та Казка про чарiвний перстень, в якiй
переконливо втiлено думку про те, що безтурботне, нетрудове iснування
приводить людину до моральноï i фiзичноï деградацiï.
Друга група представлена Казкою про Чу- гайстра (1957) П. Воронька та
кiлькома творами В. ЗубаряВiтрова Донька (1964), Чому стогнала скеля
(1967) i Живокiсть-зiлля
(1969) . З казок В. Зубаря, багато в чому вразливих, порiвняно бiльший
iнтерес являє Вiтрова Донька, в якiй маємо спробу
поєднати фантастичне з реальною дiйснiстю верховинського села
кiнця 40-х першоï половини 50-х рокiв нашого столiття. Ще ранiше
подiбну спробу, але набагато успiшнiшу, здiйснив П. Воронько в Казцi про
Чугайстра, що, як i Гiрська казк&>>
Якова Апушкiна, змальовує боротьбу з фашистами в Карпатах на
завершальному етапi Великоï Вiтчизняноï вiйни. У Вороньковому
творi так мiцно переплелося реальне, звязане з героïчним рейдом
ковпакiвцiв, i фантастичне, почерпнуте з гуцульськоï
мiфологiï, що й не вiдразу вловиш, де кiнчається одне й
починається iнше. Та не можна не помiтити, що саме казковi шати
надали пєсi неповторноï краси й чарiвностi. Своïм
твором, який, за словами Бориса Олiйника, стоïть в ряду вищих
досягнень союзноï поезiï для юних !, П. Воронько сказав
переконливе слово на захист казки, побудованоï на матерiалi з
радянськоï дiйсностi, ще раз довiв, що казковий свiт (…)
кiнця не має.
Здобутки радянськоï драматичноï поезiï в 19561970 рр. та
в десятилiття, що ïм передували, стали доброю пiдвалиною для
дальшого поступу жанру, для появи в 70-i роки творiв, якi дiстали широке
визнання. Йдеться, передусiм, про своєрiдний поетично-драматичний
триптих Ю. Марцинкявiчюса Мiндаугас, Маж- вiдас, Собор, про драматичнi
поеми М. Карi- ма Салават, А. Кулєшова Хамуцiус та iншi
пєси, що стали подiями не лише у вiдповiдних нацiональних
лiтературах, а й у всесоюзному письменствi, полонивши читача (та й
глядача, бо майже всi вони з великим успiхом iдуть на театральнiй сценi)
глибиною i масштабнiстю художньо-фiлософських узагальнень, видобутих з
конкретного матерiалу iсторiï литовського, башкирського,
бiлоруського народiв. У центрi драматичних поем Ю. Марцинкявiчюса, М.
Карi- ма, А. Кулєшова, пише М. Арочко, епос боротьби народу в
напруженi, переломнi моменти соцiального i нацiонального
самоствердження. Загальнолюдський змiст не вiдходить нiде на заднiй
план, за завiсу, вiн не пiдмiняється завданнями конкретно-
iсторичного показу соцiальних подiй. Зовсiм нi! Поема тому й
зостається на своєму рiвнi багатозначного втiлення, що iще
раз перевiряє великi iстини iсторичним досвiдом, здобуває
ïх з глибоко нацiональних пластiв !. Серед цих iстин свобода,
правда, людянiсть, краса, громадянський обовязок тощо.
На фонi кращих загальносоюзних досягнень украïнська радянська
драматична поема 70-х рокiв виглядає порiвняно скромно. I справа
не тiльки в тому, що жоден з творiв цього жанру, котрий вийшов з-пiд
пера украïнських авторiв, не мав такоï преси, не здобув такого
гучного ррзрнансу, як щойно згаданi, хоч, звичайно, не
слiд скидати з рахунку того, що добрi вiдгуки супроводжують виставу
пєси I. Драча та В. Шапкова Право любити, право ненавидiти,
здiйснену за Думою про Вчителя на сценi Московського нового драматичного
театру-студiï. На Всесоюзному конкурсi ЦК ВЛКСМ, Мiнiстерства
культури СРСР та Спiлки письменникiв Радянського Союзу вiдзначено
премiєю твiр Вадима Бойка Нiна Сагайдак, а в братнiй Болгарiï
досить прихильно зустрiнуто драматичну поему Вiталiя Колодiя Пiвнiчний
вирiй. Гiрше те, що драматичнi поеми, надрукованi на Украïнi
впродовж останнього десятилiття, навiть не наближаються, за окремими
винятками, до високого рiвня поетично-фiлософських узагальнень,
досягнутих у творах згаданих майстрiв братнiх лiтератур, що в порiвняннi
з попереднiм перiодом втрачено деякi iз завойованих ранiше позицiй (до
речi, й кiлькiсть публiкацiй значно зменшилася в середньому по однiй-двi
драматичнiй поемi на рiк). Причини цього рiзнi, та, очевидно, не останню
роль зiграло те, що пiшли з життя такi майстри цього жанру, як П.
