Iдеï структуралiзму в сучасному украïнському лiтературознавствi
Перед тим як говорити про сучасне лiтературознавство, зясуймо, що такеструктуралiзм взагалi, на яких засадах вiн ґрунтується та
якi мав тенденцiï.
Отже, структуралiзм у лiтературознавствi це один iз наукових пiдходiв до
вивчення лiтератури як мистецтва слова у системному аспектi.
Засади структурноï поетики складалися у сферi лiнгвiстики на основi
iдей Фердинанда де Сосюра, значний внесок у ïх розробку i
застосування зробили члени празького лiнгвiстичного гуртка (Роман
Якобсон, Я. Мукаржовський та iншi), якi висунули тезу бiнарних опозицiй
(подвiйних протиставлень), що дають можливiсть точно осягнути
функцiï елементiв будь-якого висловлювання. Розглядаючи текст
лiтературного твору крiзь призму здобуткiв семiотики, прихильники
структуралiзму у лiтературознавствi прагнули наблизити
лiтературознавство до точних наук, уникнути розпливчастостi i
суб'єктивiзму, характерних для психологiчноï та культурно-
iсторичноï шкiл у лiтературознавствi.
Структуралiзму у лiтературознавствi не був однорiдним напрямом;
конкурували мiж собою французька (Ц. Тодоров, Ролан Барт та iншi) i англо-
американська (Ч.-С. Пiрс, Ч. Моррiс) школи, виокремлювалися
психоаналiтична (Жак Лакан) i соцiологiчна (Л. Гольдман) тенденцiï.
Структуралiзм у лiтературознавствi активно практикувався
лiтературознавцями Польщi, Чехiï, Угорщини. В колишньому СРСР
структуральнi пiдходи до культури, зокрема до художньоï лiтератури,
здiйснювали представники тартусько-московськоï семiотичноï
школи, що, незважаючи на несприятливi iсторичнi умови, стали небуденним
явищем у науцi.
При рiзних модифiкацiях та iнтерпретацiях структуралiзму у
лiтературознавствi виявилися плiдними спроби докладного аналiзу
внутрiтекстових вiдношень, бiнарних опозицiй на рiзних рiвнях структури
художнього твору, особливо в дослiдженнях художнього мовлення,
вiршування, композицiï, сюжету твору. Структуралiзм у
лiтературознавствi протистояв догматизмовi i суб'єктивiзму.
Свiдченням того, що вiн не мiг стати унiверсальним методом дослiдження
художнiх явищ, є його власна еволюцiя, поява вже на початку 70-х
XX ст. так званого постструктуралiзму, започаткованого працями Жака
Деррiди та Юлiï Кристевоï у Францiï, популярнiсть
культурноï антропологiï, металiнгвiстики тощо.
Структуралiзм переважно розглядають як пiдроздiл семiотики (вiд
грецького знак). Засновниками семiотики стали швейцарський лiнгвiст
Фердинанд де Соссюр (1857 1913), котрий вживав термiн семiологiя, та
американський фiлософ i математик Чарльз Пiрс (18391914), хоч початки
ïï знаходимо ще в античнiй та середньовiчнiй герменевтиках
(зокрема, у Блаженного Августина та Джона Поiнсота). Поштовхом до появи
семiотики в кiнцi XIX ст. стали роботи В. Гумбольдта та О. Потебнi.
Загалом семiотику (семiологiю) розглядають як науку про функцiонування
iнформацiйних знакових систем, за допомогою яких здiйснюється
спiлкування в людському середовищi, а також спiлкування тварин.
Лiтературознавча семiотика передбачає передусiм дослiдження
художнiх творiв як цiлiсних явищ у сукупностi змiстових та формальних
характеристик стосовно реальноï чи уявноï дiйсностi,
використовуючи при цьому поняття знака, коду, семiозису, актанта,
дискурсу, iдеологiï, наративностi, трансформацiï тощо.
Iнтерпретацiя у семiотицi постає передусiм як процес декодування,
розшифрування знакiв. Основними представниками семiотичноï
методологiï стали Ч. У. Моррiс, Ц. Тодоров, А. Греймас, У. Еко,
раннiй Р. Барт, частково М. Фуко, Ж. Лакан та iн.; в украïнськiй
науцi помiтне мiсце займають семiотичнi працi С. Андрусiв.
