Гiмнографiя

ГIМНОГРАФIЯ (вiд грец. himnos похвальна пiсня та gra/o пишу) специфiчна
сфера поезiï. За обєктом худож. величання вона
подiляється умовно на гiм ни рел. та громадянсько-героïчнi. В
найдавн. шарах культ. спадщини цi мотиви звичайно зливалися (напр.,
сповнена рел. екстазу й водночас нац.-героïчного пафосу бiбл. Пiсня
Дебори; XII ст. до н.е.). Проте й розмежування цих мотивiв i жанр,
диференцiацiя Г. почалася ледь не вiд часiв шумерiв. Рел. гiмни давн.
гипту й, особливо, Месопотамiï стали своєрiдним
започаткуванням як рел., так i громадянськоï Г. Найвиразнiше
розмежувалися цi рiзновиди в грец.-рим. поезiï. Власне поняттям Г.
обiймається практично матерiал христ. Г. Але остання, безперечно,
певною мiрою генетично пов'язана з культовим досвiдом давн. свiту. Тою
мiрою, в якiй християнство успадкувало особливостi юдейського культу, за
основу тут правила практика створення та виконання бiбл. псалмiв, якi
писалися для хорового виконання. На христ. Г, справила вплив i традицiя
геллiнiзму. Героями христ. Г. виступають Св. Трiйця, Бог- Отець, Iсус
Христос та Св. Дух, Божа Матiр, святi. Проте не лише персонаж, а й
основнi колiзiï євангельського сюжету, моральна максима,
подiï церк. iсторiï можуть стати предметом лiр. захоплення. За
родовою природою Г. є практично чистою лiрикою», й це
визначає таку ïï структурну особливiсть, як побудована
на тавтологiï ком позицiя (Р.Якобсон вважав повторення основою будь-
якоï лiр. композицiï). Але автори церк. гiмнiв змалювують
обєкт в рiзних аспектах, прагнучи до вичерпноï
характеристики. При цьому в лiтургiчно-канонiчному текстi на першому
мiсиi, як правило, богословська iдея: Единородный Сыне и Слове Божiй.
Безсмертенъ сый и изволивый спасенiй нашего ради воплотитися отъ Святая
Богородицы и Приснопьвы Марiй, непреложно вочеловьчивыйся, распныйся же,
Христе Боже, смертiю смерть поправый, Единъ сый Святыя Троицы,
спрославляемый Оту и Сыну и Святому Духу, спаси нась «. Цей текст,
введений в лiтургiю в V ст. н.е. як заперечення арiанськоï та
несторiанськоï єресi, патетично стверджує, що Христос
є не лише людина, але Боголюдина, тотожна Небесному Отцевi. В нар.
варiантах рел. лiрики бiльше уваги придiляється подiям,
сюжету»: Щедрий вечiр всiм вам! Щаслива година! Породила Лiва
Предвiчного Сина! Ладо-ладо-ладо! Все на свiтi радо! Шедрий вечiр на
землi! Не в пишних палатах Бога породила, А в бiднiм вертепi Господа
повила.
I /а бiлi перини Господу стелила. На в язочиi сiна Вiчного повила. Не
межи царями Господь наш явив ся А мiж вiвчарями в яслах положився, i
т.д. Складалися першi христ. гiмни в часи заг- христ. спiльноти.
Видiляються iмена таких майстрiв жанру, як Амвросiй Медiоланський,
Роман Солодкоспiвець, Андрiй Критський iмператор Юстiнiан, Сергiй
Константи нопольський, офронiй русалимський. Згодом характер сх. та
зх. Г. починає рiзнитися. На Зх. гiмн, котрий
виконується в церквi, набуває урочисто-монотонного
характеру римованого хоралу. На Сх. переважає пошук жанр,
форм, шо покликанi вiдбити найтоншi вiдтiнки рел. поривання
(тропарi, кондаки, iрмоси: акафiсти й канони); вони
обєднуються в зб. (октоïх, трiоль, мiнєя,
iрмологiон та iн.). В грец. богослужiннi часто
використовується метр, мова, в слов'ян, перекладах це
втрачено. В епоху Сер-вiччя та Вiдродження дуже нечисленнi випадки
пародiювання Г., хiба шо у вагантiв (Гiмн Бахусу). Навпаки,
спостерiгаються спалахи лiр. почуття (Франциск Асизький). Додала
емоцiйностi та експресивностi Реформацiя (хорали гуситiв,
багатоголосий, на вiдмiну вiд унiсонного клас., хорал А.Сiлезiуса,
П.Флемiнга, П.Герхардта). З поч. процесу секуляризацiï»
культури, форми гiмну все частiше набувають свiтського, iнколи пасторально-
життєстверджуючого характеру, й, нарештi, витiсняються гiмнами
на честь певних iст. осiб, нацiй та держав. Остаточний злам зроблено
романтиками поч. XIX ст. Нечисленнi худож. спроби вдихнути нове
життя в рел. Г. у XIX ст.. хоча кiлькiсть ïх в масi все
зростає. У краïнах а рабо-м усульм анськоï культурно-
лiтературноï зони цей рiд л-ри набув вел. популярностi. Якiсно
нов. порiвняно з погано нам вiдомими екстатичними iмпровiзацiями
доiсламських поетiв був Коран, пронизаний лiр. стихiєю: Хiба
ви не бачите, як створив Аллах сiм небес рядами? i зробив мiсяць на
них свiтилом, а сонце зробив свiтильником. I Аллах зростив вас iз
землi рослиною. потiм повертає вас й виводить iзведенням.