Тичина, А. Малишко, Л. Первомайський, що пiсля блискучого Фауста i
смертi цiлком переключився на прозову драму О. Левада, що розминаються з
драматичною поемою шляхи iнших досвiдчених авторiв, а на поле жанру
вийшли переважно новобранцi драматичноï поезiï.
Як це не прикро, але впродовж останнього десятилiття не опублiковано
жодноï iсторико- революцiйноï драматичноï поеми -” жанрово-
тематичного рiзновиду, що має на Украïнi досить багатi
традицiï.
Лише двома творами поповнилася численна в попереднi роки група iсторико-
бiографiчних драматичних поем йдеться пор Лесю Украïнку (1973)
Любовi Забашти та Пiвнiчний вирiй (1978) Вiталiя Колодiя, звернений до
постатi великого болгарського письменника Iвана Базова пiд час його
перебування в Одесi взимку 1887 року. До того ж лише один з цих творiв,
Пiвнiчний вирiй, можна зарахувати до активу жанру: попри деякi вади
композицiйного характеру, тут переконливо розкрито духовне єднання
болгарського митця з росiйськими друзями, єднання, яке допомогло
йому вийти з тимчасового тупика, утвердитися на позицiях активноï
боротьби за свободу рiдного народу. Що ж до Лесi Украïнки, то стати
в ряд здобуткiв жанру ïй завадила драматургiчна кволiсть, численнi
вiдступи вiд документальних свiдчень, зловживання цитатами з творiв
великоï письменницi тощо.
Не в усьому вдалим було звертання авторiв до такого рiзновиду жанру, як
драматична поема на iсторичнi сюжети. Так, у творi Балада про Ладину
(1973), що переносить нас у часи
запровадження на Русi християнства, Василь Юрченко прагнув наголосити на
антигуманiстичному, класовому характерi цiєï релiгiï.
Однак прямолiнiйне протиставлення християнства язичеству, надання
переваги останньому не допомогло розкрити складнощi епохи кiнця X
початку XI столiть. Леся Украïнка, чий вплив дуже вiдчутний у
Баладi про Ладину (зустрiчаються навiть текстуальнi перегуки з Лiсовою
пiснею, надто ж iз драматичним етюдом В катакомбах), у своïх
антихристиянських драмах не вдавалася до маловдячноï антитези
язичество християнство, а цiлковито зосереджувалася на розкриттi (i
викриттi) реакцiйноï сутi останнього. Говорити про належний
фiлософський рiвень цього твору не доводиться.
Бракує фiлософськоï наповненостi драматичнiй поемi Любовi
Забашти Дiвчина з Рогатина (1971), хоча конкретнi подiï з життя
славетноï Роксолани переконливо вiдтворено в романтичному ключi,
внаслiдок чого образ украïнськоï Жiнки XVI столiття, котра,
незважаючи на насильну розлуку з рiдним народом, залишається
вiрною йому, вийшов привабливим, емоцiйно пiднесеним. Очевидно, цим
пояснюється успiх пєси на сценi Iвано-Франкiвського музично-
драматичного театру iменi I. Франка.
З-помiж драматичних поем на iсторичнi сюжети найбiльший розголос здобули
Трояновi
дiти (1971) Наталi Забiли п єса, якiй судилося започаткувати
почесний ряд творiв, удостоєних Республiканськоï
лiтературноï премiï iменi Лесi Украïнки. I започаткувати
цiлком заслужено: право на це дала висока драматургiчна напруженiсть i
поетична вiдточенiсть твору супутники напрочуд вдумливого навчання в
Лесинiй школi. А ще тут вiдчутна школа I. Кочерги, насамперед його
Ярослава Мудрого. Звернута тематично до VI столiття, до часiв, коли
засновувався Киïв, драматична поема Н. Забiли своïм
животворним пафосом патрiотизму та братерського єднання схiдних i
пiвденних словян скерована в наш i навiть у прийдешнiй день, коли, як
висловлюється одна з ïï героïнь Либiдь,
Не стане в свiтi рабського ярма
I ворогiв ке буде в цiлiм свiтi,
а тiльки дружба й людянiсть сама!
