ЧЕРЕЗ КЛАДКУ
...либи, привiтавши ïï, мов найкраще убiжище. Вона знаходилася, справдi, на краю лiсу, кiльканадцять
рокiв вiд потоку, але була така маленька й низька, що ледве троє осiб могло в нiй мiститися. Тим-то в нiй схоронилися лиш панi, з котрих Iрина майже плакала, що гарна ïï сукня перемокла, Наталя всмiхалася нервово, а Маня, замовкши, здавалось, мала очi лиш для окружаючоï ïï природи. Ми всi троє мужчини станули недалеко колиби пiд густими ялицями, захищаючися вiд дощу, i дивились так само на чудову дику панораму перед нами.
— Отже, там Чортовий млин
, — обiзвався Нестор i вказав на далеко перед нами двi стрiмкi скали, що стояли проти себе й були нам вiдси лiпше виднi, як перше. Потоком, що плив мiж двома сторонами оцього старенного лiсу, можна було до скал дiйти. Саме там, в поблизькостi скал, був протяг найсильнiший, i через те там шум лiсу найбiльше чутний i безконечний. Шум той викликав у народу околиць за собою назву Чортовий млин
...
За якийсь час дощ притих, однак у лiсi ще хлипало вiд нього, а сильна вегетацiя, освiжена дощем, аж лиснiла вiд раптовоï зливи. Сам потiк, зворохоблений раптовим дощем, шалiв — i вода його стратила прозорiсть.
Нестор стояв мовчки, як здавалося, захоплений лиш самою пишнотою природи. Але хто його добре знав, бачив, що за його чолом думки не були спокiйнi. I дiйсно. Вiн поглянув на свiй годинник, але не сказав нiчого. Очевидно, нетерпеливився, що мусив тут стояти. Одначе недовго стояв без руху. В слiдуючих хвилинах загримiло й заблискало наново i поновно вдарив грiм. Цим разом однак так сильно, що, здавалося, потрясло всiма горами. Довго котилося вiдгомоном, неначе нутром гiр, аж не докотившися до найдальшоï гори, врештi успокоïлося. Коли втихло i дощ падав, лиш мов сiяв, i залишився лиш вiтер, здiймаючись вiд часу до часу, вихилилася Маня з колиби й зблизилася до нас.
— Несторе, — звернулася до брата, — йди хоч на часок до колиби, я залишуся тут. Тобi, мабуть, холодно. Ти зблiд.
— Дощ прохолодив нас усiх, — обiзвався доктор Роттер, поглянувши на ïï гарне, в тiй хвилi мов мармурово-спокiйне лице.
— Може б ми взагалi рушили звiдси, — сказав Нестор, — дощ лиш дробить. — I з тими словами покинув своє мiсце.
— I я тоï гадки... — сказав доктор. — Як пождемо ще довше, то завтра котрась з пань буде напевно моєю пацiєнткою. Тому краще ми пiдемо.
Нестор з сестрою були першi, що рушили з мiсця, але й обоє враз, мов на тайний приказ, оглянулись ще раз у глибiнь лiсу. Вiдтак за часок опинились ми всi над потоком. Хто конем доктора, хто просто через воду, а дехто по великiй соснi, що лежала напоперек у потоцi, — мали ми через .воду переходити на другий бiк.
Першу посадили ми молоду Iрину на коня, i доктор Роттер перепровадив ïï сам на другий бiк. Так само вчинила й Маня; з рiзницею, що переïхала без нашоï помочi. Коли ж прийшла черга на панну Наталю, вона вiдказалась, вимовляючись, що перейде сама по смерецi через потiк.
— Конем лiпше, панно Наталю, — вмовляв Нестор. — Як самi знаєте, смереки лиш здолини грубшi, а дедалi до верху тоншають. Така ж сама смерека й от та, в водi, що становить кладку. Здається, вона ледве чи й досягає цiлком до другого берега. Оскiльки видко, вода переливає ïï перед тамтим берегом. Замочите собi без потреби ноги.
Я й доктор Роттер потвердили його слова.
— До того ще й вiтер не втихомиряється, — докинув я. — Хоч вiн i не стругать вас, то напевно буде вам у рiвноваженнi тiла перешкоджати. Сядьте на коня, а один з нас перепровадить вас. Ви й так хотiли б верхом ïздити. Зробiть нинi першу спробу, — шуткував я.
— Себто перше представлення, добродiю, — вiдповiла вона й вiдступила вiд нас о крок назад.
— Отже, як так, то сосною через воду! — кликнув доктор Роттер, що сидiв на конi й вижидав нетерпеливо, чи має зсiдати з нього, чи переïжджати.
— Я смерекою через воду, — рiшилася вона. — Але ïдьте вперед, докторе Роттер. Всi йдiть вперед, а я перейду собi на самiм останку сама.
Доктор переïхав, я перейшов по соснi, замочивши собi добре ноги, а за нами остались дiвчина й Нестор. По рухах ïх бачили ми вже з противного берега, що вони обоє торгувалися, i вона висилала Нестора, бажаючи, дiйсно, сама по соснi перейти.
I справдi. Не вагаючись довго, вступив Нестор на сосну й рiвним, спокiйним кроком, не захитавшись нi на одну хвилину, перейшов через воду до нас, зробивши, як i я, кiлька крокiв у водi, де вже не досягала сосна до берега.
Тепер стояли ми вже всi на другiм березi й ожидали ще дiвчини, котра на протилежнiй сторонi, по довшiм надуманню, зiбравши одною рукою сукню, пустилася переходити, як i ïï попередник, через воду лежачою в нiй сосною. Потiк шумiiв, мов перемагав одну перепону за другою, а коло лежачоï деревини розпiнився, неначе хотiв ïï тим до вiдпливу присилувати. Однак дарма. Вона не рухалася, i вiн, не вдiявши нiчого, через широкi зеленi ïï розпростертi рамена булькотiв й шумiв, гнав безуспiшно далi. Легка, грацiозна постать дiвчини вирiзувалася пластично над водою й доходила чимраз ближче й певнiше до середини сосни, не пiдводячи нi на хвилину очей вiд своïх нiг i деревини, по котрiй ступала. Ми стояли на березi й глядiли, не промовляючи нi слова, з цiкавiстю на неï, наче з ïï переходом мало рiшитись важне дiло. Я глянув на Нестора. Вiн стояв найближче коло води, прижмуривши очi й пiдкручуючи вус, як чинив це несвiдомо, коли або був зайнятий думками, або збиравсь до якоïсь промови. Одну руку мав закинену на спинi, а коло його уст малювався вираз рiшучостi... Тепер поступила дiвчина поза середини сосни й зблизилась до нас з дванадцять крокiв. Тут стала.
Не поглянула анi разу на нас. Здавалося, в тiй хвилi займав ïï найбiльше розпiнєний потiк, що товкся шалено коло деревини й шалiв, пiнячись мiж розпростертими зеленими ïï вiтами.
Чи справдi займав ïï потiк?
