ШЛЯХИ ЖАНРУ
Тепер, коли зясовано найхарактернiшi риси жанру, можна простежуватиетапи його розвитку, довершуючи, таким чином, трiаду: межi прикмети
шляхи.
Своïм корiнням драматична поема сягає у XVI11 столiття, тобто
в той час, коли виникла драма у вужчому розумiннi. Щоправда, окремi риси
драматичноï поеми проявлялись ранiше, навiть сам термiн у його
англiйському варiантi (a dramatic poem) прикладено було ще в XVII ст. Д.
Мiльтоном до пєси Самсон-борець (1671). Однак лише бiльш як через
столiття набуває поширення i цей термiн, i тип лiтературних
творiв, що стоïть за термiном, йдеться про Натана Мудрого (1779)
Лессiнга, Дон Карлоса (1787) Шiллера, Манфреда (1817) Байрона тощо.
На украïнському грунтi драматична поема прищепилася пiзнiше, хоча
традицiï вiршованоï драми й у нас ^еж досить давнi ще з
XVII столiття. виникнення помiж лiте-
ратурознавцiв не знайти одностайностi. Довго побутувала думка,
висловлена в 20-i роки, яка зводилась до того, що жанр драматичноï
поеми до Лесi Украïнки був невiдомий украïнськiй лiтературi.!
Та згодом бачимо спроби переглянути хронологiчнi рамки зародження цього
жанру. Так, О. Бабишкiн пише: У Лесi Украïнки в жанрi
драматичноï поеми, драми у вiршах в украïнськiй лiтературi
були попередники. Можна назвати вiдомi нам уривки з писаних росiйською
мовою драм у вiршах Тараса Шевченка, деякi пєси Юрiя Федьковича,
Сон князя Святослава Iвана Франка i Чураïвну (в першiй
редакцiï Марусю Чураïвну) Володимира Самiй- ленка, вiршованi
драми Михайла Старицько- го *. Iнший дослiдник, П. Орлик, вирiзняє
з цього реєстру одну пєсу: На твори цього середнього, мiж
драмою i поемою, жанру украïнська лiтература не така вже й багата.
Чи не найпершою в цьому планi спробою була Чу- раïвна (1896) В.
Самiйленка, названа автором драматичними картинами. Була вона важливою
заявкою в украïнськiй драматургiï напередоднi появи
драматичних поем Лесi Украïнки [1].
Тi, хто вiдносить початки украïнськоï драма
тичноï поеми до виступiв Лесi Украïнки-драма- турга, мають,
безперечно, рацiю. Та водночас не можна не помiтити, що й О. Бабишкiн, i
П. Орлик ототожнюють драматичну поему з вiршованою драмою, що з названих
ними пєс жодна не була квалiфiкована ïх авторами як
драматична поема, хоча й, треба сказати, декотрi з них мають риси саме
цього жанру.
А тим часом до Лесi Украïнки зявлялися в нашiй лiтературi й
поодинокi твори, означенi термiном драматична поема. Ще в альманасi
Молодик на 1843 год (частина перша), що вийшов у Харковi, знаходимо
Сцену из драматической поэмы В. Соколовського сцену, щоправда, майже
зовсiм позбавлену драматизму, до того ж сповнену релiгiйно-
моралiзаторського змiсту. 1892 роком датований твiр Г. Коваленка Зоя
(надруковано його було в ч. 15 Зорi за 1894 р.), котрий мав пiдзаголовок
Драматична поема з життя стародавнiх єлинiв. Написаний на
матерiалi з побуту грецького мiста V ст. до н. е., цей твiр деякою мiрою
випереджав не тiльки жанровi, а й улюбленi тематичнi iнтереси Лесi
Украïнки, звязанi з древньою Елладою. Та тiльки й того, що
випереджав, бо в пiд* ходi до теми, зокрема у вирiшеннi конфлiкту, вiн
не пiднiсся вище сльозливоï мелодрами.
Отже, й до Лесi Украïнки здiйснювалися спроби ввести в нашу
лiтературу жанр драма-
тичноï поеми. Та лише ïй пощастило цей жанр утвердити. Правда,
не вiдразу. Адже спершу письменниця випробовувала сили в жанрi
прозовоï драми йдеться про Блакитну троянду та Прощання (1896). А
розпочавши наступного року працю над драматичною поемою У пущi, Леся
Украïнка через деякий час вiдкладає надовго цю роботу й
повертається до неï аж 1907 р. Задумавши спочатку Iфiгенiю в
Таврiдi (1898) як драматичну поему в двох дiях, письменниця
зупиняється на пiвдорозi
з-пiд ïï пера виходить лише коротка драматична сцена. I тiльки
в 1901 р. Леся Украïнка створює першу завершену пєсу у
вiршованiй формi драматичний етюд Одержима. Впродовж кiлькох рокiв пiсля
цього драматичний етюд переважатиме в драматургiчнiй творчостi
письменницi: один за одним зявлятимуться Вавiлонський полон (1903), На
руïнах (1904), Три хвилини, В катакомбах (1905), В дому роботи, в
краïнi неволi (1906). Далi, пiд кiнець 900-х рокiв, драматичний
етюд спiвiснуватиме з Драматичною поемою Айша та Мохаммед (1907), На
полi кровi, Йоганна, жiнка Хусо- ва (1909), Кассандра (1907), Руфiн i
Прiс- цiлла (1908), У пущi (1909); а на початку 10-х рокiв зовсiм
поступиться ïй мiсцем Бояриня (1910), Лiсова пiсня, Адвокат Мартiан
(1911), Оргiя (1913).
