ЧЕРЕЗ КЛАДКУ
страница №10
...#1108;ï кiмнати до неï, запитуючи, чи вона не загляне до нього, вона сказала, що не прийде, хiба аж хора усне, що настає звичайно аж надранком, а тодi вiн i так буде спати. Вiн вiддалився, зрадiвши звiсткою, що Богдан уже приïхав i був коло матерi, i, попрохавши ще сестру не засиджуватися надто допiзна, вiдiйшов.Ми залишилися знов самi.
Я, не хотiвши ще переривати тишину в кiмнатi хороï, сiла в фотель у темiнi коло листових цвiтiв, а Маня, мов та квiтка зложившись у себе, з опущеною на руки головою на столi, сидiла неповорушно. В кiмнатi ставало тихо й тихiше, лиш хлипання дощу й осторожне тiкання великого стiнного годинника переривали тишину.
Iз звисаючоï лампи, ослоненоï зеленою ажуровою заслоною, розходилося нiжне, лагiдне свiтло. Так минуло доброï пiвгодини. Я вже хотiла пiднятися й вернути до хороï, при котрiй вижидав мене, може, ïï син, коли оце саме в тiй хвилi пiднялася Маня з свого мiсця, поправила бiлу зав'язку над очима i, мов зачувши нараз рух у кiмнатi хороï, пiдняла голову й заслухалася напружено. Шелесту не було жодного чути, але зате роздалося до наших дверей ледве замiтне стукання.
Мов електричним ударом дiткнена, жахнулася Маня й попросила увiйти. Я не рухалася зi свого заслоненого мiсця. В слiдуючiй хвилi створилися повiльно дверi й увiйшов Олесь.
Добрий вечiр, сказав зворушеним, пiвголосним звуком, простягаючи до дiвчини обi руки, i приступив до неï ближче.
Добрий вечiр! — вiдповiла так само. — Слава богу, що вернулися. Бiдна ваша мати...почала говорити.
Терпiла подвiйно, докiнчив вiн.
Так, — тягнула вона далi. — Раз через саму страшну подiю, про котру ви, очевидно, чули, а по-друге — через вашу неприсутнiсть. Вiдтепер буде ïï стан уже, певно, полiпшатися. I сказавши це, вмовкла.
I я тоï гадки, — сказав вiн, — хоч ïï стан тривожить мене. Але ви, ви... — додав вiн здавленим голосом, мов здержував якийсь вибух чуття в грудях, — ви... як я вам вiддячуся?!.
Вона махнула рукою.
Це раз, Маню... А по-друге, ви, певно, жалуєте гiрко, що вибiгли з хати на мiсце нещастя й попали в хвилю, що потягла вiд вас тяжкi вчинки, вас самих не пощадила.
Гадаєте?спитала й звернула до нього своє блiде лице, з котрого засiяло тепер двоє прегарних, внутрiшньою радiстю просвiтлених очей.
Я в тому переконаний, — вiдповiв вiн. — Нiхто не бере на себе тягаря чи жертви, котра получена з небезпекою власного життя.
Вона всмiхнулася змучено.
Що ж... — вiдповiла, — чи мала я в хвилi найбiльшоï небезпеки вiддаватися розвазi про на слiдки свого вчинку, котрий вимагав якнайскорiшого рiшення? Ви знаєте, — додала з тим самим усмiхом, — Обринськi не були нiколи добрими математиками!
Добрими математиками, панно Маню, — повторив вiн гiрко. — Неначеб хвиля, як та, про котру споминаєте, могла що iнше з собою принести, як нещастя й горе. I вас вона також не пощадила, пересвiдчуюся... — додав й указав рукою на ïï обв'язку. — А могла для вас скiнчитися трагiчнiше. Маню! — додав i заслонив на хвилину рукою очi. — Ви великi в своïх почуваннях i вчинках, але в своïй консеквенцiï легкодушнi до розпуки. Ви могли разом з моєю матiр'ю свiй крок оплатити життям. Ви — молода людина, а моя мати — вам чужа. Чи ви взагалi є того свiдомi, що для мене вчинили? I як вiддячуся вам? Ваш вчинок мене пориває й потрясає, ви...
Вона, як перше, перервала йому.
Що ж, чи повторити вам ще раз, що Обринськi без талану до математики й фаталiсти? Що... поповнивши раз легкодушнiсть, мусили ïï або направляти, або за неï вiдпокутувати. I я, — додала з чудним усмiхом, — уже за свою похибку спокутувала.
