Епiгонство

ЕПIГОНСТВО (грец. ерiдопоi народжений пiзнiше, нашадок). В грец. мiфологiï епiгонами називали синiв семи вождiв, шо збройно виступили проти Фiв (Семеро проти Фiв); через десять рокiв пiсля загибелi батькiв вони повторили похiд на Фiви i захопили мiсто. В суч. розумiннi нетвор., несамостiйне наслiдування трад. зразкiв у худож. л-рi та мист- вi, коли надмiрно експлуатуються виробленi попередниками змiстовнi (теми, проблеми, iдеï) та формальнi (жанри, стилi, iндивiдуальнi манери тошо) особливостi при вiдсутностi власного худож. мислення. Небезпека Е. чатує передусiм на митцiв, твор. потенцiал яких обмежений i якi неспроможнi подолати чужого впливу, а тому легко пiддаються магiï попереднiх худож. вiдкриттiв. Замiсть того, шоб шукати власнi шляхи у мист-вi, вони слiпо дублюють чужi досягнення, механiчно повторюючи тематику, сюжети, конфлiкти, жанр, своєрiднiсть, формальнi прийоми, вербальнi конструкцiï тошо. Тому епiгонськi тв. вториннi за суттю, не можуть буга рушiями худож. прогресу. Обєктивно Е. завдає шкоди л-рi, оскiльки призводить до худож. застою, розмиває естет, критерiï, намагається замiнити справжнi худож. вартостi ерзац-продуктами; Водночас воно є паразитичним явищем, оскiльки живиться за рахунок чужих iдей, присвоює собi чужi заслуги. Як явише' Е. iснує вiддавна, однак саме поняття Е. усвiдомлюється порiвняно пiзно здебiльшого в епоху романтизму, коли постає i естет, утверджується необхiднiсть яскравоï твор. самобутностi. Явища Е. найчастiше виникають у фарватерi лiт. напрямiв, шкiл або ж як наслiдування творчостi вел. майстрiв. Теор. проблема Е. пов'язана з ширшою проблемою спiввiдношення традицiï i новаторства. Оскiльки творчiсть будь-якого митця нов. часу е лише ланкою, окр. етапом у довгому ланцюгу худож. розвитку, то вона має, як правило, генетичнi звязки з творчiстю попередникiв i наступникiв. Дiалектика цих звязкiв складна i неоднозначна, i вона засвiдчує, шо абсолютноï новизни як такоï в мист-вi не iснує. Й.В.Гьоте вважав, шо лише у поганого митця все своє. Потрiбно змиритея з думкою не тiльки про неминучiсть наслiдування або запозичення, але й про його закономiрностi, про всесвiтнiй обiг iдей, образiв, задумiв, форм… Для сильного таланту, у якого є шо додати до засвоєного ззовнi, це засвоєння прекрасна школа самодiяльностi, пiдкреслював рос. вчений Олексiй Веселовський (Пушкiн i європейська поезiя»). Мова, передана нам у спадок, прочитанi кн., середовище, епоха дають нам матерiал, i ми з нього творимо з домiшком тiєï мiзерноï долi оригiнальностi, якою надiленi кращi з нас. Лише дурень може претендувати, як на власнiсть, на речi, якими, поза всяким сумнiвом, уже користувалось багато авторiв, йому невiдомих, про iснування яких вiн i не пiдозрював, вiдзначає поль. письменник Я.Парандовський («Алхiмiя слова). Однак зловживання досягнутими здобутками, ïх рабське копiювання призводить до занепаду i виродження мисг-ва, до постiйного топтання на мiсцi,, до припинення худож. еволюцiï. Тiльки власне осягнення дiйсностi, своє бачення реальних спiввiдношень людського буття, власний хист, фантазiя, натхнення спроможнi уберегти митця (надто молодого) вiд сили тяжiння авторитетного мист. явища або визнаного, впливового майстра. З iн. боку, плодотворним грунтом Е. стає не тiльки слабкiсть твор. iмпульсiв, незрiлiсть таланту окр. художникiв. Незрiдка Е. виникає внаслiдок вихолошення, тривiалiзацiï iдей, що перестають бути суголосними своєму часовi i перетворюються на вiджилi канони i догми, якi штучно пiдтримуються певними сусп. колами з метою повернути блиск втраченим iдолам чи iдеалам (напр., лицарський роман ХУI-ХУИ єт. типу Амадiса ґальського, який висмiяв ше М. де Сервантес у «Дон Кiхотi або франц. романи часiв Iмперiï, витриманi в дусi шаленого романтизму», шо стали обєктом пародiï О. де Бальзака Олiмпiя, або Римська помста, включеноï до роману Провiнцiйна муза»). Не останню ролю вiдiграє гонитва за лiт. модою, намагання догодити читачам, забезпечити неодмiнний успiх у широкоï аудиторiï (характерним прикладом масова лiтература). Iнколи епiгонський характер можуть мати цiлi лiт. епохи, школи, течiï або жанри, як рим. перiод давн-грец. л-ри, що прагнув якомога точнiше вiдтворювати iдеï та форми клас, доби (аттикiзм), сер-вiч. придворний епос у Нiмеччинi (Рудольф фон Емс, Конрад фон Вюрцбург та iн.), пiсляшiллерiвська героïчно-патетична ямбiчна драма, яка до оскомини розробляла однi й тi ж iст. сюжети (Г.