Зверненi своєю тематикою до рiзних епох i народiв (стародавнiхвавiлонян, єгиптян, iудеïв, грекiв i римлян, англiйцiв часiв
колонiзацiï Америки й французiв перiоду революцiï , кiнця
XVIII ст. та iн.), драматичнi поеми й етюди Лесi Украïнки були у
лiтературi новим словом не тiльки про важливi моменти з iсторiï цих
народiв, але й таким же словом про життя й боротьбу рiдного народу за
соцiальне та нацiональне визволення на початку XX столiття. Бiльше того,
кращi поетичнi драми письменницi своïм пафосом спрямованi в
прийдешнє, коли, як мрiяв головний герой твору В катакомбах,
ганебне слово раб iз свiта зникне, коли в суспiльствi запанує
атмосфера рiвностi й братерства, людяностi й краси. Недарма дослiдники
говорять, що такi твори, як Осiння казка, яка й iдеями, й образами
утверджувала нове, революцiйне, пролетарське, не вмiщаються в рамках
критичного реалiзму, що в них найповнiше виявилися не тiльки
демократичнi, але й соцiалiстичнi елементи культури украïнського
народу в дожовтневi часи *.
Силою свого генiя Леся Украïнка витворила надзвичайно
своєрiдну, не знану до того драматичну поему, пiднесла
ïï на небувалу в iсторiï свiтовоï лiтератури
височiнь. Тому не вба-
чаємо нiякого перебiльшення в такому твердженнi 0. Бiлецького:
Зовсiм новим в європейськiй драматургiï початку XX вiку був
жанр драматичноï поеми Лесi Украïнки *.
Основоположник жанру драматичноï поеми в украïнськiй
лiтературi, поеми з потужним лiричним струменем, та водночас i гострокон-
флiктноï, заснованоï на протиборствi iдей, фiлософських думок,
висловлених до того ж у блискучiй афористичнiй формi, Леся Украïнка
впливала уже на своïх сучасникiв, зокрема на Олександра Олеся
(щоправда, його цiкавi поеми та етюди не сягнули притаманного творам
генiальноï письменницi високого рiвня драматизму, не кажучи вже про
ïх iдейну та фiлософську наповненiсть). Та особливо могутнiй
резонанс Лесиноï поетичноï драматургiï вiдчутно в
пожовтневу пору. Тож без урахування ïï на- буткiв не може бути
й мови про розгляд шляхiв драматичноï поеми в украïнськiй
радянськiй лiтературi.
Першi пiсляреволюцiйнi роки позначенi небувалим до того iнтересом
найширших народних мас до театру взагалi i до театру поетичного зокрема.
Натхненний високою героïкою боротьби за Жовтень, глядач прагнув
небуденного, патетичного слова.
Оскiльки ж нова поетична драматургiя лише народжувалася, то театри
нерiдко звертались до творiв минулого, пройнятих духом вiльнолюбства й
героïзму. Так зявлялися на кону iнсценiзацiï Шевченкових
Гайдамакiв, ретика, Царiв, Франкових Каменярiв тощо. Так приходили до
глядача персонажi Шiллеро- вих Розбiйникiв та Вiльгельма Теля, вперше
промовили до нього героï багатьох драматичних поем та етюдiв Лесi
Украïнки.
Разом з iнсценiзацiями поетичних творiв та виставами за драматичними
поемами дожовтневих часiв зi сцени звучали вiршованi агiтки та масовi
дiйства, написанi на злобу дня. Зразками таких творiв можуть, зокрема,
служити Площа народiв та Змичка невiдомих авторiв, В ореолi О.
Ведмiцького, створенi 1921 року. Щоправда, цi речi мали з драматичними
поемами та етюдами зовсiм мало спiльного хiба що вiршовану форму, та й
то недосконалу.
На першi пожовтневi роки припадає також поява власне драматичних
етюдiв та драматичних поем. I цiкаво, що спочатку зявилися невеликi
етюди i лише згодом бiльшi вiд них за обсягом поеми.
Бiля колиски жанру в украïнськiй радянськiй лiтературi стояли М.
Рильський та П. Тичина. Перший ще в 1918 р. опублiкував Бенкет
драматичний малюнок в авторському
визначеннi. З-пiд пера другого в 19181919 рр. вийшов Розкол поетiв твiр,
який не має авторського жанрового визначення, але має всi;
ознаки драматичного етюда.
Обидвi маленькi драми єднає не тiльки жанрова, але й певна
iдейно-тематична спiльнiсть. Продовжуючи розробляти за нових iсторичних
обставин одну з провiдних проблем поетичноï драматургiï Лесi
Украïнки проблему взаємин митця й суспiльства, поети-
драматурги доводили, що справжнє мистецтво мусить бути звязане з
життям, з боротьбою народу за революцiйну перебудову свiту. Правда, якщо
в М. Рильського ця думка звучала Дещо приглушено, якщо вiн ще не бачив
нового героя, народженого епохою Жовтня, якщо його творовi бракувало
конкретних реалiй тих буремних днiв, то в П. Тичини могутньо лунали
акорди Iнтернацiоналу i грiм ч[ервоноармiйських гармат, на повен голос
промовляли творцi Жовтневоï ери Робiтник та Комунiст, устами
останнього недвозначно вiдкидалася естетика компромiсова та
стверджувався, кажучи Франковими словами, єдиний кодекс
естетичний:
Життя найкращий iдеолог.
Життя найвища школа шкiл.
Можна лише пошкодувати, що Розкол поетiв документ справдi безцiнноï
вартостi, в якому дано принциповий iдейний бiй нацiо-
налiзмовi i естетству не був свого часу опублiкований i не мав тодi,
природно, того широкого резонансу, який мiг би матп. Однак це не
значить, що про твiр зовсiм нiчого не знали сучасники i що вiн не
справив на них нiякого враження та впливу. В одному з тодiшнiх лiтературно-
мистецьких збiрникiв знаходимо таке повiдомлення: Поет П. Тичина
закiнчив драматичну рiч: Розкол 2. У двадцятi роки цим твором
зацiкавився видатний режисер Лесь Курбас, про що незадовго до смертi
згадував П. Тичина: ...вiн заходив на Кузнечну до мене, хотiв iнсце*
нiзувати Розкол поетiв 3.