I сказавши це, скинула з гарним, повним свободи рухом обв'язку з чола й кинула ïï на стiл. Яка гарна була в тiй хвилi, яка шляхетна!
Маню!
Так, пане Олесь. Лишається менi ще мiй вчинок направити. Коли, як i що, я поки що не знаю. Коли надплине хвилина, я ïй вiддамся й направлю. Чи добре так? — З тим запитанням вода пiдступила до нього й заглянула йому в очi. — Бiльше тим не журiться, пане Олесь... Я...додала й нараз урвала. Сильне зворушення, котре, очевидно, перед ним укривала, надмiрна фiзична втома й безсоннiсть кiлькох ночей взяли верх над нею, i вона, всмiхаючись сонним якимось усмiхом, захиталася. Вiн пiддержав ïï.
Маню, ви хворi!кликнув.
Але вона не пiддавалася. Освободившися з його рук, стала, як перше. Вхопивши заразом поруччя крiсла, говорила далi:
Це пусте, пане Олесь. Так менi вже кiлька разiв лучалося й миналося. I якби власне не та моя.легкодушнiсть, когра всiх умiрковайих, не виключивши й доктора Роттера, лякає, я б на прикази доктора Роттера лежала вже давно в постелi й ослабла дальше; мiж тим коли мiй вами й ним засуджуваний iмпульс до легкодушностi держить мене й досi на ногах... Але ви простiть, — тягнула майже гарячкове дальше, неначеб не мала вже з ним бiльше говорити, звертаючи на нього своï в цiй хвилi надмiрно блискучi очi, — що я зроблю вам ще дещо противне. Панi Мiллер казала менi, що ви хочете вже сеï ночi самi сторожити коло хороï, а з цього не може нiчого бути
Вiн зчудувався.
Як, — спитав, — не може бути? Моє мiсце вiднинi коло неï. Я вже досить приймав жертв, досить надуживав вашi й панi Мiллер сили й доброту. Зрозумiйте, що вiднинi це не смiє бiльше бути. А про те, до якоï степенi я став вашим довжником, ви, мабуть, досi й не подумали?
Ви мене зле зрозумiли, — обiзвалася тут дiвчина спокiйно. — Зле зрозумiли моï слова. Обтяжувати вас обов'язками, себто впроваджувати в положення довжника проти нас, нiхто з нас не задумує. Але коли застановитесь хвилину над моïми словами спокiйно, зрозумiєте мене також. Стан хороï, як поясняв менi нинi доктор Роттер, взмагається чи не до кризи, хора вимагає найбiльшого догляду й уваги в хвилях, котрi своïми об'явами в хороï вам ще незнакомi. Самi з нею, без нашоï, т. є. моєï або панi Мiллер помочi, ви не впораєтесь. Позвольте, щоб ще два-три днi ми були вам коло вашоï хороï помiчнi, котру, я признаюсь, сама вже ваша присутнiсть буде лiкувати. Як ïï стан полiпшиться, поступайте, як самi хочете, i ми не будемо втручатися.
З того не буде нiчого, — вiдповiв вiн рiшуче. — Сили панi Мiллер, крiм ще цеï одноï ночi, я не буду довше надуживати. А вашоï вже й стiльки нi. Ви самi хорi, обезсиленi, як щойно я пересвiдчився. А я б мав вас ще й дальше займати? Який там мужик, егоïст i бог зна що iнше, я видаюся в ваших очах, однак визискувачем слабших я нiколи не був. А по-друге, панно Маню, — сказав вiн, i його погляд задержався з неописаною нiжнiстю на нiй, — чи ви гадаєте, що я прийняв свою матiр з ваших рук, що вирвали ïï з самоï пропастi смертi, на те, щоб другою пхнути вас за те в недугу? Нi, Маню! Хоч i як дорожу я життям моєï матерi, рад би ïй самого неба прихилити, але тут i в тiм разi я зрiкаюсь вашоï помочi, не годен ïï приймити. Телеграфiчне покличу я завтра з Ч. служебницю i з ïï помiччю й доктора Роттера, що, на щастя, є моïм щирим другом, я маю надiю, що вирву ïï з хороби.
Спробуйте це!.. — оказала дiвчина понуро, — коли хочете зворушити хору наново. Самою вже появою сестри-служебницi, котра не раз ввижається хорим безвинно вiстуном смертi, вона може впасти в стан погiршення. А я якраз цьому хотiла запобiгти, перебираючи мiсце коло хороï, покiй стане ïï стан вiдраднiший. Однак буду мусила вiд того вiдступити. Вашi права першi, моï припадковi.
