Сентенцiя

СЕНТЕНЦIЯ (лат sen ten tia думка, судження) вид афоризму, короткий
повчальний вислiв. Нерiдко С. ускладнюється прикладами,
порiвняннями, утворюючи парекезу (Роздуми Марка Аврелiя). Протоаналогом
С. є прислiвя, спорiдненими жанрами гнома та афоризм, рiзновидом
максима. Як логотерапевтичний прийом, шо має характер владноï
поради, С. жанр широкого практичного призначення, вiн повязаний з
багатьма сферами людськоï життєдiяльностi. Особливоï
ваги С. набула в рел. та етико- фiлос. писемностi (Талмуд, Бiблiя (Кн.
притч. Соломонових», заповiдi Христа та св. Павла), Коран, Луньюй
(вислови Конфуцiя), бесiди Епiктета, Листи Сенеки, Тускуланськi бесiди
Цiцерона тошо). Виключно сентенцiйним є жанр повчання (напр., давн-
єгип. Повчання Птахотепа, «Повчання Кагенiï), його
варiантами були повчання вiд батька до сина (англосаксонськi Батькiвськi
повчання, повчання Володимира Мономаха до своïх синiв), а також
повчання отцiв церкви (Стословець Геннадiя в Iзборнику 1076 р., С.
Iоанна Златоуста, шо ввiйшли в cep-вiчний давн-рус. зб. Iзмарагд).
Багатi С. зх-європ. домостроï Егiдiя Колонна, Франческо да
Барберiнi, Леона Альбертi, Бальтазара Кастильона, Рейнольда Лорiхiуса, а
також давньорус. Домострой (XVI ст.). Луже популярним цей жанр був за
Сер-вiччя. В латиномов. поезiï вiдомi С. на зразок римованого
прислiвя Вiпона, С.-двовiршi у формi батькiвського повчання Арнульфа,
якi склали зб. Утiхи клiра, поема Етберта Люттихського Човен щедротний,
перша частина якоï (нiс) мiстила в собi С.- одновiршi, С.-двовiршi,
С.-тривiршi i т.д., а друга написанi гекзаметром повчальнi вiршi, шо
вiльно вiдтворювали байки, проповiдi, Соломоновi притчi тошо.
Сентенцiйнiстю визначалися тв. кельт. бардiв, позаяк за трад, правилами
ïхньоï поетики кожен чотиривiрш мав становити завершену
иiлокупнiсть. Використовувалися С. i в рiзних риторичних жанрах
прагматичного типу (судова промова, казання тошо). У вiзант. поетиках-
пiдручниках С. як риторична фiгура рекомендувалася на ролю одного з
варiантiв нормативного зачину (prouerbium) у вправах з вiрш, шкiльного
тв. В тiй же ролi риторичного зачину вона могла виступати i в листах (у
XIII ст. iснували зб. С. для епiстолярного вжитку). До цього жанру
постiйно вдавалися Солон, Катон-Старшии, Саллюстiй Тацiт, Лукан, Ювенал,
Марцiал, Дж.Боккаччо, Всвенарг, Г.К.Лiхтенберг, Й.В.ґьоте, Ф.Шiллер,
М.Лєрмонтов та iн. Багато
C. у фiлос. трактатах Г.Сковороди. У красному письменствi С. часто
є структурною частиною байки (мораль або сила), а також
зустрiчаються в медитативнiй лiрiцi. С. була одним iз витокiв
формування дидактичноï поеми. Просвiтницька продуктивнiсть С.
спричинила безперервну iсторiю ïï розвитку та
функцiонування. Борис Iванюк