ЧЕРЕЗ КЛАДКУ

страница №12

h; Зрештою, — додала, — може, будеш ласкав передати там нашу, т. є. твоєï матерi й мою просьбу, щоб та героïня зiйшла раз з свого п'єдесталу i вступила до нас, смертних, на часок, щоб ми мали нагоду вiдплатити ïй свiй довг; iнакше буде готова погадати, що ми, тебе не виключаючи, Богдане, — додала з притиском, — хочемо справдi прийняти ïï услуги безплатно.
Я пiдняв ачудовано голову до неï.
— Якi услуги, Доро? Бо що пiд словом героïнi розумiєш панну Обринську, це я розумiю. Але що має означати слово услуги, те мусиш висловити яснiше.
— Ах, не чини, що не розумiєш! — спалахнула гарна жiнка. — Знаєш аж надто добре, що я пiд словом услуги маю на думцi ïï ефектовний чин яко спасительки твоєï матерi вiд нещастя, а по-друге — ïï дiяльнiсть як сестри-служебницi при ïï постелi. За тi чини, щоб сказати вже все ясно, я привезла тiй паннi штуку прекрасного чорного шовку на сукню, якого, певно, досi не мала на собi. Той шовк хотiла б я ïй, як сам зрозумiєш, скорiше, нинi чи завтра, в дарунок передати. А що це не уходить учинити анi тобi, анi твоïй матерi, тож я перебрала цю задачу на себе.
— Того не посмiєш ти вчинити! — кликнув я строго i змiрив ïï з голови до нiг. — Щоб не поважилась ти цього нi в якому разi.
Вона вмовкла й вiдступила вiд мене.
— Ого... мiй пане! — сказала з неописаною iронiєю. — Це щось нове в тебе — не гонорувати за услугу ближнiх. Iнакше я б не була посмiла й доторкатися цiєï дразливоï теми. Була б понесла або переслала дарунок слугою, залучивши бiлет з словами подяки, i на тiм була б справа скiнчена. А так ти винен, як твоя мати тим зворушується!
Я поглянув на матiр.
Якщо було можна в тiй хвилi слово зворушуєш ужити на матiр, то я мiг бути спокiйний. Вона сидiла якнайспокiйнi-ше в своïм крiслi, i лише ïï очi, оживленi, майже усмiхненi, мов з дитячоï суперечки, свiдчили, що вона в тiй хвилi й не снила о якiм-небудь зворушеннi. Зате, може бiльше заiнтересована закiнченням дискусiï, зверталася в тiй хвилi душею на сторону Дори. В менi почало варитись. I мимоволi пригадалася менi погана справа з сфальшуванням мого пiдпису на листi довжностi Обринських.
— Я думаю, що яке-небудь зворушення в матерi не можна припускати, бо я переконаний, що гадка з подякою в постатi шовку не є виключно твоєю видумкою, лиш вашим спiльним дiлом. Але це не вменшає ординарностi й безтактовностi самоï думки вiддячитись дiвчинi в такий спосiб за ïï благородний i героïчний вчинок.
— Ти маєш слушнiсть, Богдане, — обiзвалася тут мати сухо. — Думка подяки не походить виключно вiд Дори. Вона одиноко моя. Лиш щодо самого вибору предмета, яким мала подяка заявитися, я була в клопотi. Я хотiла золотий годинник, бо це тривке, i дiвчина була б мала заразом i пам'ятку вiд мене; одначе Дора зробила пропозицiю з шовком, доказуючи, що ïй це, може, бiльше придасться, i я на те пристала Що ж iут за причина до такоï експлозiï8686? Замало цiнний тобi дарунок з нашоï сторони шовкова сукня? Як замало, то доложи й купи дорожчу. Менi все одно, лиш щоб дiвчинi вiддячитись. I не лиш дiвчинi, але i ïï братовi; хоч, сказавши правду, як у тiм разi з ним поступити, я поняття не маю. Потрохи я того хлопця боюся. Вiн чим-то здержує мене вiд подяки, але я йото шаную. Чимось-то менi цей хлопець симпатичний.
— Ну, ну, ще б не стало й до нього з такими чинами зближатися, — сказав я. — I видивився б на вас Нестор. Аж лячно й думати про тi звичайно задумчивi i блискучi очi, спалахнувшi в гнiвi.
Мати здвигнула плечима й сказала:
— Я маю добру волю все сплатити. Довгiв, як знаєш, не зношу, нехай би вони були i в рiдноï дитини, а я того почуття не зношу. Така моя вдача. Чи як? — звернулася вона до мене. — Гадаєш, менi це мило, як кожний з знайомих приходить i цвiрiнькає менi в вiчi, що ось то вона була тiєю, котра з-помiж цiлого гурту знайомих i чужих вибавила мене одна вiд смертi; якраз вона, до котроï не вiдчувала я нiколи особлиïвшоï симпатiï, хоч, може, iнодi (я признаю це) в дечiм я й не мала слушностi, i вона, може, й дiйсно лiпша, як я думала. А що чистий рахунок — це найкращий приятель, цього, може, не заперечиш i ти!
— Я щонайменше, мамо... — вiдповiв я i з тими словами обернувся вiд обох женщин насилу, щоб не кинути того всього, що тиснулось менi в тiй хвилi на уста, згадавши ïï вчинок, ïм обом у вiчi. Замiсть того почав я по хатi ходити.
О, який слушний, неомильний був той iнстинкт, що здержував дiвчину вiд зносин зо мною, а з тим — i з моєю рiднею. Який неомильний, а який i оправданий заразом! Внутрiшньо ми й так усе ж таки вiддiленi на все, казала менi. Чи не так?
I справдi.
Чистий рахунок — найлiпший приятель, повторив якийсь голос у менi материнi слова. Чи й тодi, мамо, як брали ви лихварськi проценти, не дозволенi законом, вiд батька сiм'ï, а по його смертi вiд вдовицi й роками вiд дiвчини-сироти, щоб вдоволити свою жадобу й ненаситнiсть за золотом, чи й тодi? Але цього питання, що горiло в моïй душi, я не поставив голосно. Вона була реконвалесцентка, i на якийсь час я мусив ще багато уступати Ïй. Я всмiхнувся гiрко, затиснув уста, i жодне слово не перейшло моï вуста. Нiколи не була моя мати (о, як гiрко!) здiбнiша почути правду з уст своєï дитини бiльше, як нинi, як саме в хвилii, коли чулась довжницею тоï, котру брала немилосердно своïми вустами й серцем перед моïми очима пiд ноги.
Нiколи бiльше.
Але вона була моя мати, i я втопив ту гiрку правду в глибинi своєï душi. Не ïй однiй мусив я заощадити хвилi пониження, котрi заслужила перенести. Не ïй однiй.
Але й тоï, другоï, що зносила кривду роками, мовчала, здавлюючи ïï гордо в своïй молодiй душi, не хотiв я наражати на бурхливi й болiсгii моменти. I ïï також нi. Вона була вже моя. Ïï слово, що останеться менi вiрною, було для мене невiдкличне, святе. I вiд тоï хвилi я сторожив над нею. Горе тому, хто б був посмiв доторкнутися ïï хоч би одним образливим словом.