По його лицi перебiгло мов промiння.
Ви боретесь хоробро, панно Маню, — сказав вiн i приступив до неï ближче. — I якби не те, що саме ви були тiєю, що видерли матiр вiд смертi, я прийняв би вашу помiч з найбiльшою вдячнiстю... Але так, як є стан речей i стан вашого здоров'я, я цього пiд жодною умовою не можу вчинити... Не журiться... — додав тепло i взяв ïï звисаючу руку мiж своï долонi. — Змогла сама одна дiвоча сила вирвати ïï з самоï найгiршоï пропастi, то чей же найдеться i в мене сила допровадити ïï благородне дiло до кiнця.
Робiть, як хочете! — обiзвалася вона майже розпучливо. — Доктор Роттер скаже вам те саме. Оскiльки я його погляди про хоробу вашоïï матерi знаю, не згодиться вiн з вашою постановою нiколи.
Доктор Роттер? — спитав вiн зчудовано й усмiхнувся болюче. — Чи за цей короткий час пiзнали ви вже так добре його погляди, що впевняєте про це так твердо?спитав вiн i, сказавши це, спинив своï очi вигребущо на ïï блiдiм лицi.
Вона видержала його погляд.
Ми надто часто зносилися в останнiм часi коло хороï, щоб не могла я предсказати його думку дотично хороï.
Добродiй Олесь вiдвернувся.
Ви є також його пацiєнткою? — сказав нараз. — Чи не так? Червоний шрам на вашiм чолi свiдчить, що й не так скоро перестанете нею бути. Але, — додав, — щоб дiйти до кiнця про порушену мiж нами справу, то я буду вас просити пiдчинитися цим разом моєму бажанню, хоч би воно мало навiть вас i болiти. Будьте добрi, — закiнчив речення лагiднiше, побачивши, що дiвчина хапається немов судорожно наново за крiсло, — i йдiть на опочинок. Воно вже й так доходить до пiвночi. Завтра будемо, може, про це далi говорити.
Як доктор Роттер прийде...сказала вона ледве чутно i звернулася до своïх дверей.
Як доктор Роттер прийде, — вiдповiв вiн i, вимовляючи iм'я лiкаря, так сильно зморщив чоло, мов вимовляв iм'я найтяжчого ворога свого, а не доброго й щирого приятеля. — Як доктор Роттер прийде...
Вiдтак сталося, як бажав. Я внховзнулася незамiтно через склянi дверi, обiйшовши дiад, й вернула в кiмнату хороï, котра спала сильним сном. За недовгу хвильку вернувся й вiн. На годинку уступила я йому на його бажання своє мiсце, пояснюючи, як має в деяких хвилях з хорою поступати. Але вiн просив припочити довше, бо як упевнив мене, годен сам i до рання пересидiти, — що я i вчинила. На щастя, перейшла нiч доволi щасливо, — i вiн мене не покликував. Хора була спокiйнiша, як ми сподiвалися, а я, скрiпившися довшим сном, змогла оце все моє оповiдання обширно i в подробицях описати. Другий раз знов, а до того часу поздоровляє тебе щиро твоя А. Мiллер.
(Два днi пiзнiше).
Оксанко!
Доктор Роттер був i, по огляненню хороï, в котроï почалася мимо двох спокiйних ночей сильна гарячка наново, супротивився намiровi добродiя Олеся покликати сестру-служебницю з Ч., що могла б йому бути в догляданнi матерi помiчною, й увiльнити Маню й мене вiд утяжливих, хоч i добровiльно на себе прийнятих обов'язкiв — гостро й рiшуче.Панна Обринська, — поясняв доктор Роттер, — доглядала хору з першоï хвилини нещастя, як лиш прийшла вона до свiдомостi. Хора вже звикла до неï, панi Мiллер i мене, i тепер, коли хороба доходить до кризи, вимагає найбiльшого догляду й посвячення, усувати вiд неï знайомi лиця й брати чужi було б для неï не лише получене з небезпекою, але могло б навiть i продовжити хоробу. Я сам, — додав вiiн, обiймаючи при тих словах теплим поглядом дiвчину, що сидiла мовчки в своïй кiмнатi, де саме вiдбувалася конференцiя, сперши голову на руки, не мiшаючися в розмову, — був би перший, що увiльнив би панну Обринську вiд цього чину, не застановляючись над тим нi на хвилинку, наколи б саме не грiзний стан хороï, що, як кажу, вимагає саме тепер ще хоч кiлькадневного посвячення з ïï й панi Мiллер сторони..