Не знаю. Але по виразу ïï лиця я догадувався, що вона пожалувала свого переходу деревиною. Що прийдеться ïй кiлька крокiв, справдi, цiлком у водi зробити, вона не сподiвалася, хоча ми всi остерiгали ïï перед тим. Але, вiрна своïй недовiр-чивiй вдачi, вона не повiрила й пустилася, мимо наших запевнень, вперед. Раз оглянулася, неначе питаючи себе, чи не вернути ïй краще й попросити коня.
Але нi.
Вона ж надто рiшуче вiдкинула нашу пропозицiю. Фальшива амбiцiя перемогла, вона рiшилась, будь-що-будь, перейти тих пару крокiв мiж сосною й берегом, як недавно перед нею Нестор i я, водою...
Мов загiпнотизований, я не вiдводив очей вiд дiвчини й Нестора. Тепер по раз перший за весь час вона пiдняла очi й глянула на Нестора. Вiн мов лиш вижидав тоï хвилини. Не кажучи нi словечка, поступив живо в воду й за пару хвилин опинився коло неï.
Ще стояла вона на сухiй деревинi, ще не дiйшла до тонкого кiнця сосни, вода ще не переливала тут лежачоï сосни, але вже слiдуючий крок мусив бути вчинений у водi, бо тут показалася соона цiлком тонка, як i буває звичайно верх тоï деревини.
— Стiйте, панно Наталю! Я вас перепроваджу назад на покинену сторону й переïдете, як моя сестра й панна Iрина, конем! — кликнув Нестор упоминаючим, повним доброти й щиростi голосом. — Вам нiяк вступати в воду. Замочите наскрiзь ноги, i пощо!
Вона не бачила нiкого з нас, окрiм нього.
— А он ви також у водi, докторе! — вiдповiла... А по хвилинi, усмiхаючись, як бачив я виразно, насилу додала: — Не могли ми йти навперейми лiсом... то ходiмо водою! — i не рушалася з деревини.
— Панно Наталю, розважте, що робите, — кликнув строго доктор Роттер, а за ним упiмнули рiвночасно Маня й молоде дiвчатко капризну дiвчину.
Вона смiялась нервово, мiж тим як коло ïï нiг пiнився, розливався потiк.
— Панно Наталю, доктор Обринський стоïть через вас у водi, а ви ферментуєте! — упiмнув удруге доктор Роттер роздразнено. — Як лiкар, я наказую вам строго в тiй хвилi вертатись i переïхати конем. Обринський не смiє довше в водi стояти!
— А хто ж його просить, — вiдкликнула, розсмiявшись i потрясаючи, мов божевiльна, головою, дiвчина. — Я, певно, нi. Я послiдня була б та, щоб його про те просила!
Ледве що вимовила вона цi слова, коли раптовий удар взмагаючогося вiтру похитав нею несподiвано так сильно, що вона втратила рiвновагу. Впасти вона не впала в воду, лиш обома ногами опинилася нараз високо понад кiсточки в водi. Була б, безперечно, i впала, заплутавшись сукнею в збентеженнi мiж гiллям сосни, коли б не Нестор. Скорiше, чим хто подумав, вхопив вiн ïï за стан, i поки могла опам'ятатись або й опертися, донiс ïï до берега, i о кiлька крокiв вiд нас вони опинилися.
Чи подякувала йому?
Нiхто не знав. Нiхто не чув. Лиш, вiдвертаючися вiд нього, що в тiй хвилi здiймив капелюх з голови, мов вода обприскала його чоло краплями, вона неначе щось кликнула до нього, зробивши до того зневажливий рух рукою.
Що?
До нас ïï слова не дiйшли. Вiтер ïх розвiяв, шум потоку в себе поглинув, i про них нiколи не розвiдались.
Вона прилучилась до своєï молодоï кузинки й доктора Роттера з очима, .повними зворушення, неначе побiльшеними. А я й Маня попрямували до Нестора, що якраз вернувсь до нас. Бiлий був як полотно, брови мав зморщенi мов у фiзичнiм болю, а вуста були так сильно стуленi, мов до дiвчини ще недавно вимовив овоє послiднє слово. Ще не сказав вiн менi, що лослiдня хвиля iмiж ними окоïла, ще не поглянув на нас жодним поглядом, ба — вiн не бачив нас навiть. Нi сестри своєï улюбленоï, нi мене, товариша свого... Я лиш сам вiдчув, що мiж ними зайшло, й тому спитав:
— Вкусив тебе вуж, Несторе?
Вiн нiчого не вiдповiв. Однак з-пiд його цiлком спущених вiй трафив нас обох погляд невимовного жалю й пониження... а коло вуст, мов з самого дна душi, добивався, неначе з-пiд льоду, усмiх. Але вiн не добувся на поверхнiсть, завернувся назад у глибiнь.
...I ще раз бачив я в нього пiзнiше в життi те, що зарилося менi навiки в пам'ятi; бачив таке саме зусилля... до усмiху... а опiсля — утонення в глибiнь. Бачив ще раз.
Я положив йому руку на плечi.
— Ходiм, товаришу!
Тим закiнчилась довго упрагнена, ожидана, обговорювана проïздка й мрiï — в лiс по орхiдеï...
Другоï днини надвечором, саме лiд час заходу сонця, я зайшов упослiднє до староï, соснами отiненоï лiсничiвки
. Маню застав я, як пакувала речi до виïзду. Була поважна й тиха i в рухах шовкова. При моïм видi ïï очi на хвилину засiяли, але ненадовго. Вона терпiла ще внаслiдок впливiв вражень учорашнього дня, — вiд болю й смутку за брата свого. Я притиснув мовчки дрiбну руку до своïх уст.
— Що з Нестором? — спитав по привiтi.
— Загляньте самi до нього, — сказала, а вiдтак додала: — Я того боялася, Богдане... а все сподiвалася. А часто неначе бачила, як воно чимраз ближче на нього насувалося. Поки не насунулося, йдiть до нього...
Я подався до його кiмнати.
Признаюсь, що я йшов не цiлком спокiйний до цього молодого чоловiка, котрий бував для мене iнодi чистою дитиною, а хвилями найповажнiшим мужчиною, якого лучилося меяi в життi бачити.
Врештi, я ввiйшов.
Вiн стояв, як не раз, перед вiкном, обернений до дверей, котрими увiйшов я, спиною; i доперва як опинився я близько нього, вiн звернув своє лице до мене. Нашi погляди стрiнулись, але в тiй же хвилi вiн вiдвернувся, наче вiдгадав причину мого появлення. Повiки були в нього ледве помiтно почервонiлi, але, зрештою, нiжне лице його, хоч блiде й перетомлене, спокiйне.
— Сiдай, Богдане, — сказав. — Цього року ми впослiднє тут разом. — I з тим словом пiдсунув менi фотель, а сам сiв у крiсло коло вiкна проти мене.
— Гаразд, хлопче, що бачу тебе спокiйним, — обiзвався я до нього.
— Або що? — спитав вiн i вiдгорнув волосся з чола.
— Нiчого. Я побоювався трохи, що ти прибитий. — Ледве що вимовив я цi слова, коли вже й пожалував того. Що було в моïм голосi чи словах таке, що його так сильно дiткнуло?
— Я спокiйний, Богдане... — вiдказав, — але... — й урвав. Неначе пiд напливом превеликого, сильно здержуваного жалю, вiн, висказавши це, схилив нараз голову в долонi i на хвилину, без хлипання... без руху — заридав.