Услiд за драматичними етюдами в першi по- жовтневi роки зявляються i
драматичнi поеми Великий Хам (1921) В. Полiщука й Син сови (1924) .
Кротевича, а трохи згодом Маруся Богуславка (1927) М. Семенка та Луï-
за Мiшель (написана 1926, а видрукувана 1930 року) X. Алчевськоï.
З погляду мистецькоï довершеностi жоден iз цих творiв не сягав
рiвня щойно згадуваних драматичних етюдiв П. Тичини i М. Рильського. Що
ж до покладеяих в основу поем подiй, то вони були вiддаленi в бiльшостi
випадкiв дуже со-
{ Новиченко Л. З потоку десятилiть. У кн.: Тичина Павло. В серцi у
моïм. К., 1970, с 2425.
2 Вир революцiï. Катеринослав, 1921, с. 123,
3 Прапор, 1970, 1, с. 81,
лiдно вiд тих, про якi йшлося в цих етюдах. Проте подих часу бiльшою чи
меншою мiрою позначився майже на всiх драматичних поемах, за винятком
хiба що Семенковоï, яка традицiйну для украïнськоï
драматургiï тему, повязану з трагедiєю легендарноï
полонянки, розробляла так само в традицiйному дусi. В. Полiщук у
Великому Хамi, заснованому, як i низка драматичних творiв Лесi
Украïнки, на бiблiйному сюжетi, виступав проти рабськоï
покори, безвiдмовного слугування богам та уславлював дух бунтарський,
жадання безкомпромiсноï боротьби. Протестом проти можновладноï
сваволi, закликом: Хай стануть вiльними раби!.. пройнята була й
пєса . Кротевича Син сови. Та, на жаль, вiльнолюбний пафос обох
драматичних поем значно послаблювали, крiм стилiстичноï
невiдшлiфованостi, i надмiрна умовнiсть ситуацiй, i абстрактнiсть
образiв, i локальна невизначенiсть дiï.
Бiльшою життєвою конкретнiстю вiдзначалася Луïза Мiшель X.
Алчевськоï драматична поема, що воскрешала одну з найбiльш
героïчних сторiнок в iсторiï пролетарiату, звязану з боротьбою
Паризькоï комуни, славного провiсника нового суспiльства, за
висловом К. Маркса. Ця поема давала вiдчути читачам, учасникам i свiдкам
першоï переможноï пролетарськоï революцiï в
Росiï, як горiли, зiтканi з вiдваги i вогню, душi комунарiв,
передусiм головноï героïнi твору, Червоноï дiви Монмартра
Луïзи Мiшель, як билося
...Комуни серце горде й непокiрне,
Щоб у вiках пiзнiших знов ожить...
У пєсi X. Алчевськоï було чимало недовер- шеного, особливо з
погляду драматургiчноï майстерностi, проте вона зберiгає
значення чи це першоï спроби утвердити iсторико-револю- цiйну тему
в жанрi драматичноï поеми, ту тему, що стане згодом одною з
провiдних у творчостi украïнських радянських поетiв-драматургiв Л.
Первомайського, С. Голованiвського, К. Гера- сименка, О. Левади, А.
Малишка та iн.
Через рiк пiсля Луïзи Мiшель зявляється друком Пiсня про
свiчку (в пiзнiших виданнях Свiччине весiлля) I. Кочерги. Якщо попереднi
драматичнi поеми мали досить скромний резонанс серед лiтературно-
мистецькоï громадськостi, то на долю цього твору вiдразу ж випав
великий успiх. За короткий час пєса витримала кiлька видань
украïнською мовою, була видана в Москвi у росiйському перекладi,
зазвучала в спецiальнiй авторськiй переробцi по Всесоюзному радiо i, що
не менш важливо, першою
з пожовтневих драматичних поем вийшла на театральний кiн. Про твiр I.
Кочерги захоплено писала критика, а О. М. Толстой з трибуни Першого
Всесоюзного зïзду письменникiв особливо наголошував на ролi
створеного автором символiчного образу свiчки, що з простоï речi
зростає до значення полумя повстання (...), полумя революцiï
К
Незвичайний успiх драматичноï поеми пояснювався тим, що вiдображенi
у високомистецькiй формi подiï бiльш як чотирьохсотрiчноï
давностi вона робила близькими радянському читачевi, бо напружена
боротьба далеких предкiв за свiтло не могла не асоцiюватися в нього з
тими титанiчними зусиллями, яких докладали звитяжцi Великого Жовтня до
того, щоб засвiтити сонце нового життя. Що ж до ролi твору I. Кочерги в
iсторiï розвитку украïнськоï радянськоï
драматичноï поеми, то ïï важко переоцiнити. Пiсня про
свiчку стала першим вагомим здобутком пожовтневоï
украïнськоï лiтератури в цьому складному жанрi, утверджуючи
такi його риси, як: лiрична схвильованiсть, поєднана з гостротою
конфлiкту iдейного характеру, тяжiння до узагальнених символiчних
образiв, до афористичностi вислову тощо. Якщо Вершники Ю. Яновського, за
влучним визначенням П. Тичини, були немовби патентом на одержання
зрiлостi прози украïнськоï, то Пiсня про свiчку I. Кочерги
стала таким патентом
i толстой А. Собрание сочинений в iО-тп то- т. iо. М., 1961,
с. 271,
для украïнськоï радянськоï драматичноï поезiï.
Наступний перiод (19311941) позначений пожвавленням у розвитку жанру
драматичноï поезiï як в украïнськiй, так i в братнiх
радянських лiтературах. Разом з творами М. Джа- лiля, С. Вургуна, I.
Сельвiнського, Я. Апушкiна, М. Климковича до читача й глядача приходять
драматичнi поеми та етюди Л. Первомайського, П. Тичини, О. Левади, С.