Бiдна панно Маню! — додав, звертаючися до неï. — Ви самi ще реконвалесцентка, а мимо того вашi надужитi сили мусять це ще недовгий час видержати. Чи зможеiе нам ще посвятити зо двi-три ночi? Лиш три, — повторив лагiдно, неначе доторкався якогось болючого мiсця в ïï душi. — Я маю певну надiю, що як не наступить поновне сильнiше зворушення хороï, по упливi того часу ïï стан пiде рiшуче до лiпшогоЯ радо сповню ваше бажання, пане докторе, — вiдповiла дiвчина, звертаючи вповнi своє лице до нього. — А коли б не опозицiя добродiя Олеся, котрий супротивлявся моïй присутностi зараз першого вечора, коли приïхав, ця справа не була б навiть прийшла до дискусiï, однак...i урвала.Супротивляючися тому, я мав передусiм ваш власний стан на оцi, — обiзвався поважно добродiй Олесь, — i лиш у другiй точцi входили моï власнi, вам вiдомi причини до сеï справи Чи почуваєте себе справдi настiльки сильнi, щоб обняти наново покинене мiсце коло моєï матерi?Останнi слова були проведенi хмарним, майже понурим поглядом до дiвчини, мов за дим крилося бажання, щоб дала вона противну вiдповiдь.Так, — вiдповiла вона просто. — Я до вашоï матерi привикла, а остаточно я хочу цеХочете?спитав зчудований доктор Роттер.Так, пане докторе, — повторила дiвчина. — Чи в тiм щось дивного?Нi, своïм питанням я лиш хотiв довiдатися, чи ви певнi, що сила вашоï волi не спроневiриться вам.
Замiсть вiдповiдi вона всмiхнулася й не обiзвалася.Панна Обринська переб'є головою й мур, — пояснив добродiй Олесь докторовi, — однаково, чи голова розiб'ється вiд того, чи нi! Це в Обринських значить —.свобода волi.
Тепер i доктоïр Роттер усмiхнувся.
Оксанко! Ти повинна була бачити в тiй хвилi тих обох 'мужчин. Одного — з захмареним чолом i поглядом, що узнавав авторитет у даному разi другого лиш з найглибшим внутрiшнiм опором, i другого — з очима, зверненими на дiвчину, повними блиску й захвату. Оба не виглядали в цiй хвилi як добрi приятелi, товаришi.Цеï ночi буду вам уже помiчна, пане Олесь, звернулася Маня до нього, iгноруючи цiлком його хмарний настрiй. I неначе приготовляючися вже до свого обов'язку, вона пiднялася з крiсла.Дякую вам! — обiзвався тут доктор Ротгер, простягаючи до неï руку. — Я знав, що мiй щирий асистент не вiдтягне в послiднiй хвилi своєï помiчноï руки вiд мене, що рад би i з своєï сторони поставити шановану ним хору якнайскорiше на ноги. — I звертаючися востаннє до добродiя Олеся, що стояв мовчки коло мене, подав йому ще деякi вказiвки про новi, хорiй записанi заспокоюючi медикаменти, вклонився й поставив уже руку на клямку дверей. — Ов! — кликнув нараз i задержався, мов пригадав щось. I з тим, сягнувши рукою у внутрiшню грудну кишеню, витягнув звiдти щось невелике, в тонкий папiр заловите. — Сьогоднi зрання, — сказав, — принесла менi моя господиня розцвiлу неï бурливоï ночi бiлу рожу, а я не мiг... не подiлитися з вами, панi Обринська, сею пишною бiлою квiткою. Вона пiзня, — додав, звертаючися неначе вибачливо до товариша, — але самi побачите — препишна. Погляньте!
I поставивши з тими словами бiлий цвiток перед Манею на стiл, сам попрощався.Вiдчуваєш, Оксанко, ти дещо за тим?
Це чудова!..
Маня розвинула з слабим усмiхом шовковий папiр, похилилася мовчки цiлим обличчям над пишною бiлою квiткою.Чудова, дiйсно... одинока! — прошептала й хвилинку мов упивалася рожею. — Погляньте, пане Олесь... панi Мiллер!