Значноï викривальноï сили сягнув Вiталiй Колодiй у драматичнiй
поемi Диспут (1973), що спрямована проти католицькоï експансiï
на схiднословянськi землi. З бiльш як сiмсотрiчноï iсторiï
цiєï ганебноï експансiï автор твору вибрав
винятково драматичний момент, який припав на початок XVII столiття,
тобто на час, що йде безпосередньо за горезвiсною Брестською унiєю
1596 року. Затята боротьба проти здiйснення цього пiдступного намiру
складає змiст
глибоко драматичного, наснаженого фiлософськими роздумами твору В.
Колодiя. ïï iдейним натхненником виступає тут Матвiй
(Захарiй) Боревський дiяч, що увiбрав кращi риси украïнських i
бiлоруських письменникiв-полемiстiв кiнця XVI початку XVII столiть,
самовiдданих борцiв за народнi iнтереси. Складна постать Боревського
найбiльша, хоча й не єдина удача поета-драматурга. Присвячена
свiтлiй памятi полумяного Ярослава Галана, драматична поема Диспут
продовжує його благородну традицiю розвiнчання iдеологiï
католицизму як одноï iз складових частин сучасного антикомунiзму.
Рiзновартiсною виявилася група драматичних поем про подвиг радянського
народу пiд час Великоï Вiтчизняноï вiйни. Так, спроба Микити
Чернявського розповiсти про героïку партизанськоï боротьби з
фашистськими загарбниками на Украïнi в пєсi Страх (1972) не
увiнчалася Удачею через слабкiсть драматичноï дiï, перенесення
ïï з внутрiшньоï в чисто зовнiшню площину, через
недоречну фiлософiю страху, надуманiсть ситуацiй i аморфнiсть
композицiï. Словом, Михайло Острик не перебiльшував, коли писав, що
в цiй драматичнiй поемi, за шматтям епiзодiв, поєднаних
дикторським текстом, ми не знаходимо нiчого свiжого й поетичного !.
; Вiтчизна, 1973, 12, с. 150.
Бiльш вдалими вийшли драматичнi поеми Вадима Бойка Нiна Сагайдак (1978)
i Петра Ребра Заграва над Хортицею (журнальна публiкацiя-
::ТШ8^.7^креме~вШïання 1980 р.), заснованi на конкретному
документальному матерiалi з початкового перiоду Великоï
Вiтчизняноï вiйни: в центрi першого твору юна балерина з мiста
Щорса на Чернiгiвщинi, яка стала пiдпiльницею i була розстрiляна
фашистами, в другому виступають учасники героïчноï оборони
Запорiжжя у 1941 роцi члени комсомольсько- молодiжного загону Юнi
чапаєвцi. Обидва автори домоглися непоганоï сюжетноï
органiзацiï багатого життєвого фактажу, скомпонували низку
жвавих дiалогiв, якi рухають дiю творiв та працюють на розкриття кiлькох
цiкавих образiв- персонажiв, хоч, треба визнати, поспiль римований вiрш,
нехай i вправний, позбавив ряд епiзодiв природностi звучання. Крiм того,
рiвень фiлософського осмислення конкретного матерiалу в творах
незначний, автори майже не стикають персонажiв у поєдинках яскраво
вираженого iдеологiчного характеру.
Щодо останнього моменту вигiдно вiдрiзняється вiд згаданих
пєс драматична поема Петра Омельченка Там, де мiст iз сталi
(1976), дiя якоï вiдбувається в 19411942 та в 1974 роках.
тут, правда, своï вади, до яких, зокрема, належить фрагментарнiсть
викладу, виказана
в пiдзаголовковi: Драматичнi ескiзи, розтягненiсть його аж до сiмдесятих
рокiв. Та не може не привабити витриманий у дусi жанру драматичноï
поеми i послiдовно проведений iдейний двобiй радянського поета-патрiота
Миколи Птаха (а в його образi легко вгадується прототип Микола
Шпак, якому й присвячено твiр) i йо го друзiв по боротьбi з гiтлерiвцями
та ïхнi ми клевретами украïнськими буржуазними нацiоналiстами,
насамперед Iдеологом, двобiй, у якому головний герой виступає
справжнiм пое- том-воïном, полумяним iнтернацiоналiстом. У
вiдповiдь на брудне звинувачення ворога в байдужостi до своєï
нацiï, в прислужництвi Москвi вiн говорить:
Це ви служити i прислуговувати звикли здавна i найнялись Берлiну. А
Москва в сiмнадцятому родi скасувала лакейство i прислужництво усяке, i
слуги ïй вiдтодi не потрiбнi.