Голованiвського, К. Ге- расименка, В. Миколюка та iн. Переважна
бiльшiсть цих творiв здобуває прихильну оцiнку критики, а Олекса
Довбуш Л. Первомайського та Легенда про матiр К. Герасименка завойовують
премiï на Всесоюзному конкурсi 1941 року.
Зростання життєспроможностi жанру засвiдчують численнi вистави за
новоствореними пєсами украïнських поетiв-драматургiв
починаючи вiд самодiяльноï сцени (Божевiлля Камо
О. Левади у виконаннi драмгурткiв Вiнниччини) i закiнчуючи сценою
столичною (Невiдомi солдати Л. Первомайського в Московському камерному
театрi, його ж Ваграмова нiч у Центральному театрi Червоноï
Армiï). Чи не вперше в iсторiï жанру на Украïнi окремi
драматичнi поеми пробиваються на оперний кiн йдеться про Невiдомих
солдатiв (пiзнiша назва Жан Шiрарден) П. Козицького та про Шев-
5енка В. Йориша, написаних на основi творiв Л. Первомайського
i С. Голованiвського (Поетова доля).
Передвоєнний перiод характеризується розмаïттям жанрово-
тематичних груп. Показово, що, так би мовити, на авансцену жанру
виходить iсторико-революцiйна драматична поема (вона переважає не
тiльки в кiлькiсному вiдношеннi), наснажена головним чином величною
героïкою громадянськоï вiйни.
Важлива роль в утвердженнi цiєï жанрово- тематичноï
групи випадає на долю драматичних поем Л. Первомайського Невiдомi
солдати (1931), надто ж Ваграмова нiч (1934). Крiм жанровоï, обидва
твори єднала тематично-проблемна спорiдненiсть. Подiï в них
розгорталися на теренi пiвденного мiста, в якому неважко розпiзнати
обриси Одеси часiв громадянськоï вiйни. На переднiй край висувалася
проблема вiдданостi революцiйному обовязковi, бiльшовицька зiбранiсть i
витримка протиставлялася дрiбнобуржуазному анархiзмовi. Та якщо в
Невiдомих солдатах автор ще не зумiв завязати мiцний вузол
драматичноï боротьби, зiткнути антагонiстiв у яскравому iдейному
двобоï, з якого чiтко вималювалися б ïхнi позицiï, то це
вдалося йому зробити у Ваграмовiй ночi, iдейним центром якоï став
добре виписаний поєдинок бiльшовицького колективiзму Ваграма з анархiст-
ським iндивiдуалiзмом Марiï. Обидва твори уславлювали не показних,
а справжнiх героïв революцiï, кликали до непослабноï
пильностi, а Невiдомi солдати, крiм того, до iнтернацiонального
єднання трудящих.
Мотивами iнтернацiональноï солiдарностi пройнята й драматична поема
С. Голованiвського Смерть ледi Грей (1934), в якiй iдеться про боротьбу
китайських трудящих проти гомiнда- нiвцiв та допомогу, надану ïм
повсталими матросами англiйського корабля. Проте через драматургiчну
невправнiсть автора та використання прийомiв, запозичених iз
невисокоï проби детективiв, цi мотиви не зазвучали з належною
силою. Дещо досконалiшою виявилася iнша пєса С. Голованiвського
Осiнь двадцятого (1938), перипетiï якоï вв'язанi 8 iсторичним
штурмом Перекопу вiйськами Фрунзе. Та i вона не прилучилася до активу
драматичноï поезiï 30-х рокiв: названа автором поемою для
опери, пєса мала багато вiд оперностi в гiршому розумiннi йдеться
про неприроднiсть ситуацiй, невмотивованiсть вчинкiв дiйових осiб, а
головне про те, що сповнена мелодраматизму любовна колiзiя майже зовсiм
заступила громадську.
Поряд iз творами Л. Первомайського до утвердження
iсторико^революцiйноï драматичноï поеми чимало спричинилися
пєси О. Левади Камо (у варiантi 1936 р. Божевiлля Камо)
на Легенда про матiр К. Герасименка. Завершенi 1940 р., вони були
видрукуванi вже в повоєнний час, проте стали вiдомi численному
глядачевi ще перед вiйною перша йшла тодi з великим успiхом на сценi
Запорiзького театру iменi М. Заньковецькоï, а друга в Одеському
театрi iменi Жовтневоï революцiï.
Заслугою О. Левади було передусiм те, що вiн у числi найперших наших поетiв-драма-
тургiв вивiв на кiн образ комунiста, в даному разi безстрашного бiйця
ленiнськоï гвардiï С. А. Тер-Петросяна, про котрого сам В. I.
Ленiн говорив як про людину винятковоï вiдданостi, вiдваги й
енергiï. Зосередившись на кiлькох моментах iз життя свого героя в
19081911 рр., автор, як вiн визнавав у передмовi до твору, ...намагався
акцентувати не стiльки виняткову винахiдливiсть Камо в революцiйнiй
роботi, скiльки його високу iдейну загартованiсть, революцiйну мужнiсть
i безмежну вiдданiсть великiй справi соцiалiстичноï революцiï
*. Зробити це найкращим чином йому вдалося в сценах iдейних
поєдинкiв Камо зi Слiдчим, а також у внутрiшнiх монологах героя,
що ними завершуються перший i другий акти.
Драматична поема К. Герасименка засновувалася на iншому, нiж у О.
Левади, матерiалi,
Левада О. Вибранi пєси. К., 1959, с. 245.