— Це чуття, чоловiче... — сказав стисненим голосом, — це воно... знаєш? Любов. Я не вiдповiдав. Ждав. Вiдтак вiн пiдняв голову.
— Спосiб... яким вiдмовила менi несподiвано на моï освiдчини в лiсi, коли поставив я ïï вчора на берег, зарився ножем у моïй грудi. З найбiльшою зневагою, на яку могла лише голосом здобутись, кинула менi несподiвано шорсткi слова в лице, яких не зачує вiд мене нiхто, що моєю не буде. По тих ïï словах я вiдчув, як вiд мене щось вiддiлилося, мов сокирою вiдрубане вiдпало. Спосiб, Богдане, спосiб, вiн мене палить... — I сказавши це, вмовк.
Аристократ, — заблисло менi нараз через розум, i я поглянув на нього. Вiн звернувся до вiкна, i я подивився на його профiль.
Спокiйний, мов виточений, лиш кутик уст його здригнувся раз нервово.
— Переболиш, Несторе... i ще до дечого iншого доживеш, гарного.
— Авжеж, — сказав i вiдгорнув, як перше, мов в утомi, з чола волосся.
— Шiсть рокiв любив я ïï, Богдане, як один день.
— Шмат часу...
— I працюючи, мав я ïï перед душею.
— Вона блудним свiтлом перейшла твою дорогу... Вiн здвигнув плечима.
— Я не думаю.
— Ти був тим, що стояв, мов дуб, на роздорiжжi, а вона на полях перед тобою гралася, розвиваючись психiчно, сама собою.
— Я добре знав, що люблю, Богдане.
— Ïï душевна глибiнь зимна, Несторе. Ти гадав, за ïï очима криється серце? Я в те нiколи не вiрив. Однак це вже поборена точка. Та одне приходить менi на думку. Чому ти ïй листовно не освiдчився? — спитав я. — Листовне була б, може, не так болюче вiдмовила.
— Хотiв. Але прогулка дала нам самоту, i я сказав, що бажав. Та я тепер написав до неï листа i вiдiшлю, вiд'ïжджаючи. З ïï вiдмовленням я вiдчуваю, що вступаю в iншу судьбу. Я мусив йому притакнути.
Вiн, пiднявшись з свого мiсця, пiшов до якогось бюрка, витягнув вiдти листок паперу й поставив менi на колiна. Сам, обернувшися до мене спиною, вихилився через вiкно й глядiв на захiд сонця. Воно заходило над горою, на котрiй пишалась одна-однiсiяька великанська смерека, зарисовуючися тепер гостро на жарiючiм фонi небосхилу. Я читав:
Листки, яа котрих я до вас уже не раз, як i нинi, писав, були бiлi. Чи вiдчували ви однак, що все те, що я черпав з своєï душi для вас, було так само бiле? Так, дiвчино. Бiле було воно. Першим i послiднiм святим почуванням моïм. Молитвою була моя любов до тебе, нiмою, дарма що любов'ю звалася. Як бачив я де бiлий цвiт, з тобою порiвнював я його. Як кортiло зривати його, вагався, бо над тобою застановлявся. Хоч i виривалося iнодi iм'я твоє дороге на моï вуста, в гуртi других мужчин, я затискав ïх, щоб не вимовляли вони його. Бiлою бачив я тебе й боявся, щоб з уст других ти не вийшла почорнiла. О, дiвчино! Квiте дорогий мiй! Чи знаєш ти, як угинаюсь я пiд працею? Як горять моï щоки, як товпляться думки за чолом, щоб скорiше дiйти до поставленоï цiлi? Як снував я свою життєву павутину? Вiдчувала ти коли над собою потугу примусу
, i що то значить пожертвування своïх сил працi
? Запалi i силу почуття обов'язку? Все те мало уможливляти менi також i приступ до тебе й сказати: Ось я готовий, я знав лиш працю. Я зрiкався всеï краси й сонця, що блистить для молодiжi, уникав всього, що волiче за собою в жар життя. Я не поспiшавсь i не спiшусь до нього легким кроком; я приладжуюся до нього, мов до вступу в святиню. Ти й суспiльнiсть, — вам обоïм хотiв вiддати своï сили, своï руки
. Але одну ти вже вiдрубала, осталась менi лиш друга. Вчора, ось тут, за оцими дверима, я зачув по раз послiднiй твiй голос. Я мiг увiйти, поглянути тобi смiливо в вiчi, попрощатися назавше з тобою, — але не вчинив цього. Заглибоко встромила ти жало шорсткоï душi твоєï в мою грудь, заглибоке. Жалую лиш, що не пiзнаєш нiколи, якого роду може бути мужеська тонкiсть у почуваннi! Але колись, може, вгадаєш ïï, будеш мрiяти про неï, як саме вона буде обминати тебе в життi, горда дiвчино моя. Тодi згадаєш мене.
Д-р Н. Обринський
.
Я прочитав.
— Що зробиш?
— Вiдiшлю.
— Ти шукав щастя знутра, Несторе, а вона бажає його знадвору, — сказав я.
Вiн здвигнув плечима, помовчав кiлька хвиль, а вiдтак, звертаючи на iнше поле, неначе вже забагато про своє нутро звiрявся менi, спитав:
— Чи Маня вже готова з пакуванням?
— Здається.
— То добре. Я пiду ще до доктора Роттера, а потiм у лiс.
Коли я з ним попрощався, поступив ще на хвильку в покiй панi Мiллер, вийшла проти мене Маня.
— Що казав? — були першi ïï слова, i очi спинилися вижидаюче на моïх устах.
— Мало що, — вiдповiв я й розказав, що знав. — Не журiться, Маню. З сею задачею, що горить у його грудях кривавим жаром, вiн упорається сам.
Поранок настав, i з ним час вiд'зду. На колiйовiм двiрцi9191 з'явились, крiм вiд'ïжджаючих, панi Мiллер, доктор Роттер i панна Марiян з батьком. Сама мати ïï, що не опускала постелi, не прийшла, а попрощалась напередоднi з обома. Наталя залишилась з нею, пересилаючи на прощання своєю молодою кузинкою для панни Обринськоï кiлька прегарних бiлих рож.
Маня й Нестор виглядали блiдо i, як розумiв я ïх, були б волiли, щоб ïх не втягано багато в розмову. Коли панi Мiллер розпочала по привiтi розмову з добродiєм Марiяном i доктором Роттером про погоду, переходячи многословно й на вiд'ïзд п. Марiянiв, що мав незабавки також наступати, — звернувся я до Манi. Вона перебирала мовчки мiж цвiтами, мов хотiла з-помiж них одну найкращу вибрати.
— Ви ïдете, панно Маню, — обiзвався я. — Чи довго залишусь я тут, не вiдвiдавши вас хоч раз за той час... я не знаю.
Вона не вiдповiла, не пiдводячи й очей до мене, лиш перелiтна краска по ïï лицi свiдчила менi, що моï слова запали в ïï душу. Вiдтак взяла одну з квiток... i, зблизившись нараз до мене, заткнула менi ïï в кляпу пальта.