— Але як же, Богдане? — обiзвалася наново Дора, наколи я, потонувши в думках, гамуючи своє до крайностi схвильоване нутро, ходив по кiмнатi й майже не зважав на обох присутнiх. — Як же скiнчимо цю справу? Вона й так через байдужiсть самоï iнтересованоï затягнулася довше, як нам пожадано. А й ти сам, коли б не був цими днями такий розсiяний, був би вже давно замiтив, що пакунок, що лежить бiльше як тиждень у твоïй кiмнатi, має iнше призначення, як перележувати в тебе!
По моïм лицi перебiгла гаряча краска сорому. I я розсмiявся сардонiчним смiхом.
— Чи й я маю в тiй ординарнiй справi брати активну участь? — спитав я.
— Твоя задача була й є наклонити дiвчину, щоб прибула сюди, — вiдповiла вражено Дора.
— Чого я цiлком напевно нiколи не зроблю.
Вона витрiщилася з несподiваного зачудування на мене.
— Нiколи, Доро, на те спустися.
— — То ти не переказав iïй нашоï просьби потрудитися до нас?
— Передав, на жаль, хоч i не знав, що пiд нею крилося.
— А вона?
— Вона, вiдчувши своïм iнстинктом, що в тiм запрошеннi криється, мабуть, потайний замiр вразити ïï, спитала лише з переляком, пощо має прийти. А що я тодi ще не знав про замах, що був вимiрений вами проти неï актом подяки, то й передав ïй вашi слова; але поминувши те, що вона сказала, можу тебе тепер запевнити, що вона не прийде.
— I через що, як вiльно спитати? — обiзвалася мати, i на ïï блiдавих щоках появилися червонii плями внутрiшнього роздразнення.
— Бо я сам постараюся о те, мамо, — вiдповiв я. — Заглянувши в глибину душi тоï дiвчини, я переконався, що вона нiколи не дасть себе нагородити за свiй шляхетний учинок. А вами вже найменше!
Обi жiнки замовкли, лиш погляд, яким у тiй хвилi перемiнялися, був неспокiйний i повний тривоги. Вiн свiдчив менi ясно, що находять ситуацiю грiзною й остерiгають себе обопiльно мене дальше не роздразнювати.
— Отже, вiд нас вона ïï не прийме, Богдане, — обiзвалася Дора, — i з тим заявлениям будемо мусили по твоïх словах помиритися. Але, може, зате прийме вiд тебе?
— I вiд мене нi.
Тут моя мати пiднялася.
— Лишiм ту глупу суперечку, Доро... — обiзвалася. — Ти видиш, Богдан завзявся нарочно нас нинi обох на тiм тлi рознервувати; шкода часу... я...
Я спалахнув i задержавсь у ходi.
— Кажете, на тiм тлi рознервувати, мамо? — спитав я. — Чи це справдi ваша думка?
— Я переконана.
— Коли так, то ви помиляєтесь тяжко, мамо. Кожне слово, що говорив я вам, я говорив з найбiльшою повагою. А багато дечого, в користь самоï вашоï материнськоï особи, я змовчав.
— То подякуй ти ïй! — обiзвалася вона, iгноруючи цiлком моє послiднє речення,
— Вiд себе я ïй подякую, про те не сумнiвайтеся, — кликнув я й вiдчув, як мимоволi в моï очi втиснулося тепло моєï душi.
— Вiд себе, Богдане! — вмiшалася тут iронiчно Дора. — I чим, як смiю спитатися, коли нашi предмети заподлi? Це було б цiiкаво довiдатися, коли це не тайна в тебе.
— Не тайна, Доро, — сказав я й мимоволi всмiхнувся.
— Це байка, Доро, — обiзвалася тут зневажливо моя мати. — Байка, котра не обходить мене цiлковито. Що Богдан з своєï кишенi видає, я не мушу знати. Але бiльше займає мене те, коли вiн загадує той свiй замiр сповнити. Це знов не може менi байдужим бути.
— На жаль, на се питання я не годен вам нинi певну вiдповiдь дати. Але ви ïï довiдаєтеся, мамо, ви ïï довiдаєтеся. Ви ж моя мати, — вiдповiв я тепло i, приступивши до матерi, я взяв ïï пестливо за руку.
Вона зсунула мою шорстко вiд себе.
— Дай собi спокiй з акторством, Богдане, — сказала й посунула своï стекла нервово вище пiд чоло.
— Жодне акторство, мамо, а щира правда. Я сам вiдвдячусь паннi Обринськiй за те, що врятувала менi мою магiр;
сам один я.
Вона вiдвернулася люто.
— То про мене викинь i соток кiлька! Це мене нiчого не обходить.
— Соток, мамо? — спитав я й усмiхнувся болiсно. — На сотки цiните ви ваше життя? Нi, не сотками, мамо; але чимось, що ставлю я понад те. Понад усе. Любов'ю своєю, мамо. Своєю щирою, вiрною любов'ю, мамо, котру ношу я вже не вiднинi в своïй душi для тоï дiвчини. Любов'ю. Я, мамо, з Манею Обринською оженюся. Я ïй уже освiдчився.
Так.
Воно було сказано.
Хата наша не завалилася, а апоплексiï вiд того заявления мати не дiстала. Вона лишилася спокiйна, i ïï сильний, понад усе тверезий розум, що в жоднiй, хоч би й найтяжчiй хвилi не тратив рiвноваги, старався ситуацiю опанувати. Зате Дора прокинулася, мов у неï вдарив грiм.
— Це неправда, тето! — кликнула. — Цьому ви не вiрте, це неправда. Повтори це ще раз, Богдане! Я здвигнув плечима.
— Я вже раз сказав, — вiдповiв я й опустив кiмнату.

(Пiзнiше, по прогулцi до Чортового млина на орхiдеï).
Перед виïздом я вступив, вiдповiдно до умови, по Маню, Нестора й паню Мiллер. Дора ïхала з Марiянами, а мати вимовилась, що чується нездоровою i залишилася вдвiйцi з тетою дома.
Коли ми вже виходили з кiмнати, щоб сiсти на бричку, запряжену прегарними, але нетерпливими кiньми, побачив я Heстора, що вийшов кiлька хвиль перед нами, як стояв тепер на верандi з заложеними на спинi руками, обернений до нас плечима, i приглядався чомусь над одним з вiдчинених вiкон пильно вгору.
Ми станули зчудованi.
— Що тут такого, Несторе? — спитав я й приступив до нього.
— Пiдожди. Я дивлюсь, що з того буде, — вiдповiв той, не рухаючися з мiiсця, ба навiть i не оглянувшися за нами.
— Що там? — спитала так само Маня, прилучаючися зацiкавлена й собi до нас. Нестор стояв нерухомо й дивився на якогось павука, що великий спустився десь з якогось закутка темноï дерев'яноï стелi на своïй павутинi над вiкном i був зайнятий обмотуванням бiдолашноï невеличкоï мухи, котра, боронячись, бринiла жалiсно. Обмотавши й остаточно доволi густо, павук колов ïï вiд часу до часу, зближаючися й вiддаляючись... Всi ми задивилися на нйму боротьбу, не промовляючи нi слова, а Нестор, з нас найбiльше зацiкавлений, аж зморщив брови, мов з якогось прикрого при тiм видi почування. Далi, коли, здавалося, було йому цього виду забагато, iпiдняïв руку з палицею i, розiрвавши павутину, викинув павука через вiкно надвiр.