в нiй воскрешалися епiзоди боротьби кiнармiб- цiв Вудьонного проти
бiлополякiв у 1920 р., якраз перед визволенням Києва, йшлося про
героïзм радянських людей, гартування ïх революцiйноï
свiдомостi, порушувалося питання полiтичноï пильностi. Попри
вiдмiнностi пєси мали й чимало спiльного. Як i О. Левада, К. Гера-
сименко доклав зусиль до змалювання образу комунiста (в його творi це
комбриг Шумидуб, який пройшов велику школу боротьби). Обидва автори
вiдбивали iнтернацiоналiстський характер революцiйних дiянь трудящих (i
в Камо, i в Легендi про матiр виступають плiч-о-плiч росiяни,
украïнцi, грузини). Нарештi, обидва вони чи не вперше в
iсторiï жанру зробили, незримим героєм своïх драматичних
поем В. I. Ленiна, який живе в почуваннях i помислах дiйових осiб.
Крiм iсторико-революцiйноï, в цей перiод загалом плiдно
розвивається iсторико-бiографiчна драматична поема, а також
драматична поема, заснована на iсторичному сюжетi. Цiкаво, що основним
джерелом пєс названих жанрово-тематичних груп стає життя i
творчiсть Тараса Шевченка (стосовно iсторико-бiографiчноï
драматичноï поеми аналогiчна картина спостерiгається й далi,
в наступнi десятилiття). За його Гайдамаками пишуть пєси Л.
Дмитерко (Ярема Галайда, 1938) та В. Харченко (Гай- дамаки, 1939), а на
пiдставi Катерини та ïвших творiв виростає трагедiйна поема
К. Ге- расименка При битiй дорозi (1939) найбiльш вдала з-помiж
названих. Зявляється кiлька драматичних поем про самого Кобзаря
Шевченко й Чернишевський П. Тичини, Поетова доля С. Голованiвського,
Невольник П. Дорошка (всi-в 1939 р.), в яких помiтний слiд в
iсторiï жанру залишили двi першi.
Драматична поема П. Тичини [2] продовжувала ,
проголошений поетом ранiше мотив чуття єди- поï родини й
образно вiдповiдала на питання, чому Шевченковi було не по дорозi в
лiбералами, нехай i украïнцями за походженням, i чому вiн
зєднав свою долю з росiйською революцiйною демократiєю,
очолюваною Чернишев- ським. Максимально обмеживши дiю часом (вона
розгортається протягом кiлькох годин новорiчного вечора 31 грудня
1859 р.) i мiсцем (номер петербурзького готелю, що займав Костомаров),
П. Тичина домiгся неабиякоï драматичноï напруги, яку,
здається, трохи послабив У заключних епiзодах, коли пiсля появи
Чер- Нишевського вивiв в гри Мордовця основного Шевченкового iдейного
антагонiста в поемi.
Якщо П. Тичина зосередив увагу на останньому вiдтинковi життєвого
шляху Т. Шевченка, то С. Голованiвський розкрив iншу сторiнку цього
шляху дiяльнiсть поета в першi мiсяцi 1847 р., кiнчаючи його арештом.
Суть основного конфлiкту його драматичноï поеми зводиться до того,
що лiберал Кулiш хоче звернути Шевченка з революцiйного шляху, прагне
зробити з нього чистого поета, соловя, байдужого до соцiальних змагань.
Сцени першоï дiï, в яких дається витриманий у стилi
драматичноï поеми ïхнiй iдейний двобiй, є одними з
кращих у пєсi i вирiшальними для характеристики обох персонажiв.
Наступнi ж акти, де автор переводить внутрiшню дiю в площину дiï
чисто зовнiшньоï, небагато додають до розумiння обох антагонiстiв,
а Кулiша, до того ж, драматург змушує вiдiгравати в них, за
влучним висловом одного а критикiв, демонiчну роль злочинця, який
розбиває особисте ,щастя Шевченка, перешкоджаючи йому одружитися з
крiпачкою Ольгою Куче- ренко.
Добре бачачи окремi вади Поетовоï долi (дещо в характеристицi
Шевченка суперечить обєктивнiй правдi), I. Кочерга був досить
високоï думки про цей твiр, уважаючи, що Голованiвський пiдiйшов до
своєï дуже вiдповiдальноï задачi (образ Шевченка в
Поетовiй долi)
з пристрастю и темпераментом справжнього поета… *.
Драматична поема, заснована на iсторичному сюжетi, звертається до
життя i боротьби легендарного ватажка опришкiв у ЗО40 роках XVIII ст.
Олекси Довбуша. Мається на увазi, зокрема, однойменна п'єса
Л. Первомайського, що йшла тодi 8 успiхом у Запорiжжi (театр iм. М.
Заньковецькоï) та в Станiславi (театр iм. I. Франка). У змалюваннi
народного героя драматурговi, на жаль, не вдалося уникнути деяких
прорахункiв свого попередника Ю. Федько- вича, автора вiршованоï
трагедiï Довбуш, або Громовий топiр i знахарський хрест, його
Довбуша теж торкнулася печать фатальноï неминучостi лиха, втоми i
приреченостi, вiн так само борсався в сiтях численних любовних пригод.
Та загалом Л. Первомайський створив привабливий i вiрний iсторичнiй
правдi образ народного месника. Наголосивши на його боротьбi, на
прагненнi до воззєднання захiдноукраïнських земель iз
Надднiпрянською Украïною (На сходi Русь, а ми в руський люд, На
сходi наша мати УкраïнаI Зєднаємось ми 8 нею будем
Жить…), автор Олекси Довбуша образно пiд- тверджував ту iстину, що
iсторичний акт визво-
кочерга i. Основнi лiнiï розвитку украïн- сiчневоï
сесЯ Академiï
лення Галичини Радянською Армiєю в 1939 роцi став логiчним
завершенням багатовiкових народних поривань.
До передвоєнного часу належать також спроби створення
драматичноï поеми-казки та драматичноï поеми (етюда) на
сучасному матерiалi. Пiсля довгих рокiв казкового вакууму, викликаного
вульгарно-соцiологiчним втручанням, зявляється побудований на
народнiй основi Iвасик-Телесик (1941) . Фомiна та А. Шияна. Спробу
розповiсти про щойно здiйснене визволення захiдноукраïнських земель
робить Г. Донець у драматичнiй поемi Дума про галичанку (1940). А В.