Аллах зробив для вас землю пiдстилкою, аби ви ходили по нiй дорогами
широкими. На основi коранiчноï поезiï розвиваються касиди
свiтських поетiв, лiрика мiстикiв-суфiïв (араб., перс., тур.
л-ри). В краïнах, де поширилася ведична i, згодом, буддiйська
релiгiя, домiнувала сольна стихiя виконання, навiть, речитатив
жреця. Поряд зi вшануванням численного пантеону iнд. божеств, тут
дуже багато фiлософiчно-моралiзаторських та космогонiчних мотивiв.
Поетичне почуття прагне часом охопити найневловимiшi вiдтiнки буття:
«Воiстину спочатку це немовби не було нi неiснуючим, нi
iснуючим. Спочатку це воiстину немовби було, й немовби не було,
[все) це було Ш1 думкою. У давн-iнд. поетицi було навiть поняття
неврiвноважених станiв душi» (щаЬIiiсагiЬЬта), котрi широко
представленi в ведичних гiмнах. В буддiйських гiмнах (Буддi, або ж в
ламаïзмi iн. фiгурам даного пантеону) зберiгаються основнi риси
цього стилю, хоча й набувають певноï витонченостi. Вiдома
переробка культових гiмнiв кит. поетом IV-III ст. до н.е. Цюй Юанем
(Девять пiсень). В Украïнi-Русi вiдомi похвальйi пiснi на честь
князiв тв героïв, спорiдненi, мабуть, чи то контактно, чи то
типол. з поезiєю сканд. скальдiв (звiдси джерело Слово о полку
Iгоревiм). Вiдлуння культових гiмнiв ст-давн. словян можна вiдчути в
таких жанрах укр. фольклору, як колядки (уславлення зорi, образ
свiтового дерева). Давн-рус. христ. л-ра висунула, пiсля перекладiв
Кирила й Мефодiя, власних талановитих майстрiв жанру (Кирил
Туровський). Час вiд часу в укр. та iн. сх-слов'ян. л-рах зявляються
визначнi постатi гiмнографiв як от св. Дмитрiй Ростовський (Дмитро
Туптало). З часом особливо в XVIII ст. Г. секуляризується, як
i на Зх. Запозиченi з практики Києво- Могилянського
вiршування, розквiтають в добу Петра I вiватнi канти»; що
згодом переростають в офiцiозну придворну оду. Криза жанру
позначилася в Росiï ше в XVII ст. (пародiйна Служба кабаку).
Пiсля пiдкорення Церкви iмперськiй владi Г. поступово
всихає», шо супроводжується втратою ïï
популярностi. Цей процес не без вiдтiнку суму вiдбив А. Чехов в
оповiданнi Святоï ночi, в якому зображено талановитого поета-
ченця, котрий творить на мертвiй церк-словян. мовi, спрямовуючи
внутр. зiр до умопоглядних речей, й нiхто його не розумiє.
Тривав i процес широкого використання давн. стилю в творчостi
прогресивно спрямованих письменникiв (в Украïнi у Т.Шевченка, в
Росiï у Г.Державiна, Ф.Глiнки та iн.). Здебiльшого тут бралися
мотиви зi Ст. Завiту. Але не пересихало джерело нар. творчостi, не
зявлялося й характерного пародiювання, яке, за Ю.Тиняновим, свiдчило
б про смерть жанру. Антихрист, борiння XX ст. практично не пошкодили
iснуванню христ. Г., надiйно законсервованоï в лiтургiйному
канонi. Якщо не рахувати грубих пародiй в руслi плановоï
антирел. пропаганди або фiзичного нищення кн.. христ, Г. була й
залишається духов, поживою мiльйонiв сх. словян. Найвидатнiшi
поети XX ст.: С.сєнiн, М.Клюєв, А.Ахматова, Б.Пастернак,
С.Стус, /I.Костенко та iн. виявляють живу спорiдненiсть з цiєю
сферою поезiï. Семен Абрамович