— Так, — сказала й нараз ïï очi стрiнулися з моïми. Скiльки тепла й любовi виявили вони менi... скiльки нiжностi! Я притиснув ïï руку до уст.
— Пишiть... i вашiй матерi поклонiться... — сказала пiвголосом i раптом, мов боялась, щоб в очi ïï не втиснулись сльози, вiдвернулася.
Я не вiдступав вiд неï. Адже ж лиш кiлька хвиль мав я ïï коло себе... ïï, що любила мене... щиро, глибоко... А все мовчала про це.
— Коли повертаєте в столицю? — спитала ще пiвголосом якось несмiливо.
— Думаю, може, аж за чотири тижнi. Мати просить залишитися ще, i я подав уже о продовження вiдпустки.
— Це довго... — додала, i по ïï нiжнiм лицi перебiгла наново краска.
— Я це тут найгiрше буду вiдчувати! — сказав я й поглянув на свiй годинник. У тiй хвилi приступив до неï доктор Роттер. Вiн передав ïй також цвiти. Але це були цвiти вершин скал. Препишнi бiлi шарiтки, що нагадували зорi. Передаючи ïх, вiн сказав:
— Це наймилiший менi на свiтi цвiт. З виду скромний, з очима, що не бачили нiколи зла, сам тривкий i шляхетний. Хто хоче його здобути, мусить впорядкувати вперед своï сили. Вiн вершини любить. Вони свiжi, панно Маню. Я власною рукою для вас зiрвав.
Тепер пiдняла вона очi. ïх погляди стрiнулись, як перед хвилею нашi, i в ïï очах заблиснули сльози. Була зворушена. Вiдтак мовчки подякувала йому щирим стисненням руки...
I вiн пiшов.
...Десь здалека зачувся свист локомотива, i всi заворушились. Нестор здiймив капелюх i почав прощатися... Був дуже блiдий, як полотно, i, як бачив це я в нього вчора, коло його вуст вздригнулось нервово. Вiн терпiв.
— Будь здоров, Богдане, — сказав, звертаючись до мене здавленим голосом. — А часом згадуй нас, — i стиснув руку.
— Шануйся! — обiзвався нараз десь з-за його i моïх плечей несподiвано голос Роттера, що висунувся, подаючи й собi йому руку. Коли Маня вже сiдала, i всi, що залишились, кланялися й поздоровляли, панi Мiллер i Iрина Марiян розплакалися.
Чи добачив Нестор сльози молодого дiвчатка? Ледве.
З одною ногою на ступеню coupe9292, вiiн зняв капелюх i .поздоровляв самим одним рухом нас остаючих упослiднє, мiж тим коли очi його перелетiли по шпилях гiр. Вiдтак закрив бiле чоло й зник нам з очей...
...Кiлька хвиль пiзнiше застогнав i зашумiв потяг. З колiєвого вiкна жодне не вихилялося...
Ми, не промовивши одне до одного слова, вiдвернулися...
Ми вертали мовчки.
Я з доктором Роттером уперед, а дальше, позаду за нами, повiльним кроком решта.
Оба були ми сильно зворушенi.
Я мав почуття, що до нас прилучилося щось чуже, а Роттер мовчав так, мов я не йшов цiлком обiч нього.
По якiмсь часi я обiзвався.
— Нестор був до глибини зворушений.
— Вiн хорий фiзично й морально, — почулась коротка вiдповiдь, мов моє питання перешкодило йому в чiм-то.
— Фiзично... може, але душевно певно, — вiдказав я.
— Фiзично ще певнiше.
— Ти оглядав його?
— Нi; але менi не треба було його аж оглядати. Вiй слабший, як хто думає. I яка людина!
— Таким був уже змалку. I змалку йшов одиою рiвною дорогою... поважно, i все вгору!..
— Шкода!.. Здається, сестра одна вiдчуває iнстинктом, що з ним щось у безладдi. Вона дуже мудра. — Сказавши це, замовк, мов замкнувся.
Я також умовк.
Через час вiн станув.
— Богдане... — сказав, i господь знає чому, ми нараз поглянули на себе поглядом, цiлком неприятельським.
— Чи ти женишся з Обринською?
— Хочу...
— Хочу? — спитав вiн i скривив погiрдливо уста. — Значить, ти не освiдчавсь ïй ще?
— Противно... — вiдповiв я холодно.
— Так прости моє питання. Я думав, та лиш любиш ïï.
— А... хоч би лиш так?
— То тим лiпше було б для мене.
— Ти був би з нею женився?
— Без вагання.
— Помимо твоєï тяжкоï хиби серця?
— Помимо моєï тяжкоï хиби серця й ïï вбожества. — На послiднє слово поставив вiн натиск.
— Правда, вона гербова, а у вас, нiмцiв, це цiнне...
— Так. У нас, нiмцiв, це цiнне. Чи мав би ти щось проти того, гордий мужику?
Я вiдчув, як менi виступила краска обурення на лице.
— Не впадай в iнтимностi, Роттер, бо я готов забути, що ти мiй приятель. Вiн усмiхнувсь.
— Що ж, чи хочеш заперечити, що в Олесiв маєток грав свого часу головну роль?
— О, нi. Анi на волосок. Але що це має з моєю женячкою до дiла?
— Тепер, може, нiчого, — вiдповiв вiн саркастично. — Хiба те одне, що любов аристократки (на мою думку — бiльше аристократки
по душi) i любов до аристократки зробили з тебе iншого чоловiка, радше виховали тебе на такого. Кажучи по правдi, я вважаю це за чудо, що високопоставлений украïнець жениться з убогою украïнкою. У вас, здається, жiноча iнтелiгенцiя не входить ще в тiм напрямi в розвагу; але ти, бачу, вразився. Та прости, Богдане, ми ж приятелi з довгих лiт, можемо одкрито говорити. Я нiмець, а ти украïнець, i того, на що я дивився об'єктивними очима, ти, може, не добачаєш. Коли твоє вiнчання?
— Ще не знаю.
— Ще не знаєш?
— Я тебе повiдомлю в свiй час, не бiйся, — вiдповiв я сухо.
— Хiба ж твоя любов стоïть мовчки, що ще не знаєш?
— Роттер!!! — спалахнув я.
— Не зворушуйся, чоловiче. Я тобi Обринськоï не вiдбиваю. Я лиш дивуюся, що твоя любов годна стояти
.
— По-твоєму, що повинна вона робити?
— Повинна або рости, або iншi форми перебирати, а ти й вона видаєтеся менi пасивними.
— Так ти думаєш? — спитав я з легкою iронiєю.
— Так. Я чув, що ваше знайомство й ваша любов тепер неначе воскресли й повторяються наново.
— Справдi. В тiм щось є. Хто тебе поiнформував? Невже ж панi Мiллер?
— А хоч би. Чи в тiм щось дивного?
— Щонайменше. Воно правда. Перший раз я ïï любив... i не женився. А тепер люблю ïï вдруге й хочу женитися.
— Хочеш! Женись, — додав по хвилi, глипнувши на мене збоку. — Але, по правдi кажучи, Богдане, я жалую тобi цеï дiвчини. А ще бiльше такоï синови?9393 твоïй матерi.