Миколюк у сповненому високоï драматичноï напруги етюдi Йоган
Бернштейн, що вражає глибиною фiлософських роздумiв, чiткiстю
композицiï, чудовою поетичною манерою *, передавав схвильовано й
майстерно …стогiн, зойк i ненависть гарячу рокiв, украдених
фашистами в доби [3], кликав до боротьби 8
гiтлеризмом.
Пафосом боротьби проти фашизму була перейнята украïнська радянська
драматична поезiя часiв Великоï Вiтчизняноï вiйни. Тодi ж
знаходять продовження передвоєннi спроби створення
драматичноï поеми на сьогоденному матерiалi.
По найсвiжiших слiдах подiй пишеться пєса Л. Дмитерка Серця
хоробрих, що має промовисту позначку пiд епiлогом червень 1942
року, Пiвденний фронт. Як i дещо пiзнiша драматична поема М. Алiгер про
Зою Космодемян- ськуКазка про правду (1945), твiр Л. Дмитерка розповiдав
про реальних осiб Героïв Радянського Союзу Нiну Гнилицьку та
Спартака Железного, що вславили себе пiд час оборони Донбасу восени 1941
р. Згодом, у 50-i роки, сам автор вiдзначить такi вади пєси, як
уривчастiсть дiï, схематичнiсть окремих персонажiв, розтягнутiсть
та надмiрну патетичнiсть деяких монологiв *. До цих вад можна вiднести
також слабкiсть ïï драматичного нерва та брак фiлософського
осмислення подвигу, спричинений тим, що драматург, очевидно,
солiдаризувався з одним iз персонажiв твору: Нема для фiлософiï
часу. I все ж вiн доводив своєю пєсою. Що для
драматичноï поеми вовсiм ве обовязкова дистанцiя величезного
розмiру вiд змальовуваних подiй, що цiлком можливi твори цього Жанру на
сучасному матерiалi.
До речi, вади пєси частково пояснювалися тим, що драматична поема
на сьогоденному фактажi лише започатковувалася, а значить, не мала змоги
спертися на традицiю, як це було,
i дцсьмешшки яро свою роботу. К 4956, с. 3.
скажiмо, з драматичною поемою, заснованою на iсторичному сюжетi й
репрезентованою в той час Ярославом Мудрим 1. Кочерги.
Твiр I. Кочерги, що вперше зявився друком 1944 р., то не тiльки
вражаючоï сили багато- паяорама Киïвськоï Русi 30-х рокiв
ï вельми тонке реагування на проблеми доби, в яку вiн творився, то
фiлософське осмислення низки вiчних проблем. Наснажений високим
патрiотичним пафосом, що виявився, зокрема, в закликовi до вiдсiчi
iноземним загарбникам та в розвiнчаннi взятоï на озброєння
фашистами норманськоï теорiï походження Киïвськоï
Русi, пройнятий, за словами автора, iдеєю нелегкого i часом
болiсного шукання правди i мудростi життя разом з народом на користь
вiтчизнi, Ярослав Мудрий багато чим промовляв i промовляє до серця
й розуму сучасникiв i нащадкiв. Промовляв завдяки своïй блискучiй
формi, в якiй органiчно поєдналися принципи високоï
поезiï i високоï драматургiï. Словом, пєсi I.
Кочерги судилося стати одним iз вершинних творiв усiєï
украïнськоï радянськоï драматичноï поезiï.
Бiльше того. Коли я думаю про Ярослава Мудрого, писав М. Рильський, я
згадую найвищi зразки поетичноï драматургiï Пушкiна, Шекспiра,
Олексiя Толстого, Шiллера, Лесi Украïнки >.
Радянське мистецтво, 1947, 13 серпня.
Сказане зовсiм не значить, що в драматичнiй поемi I. Кочерги немае
нiчого вразливого. Очевидно, не позбавлене певноï рацiï
мiркування Л. Новиченка: Стиль високоï, свiдомо iдеалiзуючоï
монументальностi, в якому була витримана ця пєса, добре передавав
ïï урочистий патрiотичний пафос, але й таïв у собi деякi
слабкостi, якi сьогоднi, зрозумiло, бiльше впадають в очi, нiж у часи
появи твору. Найголовнiша з цих слабкостей полягала в такiй нестримнiй
поетизацiï державноï величi Ярослава, яка призвела, по сутi,
до штучного пригашення всiх соцiальних i мiжземельних конфлiктiв доби.
Навряд, скажiмо, так легко й просто, як це вiдбувається в
пєсi, могли вiддати суворому князевi своï серця й мечi його
недавнi недруги i бунтiвливий представник киïвськоï бiдноти
Шурейко, i месник за батька, за вiдiбранi новгородськi вольностi Микита
К Кажемо тут лише про часткову рацiю критика, бо вважаємо, Що вiн
надто перебiльшує, коли пише про пригашення всiх соцiальних i
мiжземельних конфлiктiв у Ярославi Мудрому. I Журейко, i Микита вiддають
суворому князевi своï серця й мечi не так вже легко й просто, а
пiсля довгих душевних борiнь, до того ж на замирення з ним вони йдуть
перед лицем грiзноï
i Лiтература i сучаснiсть. Лiтературно-критичнi статтi. Вип. III. К. i
970, с. 4647.
небезпеки для всiєï Русi з боку зовнiшнього ворога. Втiм,
зробленим закидом Л. Новиченко не прагнув применшити значення твору I.