Структуралiзм (вiд латинського розмiщення, будова, порядок)
лiтературознавча методологiя, котра передбачає вивчення лiтератури
як мистецтва слова у системно-функцiональному аспектi, за допомогою
понять: елемент, структура, система, функцiя, модель, домiнанта,
паралелiзм, текст, iдея, бiнарнi опозицiï тощо. Серед численних
визначень структури характерним є зроблене Ж. П'яже: структура це
модель, що вiдповiдає трьом умовам: 1) цiлiсностi (пiдпорядкування
елементiв цiлому i незалежнiсть останнього), 2) саморегулюванню
(внутрiшнє функцiонування правил у межах даноï системи), 3)
трансформацiï (упорядкований перехiд однiєï пiдструктури
в iншу)16.
Основоположником власне структуралiзму вважають росiйського науковцяВолодимира Проппа, зокрема його роботу Морфологiя казки» (1928).
Базувався цей пiдхiд, окрiм семiотичних iдей, на здобутках так
званоï формальноï школи» (О. Вальцель, В. Шкловський, В.
Жирмунський, Б. Томашевський, Ю. Тинянов, Б. Ейхенбаум, Р. Якобсон
тощо). Згодом структуральний напрям отримав розвиток у роботах празького
гуртка» (В. Матезiус, Я. Мукаржовський, Б. Трiк, Н. Трубецькой, С.
Карцевський, Р. Якобсон) i працях науковцiв 5060-х (перiод розквiту
структуралiзму): К. Левi-Стросса, К. Бремона, Ж. П'яже та iн.; в
Украïнi частково в роботах Михайлини Коцюбинськоï.
Структуралiсти старалися наблизити лiтературознавство до точних наук,
намагалися тим самим уникнути розпливчастостi та суб'єктивiзму,
характерних, на ïхню думку, для культурно-iсторичноï та
психологiчноï шкiл. Переважно iдеï семiотики та структуралiзму
органiчно поєднувались в роботах лiтературознавцiв (наприклад, у
Р. Барта, Ю. Лотмана, в украïнськоï дослiдницi Магдалини Ласло-
Куцюк тощо), тому говорять ще про структурально-семiотичну
лiтературознавчу методологiю.
У серединi XX ст. у свiтовiй науцi починає утверджуватися
постмодернiзм (його методологiя постструктуралiзм) як теорiя i практика
новiтнього мистецтва, iдеï якого беруть початок ще в епоху
модернiзму, зокрема авангардизму (середина XIX початок XX ст.). В основу
цiєï методологiï лягла iдеологiя демократичного
лiбералiзму. Основними теоретиками постмодернiзму стали: Ж.-Ф. Лiотар,
М. Фуко, Ж. Деррiда, пiзнiй Р. Барт, А. Альтюсер, Ж. Дельоз, Ж. Бодрiяр,
Ж.-П. Фай, Ф. Гваттарi, Ж. Батай, П. де Ман, Ю. Крiстева, Дж. Стейнер,
Р. Рортi та iн.
До провiдних iдей постструктуралiзму як агресивноï
нiгiлiстичноï теорiï належать:
iдея деструкцiï» (заперечення традицiï, вiдчуття
вичерпностi iсторiï, естетики, мистецтва);
релятивного еклектизму (стирання меж мiж мистецтвом та немистецтвом, що
призводить до руйнування художньоï системи: наприклад, програмно
беззмiстовне слово у поезiï, надмiрне цитування, чорний гумор,
перманентна iронiя, холодний еротизм», патологiчний секс, гедонiзм,
iмiтаторство, головний (позитивний!) персонаж як маргiнал (злочинець,
божевiльний, наркоман, гомосексуалiст тощо) та iн.);
апофеоз самовираження (безмежне самоутвердження» в
термiнологiï Д. Бела, нехтування всiма традицiйними iдеалами:
краси, добра, правди, людяностi, релiгiйностi, нацiональноï
iдентичностi тощо) та iн.
Основними проблемами (найчастiше штучного характеру), котрi вирiшують
постмодернiсти стали: вiйна цiлiсностi», активiзацiя розбрату»
у Ж.-Ф. Лiотара; мовна спiраль» неопозитивiста Л. Вiтгенштейна;
смерть автора» у М. Фуко; фашизм мови» у Р. Барта; лiберальний
iронiзм» Р. Рортi; втеча вiд слова» у Дж. Стейнера тощо.19 В
украïнському сучасному лiтературознавствi iдеï постмодернiзму
використовують Ю. Андрухович, Р. Шульга, О. Гриценко та iн.
Серед постмодерних iнтерпретацiй, котрi видiляють окремо, особливе мiсце
займають деконструктивiзм, неофемiнiзм та неомiфологiзм».