— Тепер вiдiграли ви роль якогось або щасливого припадку, або свого роду провидйння в життi бiдноï комашки, — обiзвалася паяi Мiллер, виходячи вперед нас на вулицю, де вижидали нас конi.
— Я не терплю павукiв! — обiзвався похмуро Нестор, умощуючись зо мною проти обох пань у бричцi.
— Не терпиш! — сказав я, всмiхаючись жартiвливо. — А однак молодим хлопчиком ткав ти одного разу в вашiм садi також свого роду павутинку, впевняючи мене чи когось там iншого, що потягнеш ïï аж до бiлих штахет нашого саду вiд вашого павйльйону, i вона не розiрветься.
— Це було що iнше, — вiдповiв вïн усе ще поважно. — Я робив плетiнку, заложившиоя з Васильком, що потягну ïï аж до твого саду, i вона у мене не урветься; але про правдиву павутину я не мав жодноï гадки.
I сказавши це, вiн мовчав довго, неначе вид павука вiдiбрав йому добрий настрiй або не сходив з пам'ятi.
В дорозi до назначеноï цiлii ми станули. Паннi Наталi, котра ïхала з своïми кревними й Дорою, забажалося саме посерединi дороги пересiсти до нас у бричку, щоб, як шепнула менi в ухо, повозити хоч одну годинку правдивими кiньми, котрi своïм темпераментом перевищали б усiх iнших коней, що везли решту товариства за на.ми. Вислухавши ïï бажання, я вмiстив фiрмана на iншiм возi i, здержуючи конi на хвильку, поки вона сiла на козла, я сказав ïй:
— Самi ви не можете ïхати; конi молодi й бистрi, порученi менi пiд особливший дозiр, могли б вам утекти. Через те означiть, хто з нас обох, себто мене й доктора Обринського, має коло вас сiсти, щоб, в разi б вам руки ув'яли, перебрати вiд вас поводи.
I передавши ïй з тими словами поводи, станув я одною ногою на ступiнь брички коло сидячих пань i вижидав ïï вiдповiдi. Так само зробив i Нестор, з рiзницею, що зiскочив цiлком на землю й дивився поважно на дiвчину. Вона, сiвши на козлах i взявши поводи в руки, через хвилину мов зморщила брови, нахмурилася.
— Не буде вам лячно коло мене, докторе Обринський? — спитала, не повертаючи й головою за ним, мов викликувала його напiвжартом i напiвповажно до бою.
По його лицi перебiгла легка, майже незамiтна краска.
— Я можу й цiлком не сiсти, — вiдповiв вiн спокiйно. — Для мене нема в тiм нiчого лякаючого бачити, як хтось вправляється в спортi, котрим я, будучи ще академiком, займався досхочу.
Дiвчина вкусилась в уста й зробила йому коло себе мiсце.
— Сiдайте, пане докторе, — сказала, а звертаючися головою потрохи за мною, додала: — Майте око на нас обоïх, добродiю Олесь. Я, — сказала з притиском, — вправляюсь у спортi, могла б вас усiх поперевертати, а доктор Обринський не академiк уже, забув при кодексах, що знав. Значить, для вас усе ще останеться поле до акцiï на дорозi до Чортового млина i по орхiдеï.
I сказавши це, амбiтна дiвчина, подразнена, здається, вiдповiддю свого так само вразливого поклонника, вжила нараз без причини надто сильно батога, i молодi бистрi конi, ледве зачувши на собi батога, скочили в тiй же хвилi чи не сполошенi вбiк, а там i почали сильним галопом летiти за бричками, що задавно нас випередили. Миттю станув я на ноги, в повозi за плечима обох на козлах сидячих, простягнувши руку, щоб здержати зворохобленi гарнi звiрята, однак це показалося вже лишне. Нестор держав ïх уже так сильно в овоïх руках, повертав ними так зручно, що звiрята, почувши над собою сильну гамуючу руку, пiддавалися мимоволi керманичевi, i за недовгий час боротьби, пiд час котроï пробували наново вирватись з пануючо'ï над ними влади, бiгли хоча бистро, але все ж таки вспокоєнi далi...
Я поглянув на обох.
Дiвчина сидiла, блiда з несподiваного переляку, майже без краплi кровi в лицi, мiж тим коли звичайно нiжне, майже хлоп'яче лице мого приятеля виглядало в тiй хвилi дуже поважно й строго. Через якийсь час держав вiн ще поводи сам, вспо-коюючи тут i там бистрi зворушенi звiрята своïм гарним голосом. А коли, врештi, догонивши всiх, що випередили нас, прогулькових, передав гарнiй своïй сусiдцi поводи, окинув ïï майже стурбованим поглядом.
— Тепер ïдьте, панно Наталю, дальше самi, — сказав цiлковито спокiйним голосом, хоч я вiдчув, що цiлком спокiйним вiн не був. — Думайте про себе, а з тим i про тих, що сидять позад вас. Моя сестра й добродiй Олесь зручнi. В хвилi небезпеки, коли б ви не хотiли моєï помочi прийняти, вони зiскочать, але панi Мiллер i ви могли б понести ушкодження. Цей лiвий, як вважаю, нервовий, тому батога не вживайте. Зрештою, ïдьте спокiйно, я й сам дивлюсь за ними. Вони чудовi!
Не поглянувши на свого сусiда анi пiвпоглядом, вона взяла вiд нього поводи, i хто б м'iг був у тiй хвилi заглянути в ïï очi, що, отiненi гарними темними вiями, заслоняли ïх цiлковито, той був би вiдгадав тайну тоï душi, що колисалася в тiй хвилi, мов бурхлива вода, в тiй загадочнiй дiвочiй грудi.
— Цього трiумфу вона йому не простить, — шепнула до мене панi Мiллер, коли я, врештi переконавшися, що конi бiжать цiлком вспокоєно, сiв, як перше, проти обох пань у бричцi.
— Не бiйтесь, вiн ïй iмпонує, — була моя вiдповiдь.
— Вона азартує з його прихильнiстю, — докинула вона знов.
— Але розумове вiн ïï перевищує.
— Його шляхетна скромнiсть була б у неï далеко бiльше на мiсцi, украсила б ïï ще бiльше, — додала вона на мiй закид.
Я здвигнув плечима й поглянув на Маню. Вона виглядала нинi дуже гарно Отворений понсовий ïï зонтик кидав таке чудове отiнення на ïï нiжне лице, що воно, спокiйне в тiй хвилi, майже мармурове, видалося менi кращим, як коли-небудь iншим разом Одягнена була скромно, а притiм елегантно й дуже вiдповiдно до сьогоднiшньоï прогулки. Опершися трохи на спинку повозу, вона не звертала своïх очей вiд брата й гарноï дiвчини на козлах.