— Не жалуй менi ïï, — вiдповiв я йому спокiйно й поглянув у вiчi. — Нагорода, яку я за неï даю, висока. Моя мати, здається, зiрве зо мною.
Вiн зчудувався.
— Чи справдi?
— Так. Заявила менi категорично через мою кузинку, що з днем, у котрiм введу я Обринську, як свою жiнку, в дiм, вона випроваджується вiд мене до Дори.
Роттер споважнiв.
— Твоя мати невiльниця своïх матерiалiстичних почувань. Але не журись. Вона, хоч i пiде напочатку, пiзнiше верне. Кожна людська душа, хоч би й найтвердша, має своï недогляденi моменти, в котрих прокидається зерно любовi, i вона м'якне й пiддається шляхетнiшим зворушенням... а найбiльше в старшiм вiцi. Твоя мати не буде винятком...
Я здвигнув плечима.
(Пiзнiй жовтень).
По майже двомiсячнiй розлуцi я вчора був у Обринських. День був понурий, зимний, i падав дощ. Деревина, що виднiлась тут i там садами, чи не вся позбавлена зеленi, виглядала сумно, безнадiйно...
Я йшов скоро.
Хоч i був я вже довший час вдома, не мiг нiяк вирватись з-помiж працi й рiзноманiтних обов'язкiв, щоб вiдвiдати тих, що, крiм матерi, були менi найдорожчi в свiтi. Тож кожна хвилина, котрою розпоряджав я тепер, була менi дорога, — i я спiшився. Врештi, спинився коло дому спокiйноï вулицi, котрого одне вiкно (Нестора), кругом обросле диким, о сiй порi почервонiлим виноградом, було освiтлене. Година була надвечiрня, закутана в сумерк, i в нього свiтилося вже свiтло. Так. За тими скромними мурами жили тi, що становили мою долю. Любо й мирно обхопили мене стiни того дому моïх приятелiв...
Перша, що стрiнула мене, коли увiйшов я в хату, була старенька мати Обринська, що викликувала в менi, вiдколи я знав ïï, тонкiстю й добротою своєï iстоти глибоке вшанування. Коли ж спитав я про ïï доньку й сина, вона, вказуючи на дверi, що вели до кiмнати ïï сина, сказала:
— Там найдете обоïх, — а сама вiдтягнулася скромно.
Я застукав.
Усерединi було тихо, i я пождав. Вiдтак зблизився хтось до дверей, вони зсередини вiдчинилися, i передi м'ною показалася Маня.
— Богдане!
— Маню!
Щирим, нiмим стисненням руки ми привiталися.
— Я мов знала, що ви нинi прийдете, вiдчувала це... — додала, покраснiвши аж пiд чоло, дiвчина. — Несторе!
Я поглянув за Нестором у глибiнь кiмнати. Вiн сидiв при освiтленiм столi, як i не раз давно, обернений профiлем до дверей, похилений над книжкою, мiж актами й iншими книжками, i саме в тiй хвилi неначе вiдлучений вiд свiту. Сперши голову на лiву руку, мав закрите пальцями чоло й очi. Я приступив з-за його плечей до нього й поставив руку на його рам'я.
— Хлопче мiй!.. — сказав до нього.
Вiн прокинувсь i обернувся. Великi темнi блискучi очi витрiщилися з вихудiлого лиця на мене, в першiй хвилi мов сполоханi... Але тут же усмiхнулися.
— Це ти, Богдане? — обiзвався. — Я, ïй-богу, й не завважив, коли ти вступив!
I сказавши це, вiн встав i почав ходити по хатi. Виложений а Lа Гейне бiлий ковнiр його виказував ще бiльше, як дуже змiнився, неначе заникав9494 вiд недавнього часу, як не бачив я його.
— Що ж, ти все, як i давно, губишся в працi? — спитав я, дивлячись на його змiнений вигляд, що не вiщував менi нiчого доброго, а противно зраджував скоро розвиваючуся немилосердну недугу, котроï побоювався в нього Роттер.
— По-твоєму, мав я ïï, може, покинути? — спитав i усмiхнувся звичайним своïм усмiхом, а вслiд за тим закашляв тяжким глухим кашлем.
— Це нi, — вiдповiв я. — Але ти, як знаю тебе, не береш на увагу своïх фiзичних сил, обтяжуючи себе надмiрно. Вiн махнув нетерпеливо рукою:
— Всi працюють, Богдане, не я лиш один. Зрештою, те, що постановив я собi й до чого йду... — i показав на кiльканадцять на столi лежачих томiв, розпочатий якийсь манускрипт, стос актiв i т. iн. — З першим мушу упоратись до кiлькох мiсяцiв, хоч би там що було, бо воно давить, не дає менi свободи, поки не скину з себе тягаря. А це, — додав i вказав на акти, — праця, що вiдiбрала менi присягу, годує мене, i не мене особисто, Анi одного з того не можу я занедбати. Анi одного, Богдане, хоч би що там!
Послiднi слова вимовив з iнтонацiєю, немов випрошував собi дальший натяк на ту тему взагалi.
— Однак ïй форсуєш9595, нищишся, — сказав я, iгноруючи роздразнюючу його iнтонацiю. — Покинь працю на якийсь час. А там по часi знов вернешся до неï.
— Не нищуся, — вiдповiв вiн найспокiйнiшим голосом i притиском, поглянувши менi в лице. — Чому б так?
— Ось мiзернiєш i кашляєш. Бiльше нiчого...
— Овва, мiзернiю! — глузував вiн. — А кашель, прийде час, сам устане. Годi менi мати вигляд банкiра, коли щодня по пiвночi лягаю до сну.
— Так вiн усе, — обiзвалась стурбовано дiвчина. — До того хоч би раз пiшов до лiкаря! А то — нi. Волiє згорiти з працi.
Вiн, мов опечений тими словами, обернувся, його звичайно нiжне й спокiйне лице набрало тепер такого строгого, вимученого й заразом роздразненого виразу, що я здержався й дав спокiй.
— Перестань, Маню, — сказав, немов дивився раптовим напливом гнiву, — як не хочеш, щоб я з хати вийшов. — А вiдтак, звертаючись до мене й гамуючися, неначе пожалував своєï строгостi проти сестри, додав: — Ви, хоч моï приятелi, мучите мене найбiльше вашою вiчною обавою9696, коли я чуюся здоровим. Зрештою... — додав i усмiхнувся, — чи не маємо ми про що iнше говорити? Менi соромно й смiшно, Богдане, що звертаєте стiльки уваги на мене. Смiшно! — кашляв мов у третiй стадiï сухот, а говорив, що смiшно
. — Що ж там гори? — спитав нараз, даючи розмовi iнший оборот. — Зеленiють все ще? — I сказавши це, сiв, мов утомився, у своє щойно покинуте мiсце, опустив голову на руки i, вижидаючи вiдповiдi, задумався важко, мовби ми з-перед його очей позникали.
— Зеленiють, Несторе. А щоб оце не забути... маю тобi передати поздоровлення вiд панства Марiянiв. Саме, поки вийшов я з хати, в нас була панi Марiян з донькою, й коли зачули, що йду сюди, просили передати тобi й сестрi твоïй просьбу, щоб зайшли до них.