Кочерги, бо тут же вiддавав йому належне: П. Загре- бельний у Дивi
вочевидь скористався з досвiду свого поважного попередника по
темi… 1
Зрозумiла рiч, що iще бiльше досвiдом I. Кочерги скористалися
репрезентанти жанру драматичноï поеми. Як побачимо далi, Ярослав
Мудрий викличе до життя цiлу низку творiв цього жанру, написаних пiд
його безпосереднiм впливом. Що ж до театрiв, то вистави за пєсою
стануть у них подiями великоï культурноï ваги.
Наступне десятирiччя (19461955) було малопродуктивним перiодом у
розвитку жанру драматичноï поеми. I справа не лише в тому, що за
цей час не було створено пєс, рiвних Ярославу Мудрому чи
Свiччиному весiллю. Навiть чисто зовнiшнiй показник цифровий: пiвдесятка
творiв промовляє сам за себе.
Таке становище пояснювалося рiзними причинами. Не остання помiж них
упереджене ставлення тодiшнього театру до образного, поетичного слова.
…За останнi роки побутовщина, приземленiсть, вiдсутнiсть
образностi (…) позначають собою бiльшiсть спектаклiв…
2, До[4]
коряв працiвникам украïнськоï сцени один з критикiв.
Ще iстотнiшою причиною сповiльненого розвитку драматичноï поеми, як
i всiєï драматургiï, була горезвiсна теорiя
безконфлiктностi. Викривлене уявлення про конфлiкт вело, крiм усього
iншого, до жанровоï нiвеляцiï, до поширення безликоï
пєси. У редакцiйнiй статтi газети Правда вiд 7 квiтня 1952 р.
Подолати вiдставання драматургiï було завдано удару по згаданiй
теорiï, наголошено на потребi розвивати нашу драматургiю в усiй
рiзноманiтностi и жанрiв *. Поети-драматурги, звичайно, прислухалися до
справедливих слiв, проте реальнi наслiдки цього дали про себе знати
пiзнiше, вже в наступному перiодi.
Що ж до цього перiоду, то позитивним було тут насамперед намагання
утверджувати драматичну поему на сучасному матерiалi. Виходило це краще
тодi, коли таким матерiалом ставала ще зовсiм свiжа героïка
Великоï Вiтчизняноï вiйни йдеться, зокрема, про драматичну
поему А. Турчинськоï Милана (Зашумiла Ру- щавиця), 1950 р., в якiй
вiдбилася боротьба трудящих Закарпаття проти хортистського режиму та нiмецько-
фашистських загарбникiв за визволення й воззєднання з
єдинокровними
i Правда 1952, 7 апреля.
I братами на сходi. В пєсi пiдкреслено iнтернацiональний характер
цiєï боротьби плiч-о-плiч з украïнцями Рущаком. Миланою,
Василем та iншими виступають угорка Йолан, чех Мартин, росiянин Борисов.
Услiд за О. Левадою та К. Ге- расименком А. Турчинська подає
незримий образ В. I. Ленiна, що вимальовується з проникливоï
розповiдi дiда Дробота, колишнього росiйського вiйськовополоненого,
котрому пощастило брати участь у Жовтневiй революцiï i зустрiчатися
з Iллiчем.
У Миланi чимало вразливого, насамперед з драматургiчного боку йдеться
про те, що тут зовнiшня iнтрига заступає поєдинки iдейного
характеру, що твiр перенаселено персонажами тощо. Проте в цiлому це
життєспроможна драматична поема, що мала, сказати б, рацiональне
зерно, з котрого проросла вiдома опера Г. Май- бороди, яка протягом
рокiв йде з успiхом на сценi Киïвського та iнших оперних театрiв
краïни.
Утвердження драматичноï поеми на сучасному матерiалi, звязаному з
воєнними подiями, було справою нелегкою. Та ще важчим виявилося
художнє освоєння засобами цього жанру тематики мирного
будiвництва, повсякденного трудового життя. Довкола найпершоï в
iсторiï украïнськоï радянськоï драматичноï
поеми спроби цього плану Пролiскiв (1953) Л. Дми-
терка, подiï яких розгорталися на будiвництвi великоï
гiдроелектростанцiï, очевидно, Каховськоï, розгорiлася була
дискусiя. Однi ïï учасники М. Канюка *, П. Iванов та О. Лукянен-
ко[5], по сутi, вiдкидали можливiсть
драматичноï поеми про сучаснi трудовi буднi. Iншi, наприклад О.
Марямов, заперечували ïм: Л. Дмитер- ко здiйснив смiливу творчу
розвiдку, яка пiдтверджує можливiсть створення трагедiï на
матерiалi повсякденного нашого життя i конфлiктiв, що проймають його
[6].
Правда, навiть тi, хто пiдтримував починання поета-драматурга, не мiг
пройти повз його труднощi в опануваннi теми сьогодення. Той же
Марямов, вiдзначаючи безперечне достоïнство пєси i
ïï немале значення в загальному процесi розвитку
радянськоï драматургiï, го- горив далi: Не визначивши, однак,
з достатньою яснiстю головний задум пєси, не зумiвши iще
пiднестися в створених ним образах до гранично узагальненого i разом з
тим конкретного вираження iдей та почуттiв, згладивши i позбавивши
дiєвостi взятi ним конфлiкти, драматург погрiшив проти ним же
обраного жанру; в цьому головна причина найбiльших поразок, зазнаних Л.
Дмитерком у першому варiантi його пєси,
опублiкованоï в журналi Вiтчизна. Але й у цьому варiантi є
немало удач, драматург може, розвиваючи i поглиблюючи цi удачi, рiшуче
полiпшити свiй твiр *. Автор прислухався до поради наступного, 1954 р.,
з-пiд його пера вийшла драма у вiршах Шляхи людськi, що була значно
полiпшена в драматургiчному вiдношеннi, але дещо втратила свою первiсну
лiричну схвильованiсть.