— Ви знов загiпнотизованi, панно Маню? — спитав я пiвголосом, перехиляючися до неï, вказуючи незамiтним рухом за амазонкою на горi.
Вона похитала головою стурбовано.
— Менi це не шкодить, але вiн терпить.
— I вона з ним
Вона заперечила головою — i нараз простягнула до мене... мов благала о щось безсловно... руку, котру я задержав на хвилину в своïй
— Гадаєте, що нi?
— Так, — вiдповiла, i ïï очi мов повели мене до обеих сидячих на козлах.
Я зрозумiв ïï. Я станув у повози на ноги й обернувсь на часок до свого молодого приятеля й гарноiï амазонки.
Вона правила кiньми так завзято й певно! Цiла мов виточена постать ïï, як i лице, були так вiдпорно, майже деспотично нарисованi, неначеб у тiй хвилi здавала перед найгострiшим рiтмейстром своï знання спорту. Вiн сидiв коло неï так само мовчки й поважно, i здавалося, його нiколи не займала гiрська околиця так iнтенсивно, як саме пiд час цiєï ïзди. В тiй хвилi, коли завважив мене за собою, поставив руку на вiжки й обiзвався:
— Ви губите брошку, панно Наталю; на це роблю я вас уже чи не третiй раз уважною. Вона в вас отворена.
Вона перелякалася так сильно його слiв, неначе схоплена на лихiм учинку. Вiдтак, передаючи йому поводи, без опору замкнула брош'ку. Звертаючися потiiм профiлем до мене, обiзвалася:
— Я сиджу вже чи не бiльш як пiвгодини мовчки, правлю кiньми й не можу додуматись, як може хтось, хто зазнав раз цеï приємностi панувати над такими звiрятами або хоч би й подiбними лиш як оцi, затоплятись пiзнiше виключно в закони, студiï i т. iн. сухий матерiал. Чому держали ви це в тайнi, докторе, що любувалися колись також спортом? — спитала i ïï очi промайнули з правдивим зацiкавленням по його лицi. — Я б нiколи не була цього по вас сподiвалася. Ви такi спокiйнi... — додала i вмовкла, мiж тим коли гаряча краска зацвiла на ïï лицi.
— Чому мав я саме про це споминати? — вiдповiв вiн з лагiдним усмiхом i, мов набравшися краски на лицi вiд неï, сам покраснiв. — Сам я на це замилування нiчого не покладаю, хоч признаю, що люблю всяйi спорти, хоч i не можу вiддаватися ïм. А тепер найменше. Брак часу не позволяє.
— Шкода, що виïжджаєш, Несторе, — вмiшався я, — а то був би з панною Наталею хоч щодругоï-третьоï днини держав школу в правленнi кiньми. — I звертаючися до неï, я спитав: — Ви, мабуть, знаєте, що панна Маня й доктор виïжджають позавтра вже зовсiм!
— Знаю!
Знаю! Як дивно було це висказано. Напiвздержаним жалем... напiвглумливо.
— В нас про це навiть горобцi цвiркають. Iрка лиш про те
одне говорить.
I коли вона це сказала, ïï очi промайнули, вислiджуючи з захланнiстю, по його лицi. Однак воно в нього осталось спокiйне.
— Але я потiшала ïï, що доктор ще залишиться.
Оцi слова ïï мали вплив, неначе електризуючий на нього.
— Чому мав би я залишитися? — спитав вiн, стягуючи потрохи вiжки до себе, щоб спинити коней до повiльнiшого бiгу.
— Бо ми вас упросимо. Я перша прошу вас зробити нам приємнiсть i залишитися довше ще. Вiн усмiхнувся й похитав головою.
— Нi? — спитала дiвчина й схилилася, щоб заглянути йому
в вiiчi.
— Нi. Вашi причини задержати мене тут довше не встоять проти тих, що наказують менi виïжджати.
— Чи ви цього певнi?
— На цей раз цiлком певний, — вiдповiв, а вiдтак додав увiчливо: — Ви сьогоднi розсiянi, панно Наталю. Перше губили ви брошку, а тепер не бачите, що колесо брички туй-туй8787 захопить вашу сукню.
— Хто б мiг так завчасу сформулюватись у певний розумовий кодекс, як доктор Обринський! — вiдповiла вона з вимушеним усмiхом i шарпнула роздразнено сукню до себе пiд ноги.
— З часом ви переконаєтеся, що доктор Обринський щонайменше не бавився тими кодексами, про котрi згадуєте нинi глумливо вже по раз другий, — вiдповiв вiн.
Я поглянув на нього й вiдчув, що в тiй хвилi вiн був сильно вражений. По ïï лицi перебiгла, як недавно, краска, i вона не обзивалася бiльше. Я зайняв своє давнє мiсце, давши знак очима своïй дорогiй дiвчинi, що не розумiю тих обох там на козлах, i недовго по тiм доïхали ми до означеного мiсця пiд лiс коло хати якогось побережника, де кiнчалася колова дорога8888, а треба було йти вже пiшки. Тут осталися брички з фiрманами, i всi прогулькозi, роздiлившися, кiлькома то знов поодиноко, пiшли попри берег доволi сильного потоку, що становив саме дорогу до Чортового млина в лiс, щоб далеко в його глибинi дослухатися шуму згаданого млина.
Лiс був старий, i сосни його височеннi й об'ємистi. Зелений, неначе плетений, мох звисав довшими пасмовитими китицями з ïх рамен, а тишина в тiй святинi була така глибока, що деякi з прогулькових, що зразу, ввiйшовши в лiс, розмовляли живо й голосно, заходячи чимраз дальше в глибiнь, чим раз, то поважнiли. Нестор iшов перший сам i неначе мостив за собою дорогу. Виглядав нинi дуже поважно. В своïх високих елегантних чоботях, що уможливляли йому й перехiд водою, пригадував своєю стрункою, внаслiдок короткозоростi трохи вперед похиленою постаттю й золотим пенсне дослiдникiв природи. За ним пiшла панна Iрина Марiян, а коли вiддалилися вiд нас остiльки, що ми прочi, йдучи лiiсом, стратили ïх на часок з очей, перегнала нас нараз Наталка, що осталась була позаду й поспiшила сама одна за ними.
— Доктор Обринський забуде ще десь у гущавинi мою кузинку, — гукнула до нас, смiючись чудним якимось усмiхом. — Заглибиться десь-небудь в якусь квiтку або побачить якого мотиля чи хруща, а я за неï вiдповiдаю.
— Не дуже, не дуже, — зачувся нараз веселий голос добродiя Марiяна за нами, себто мною, Дорою й ще якимись знайомими й панею Мiллер та матiр'ю молодоï Iрини. Маня йшла мовчалива i, як менi здавалося, була розстроєна.
— Ви нинi без гумору, панно Маню! — сказав я, вiдлучившися по часi вiд других i зрiвнявшись з нею, що випередила товариство, як недавно брат, i йшла сама самим берегом потоку, неначе мала окрему цiль у лiсi. Здiймивши капелюха з голови, збирала тут i там по куснику прегарного моху й якiсь поодинокi цвiти. Вона звернулася на тi слова до мене.