Нестор здвигнув плечима, пiдсунув брови вгору i, закопиливши спiдню губу, мов сказав не знаю
, не обзивався.
За недовгий часок бесiди, що велась мiж нами, як прийшов я, вiн анi разу не спускав з мене своïх блискучих очей. Пiзнiше, коли Маня вийшла з кiмнати, покликана, здається, слугою до матерi, вiн, вiдслоняючи своє бiле чоло, звернувся до мене й так сидячи вижидав чогось-то мовчки. Я, вiдгадую чи бажання його душi заговорити про неï, спитав:
— З нею бачивсь ти, Несторе?
— З нею — нi. Але бачив ïï. Вона йшла оногди9797 по однiй сторонi тротуару, а я по другiй. Я мiг був звернути увагу на себе й уклонитись ïй, але не годен був. Кiнець... то й кiнець. — Вiн сказав це з такою враженою гордiстю, що майже затремтiв, а за часок додав: — Ти боïшся, що я ломлюся пiд тим? — спитав i окинув мене допитливо своïм блискучим поглядом.
— Нi. Одначе, може, все таки терпиш...
— Це ж любов, Богдане... — вiдповiв вiн тихо, поважно, мов дiткнувся найсвятiшоï тайни. — А що я, може, трохи знидiв, то й вона причинилась до того, а властиво... спосiб ïï вiдмовлення, що зачепив моє почуття моральноï вартостi, а бiльш нiчого. Але я находжу супокiй! — I вказав на стiл перед собою.
Чи справдi так було, як вiн упевняв мене, я сумнiвався трохи. Це ж був тонкий джентльмен, що так говорив. Хвильку ми помовчали. Я оглянувся по його хатi. Все було, як давно. Тут пересиджував вiн переважно сам, працював ночами й думав про неï. Глядiв на все своïми гарними, тепер надмiрно блискучими очима. Тут лише тишина, що панувала ночами й днями кругом нього, як i колись, переривалась тепер тяжким глухим кашлем. Бiдний Нестор! Хотiвши зсумувати своє дотеперiшнє життя, мав би ти мало потiхи з нього!.. На столi мiж книжками, коло фотографiï його сестри, стояв дрiбонький флаконик з почервонiлим листям винограду, з чорними його ягодами. Коли цвiтiв не стало, вiн украшував стiл. Побачивши, на чiм мiй погляд спинився, вiн сказав:
— Я так люблю.
— Чому ти не був передучора на вечiрцi в Марiянiв? — спитав я. — Не дiстав запрошення?
— О, так; але подякував. Був змучений. Я зайнятий бiльше, як вони гадають. Ось нинi вдосвiта, ще ледве виднiлося, я вже встав i при свiтлi готувався до одноï поважноï урядовоï справи. А майже коло другоï вночi лiг, бо займався ще й студiями. Та, слава богу, моя праця вийшла в користь убогим i покривдженим, i тим я сьогоднi вдоволений. Про те, правда, не знає нiхто. Але це менi найкраща нагорода. А замiсть пiти на вечiрку, я пiшов далеко на прохiд. Довго йшов я так та скрiпляв свою душу самiтнiстю. Чи не було жаль менi, що я не був у товариствi? питав я себе. Там, може, була й вона. I я уявив собi гарнi освiтленi покоï в панства Марiянiв i ïï. Але нi. Я б не належав до ïх гурту. Там було б моє нутро самiтнiше. А самiтнiсть у гуртi — ще самiтнiша. Краще самому... i довго йшов я. Коли вернув остаточно я в свою тиху кiмнату i свiтло лампи розсiялось над столом i книжками, мене огорнуло почуття вдоволення. Засiвши наново до перерваноï працi, я сказав собi: Так, справдi, краще. Праця одна може нам дати рiвновагу духу. А там десь безпечно гуляють, i для цiлющоï самоти не було мiсця
.
Я вiдчув, що вiн вступив у другу судьбу. В ту, де особистi бажання вмовкають, а бажання ближнiх стають на ïх мiсце.
Однак чи справдi я не помилявся?
Чай пили ми в кiмнатi матерi, що пригадувала своєю бiлою головою й спокiйною лагiднiстю якусь постать з бiблiï. Скiльки доброти й любовi било з ïï iстоти. Скiльки розумiння людського горя, вад, а однак скiльки терпеливостi в осудi й готовостi прощати! Я був захоплений, i моя душа почула себе обiч неï мов в iншiм свiтi — чулась свобiдна й без нагнiту. Про те, що я з ïï донькою належали до себе, вона знала. Однак жодним словом не впливала на доньку пiдчинятись моïй просьбi — не вiдкладати вiнчання.
Чи боялась, як i донька ïï, моєï матерi?
Я не знав.
Допитувалася тепло про стан ïï здоров'я, говорила про давнi лiта, i як усе бувало, коли ïï муж ще жив i т. iн. Одначе злоби або жалю до матерi я не вiдчував у неï. Маня вешталася нечутко коло столу з чаєм, закидаючи тут i там в мою розмову з матiр'ю i братом своï замiтки. Раз, коли в бесiдi Нестор закашляв сильно, обi женщиiни замовкли, мов дiткненi якоюсь погрозою. Зараз услiд за тим сiла Маня незамiтно обiк мене, неначе шукала в мене помочi. Одначе як мало мiг я ïй на дiлi помогти! Я мiг ïï лиш потiшити. I справдi. Хлопець був молодий, вiдпорноï сили, i лиш невiра в те, що вiн пiдпадав недузi, i тягар надмiрноï розумовоï працi вiддаляли його вiд видужання.
— Чому не йдеш мiж патрiотiв
, щоб хоч там, у розмовi з ними, вiд працi вiдiтхнути? — спитав я його мiж iншим. Вiн здвигнув плечима.
— Нi. Я чуюсь вiд них вiддалений. Що вони менi скажуть або дадуть нове? Ледве що. Я маю почуття, що моя особиста культура вiдмiнна вiд ïхньоï. До того роблять вони скоки вперед, мiж тим, на мою думку, не треба, йдучи до культури, нiчого пропускати. Тому нехай кожне в свiй спосiб працює, а вкiнцi, при обрахунку нашоï працi, побачить кожний свою суму на собi й поза собою. Чи я вже такий старий, щоб, не закiнчивши одного, бравсь за друге? — додав, усмiхаючись. —
Лиш трохи... трохи... дайте менi ще спокою й вiльноï волi. Трохи... трохи... а там... — i вмовк. Вслiд за тим, пiдiймаючись з свого мiсця, простиг своï руки, поставив ïх рiвною лiнiєю на моï рамена i, усмiхаючись весело, додав: — Лишiм подiбнi дебати в кiмнатi моєï матерi. Я так люблю в неï випочивати, слухати, як ïï старосвiтський годинник тикає, неначе сторожить над нами, чи не марнуємо ми свого часу. Люблю, як ïï святi по стiнах придивляються нам, коли вона сама мiж ними всiма менi найлiпше подобається, для мене найсвятiша; а ти поважних дебатiв хочеш, Богдане! Скажи, властиво, — додав, звертаючи нараз на iнше, i, як стояв передi мною, потермосив мною з щирiстю й жартiвливiстю дитини, — коли ви раз поберетесь? Маня якось на тiй точцi неясна, а мама до тiєï справи не мiшається. Не так, мамо? — спитав i звернув голову, всмiхаючись щиро до матерi.