На думку цiлого ряду дослiдникiв, в основi постструктуралiзму лежить
саме деконструктивiзм теоретична концепцiя, нацiлена на те, щоб
розглядати семiотичнi структури (тексти) в ролi носiïв залишкiв
метафiзичних iлюзiй», котрi слiд виявити. Основоположником
деконструктивiзму став французький фiлософ Жак Деррiда (нар. 1930), що
сформувався пiд впливом Нiцше, Гайдеґґера, Гуссерля,
Левiнаса, семiотичноï теорiï тощо. Внутрiшня суперечливiсть
концепцiï французького мислителя в тому, що вона, передбачаючи
децентрування iнтелiгiбельноï структури, утверджуючи вiдсутнiсть
центру», водночас ґрунтується на iдеï
деконструкцiï, роблячи тим самим ïï своïм центром.
Деррiда видiляє наступнi операцiï та ступенi
деконструкцiï:
1) виявлення в текстi елементарноï бiнарноï опозицiï
(наприклад, свiтло/темрява, наявнiсть/вiдсутнiсть, добро/зло,
божественне/диявольське тощо);
2) видiлення негативного термiну типу темрява, вiдсутнiсть, зло,
диявольське i т.д.;
3) iнверсiя (перестановка) термiнiв (темряви на мiсце свiтла, зла на
мiсце добра тощо);
4) демонстрацiя однорiдностi термiнiв i доказ рiвностi негативного
термiна позитивному;
5) фiксацiя спiльноï нейтральноï передумови;
6) руйнування європейськоï свiдомостi як бiлоï
мiфологiï» (тобто мiфологiï, що надає
першочергове значення позитивним термiнам)20.
Основними послiдовниками цiєï популярноï в сучаснiй
науцi постмодерноï iнтерпретацiï стали П. де Ман, Д.-Х.
Мiллер, Г. Блум, Ю. Крiстева та iн., серед украïнських
лiтературознавцiв, для прикладу, С. Павличко.
Фемiнiстична критика (неофемiнiзм, або фемiнiстичний постструктуралiзм)
(вiд латинського жiнка), окрiм iдеологiï постмодернiзму,
базується на iдеях жiночоï емансипацiï (характерних ще
для XIX ст.) та екзистенцiалiзму (переважно атеïстичного).
Розрiзняють двi основнi фемiнiстичнi течiï (з кiнця 60-х): 1)
французьку (С. де Бовуар як засновниця цiєï течiï, Ю.
Крiстева, Л. Iрiгерей, Г. Сiкту та iн.), зосереджену на
обґрунтуваннi концепцiï iнакшостi жiнки», жiночого
письма, бiсексуальностi та на критицi фалоцентризму» i 2) англо-
американську (К. Мiллет, Е. Шовалтер, Е. Моерс, М. Елман та iн.),
перейняту в основному iдеями деконструктивiзму.
Ролан Барт (1915 — 1980), один iз засновникiв Центру з вивчення
масових комунiкацiй (1960) i керiвник кафедри лiтературноï
семiологiю, в першi ж фiлософськiй роботi Оригiнальний / Нульовий /
рiвень письма (1953) заявив основну тему цiєï фiлософiï:
труднощi лiтератури полягає в тому, що вона змушена самовиражатися
допомогою невiльного листа . Показова лiтературознавча дiяльнiсть цiлого
ряду фiлософiв, повязаних з iдеями структуралiзму — це iсторiя
журналу Тель-Кель, що видавався з 1960 по 1983 р., який обєднав в
числi своïх спiвробiтникiв Р. Барта, Ф. Соллерс, Ю. Кристева та iн
i, по сутi справи, що сформував умонастрiй французькоï
iнтелiгенцiï як структуралiстськоï. З 1963 р. навколо нового
редактора Ф. Соллерс обєднуються такi письменники, як Ж. Рiкарду,
Ж. Тiбо, Ж.-П. Фай, поети Д. Рош, М. полон, а також фiлософи Р. Барт, Ж.
Деррiда, П. Булез, Ю. Кристева (з 1970 р. — член редколегiï).
Завдання, декларована в 1964 р., повязана зi спробою представити систему
символiчних образiв сучасноï лiтератури. Спiвробiтники журналу
спираються на iдеï структуралiзму та психоаналiзу. Робота критика
виявляється тотожна роботi письменника — обидва творять
смисли. Журнал вiдкриває теоретичну полемiку з такими темами, як
новий роман, сюрреалiзм, марксизм. Виходить кiлька краïнознавчих
випускiв — про Китай, Алжирi та iн.