— Я не можу говорили, iдучи отаким лiсом, — промовила. — Вся розмова гурту он там за мною, як i те, що люди йдуть такою святинею, мов добре втовченою буденною дорогою, не бачачи нi на хвилину справдiшнього лiсу, розстроює мене, хоча, — додала, стрiнувшись з моïми очима, й усмiхнулась, — мене це не повинно, може, й обходити. Лiс, як окремий свiт, є для поетiв i знавцiв природи. Чи не так?.. О, господи, гляньте! Гляньте, пане Олесь! — кликнула нараз з радiсним жахом i подалася раптом так сильно назад, що своïми плечима вдарилася о моï груди, коли я якраз у послiднiй хвилi мусив ступити вслiд за нею.
— Що там? — спитав я.
— Пст... тихо, — наказувала i вказала рукою через потiк на другу сторону лiсу.
— Що там?
— Великанський хижун, а може, й орел. Чудовий! Он там на тiй смерецi, що, з одноï сторони надпалена, виставляє своï голi рамена Вона одна надпалена. Бачите? Вона дуже впадає в очi. Господи, дивiться ж! Вiн ще сидить. Який пишний!
Я всмiхнувся.
— Я не бачу, — вiдповiв. — Бачу лише, що смереки рiвнi, крилатi, пнуться вгору; бачу, що мiж лiсом по нашiм березi й тим, за противним берегом, горить сонце, що його промiння ллється золотими струями; бачу далеко перед собою, що двi скелi, що виринають з лiсiв, мов розсунувшися, оставили мiсце для перепливу оцього потоку, що провадить в шум Чортового млина; i бачу тут у багатствi сеï зеленi перед собою вас. Раз, Маню, це буде тому не мало лiт... — тягнув я зворушеним голосом... — Чи слухаєте ви мене? — додав я...
— Слухаю, — вiдповiла, усмiхнувшись, i, отворивши тут же свiй зонтик, станула на хвилю й дивилася спокiйно ожидаючими очима на мене.
— Це буде не мало лiт, — повторив я, — як одноï препишноï мiсячноï зимовоï ночi ïхав молодий мужик з аристократкою бiля себе бiлим лiсом, мов мрiєю, й обоє вони мовчали, як i лiс. Я люблю тебе, об'являла ïй цiла його сильна молода iстота, мiж тим коли вона мовчала, мов зачарована лiсом. Я люблю тебе, i вiн, той молодий мужик, не сказавши голосно нi слова, забрав правом тоï своєï першоï й одинокоï правдивоï любовi з ïï непорочних уст, мов запоруку щастя на будуче, один поцiлунок. Це було давно, Маню, i як були вони, як здавалося ïм, невикiнченi, пiдлеглi зовнiшнiм обставинам, i було, як сказав я, зимою. А тепер перед ними знов лiс. Повний зеленi й багатства вегетацiï. I ясне сонце дня. Тепер я питаю ïï. Чи вiдчуває вона, як та дана йому тодi запорука вiдроджується нинi сама з себе й упоминається, що кожне розпочате дiло вимагає строго викiнчення. Вона, як i тодi, тепер перед вiд'ïздом. А вiн, як i тодi, остається. З чим має вiн остатись, Маню? Невже ж з ïï тодiшньою, йому даною вiдповiддю? Ви не знаєте? Невже, Маню? — спитав я з притиском. — Завтра, позавтра ви вiд'ïжджаєте... — тягнув я далi, зближаючись до неï й вiдгинаючи широке крило сосни, що мов загороджувало ïй дорогу, куди спiшила, не обзиваючись до мене анi словом. — Стiйте, панно Маню, — просив я. — Ви так спiшите .вперед, неначеб вас ожидало десь у лiсi якесь об'явлення, а щонайменше я був розбишакою. А там дальше те саме, що й тут. А Чортовий млин... вiн лиш мрiя в об'явi сильного шуму лiсу, що походить вiд протягу мiж отими там дальше вiд себе мов вiдсуненими скалами. I ви ж чей же не схочете загнатися самi в глибiнь лiсу, даючи деяким щиросердим язикам причину до обмови своєï особи.
Цi послiднi слова моï, висказанi бiльше жартiвливо, як поважно викликали в неï в однiй хвилi скуток.
Вона задержалася.
— Чи довго ми йдемо? — спитала, звертаючи перелякано своï молодi очi на мене, мiж тим коли гаряча краска розлилася по ïï бiлiм лицi.
— Не так уже довго, щоб не замочити оцею справдi чортовою дорогою в легких черевиках нiг i не дати тим, що мають лиш нинi нагоду поговорити з вами без свiдкiв, якоï-небудь вiдповiдi. Чи гадаєте, це так мило, зайшовши до вас, бавити вперед обов'язково паню Мiллер, поки дiждусь вiльноï хвилини поговорити з вами на самотi? Манюi через мою нескрiплену ще матiр я залишаюсь тут на кiлька тижнiв ще... без вас. Це недовго, але подеколи й дуже довго. Коли верну в столицю, там уже буде листя червонiти. Одержавши вiд вас слово, що ви залишитесь менi вiрнi, я мушу ще знати, коли менi по вас прийти, щоб забрати свою власнiсть назавше. Ви перелякалися, Маню! — додав я, бачачи, що при моïх словах ïï лице покрилося майже цiлком блiдiстю. — Я надiюсь, що це наслiдки уявлення перед справдiшнiм здiйсненням наших довголiтнiх бажань, що забрали вам усю кров з личка, жах, може, перед якою ще небудь боротьбою з моєю матiр'ю, котроï ви так лякаєтесь. Але не бiйтесь. Самi ви нiколи не будете проти неï стояти, поки я живий. А по-друге, вона звикає до думки, що внук владики бере за жiнку колишню ненависну ïй Обринську. Це вже моя рiч. Ви ïï побiдили, Маню... Чого жахатись? — При послiднiх словах я пригорнув ïï до своïх грудей i, схиляючись над нею, як колись у зимовiй чудовiй ночi лiсом, поцiлував ïï в вуста.
— Я жду, моя дiвчино.
— Лишiть мене ще, Богдане, — були першi ïï слова, висказанi з такою болiсною просьбою в голосi, з такою щирiстю, неначеб я бажав втягнути ïï з собою в саме найгiрше лихо свiту.
— Ще залишити вас. Маню? — спитав я й вiдсунув ïï вiд себе нетерпеливо, щоб заглянути добре в ïï лице, чи вона не шуткує.
— На рiк або пiв, — повторила вона й вiдповiла менi поглядом з повагою всеï своєï iстоти.
— На рiк, пiв, — повторив я й усмiхнувся злобно. — На рiк... пiв, — а вiдтак додав: — Для доктора Роттера? Я знаю, нiмець вас любить, робить заходи, але з того нiчого не буде. Зимою, — додав я, — я вас заберу. Чуєте, Маню... зимою. — I сказавши це, я хвилину ждав, взявши ïï звисаючу руку мiж своï долонi.
— Маню?! — пiшов нараз замiсть ïï вiдповiдi оклик лiсом i повторився вiдгомоном: — Маню?!