Я зчудувався. Вiдколи ми з собою товаришували, це було по раз перший, що вiн про те явно заговорив, — а тепер навiть зачепив i матiр. Що з ним зайшло? Я вказав мовчки на Маню, що аж пiiд саме чоло почервонiла. В тiй хвилi мати, мов справдi не хотiвши мiшатись у нашу розмову про цю справу, пiднялася з свого мiсця й, забираючи трохи посудини з столу, вийшла з кiмнати. Бути може, ïй стала хвиля розлуки з донькою перед душею або, може, пригадавсь упiр з сторони моєïï матерi, i вона усунулась, залишаючи нас самих довести справу до кiнця
— Маня на тiй точцi неясна, — повторив молодий чоловiк весело, — а ти годишся, як бачу я, з усiм.
— Що ж, тяжко й змагатися мужиковi з аристократкою, — обiзвавсь я. — Вiн вдовольняється тим, що вона йому вiрна. Вiн жде... бо знає, що раз прецiнь настане та хвилина, коли вона сама скаже прямо й щиро: Тепер я вже можу йти з мужиком, коли б i не захотiв вiн. Вже я впоралась з своïми умовами
i всiма консеквенцiями неподатливого свого елементу
.
— Коли так, то я бачу, що менi припадає задача прийти вам на помiч, щоб павутина мiж вами пiрвалася i ви остаточно дiбралися до цiлi.
Вiн говорив це весело, жартом, не змiняючи своєï позицiя передо мною, а Маня розсмiялась вимушено.
— Що, не вiльно, може? — спитав брат, що, очевидно, набрав у кiмнатi матерi незвичайного якогось гумору й розговорився проти звичаю. — Я б не такий був податливий, як Богдан, але... це... — додав, поважнiючи, — правда, також любов. Але ось послухайте, — докинув, нiби зацитькуючи щось насилу в собi. — По-моєму, поберiться навеснi. Це найкращий час. Поберiться навеснi, як усе зачне розцвiтатися. Буде боз, будуть уже конвалiï, будуть уже лiлеï виганяти бiлi стрункi пупчики вгору, а зелений дикий виноград коло мого вiкна розлiзеться лабатим листям по стшi... i стане зазирати до моєï кiмнати. Не гарно так? Згода, Маню? — спитав вкiнцi.
А я глядiв i чудувався йому. Вiн був чудний нинi... i нiби виступав, прокидавсь нараз в iншого.
— Могла б бути й згода, Несторе, чому нi? Але я все-таки кажу, лиш могла б
.
— Ого, Маня ще з чимось не впоралась у душi або, може, в практичнiм життi, коли так говорить, — обiзвавсь вiн. — Але дарма, Маню, до того часу, може, вже й я з якоюсь частю своєiï працi упораюсь. Так бодай я собi вже обчислив у душi, i так воно й мусить бути. А ти, Богдане?
Я похитав головою.
— Нi, хлопче. З моєï сторони я кажу, що не згода. Я хочу твою сестру забрати скорiше.
На моï слова опустив вiн руки, а Маня стала, мов укопана.
— Скорiше? — спитав Нестор i на тих словах споважнiв.
— Скорiше, бо вже за два мiсяцi хотiв би я аристократку в своïй хатi мати Думаєш, хлопче, я згоджусь вижидати в своïй хатi весни без неï? Нiколи! I зима гарна, Несторе, — тягнув я далi. — I вона має свiй чар i свою поезiю. I коли ми вже на те зiйшли, то я скажу тобi, що я цiле лiто носився з думкою забрати твою сестру пiзньою осiнню й перший снiг стрiнути в ïï й твоïм товариствi. Коли б не те, що ти сам так гарно цього пишного вечора доторкнувся цеï справи, твоя сестра, моя постiйна противниця, була б довiдалася, що в городника О. вже замовленi вiднедавна деякi гарнi цвiти, щоб на ïï вступi в мою хату розцвiлись. Тепер питаю я. Згода?
— Нi, Богдане, ще нi, це заскоро, — вiдповiв молодий чоловiк, заклопотаний щиро, мiж тим коли Маня, задивившися з зчудування на мене, не обзивалась нi одним словом.
Небагатьма кроками я приступив до дiвчини.
— Що ж, Маню, ви зчудованi? — спитав я, усмiхаючись i обiймаючи ïï легко правою рукою за стан. Я ж вам казав, що довго ждати я не буду, i як прийде час, я ставлюсь у вас i заберу, що моє.
З тими словами я притягнув ïï лагiдно, не зважаючи на присутнiсть брата, пiд звисаючу лампу, взяв ïï голiвку мiж своï долонi й повернув до свiтла, щоб заглянути добре в ïï очi. Вони були спущенi, i з-пiд вiй блиснули сльози.
— Що ж, Манусенько, ви не кажете нiчого? Ломите протестом мовчання своє слово? Вона похитала головою.
— Ще цей раз, Богдане, зробiгь мою волю; цей один, i нехай буде вже так, як каже Нестор. Я ж i так його й матiр назавше покину.
Я замовк, вражений немило. Як i любив я сам цього ïï брата з найдавнiших лiт, однак у цiй хвилi, коли ходило для нас обох о так важну хвилю, в менi скипiла ревнiсть i ураза. Я вiдсунув ïï вiд себе й поглянув на нього. Вiн стояв недалеко нас, високий, рiвний, заложивши руки за спину, з блискучими, в цiй хвилi аж розцвiвшими очима, i нiби ждав на якесь рiшуче слово з моïх уст.
Але я ще мовчав. Ще не сформулювались бурхливi почування в одно рiшення, не витворили ясноï думки, мiж тим коли вона глядiла так само вижидаюче на мене, як вiн.
Нараз заблисла менi одна думка, — i я рiшився.
— Добре, — сказав я, звертаючись поважно до обох. — Мужик i цей раз пiддасться волi аристократiв, однак бажає, щоб i Нестор сповнив йому одне бажання.
Нестора очi впилися в мене, мов збiльшилися, а дiвчина так само дивилась.
— Що, Богдане?
— Нiчого такого, що мужчина Нестор не змiг би не виконати.
— Що, Богдане? — спитали вдруге, цим разом уже обоє, в один голос.
— Те одне, щоб Нестор, як. прийду по нього, пiшов зо мною до лiкаря i дався докладно оглянути.
Я сказав i ждав.
Чи обоє стратили мову?
Так здавалось.
Та, проте, що я сказав таке, що вiн так змiнився? Побiлiвши, мов зачув з моïх уст у цiй хвилi засуд смертi, вiн блиснув таким тяжким непогамованим гнiвом з очей на мене, що я на хвильку занiмiв.
— Для чого? — спитав. — Чи на те, щоб я посерединi тяжкоï розумовоï працi розривався якимось лiкуванням? То нi. До лiкаря я пiду й без поставлених тобою умов, i пiiду сам. Але знай, — додав, обернувшись вiд нас обох, — одначе я пiду аж за мiсяць.