Й. фон Коллiн, Е.Вiльденбрух, Е.Раупах останнiй зi своïми 16 драмами про Гогенштауфенiв може вважатися тут абсолютним рекордсменом), готичний роман в Англiï (Г.Волпол, А.Радклiф, М.Г.Льюïс), що переспiвував мотиви сер-вiч. лицарських романiв, додавши ïм макабристського» забарвлення i мiсцевого колориту, епiгони рос. романтизму (поезiя В.Бенедиктова, драми Н.Кукольника, неоригiнальнiсть яких неодноразово вiдзначав В Бєлiнський), мюнхенський гурток поетiв, утворений навколо баварського короля Максимiлiана II (Е.Гайбель, П.Гайзе та iн.), що прагнув вiдродити тенденцiï ваймарського класицизму, зокрема, започаткований А. фон Платеном культ Iталiï i т.д. Явиша Е. можуть виникати не тiльки при наслiдуваннi заг. стилю i жанр, форм домiнучих лiт. напрямiв i течiй, але й при намаганнi вiдтворити iндивiдуальнi особливостi твор. манери того чи iн. митця т.зв. гонгоризм», або культеранiзм в Iспанiï XVII ст., вïдливо висмiяний Ф.Кеведо, шо по- епiгонськи копiював прецiознiсть лексики, формальну витонченiсть, елiтарнiсть стилю Л.де ґонгори, марiнiзм в Iталiï, шо викликав у послiдовникiв Дж.Марiно характернi мотиви галантно-еротичного гедонiзму, генерацiя поль. романтикiв- епiґонiв трьох великих вшiв» (поетiв- пророкiв): А.Мiцкевича, Ю.Словацького, З.Кра- сiньського, й наступна генерацiя епiгонiв, як кажуть поль. лiт-знавцi, С.Надсон епiгон М.Некрасова, епiгони Г.Гофмансталя або Р.М.Рiльке в Австрiï та Нiмеччинi, коло поетiв, шо гуртувалися навколо С.Георге, епiгони рос. символiзму тошо). З деякими застереженнями можна твердити, шо майже кожен видатний талант веде за собою кортеж епiгонiв, якi, нiколи не досягають його мист. рiвня, бо орiєнтуються не на власний худож. хист, а на примарний блиск чужоï слави. Так, пiсля вел. успiху оповiдань А.Чехова, в його дусi почали писати Б.Лазаревський та iн. епiгони, однак ïхнiм творам судилося досить коротке дихання. В л-рi XX ст. неодноразово робилися спроби писати романи пiд Гемiнґвея, пiд Ремарка, але всi вони залишилися лише блiдими копiями. Iнколи джерелами Е. могли ставати окр. тв., шо здобували особливу читацьку прихильнiсть, напр., численнi наслiдування «Робiнзона Крузо» Д.Дефо (Робiнзонада). Вiдомi й приклади автоепiгонства, коли митець, вiдкривши один раз якусь довершену модель, намагається знову i знову експлуатувати ïï (примiром, О.Дюма-батько або М.Загоскiн). Е. зумовлене не тiльки суб'єктивними, але й обєктивними причинами, оскiльки всякий твор. акт, хай навiть i пiдсвiдомо, улягає певним iдейним, етичним, худож. принципам i детермiнується такими поняттями, як сусп. iдеал, моральний закон, естет, норма, якi виробляються кожною добою i є, як правило, сусп. набутком багатьох митцiв, нерiдко навiть багатьох поколiнь. Однак худож. свiдомiсть людства характеризується не тiльки своєю єднiстю, але й невичерпною багатоманiтнiстю проявiв i форм. Коливання маятника помiж такими полюсами як повторюванiсть» неповторнiсть на рiзних етапах лiт. розвитку буває рiзним, але воно невпинне. В укр. л-рi Е. з'являлося у виглядi псевдонар. поезiï, шо прагнула iмiтувати високi зразки нар. творчостi. Бракувало самобутностi й органiчностi й укр. класицизмовi, який, на думку Д.Чижевсыюго, був неповним, i багато жанрiв якого (iроïчно-комiчна поема, травестована ода) мали вiдверто епiгонський характер. Зокрема, вся т.зв. котляревшина (П.Бiлеиький- Носенко Горпинида, або Вхопленая Про зерпина, К.Думитрашко Жабомишодракiвка», С.Александров Вовкулака» та iн.) була результатом епiгонського наслiдування Енеïди
      I.Котляревського. Немало епiгонських спроб породила поезiя Т.Шевченка,
      вплив якоï на сучасникiв i наступникiв був настiльки вiдчутним i
      всеосяжним, що вiд нього не завжди могли звiльнитись навiть такi
      видатнi письменники, як М. Кулiш або Ю.Федькович, не кажучи вже про
      скромнiшi таланти. Про епiгонiв Шевченка, шо не раз рвали кайдани ,
      вiщували волю, однак не мали поет, сили й глибини Кобзаревого слова,
      iронiчно писав I.Франко. Риси Е. знаходив у лiрицi представникiв
      Молодоï музи О.Луцького та С.Чарнецького укр. критик
      М.Мочульський, який пiдкреслював ïхню залежнiсть вiд поль. поетiв-
      модернiстiв К.Тетмайера, Л.Стаффа, Я.Каспровича i не в останню чергу
      вiд Франка. Е. має мiсце не тiльки в л-рi, але й iн. видах мист-
      ва, зокрема в малярствi, музицi тошо. Петро Рихло