— Несторе! — кликнула вона з переляком i, освободившися з моєï руки, повторила: — Несторе!..
Несторе! Хоч i як любив я ïï брата, був готов для нього понести всякi жертви, одначе в цiй хвилi впав його оклик мiж нас, мов залiзний камiнь розлуки з висоти.
— Нестор кличе! — кликнула вона, мов пiд властю iншоï сили i, вхопивши мене за руку, потягнула спiшно вперед. — Ходiм, пане Олесь!
— Пiдемо, панно Маню... Але чого так квапитесь? — упiмнув я. — Вiн лиш обiзвався, щоб ми знали, де вiн є. Видко, вiн недалеко. Хвильку-двi заждемо, i вiн надiйде.
Вона станула i, переглядаючися, заклопотана, мiж мною й лiсом, звiдки доходив поклик брата, мов рiшалася щось з собою зробити. В тiм клопотi я прийшов ïй на помiч.
— За тобою, Несторе? — гукнув я лiсом i ожидав вiдповiдi...
— Де йти? — зачувся замiсть голосу Нестора голос Наталки.
— Ми вертаєм! — вiдгукнув тепер голос Нестора i, як здавалося, вже цiлком десь недалеко.
— Ходiм, пане Олесь, ходiм за голосом, але бiльше глибиною, так, як вони, — обiзвалася дiвчина i, зближаючись довiрчиво до мене, мов скинула нараз якийсь тягар з грудей, додала, усмiхаючись: — Я мушу, поки поверну, тут ще щось демонiчне, щоб не сказати чортове, побачити або почути. О, як тут чудово в тiм кiтлi, трава коло потока яка буйна... i папороть, пане Олесь... А он бачите, вже й орхiдеï... одну, першу, я вам заткну до кляпи сурдута... — i, ледве сказавши, вже вчинила це. — Так, — додала, завваживши, що я заховуюсь поважно й мовчки. — Ви гнiваєтесь? О, не гнiвайтесь... я вас прошу, — говорила пiвголосом спiшно, — а я скорше... в жоден спосiб ще не можу... колись... все скажу... за рiк, пiв... Богдане... я вас Прошу. I нiчого злого про мене не думайте, я лиш хочу, щоб все добре було й так, як менi моє нутро наказує!.. — Вона поглянула на мене такими щирими очима, що хто б на неï гнiвався! Я один — нi.
— Скажiть менi лиш одне слово на моє запитання, — вiдповiв я ïй. — Чи е доктор Роттер у тiм замiшаний, що ви казали, щоб пождати ще рiк або пiв?..
Вона поглянула на мене з переляком, а вiдтак похитала головою.
— Отже, нi. То хiба ще моя мати? Тепер вона уникала мого погляду.
— Я вас прошу не питати мене.
— Я не з цiкавостi питаю... — вiдповiв я понуро. — А тому, щоб мати спокiй....
— Будьте спокiйнi й ждiть. Я також бажаю спокою, а це може лиш тодi наступити, як у моïй душi настане рiвновага, i я вчиню те, що повинна. Але... ходiм, — додала наново й поглянула, як перше, на мене, мав щоб переконатись, чи я оправдi не гнiваюсь... Я не гнiвався. Йшов коло неï мовчки, роздумуючи над щойно нею сказаним... а вона зривала спiшно тут i там цвiтучi орхiдеï. — Тут так пишно... й тихо... тихо, паяє Олесь! — сказала раз, поглянувши вiд цвiтiв до мене, що не вiдступав вiд неï... мов бажала, щоб i я утихомирився тим глибоким лiсовим супокоєм.
— Перебуваєте тут радо? — спитав я ïï замiсть всього, ступаючи все ще зворушений коло неï.
— Хто б не бажав сюди! — вiдповiла вона, поглянувши вдоволено на мене.
I дiйсно! Хто. б не захоплювався пралiсом, буйною розкiшною вегетацiєю, шумливим потоком, що оживляв тишину лiсу, вилискуючися вiд промiння сонця. Тут i там ставали ми, здержуванi зчудовано блискавичними скоками вивiрки по струнких соснах, i... мовчали. Тодi я. брав ïï руку в свою, i ми йшли, мов святинею, дальше. Хто б не захоплювався оцею зеленою, як кажу, святинею, в котрiй панувала така тиша, що висказане в нiй голоснiше слово розбiгалось, мов у соборi.
— Ви будете щороку о цiй порi проходжуватись оцим лiсом, — сказав я до дiвчини.
Ïï лице покрилося краскою i, мов побоюючись поновних теплих слiв з моєï сторони, вона станула й кликнула по iменi брата.
— Несторе! Несторе! — розбiглося в тишинi непорушного лiсу в рiзнi сторони ïï голосом.
— Я вертаю, я тут! — зачулася цiлком близько нас вiдповiдь брата. Ми стали ждати, не промовляючи нi слова одне до одного. О, це мовчання, це потужне мовчання ïï й моє, в тишинi й красi пралiсу! Одинока хвилина, що творила з нас iнших iстот. Нараз глянула вона на мене очима, що пригадували очi жахливоï серни, — i рушила з мiсця дальше. Мов загiпнотизований, я пiшов за нею. Кiлька хвиль пiзнiше опинився Нестор коло нас. Зiпрiлий, з розпаленими щоками, на капелюсi кiлька гарних мотилiв i орхiдей, з чоботами заболоченими, i, мов стрiнувшись з якимись ним ожиданими спасителями, усмiхнувся.
— Що ж там, Несторе, дуже втомився? — спитала сестра, вдивляючись з любов'ю в лице брата.
— Нi, — вiдповiв вiн якось коротко.
— А де дiвчата? — додав я.
— Iдуть.
— Iдуть!! Ти це так кажеш, Несторе, неначе тобi байдуже, хто йде.
— Я ïй нинi освiдчився. Маню, — вiдповiв, замiсть всього, молодий чоловiк, звертаючися до сестри, i його нiжнi вуста здригнулися якось нервово.
— Нинi? — спитала дiвчина з виразом переляку, котрий говорив виразно, що вона не одобряла вибору днини.
— Я це мусив нинi вчинити.
— I що ж, прийняла тебе? — спитали в одно Маня й я...
— Казала, що не може ще вiдповiсти, але заким вiд'ïду — скаже.
— Чому не могла нинi вiдповiсти, як любить, Несторе, ти не питався? — обiзвалася Маня.
— Нi. Я не хотiв на неï натискати. Ми аж позавтра виïжджаємо. Як любив я ïï стiльки рокiв вiрно й носив це почуття незмiнене в душi, можу ще й цих кiльканадцять годин пождати. Не про те розходиться менi, — додав вiн, — чи сьогоднi, чи завтра, а про саму ïï вiдповiдь взагалi. Настiльки знайдеться ще в мене сили волi, щоб свою нетерпливiсть опанувати. Ïï волю й бажання я шаную, як шаную й люблю ïï взагалi.
Я поглянув на нього. Яке молоде виглядало його iнтелiгентне лице, а однак яка повага й мужеська дозрiлiсть плила з тих уст. Так, вiн був справдiшнiй Обринський, був i по душi братом своєï сестри.