— Несторе!.. — скрикнула тут розпачливо сестра. — Ти себе губиш!..
Нестор звернувся блискавкою до неï. Неописана мука, терпiння й жаль пробились у його в тiй хвилi майже прозоро-бiлiм вiд зворушення лицi.
— Ви робiть... як хочете, — сказав погаслим голосом, — а я зроблю, як сказав i мушу.
Вiн опустив кiмнату, а вона припала до моïх грудей, заривши на них своє лице. Я гладив без слова раз по раз ïï волосся й не перебивав ïï тяжкого жалю — мовчання. Я лише вiдчув, що над нами всiма запанувала якась влада, i ми помимо всього пiддавались ïй...
Сама влада... походила вiд нього... що перед хвилею без слова зачинив за собою дверi...
(Пiзнiше).
До неï заходжу на хвилинки. Десь-не-десь. Навiть не в означених днях, а так — тут i там сумерком, часом не кидаючи навiть i пальта. Не бачу ïï нiколи в вiкнi, коли минаю ïï хату, але вiдчуваю, що вона... та моя чайка, десь коло котрогось сидить, похилена, може, над яким шитвом, думаючи про мене, або просто, притиснувши чоло до шиби, виглядає надвiр, любується снiгом. Вiн уже припадає нечутним льотом до землi й заповiдає якесь успокоения. Iнодi приношу ïй якийсь цвйт. Оногди егiс-у9898, а там знов орхiдеï. Яка радiсть i вдячнiсть!
Я сказав, ненадовго заходжу я до неï, на короткi хвилини. Так найкраще. Не мучу ïï. Нехай душа ïï остається свiжа. Тому мiж нами нема застою в почуваннi. Хвилини ти не мають у собi анi забагато з тоï смiлоï поступовостi
, що вибiгає iнодi аж у грубу iнтимнiсть, анi старосвiтськоï пересиченоï нудьги... воно гарно, природно...
(З кiнцем листопада).
Вiн похмурий, закутаний у мрiях про зиму й сам почасти поснiжений.
Я не бачив Нестора з мiсяць i зайшов оногди вечором до нього. Розумiється, здалека вiщувало менi свiтло в його хатi, що вiн дома; там i найшов я його. Сидiв, похилений над актами, закинувши на плечi якийсь плед, хоч у хатi було тепло, — i писав.
Я вступив, не застукавши, бо не хотiв його полохати, i вiн оглянувся. Ми привiталися.
— Тобi холодно, що ти закинув на себе плед? — спитав я, а в душi сказав собi, що вiн не поправився з виду, а противно — змарнiв бiльше ще. Очi сяли однаковим блиском, як вiд останнього часу, лиш на щоках червонiлись цього вечора плями.
Працював запальчиво.
— Так, я змерз, — вiдповiв вiн i, пiдсуваючи менi крiсло недалеко себе, сам оперся о поруччя свого й дивився, вижидаючи, на мене.
— Що ж, проживеш гаразд? Зближаєшся до кiнця з своïм матерiалом, що його мусиш у себе набирати? Вiн усмiхнувся ïдко й здвигнув плечима.
— Де там! Ось поглянь, що передi мною накопичилось знов нового, — i вказав на величезний стос пожовклих актiв перед собою.
— Що це? — спитав я.
— Мушу посортувати, а того є в мене в бюро ще стiльки, що заповнив би бiльше, як два моï столи. Але я знав, що щось буде, — додав, i його очi блиснули дивним блиском, наче усмiхом.
— Зрозумiв урештi, що тебе й твоє велике почуття обов'язку використовують твоï настоятелi? — спитав я з обуренням. Вiн здержав мене за руку, мов я хотiв комусь з тих згаданих заподiяти кривду.
— Не вони виннi, а уряд, що використовує молодi сили надмiрно, ощаджуючи тим кошти побiльшення сил. Гадаєш, вони, тi настоятелi
, сидять самi з заложеними руками? В нас у моïм урядi — нi. Вiр менi. А щодо мене, то я ступив у такий перiод, коли брак сил. Раз вложив голову в ярмо, то й цить. Це вiднинi в мене на столi, — додав, указуючи на акти. — А я мав уже овiй стiл чистий, без рестанцiй9999, i вiддавсь на хвильку мрiï, що спiчну й буду менше працювати ночами, скрiплюсь. Займусь бiльше наукою, що обходить мою особистiсть у будучинi. I коли я оце так сиджу й обчислюю в думках, коли остаточно зможу до послiднього свого iспиту ставитись...
Слухай, Богдане... — додав поважно, мов мав у слiдуючiй хвилi сповiстити тайну, — спускається... майже незамiтною павутиною нараз передi мною на чистий папiр невеликий павук. I став. Омен
, подумав я, i менi пригадалась... хвиля перед нашим виïздом у Чортовий млин
цього лiта... Тодi... спустився передi мною... також омен
... заколюючи муху й... добре вiщував. Ви бачили його всi. Ти, Маня й панi Мiллер. Але лихою ознакою був вiн лише для мене. Так i нинi. Побачивши його перед собою, я подумав, що оце мене не мине якась нова тяжка праця, що поглине новий час, пiдмулить бiльше ще пошарпанi сили, i я наново попаду, мов по шию в землю, в обов'язки буденщини.
— I що ж? — спитав я, придивляючись молодому роздражненому товаришевi з зацiкавленням. З тоï сторони, щоб вiрив в омени
(ознаки
), я не знав його. Вiн був тверезий, мудрий i анi мiстицизмовi, анi iншим подiбним рухам недоступний; а тепер, мов молода дiвчина або старуха, маячив про ознаки
.
— I справдi, — тягнув вiн з повагою дальше. — Я не помилився, що з того часу павук для мене вiщуном лиха й турботи. Не минуло хвилин кiлька, коли покликав мене до себе настоятель
i обтяжив новою працею, що кинула мною, мов м'ячем, щонайменше на два мiсяцi позаду.
— Припадок, Несторе... — закинув я, усмiхаючись.
— Припадок, — вiдповiв вiн з огiрченням, — але в кожнiм рази проклятий, з фатальними консеквенцiями100100.
— I ти прийняв наложену на тебе задачу
? Вiн потакнув мовчки головою.
— Несторе! — кликнув я з явним гнiвом. — Завтра пiду я до твого шефа й представлю йому твiй фiзичний стан вiдповiдно до своïх мужицьких
поглядiв.
— Не посмiй! — обiзвався вiн з раптовим обуренням i, пiднявшись, опинився близько передо мною.
— О, ви, аристократи! — сказав я з неописаною ïдкiстю в голосi. — Чи в тiм лежить ваш героïзм, ваша вищiсть i шляхетство, щоб згинатися перед формальнiстю й урядовим ярмом? Несторе, ти пожалуєш твого вчинку, коли не скинеш вкоротцi з себе вложеного на тебе свiжого обов'язку. Ти хорий!..
— Я хорий... — вiдповiв вiн з ледяним супокоєм, — а ти, Богдане, мужик. Чи так розумiєш обов'язок, колегiальнiсть, честь i сумлiннiсть? Думаєш, я один угинаюся в ярмi? йди! Поглянь вечором, який плiк101101 актiв бере додому той настоятель
, скiльки бе...