Наступнi роботи Р. Барта, присвяченi Мiшле (1954), Расину (1963),
iлюструють метод так званоï новоï критики, активно
використовує психоаналiтичну теорiю i ґрунтується на
розумiннi символiчноï природи твору. Нова критика поставила
завдання розгляду цiлiсностi лiтературного твору, i тому центральною
стає проблема специфiки обєкта лiтературноï критики
— засоби вираження, мова, тобто те, чим користується сама
критика. У цьому сенсi новий критик виявляється письменником. З
точки зору Барта, це закономiрний процес консолiдацiï всерединi
двоïстоï — поетичноï та критичноï —
функцiï листа, але водночас i революцiя в культурi — змiщення
самого принципу iєрархiчноï органiзацiï … типiв
листа.
Джерелом обєктивностi новоï науки про лiтературу повинна
стати iнтелiгiбельнiсть, укладена в обєктивностi символiв —
лiнгвiстика дискурсу повинна буде вiдповiдати вербальнiй природi
лiтератури. Це означає, що така наука буде описувати логiку
породження будь-яких значень у такий спосiб, що прийнятний для
символiчноï логiки людини. У звязку з цим Барт розробляє
новаторську концепцiю iнформативного зображення, в якiй проводить аналiз
рiзних типiв i робить висновок про особливу роль символiчного
повiдомлення, аналiзом якого покликана зайнятися риторика образу, тiсно
повязана з iдеологiєю. Цiлий ряд статей Барта стали програмними:
Уява знака (1962), Структуралiзм як дiяльнiсть (1963), Основи семiологiю
(1965). Мова розглядається як iнструмент конституювання культурних
значень i в цьому сенсi нiколи не може бути розглянутий як
деполiтизований, вiльний. Матерiали стають бiльш полiтизованими, для
журналу другоï половини 60-х рр. характерно спiвчуття
комунiстичного руху, пiсля розриву вiдносин з французькоï
компартiєю в 1971 р. — зближення з маоïзмом
(представники журналу були навiть запрошенi до Китаю в 1974 р.).
Зростає популярнiсть журналу серед студентiв, а з нею i тираж
(величезний для подiбного роду видань — 4 тисячi примiрникiв,
окремi статтi, наприклад, присвяченi Барту, i краïнознавчий номер
про Китай — 10 тисяч).
Барт розглядає функцiонування рiзних мiфiв у суспiльствi, систему
значень, якi навязуються у рiзних формах людськоï
життєдiяльностi: мiфологiï (1957), Елементи семiологiï
(1964), Система моди (1967). Великий внесок внiс Барт у так звану
метариторику як принциповою постановкою проблеми мiсця риторики в
семiотичному проектi, так i конкретними дослiдженнями риторичних
вторинних кодiв.
Дослiдники вважають перiод з 1967 р. постструктуралiстським, повязуючи
це зi змiною фiлософськоï позицiï Р. Барта, з активними
виступами Ж. Деррiда. Однак ще в 1968 р. виходить збори есе, що стало
своєрiдним полiтичним манiфестом — його назва — Теорiя
єдностi, а пiсля травневих подiй редакцiєю журналу
органiзовується теоретичний семiнар. Останнi номери Тель-Кель,
присвяченi Джойсу i краïнознавчий — США, вийшли в 1982 р.
Новий етап у фiлософiï Барта знаменує собою робота С /3
(1970) — дослiдження тексту Бальзака призводить Барта до розгляду
проблеми сексуальностi i кастрацiï i висновку про множиннiсть
можливих кодiв, що мiстяться в текстi. Есе, присвяченi де Саду,
Фурє, Лойола ставлять Барта над новою критикою: вiн приходить до
висновку про кiнець iсторичного мiфу про автора та твори, а також про
твiр i критику. Завданням семiологiï стає зняття
закрiпленоï iєрархiï жанрiв i, що лежить в ïх
основi наративу, — метатекст, який пропонує побудову
текстiв. У роботах Задоволення вiд тексту (1973) i Ролан Барт про самого
себе (1975) Барт приходить до iдеï спiвiснування,
взаємопроникнення читача i тексту, що дає набагато бiльше,
нiж просте знання, — дух людства.
Яскравим прикладом iррадицiï структуральних iдей в свiтовому
просторi за допомогою (чи за посередництвом) украïнського матерiалу
є працi украïнських вчених, народжених уже за межами
батькiвщини Г.Грабовича i М.Павлишина. Виникнення англомовного оригiналу
i украïнськоï версiï праць Г.Грабовича є свiдченням
не тiльки адаптацiï методики К.Левi-Строса, плiдностi мiфопоетики,
а й змiни ставлення до структуралiзму в Украïнi.