— Що вiдповiв ти ïй? — спитав я.
— Будемо ждати, — сказав я спокiйно, хоч не був спокiйний. — Моï почування для вас остануться незмiненi. Я вас люблю любов'ю, якою любить не багато мужчин.
Я поглянув на його сестру. В ïï очах заблисло мов сльоза, однак, стрiнувшися з моïми, вона ïх вiдвернула. Я вiдгадав ïï почування й звернув увагу на що iнше.
— Чому якраз нинi вчинив це ти, Несторе? — спитала сестра.
— Бо хотiв перед вiд'ïздом дiзнатися, на чiм стою. В мене ж за мiсяцiв кiлька послiднiй iспит, i я хотiв знати, в яку судьбу вступаю.
— Вона нинi роздразнена, а ïï вчинками кермує ïï настрiй.
Нестор видивився на сестру.
— Ти чудно говориш, Маню, — сказав. — Чей же настрiй не має нiчого до дiла з питанням, що мiродайне на цiле життя. Я на ïï настроях знаюся i з ними не числюся поважно.
— Чого сподiваєшся? — спитав я. Вiн усмiхнувся.
— Доброго. Я ж прецiнь не оцiнюю ïï виключно по ïï настроях, ïï недовiрчивостi до людей i наклонах роботи те, що другi не похваляють, ïï розмах до великого, погорда до дрiбничковостi, воля поширити свiй горизонт i ïï добре серце, котре укривати перед людьми є ïï постiйним старанням i бiльше химерою, чим вадою, — дають менi запоруку, що ми будемо щасливi. Вона саме такою, якою є, пiдходить менi пiд душу. Знаючи себе, я маю переконання, що наколи б мiж нами й повстало яке-небудь непорозумiння, воно не з моєï вини пiде. Поки що болить менi з ïï сторони те, що вона не вважає мене за людину поважних принципiв.
— Чи ти переконаний, Несторе, що вона тобi прихильна? — спитала його сестра несмiливо.
— Я майже певний того, — вiдповiв вiн. — Зрештою, вона не належить до жiнок надто чутливих, i з тим ïй, може, й лiпше буде в життi, — вiдповiв вiн.
— Але тобi, Несторе?
— Iз тим ми упораємось, Маню, як буде вона моя. Не журися. А про мою любов до неï не потребую говорити. Але ось вони йдуть.
I справдi. З противноï сторони надходили Наталя й Iрина, i за малий часок прилучились уже до нас. Я спитав у пань, чи будемо вертати, чи пiдемо в iншу сторону, мiж тим коли Нестор, вiдступивши на пару крокiв вiд нас, здiймив свiй капелюх i порядкував щось коло своïх пришпилених мотилiв.
— Нехай буде в iншу сторону! — пiдхопила моє слово Наталя, а звертаючись до Манi, сказала з уданою веселiстю: — Доктор Обринський поводився нинi в лiсi, мов його вибраний жрець. Говорити довше не було вiльно, вiд часу до часу треба було ставати, прислухуватись звукам лiсу, ожидати господь знає чого з нього, мiрити очима кожну бородату сосну вздовж i вшир, а наостанку... — i не договоривши, дiвчина розсмiялася. — Наостанку, Манусю, — сказала!, вхопивши Манину руку, потрясла ïï неначе пестливо. — Наостанку, але не дивiться так поважио на мене, панно Маню, бо менi страшно вiд ваших смутних очей, станув доктор коло якоïсь калабанi, над котрою кружали стрикiзки, охрестив ïï наборзi8989 морським оком в miniature9090 i, наколи б не Iрина, був би там, може, до заходу сонця простояв. Не так, Iрино? Ти перебрала нинi роль якогось його янгола-хранителя, а я, коли не помиляюся, представляла блудне свiтло, що зрештою лиш ради твоєï особи волiклося за вашими .слiдами.
Вона ревнує, подумав я, завваживши, що дiвчина говорила нервово, визиваючи його й молоду свою кузинку мов до якогось оправдання.
— Неправда, Наталко! Ти пересаджуєш, хоч я не знаю, чому, — кликнуло молоде дiвчатко вражено й озлоблено. — Я лиш помагала д-ровi Обринському ловити гарнi мотилi, панно Маню, — звернулася виключно до своєï виховавчинi, мов оправдуючись у неï, — котрi вiн хоче долучити до своєï збiрки вдома, а це не було легко. Тебе, — сказала через плечi до Наталки, — правда, не займало це анi крихти, бо ти, взагалi, нинi не в гуморi й дряпала б кожного, а мене найбiльше, хоч я сьогоднi нiкого не питаю, чи вiн щасливий. Чому ти така, я не знаю. Ще менше займає тебе нинi цей лiс, котрий назвав доктор Обринський нашим скарбом i найкращою красою. Говорити вiн не заборонював нiкому, а найменше тобi, Наталю. Чи не йшли ви разом довгий час, мiж тим коли я шукала орхiдей? Лиш коли вiн попросив тебе спiвати в тишинi лiсу i ти вволила його волю, вiн зробив менi рукою знак помовчати, вибачаючися, що хотiв чути, чи йде вiдгомiн. Зрештою, — додала гнiвно, — було залишитись з прочими гiстьми, як тобi не було з нами мило. Я б була й без тебе до товариства потрапила; а загубити, — доктор Обринський був би мене також не загубив, як ти фальшиво думала.
Лице панни Наталi покрилося гарячою краскою.
— Справдi? — опитала, й ïï гарнi зеленавi очi замиготiли в тiй хвилi потаєною злобою. — Зрештою, запишiм це нецiкаве справоздання, котре виявляє твоя шiстнадцятилiтня розпалена... голова, — додала й вiдвернулася. — Отже, пiдемо в iншу сторону, пане Олесь? — спитала й приступила до Манi.
— Менi здається, що було б лiпше вертати назад, — обiзвався нараз Нестор i приблизився до нас. Вiн був дуже спокiйний на вид, хоч легка блiдiсть його лиця зраджувала тим, що його лiпше знали, що вiн був у душi дiткнений i лиш панував так над собою. — Ви самi втомилися бiльше, чим признаєте, хоч я переконаний, що ви це заперечите, як заперечували вже i в лiсi, коли я просив вас вiдпочити, бо я бачив по вашiм лицi й по вашiй ходi, що ви добре втомилися.
— Я втомилася, пане доктор, це правда. Чого мала б я це заперечувати? — вiдказала вона. — Але, мабуть, i ви не укiнчений спортсмен, бо я також завважала, що ви неабияк томилися, шукаючи для мене якогось там гриба на деревi. Але мимо того я б ще завше могла своï сили звiрити з вашими. Не хотiли б ви цього, пане докторе? Це нам обом не пошкодить? — спитала й окинула його цiкаво поглядом.
— Чи мусить це нинi бути? — спитав вiн поважно й поглянув на неï вигребущим поглядом.