Вона приймає тiльки в побратими на полi битви за свободу людства,
за рiвнiсть за братерство вiльних нацiй, ïï, таку Москву, не
над собою, а поруч iз собою вiдчуваєш плече в плече. Москва не
пiдведе.
I честi вищоï в наш вiк немає, як бути з того боку де Москва
‘.
Як i твори про Велику Вiтчизняну вiйну, далеко нерiвноцiнними є тi
драматичнi поеми, дiя яких має виразнi прикмети наших днiв.
‘Омельченко П. Там, де мiст iз сталi. Драматичнi ескiзи. К.. 1976,
с. 47;48.
Похвальне прагнення Миколи Братана опоетизувати звитяжну працю
таврiйських канало- будiвникiв у пєсi Поле з твоïм iмям
(1979) не реалiзувалося через надуманiсть конфлiктiв, невмотивованiсть
вчинкiв дiйових осiб, псевдоромантичний пафос, що сусiдить iз
звичайнiсiньким натуралiзмом…
На щастя, в останнє десятилiття зявлялися не лише такi твори
згадаймо хоч би лебедину пiсню Агати Турчинськоï драматичну поему
Зустрiч з Мавкою (1972). При очевидному (i запрограмованому)
вiдштовхуваннi вiд Лiсовоï пiснi Лесi Украïнки це досить
оригiнальний твiр, в якому дається бiй споживацькому ставленню до
життя, розкривається багатство душi нашого сучасника (дiйовi особи
драматичноï поеми передовi трудiвники, а воднораз i актори
самодiяльного театру), пiдноситься мистецтво, що виросло з народних
глибин.
Наша гаряча сучаснiсть, оте, за висловом Iвана Драча, сьогоденне надто
стало душею його драматургiчноï творчостi, починаючи вiд Думи про
Вчителя (1976), присвяченоï видатному радянському педагоговi В. О.
Сухомлин- ському. Як це було колись iз першими лiричними та лiро-
епiчними виступами письменника, довкола його дебюту в ролi поета-
драматурга теж схрестилися стрiли супротивних думок. Виступаючи на
пленумi правлiння Спiлки письмен
никiв Украïни в березнi 1977 року, Микола Шеремет заявляв, що Iван
Драч не зумiв правильно охарактеризувати взаємини вчителiв та
учнiв, що йому не вдалося створити справжнього багатогранного образу
подвижника радянськоï педагогiчноï науки . А Леонiд Новичен-
ко, пiдтримуючи М. Шеремета в критицi окремих деталей, пiдкреслював
разом з тим, що Дума про Вчителя поема жива, iтолемiчна завдяки активнiй
громадянськiй спрямованостi2. Високо оцiнив твiр I. Драча Микола
Iльницький: Вчитель постає у ньому на повний зрiст як педагог, як
громадянин, як людина… Твiр становить певний етап у творчостi
письменника, його талант розкрився новими гранями…3
Чуття обєктивностi пiдказує визнати рацiю за М. Iльницьким
та Л. Новиченком. Звичайно, Дума про Вчителя не в усьому бездоганна:
попри натуралiстичну грубуватiсть окремих сцен i незначнi фактичнi
неточностi, вiдзначенi критиками, можна було б вказати на велемовнiсть
деяких монологiв, яка трохи знижує напруженiсть драматичноï
дiï. Та, незважаючи на це, як i на окремi перегуки з вiдомими
творами (так, звiльнення з рам портретiв видатних педагогiв i
переселення ïх за круглий стiл на-
1 Лiтепатурна Украïна. 1977. 29 березня.
! Там же.
9 Жовтець, 19″7г N5 3, с. 138
гадує подiбну метаморфозу з видатними фiзиками у Фаустi i смертi
О. Левади, а Бiлий i Чорний хори змушують згадати Бiлого й Чорного
лiтописцiв iз драматичноï поеми Ю. Марциикявiчю- са Мiндаугас),
незважаючи на це, твiр I. Драча є новим словом в украïнськiй
радянськiй драматичнiй поезiï. Словом, у якому поєдналися
значноï сили лiрична схвильованiсть i неабиякий драматизм,
фiлософська зосередженiсть i публiцистична злободеннiсть.