Крiм загалом позитивних спроб написання драматичноï поеми на
сучасному матерiалi, перше повоєнне десятилiття дало двi цiкавi
драматичнi поеми iсторичного та iсторико-бiографiчного плану Кирило
Кожумяка Л. Болобана та Пророк I. Кочерги, створенi 1948 р., але
видрукуванi пiзнiше: перша 1954, друга ?- 1956 рр.
Кирило Кожумяка йшов у руслi Ярослава Мудрого I. Кочерги, хоча й вирiс
на матерiалi з епохи Ярославового батька князя Володимира, почерпнутому,
зокрема, з лiтописноï розповiдi про надiленого незвичайною силою
юнака-руси- ча, котрий перея славу в печенiжина. Як й
I. Кочерга, Л. Болобан наснажив свою драматичну поему патрiотичним
пафосом, закликом до єдностi Руськоï землi, насамперед
Новгорода й Києва, перед iноземною загрозою. Проте, ак-
Литературнзя газета, 1954, 2 февраля.
центувавши на боротьбi з зовнiшнiм ворогом, автор зовсiм забув про
конфлiкти внутрiшнього, класового порядку в цьому чи не найвразли- вiший
бiк його Кирила Кожумяки, свiдчення того, що теорiя безконфлiктностi
кидала тiнь i на iсторичнi пєси.
Що ж до Пророка I. Кочерги, то вiн продовжував попереднi зусилля
поетичноï драматургiï, скерованi на вiдображення постатi
Тараса Шевченка. З точки зору мистецькоï довершеностi пєса
поступалася перед драматичними поемами Свiччине весiлля та Ярослав
Мудрий. Та все ж вона залишається одним iз найталано- витiших
творiв про великого Кобзаря. В неопу- блiкованiй рецензiï на
Пророка, поданiй на розгляд редколегiï журналу Вiтчизна, П. Тичина
писав 15 рерпня 1948 р.: До всякого слова, що стосується Тараса
Шевченка, завжди ми прислухаємось з увагою особливо, якщо це слово
та вiдкриває нам щось нове, не знане ще, з бiографiï поета.
I. А. Кочерга в своïй пєсi багато говорить нового про
Шевченка (нового тобто цiким ще в художнiй формi не висловленого) i цим
вiн справедливо немалу до своєï пєси нашу увагу
привертає !. Цим новим була насамперед основна iдея
твору iдея пророка борця, для якого неможливе особисте щастя. Та
й взагалi до висвiтлення образу головного героя драматург пiдiйшов по-
новаторському, показавши його i в громадському, i в особистому життi, i
в перiоди незвичайноï душевноï стiйкостi, i в хвилини
звичайноï людськоï слабкостi, прикрих розчарувань останнiй
момент, до речi, дав змогу вiдтiнити велич життєвого подвигу
Шевченка. Досвiд I. Кочерги став у великiй пригодi тим поетам-
драматургам, котрi звернулися до змалювання образу Кобзаря пiзнiше, уже
в 60-i роки.
Якiсно новий етап у розвитку жанру драматичноï поеми
починається з другоï половини 50-х рокiв, тобто пiсля XX
зïзду КIIРС.
Якось В. Панков писав, що 60-i роки все очевиднiше стають у поезiï
роками поем 1. Перефразовуючи його слова, можна було б
говорити, що друга половина 50-х 60-i роки стали певною мiрою роками
драматичних поем. Саме на цей час припадає поява творiв
дослiджуваного жанру, що вийшли з-пiд пера росiйських авторiв М.
Свєтлова, М. Соболя, Я. Апушкiна,
J. Рядченка, Д. Самойлова, А. Никаноркiна, грузина А. Жванiа, татарина
I. Юзеєва i ряду iнших представникiв багатонацiональноï
радянськоï лiтератури.
Врожайними були цi роки i для украïнськоï
радянськоï драматичноï поезiï. Бiльше пятдесяти нових
творiв, тобто майже вдвоє бiльше, нiж за всi попереднi
десятилiття, такий ужинок жанру за цей час. Та справа, звичайно, не лише
в кiлькостi.
Зростає життєспроможнiсть жанру. Йдеться, зокрема, про те,
що низка драматичних поем покидає рамки книги й виходить чи то на
оперну (Арсенал О. Левади та А. Малишка, Вiтрова Донька В. Зубаря), чи
на драматичну сцену (Фауст i смерть О. Левади, Тарас Шевченко А.
Малишка, Остання хмарина I. Муратова, Перший грiм С. Голованiвського,
Казка про Чугайстра П. Воронька, Марина Чурай
I- Хоменка та iн.). Зрослу життєздатнiсть драматичноï поеми
засвiдчує вихiд ряду творiв на союзнi та (чи не вперше в
iсторiï жанру) зарубiжнi горизонти. Так, Фауст i смерть О. Левади
зазвучав росiйською, а також фiнською, болгарською, польською,
англiйською та iншими мовами, Шевченко й Чернишевський П. Тичини i Тарас
Шевченко А. Малишка росiйською, Правда не вмирає I. Хоменка
вiрменською, Казка про Чугайстра П. Воронька росiйською та угорською
тощо.
у другiй половинi 50-х в 60-i рокп ми стаємо свiдками не знаного
до того збагачення всiх жанрово-тематичних груп драматичноï поеми.
Особливо тiшить те, що ведуться iнтенспвнiшi.
анiж ранiше, пошуки в справi створення драматичноï поеми на
сучасЕïому матерiалi. Справа ця дуже важлива, але й дуже важка, бо
нова, позбавлена змоги спертися на вивiрену традицiю. Письменники
минулого не залишили зразкiв драматичноï поеми, де значилося б, що
дiя вiдбувається с нашi днi, очевидно, тому, що в життi сучасного
ïм крiпосницького чи буржуазного суспiльства не бачили
особливоï героïки. Наша радянська дiйснiсть дає безмiр
такого матерiалу. Однак не так просто домогтися того, щоб героïчна
справа знайшла еквiвалент у героïчному словi.