— А коли ж думаєте? Самi собi скажете, що нинi найкраща нагода. Ми, здається, посерединi лiсу. Година може бути п'ята. Як пiдемо ще глибше iншою стороною скорим кроком, то точно о шостiй будемо знов тут, згода? — спитала й з тими словами оглянулася, мов надумуючися, куди б пуститися наново в лiс.
— Нi, панно Наталю, нинi не пiдемо бiльше. Вона, тими словами вражена, мов електричним ударом, обернулася живо за ним.
— Нi?
— Нi, моя панi. Край вашоï сукнi, як i вашi, як бачу, замоченi черевики свiдчать, що на нинi для вас ходу доволi. Вона змiшалася й схилилася.
— Чи справдi моя сукня замочилася?
— Справдi, Талю, справдi, — потвердила Iрина, — i то тодi, як ти хотiла зiрвати орхiдеï над водою й передати ïх докторовi.
— I опустила ïх, побачивши, що загналася в захватi за ними аж по кiстки в воду, — докiнчила дiвчина роздразнено. — Значить, сьогоднi ми не попробуємо своïх сил. Доктор надто над усiм застановляється, а... може... i шкодує тих своïх сил на нинi. А менi нараз страх як закортiло цю спробу перевести нинi.
Ледве що вимовила вона послiднi слова, коли Нестор не багатьма кроками опинився коло неï. На його щоках горiли двi червонi плями, а коло уст лежала лiнiя рiшучостi.
— Я до ваших услуг, панно Наталю, — сказав спокiйно. I, поглянувши ще раз на свiй годинник, звернувся до мене.
— Де здиблемося? — спитав.
— Де? — сказав я. — На мiсцi, з котрого ми вийшли. Зрештою, щоб вiд того мiсця, де стоïмо, з'єднатися з рештою товариства, що пiшло в противну сторону, ми потребуємо добру годину ходу. Тим-то, кажу я, що ми мусимо не йти далi, а вертати, Несторе! iПанно Наталю, — звернувся я до дiвчини, що пригадувала в тiй хвилi напружену стрiлу. — Нинi ваша справа не скiнчиться. Ви бачите, доктор Обринський готов ваше бажання сповнити. Але розваживши, що найдальше о сьомiй ми мусимо з лiсу взагалi до старших вертати, що без нас не вiд'ïдуть, ви не схочете через те задержуватись самi тут довше. А без вас ми також не поïдемо.
Вона опустила погляд i, стиснувши вуста, шпортала, змiшана, зонтиком у травi.
— Про мене, — вiдповiла. А вiдтак, коли ми звернулись, щоб покликати Iрину, що пiшла, не вижидаючи кiпця дебатiв, трохи в глибiнь мiж дерева, зачувся з противноï сторони в лiсi мiж молодшими смереками шелест i тупiт кiнських копит. В кiлька хвиль по тiм виïхав з-помiж сосен у скорiм темпi на конi доктор Роттер.
— Назад! — кликнув вiн могутнiм голосом. — Якнайскорше назад! Над лiсом збирається туча!
Цей один поклик гарного ïздця мов отверезив усiх. Iрина з'явилася, неначе з землi виросла коло нас. Наталя найшлась мов на чийсь розказ при боцi Нестора... а доктор Роттер, зсiвши з коня, прилучився до мене й Манi.
— Ти вiдки тепер тут узявся? — спитав я. — Я вже не сподiвався побачити тебе нинi.
Вiн поклепав свого коня по шиï.
— Завдяки пишним ногам мого товариша я здогонив вас скорше, як ви сподiвалися, i заïхав з противноï сторони. Я знаю цю околицю наскрiзь. Догадуючись, що о цiй порi не могли ви ще вернутися до старших, котрi, сказавши мимоходом, вижидають вас нетерпеливо, я зробив ïм у зв'язку з хмарами, що насуваються, пропозицiю, що поïду проти вас i заверну вас. Товариство, що залишилося позаду, перепровадив я коротшою дорогою до якогось самiтного чабана, де вони, заклавши лавицю з усяким ïдлом i напитками, вижидають вас. Чи ви дуже втомилися, панi Обринська? — спитав вiн, окинувши мовчаливу дiвчину допитливим поглядом.
— Я — нi.
— Ви — нi. То хто ж такий iнший?
— Може, мiй брат. Вiн легко втомляється, i я все за нього турбуюся, — вiдповiла вона й оповiла кiлькома словами перепалку з Наталею.
— Не турбуйтеся тим, — потiшив вiн ïï. — Панна Наталя трохи зарозумiла й розпещена дiвчина, але в грунтi речей добросерда. Вона надто добре знає доктора. Не бачите? Вони вже знов iдуть разом.
Всi ми йшли живо, перекидаючися тут i там мiж собою веселими словами. Одна Маня йшла поважна, неначе вiдчувала сильнiше тучу в воздусi, як ми прочi. До берега лiсу мали ми ще з пiвгодини ходу, коли нараз потемнiло в лiсi i мiж соснами знявся сильний шум. Молода Iрина покинула нас й побiгла вперед до Нестора й Наталi, що обоє випередили нас о добрий кусень!
Доктор Роттер провадив свого коня, а Маня йшла недалеко нас обох — сама. Ще йшли ми схороненi, неначе обтулюванi густим лiсом, ще не падало на нас нiчого зверху. Лиш стогiн мiж смереками взмагався чимраз дужче й розходився далеко воздухом. За недовгий час почало гримiти, а зараз вслiд за тим крапати. Всi ми поглянули на себе. Нестор з Наталею й молодою Марiян прилучилися до нас.
— Перечекаємо дощ, — спитав Нестор, — чи пiдемо далi? Наколи б усюди так, як тут, ми могли б спокiйно йти; моя думка, не ждати тут. Чим скорiше дiйдемо до берега лiсу, тим лiпше. Пiзнiше потемнiє, i тяжче в лiсi визнаватися.
— Я також тоï гадки, — вiдповiв я. — Решта товариства, а особливо панство Марiяни, будуть нашою довгою вiдсутнiстю тривожитися; мiж нами панна Марiян i панна Наталя. А ти, Роттер, якоï гадки?
Вiн згодився.
— Прошу, йдiть всi за мною, — сказав. — Я запроваджу вас до одного мiсця над потоком, де знаходиться колиба, там переждемо дощ, а вiдтак мiй кiнь перенесе нас через воду, а вiдти вже недалеко до прочего товариства й фiр. Отже... за мною!
Ми пiшли за його проводом; однак не пiшли далеко, як нараз перерiзало блискавичне свiтло лiсовий сумерк, i в тiй же хвилi, як здавалось, недалеко нас ударив грiм. З страшним лоскотом, мов ломилось у висотi над лiсом, покотилось щось раз, другий i третiй горами.
Ми станули. Нiхто не промовив слова. Але лиш на хвильку. Дощ, що почав падати, скакав великими краплями по рослинах i потоцi, й ми, хоч i як держались бiльше пiд соснами, почали на добре вiдчувати, що над лiсом туча. Остаточно по скорiй ходi опинилися ми коло означеноiï розпадаючоïся якоïсь ко

Страницы

Подякувати Помилка?

Дочати пiзнiше / подiлитися

Зараз читають у роздiлi

Читають online