Вiдповiдаючи на запитання нiмецьких педагогiв, як йому вдалося написати
праць за цiлий iнститут, Вчитель каже;
Я ще раз. ще раз хочу повторити:
Моє натхнення два чуття глибоких: Любов i ненависть.
Любов бездонна до дiтей.
I до фашизму ненависть бездонна. [8]
Власне, в цьому зiзнаннi пафос i образу головного героя, i всього твору,
яким I. Драч не тiльки вiдстоює глибоко гуманiстичнi принципи
педагогiки В. О. Сухомлинського (Дiтей радянських, наше майбуття,
Виховувати можна лиш добром…), народженоï нашим способом
життя, а й пристрасно воює проти звiрячоï iдеологiï
фашизму, кличе, як його Вчитель своïх колег iз Нiмецькоï
Демократичноï Республiки,
До серця людського навiки Перепиниш доступ звiра…
Днiпро, 1976, 8, с. 15.
Думою про Вчителя, як i подальшими творами Соловейко-Сольвейг (1978),
надто ж Зоря i смерть Пабло Неруди (1980) ‘, I. Драч активно
втручається в iдеологiчну боротьбу наших днiв, наочно i дуже
переконливо доводить, що сучаснiсть надзвичайно вдячне джерело для
давнього жанру драматичноï поеми. У цьому чи не найбiльше значення
своєрiдноï творчостi поета-драматурга.
У звязку з цим згадується показове мiркування Олександра Левади:
Який же простiр нинi для драматичноï поеми! I яка висока потреба в
нiй, яка пекуча потреба! В драматургiï ми ще мало зробили в цiй
галузi. Потрiбний значно активнiший пошук, i саме в сферi тем i проблем
нашоï сучасностi. …Я переконаний, що драматичнi поеми, в тому
числi й вiршованi трагедiï, i саме на пекучi теми сучасностi, не
тiльки мають всi права лiтературно-мистецького громадянства, а й конче
потрiбнi, як, може, нiколи ранiше 8.
Розвиток украïнськоï радянськоï драматичноï поеми
йшов i йде в цiлому висхiдним шляхом, хоч не обходилось i не обходиться
тут без труднощiв та невдач, хоч i не використовуються ще повного мiрою
багатi можливостi жанру.
У кiнцi минулого столiття Генрiк Iбсен писав: Вiршована форма навряд чи
буде мати значне застосування в драмi найближчого майбутнього, оскiльки
навряд чи будуть миритися з нею поетичнi задуми майбутнього. Тому вона
щезне !. Як видно з наведених напочатку фактiв, цей песимiстичний
прогноз справдився лише стосовно ряду буржуазних лiтератур Заходу. В
лiтературах соцiалiстичних нацiй ця форма не тiльки не зникла, а й
значно збагатилася внаслiдок, зокрема, й зусиль украïнських
радянських поетiв-драматургiв. У цьому одне з яскравих пiдтверджень
того, що метод соцiалiстичного реалiзму дає безмежний простiр для
розквiту усiх жанрiв i форм радянськоï лiтератури. Орлик П. На
вершини iду осяйнi. В кн.: Ттрчияська Агата. Думний Потiк. Поезiï.
К., 1972 с. 13.
[2] у 1939 р. вийшла тiльки перша II частина, згодом була завершена
друга, але вена загубилася у вирi вiйни; вiдновлений варiант
цiєï частини автор видру* кував У 1984 р.
Див.: Миколюв В, Завiса гiр, Одеса, 1965,
[3] Вiтчизна, I955, 10, с. 159.
11 Комсомольская правда, 1953, 21 ноября. 5 Молодь Украïни, 1953.
31 жовтня.
[4] Литературная газета. 1954. 2 февраля.
[5] Кузякiяа Н. Нариси украïнськоï радянськоï
драматургiï. Частина II (19351060}. К 1963, с. 137.
[6] Докладно проаналiзував цi твори Анатолiй Янчен- ко в статтях Живий
свiт поезiï (36.: Проблеми. Жанри. Майстернiсть. Лiтературно-
критичнi статтi. Вип. 4, К., 1979) i Пабло Неруда в уявi та
документах (Лiтературна Украïна, 1980, 1 серпня).
- Див.: Поезiя-75, 2 (ЗО). К., 1975, с. 7778.
‘Ибсен Генрик. Собрание сочинений в 4-х томах, т. 4. с. 717.