Я взяла квiтку в руки, подивляючи ïï непорочну красу, мiж тим коли добродiй Олесь, неначе пiдождавши, щоб ця сцена скiнчилася якнайскорше, почав нетерпеливо по хатi туди й назад проходжуватися. Налюбувавшися рожею не менше, як дiвчина, я заткнула ïï, не надумуючись довго, дiвчинi позад уха в звисаючу косу. Побачивши це, добродiй Олесь захмарився, як недавно, i задержався в ходi.Чи не було б краще, панi Мiллер, дати паннi Обринськiй хоч на кiлька день ще обв'язку на чоло? — обiзвався, поглянувши ще завше понуро на оздобу в дiвочiм волоссi. — Доктор Роттер, очевидно, забув про те спiмнути своïй молодшiй пацiєнтцi. Але я, дивлячися на гострий, незагоєний цiлком шрам коло ïï виска, не можу позбутися почуття, що, при найменшiм зворушеннi або напруженнi реконвалесцентки, з нього мусить на чолi витиснутися кров.Справдi, це не пошкодило б, вiдповiла я спокiйно i, вiдшукавши обв'язку, я сповнила його бажання, обв'язуючи нею чоло дiвчини наново.Моя рожа!кликнула тут Маня з жалем, кинувшися тривожно за своєю квiткою, що, порушена незручно моєю рукою при обв'язуваннi чола, скотилася саме в тiй хвилi по ïï рамелi на долiвку.Вона тут... ïй нiчого не сталося, сказав Олесь сумно i, пiднявши квiтку з долу, подав ïï назад дiвчинi.Вона така чудова й перебула бурю!закинула Маня й похилилася наново над нею.
Пан Олесь не сказав бiльше нiчого, але замiсть того поглянув на годинник i заявив менi, що мусить вiддалитись конче на часок до свого помешкання, бо має там умовлятися з деякими висланими йому робiтниками, що рiшили вiдреставрувати йото ушкоджений дiм. Взагалi, вiн буде мусив вiдтепер частiше вiддалятися надглядати за робiтниками ще й сам, бо рад би матiр якнайскорше перевести до свого дому, що мусить статися перед закiнченням його вiдпустки. В разi, — додав, не звертаючи на дiвчину уваги, — коли матерi було б чого пiд час його вiдсутностi потрiбно, то вiн просить мене його заступити.
Гу! Який це мужик, Оксано, цiлий той Олесь, та ще й ревнивий, und das soil einVollblutmensch aus einem GuBsein?6767 Як це скiнчиться?
Твоя А. Мiллер
(По довшiм часi).
Я дуже давно не писав нiчого й оце кидаю лиш наборзi. Будучи з нею тепер коло матерi так часто в якихось майже ясно окреслених вiдносинах, я, здається, розумiю ïï далеко краще й лiпше, як давнiше. При нiй я стаю, мов видючий. Про почування нашi жодне з нас не натякає. Але я вiдчуваю, що ïï душа належить до мене. I не любов'ю, що бажала б у менi мати лиш батька для своєï дитини, а якоюсь iншою. Я б сказав, що вона становить у неï ïï буття. I чи це не є правдива любов женщини? Всiма нервами чую я, що вся безшелесна праця ïï, вся ïï нiжнiсть вiддана моïй матерi, вона вiддана через призму моєï матерi — менi. Свiдомо чи нi, воно так є. Одначе уста ïï мовчать. Мiж нами стоïть ïï неподатливий елемент, що менi вже стiльки завдавав дiла й мук. Вiн притягає, а заразом огiрчує мене. Iнодi я б роздавив його з ненавистi... А потiм заявляю сам собi, що всi лiта, котрi втиснулися мiж нас, не змiнили змiсту ïï душi, а противно, виковали його в сильнiший характер. I той ïï характер, неподатливий елемент у нiй, вiн володiє мною!.. ïï колишня молода любов, що пригадувала ледве розпочатий розквiт рожi, була тодi позбавлена тоï страстi, котра несвiдомо впливає на мужчину, що тягне ïï зiйти до нього з свого п'єдесталу непорочностi. Ïï й тепер у неï нема. Вона ще бiльше споважнiла, зглибшала, вирiвнялася, помимо своєï неподатливостi, спокiйна, хоч я... часом чую, що цiлком вона не все буває спокiйна. Яка гарна!
(Пiзнiше).
Ходить, вештається коло моєï матерi, успокоює ïï своïм альтовим виразистим голосом, i сама не замiчає, як непомiтно кладе на все, що носить наш характер, щось вiдмiнне з своєï iстоти.
— Маню! — кликнув я раз несподiвано ïï по iменi iнтимно (не хотячи майже), бо це вимагала хвиля коло матерi, i вразив ÏÏ несподiванiстю мого голосу, мов електричним ударом. Вона сполохалась, мiняючи барву лиця, а я зачинив вiдкриту тайну в собi, як мiй скарб. Тепер вона вже стережеться, а я чимраз бiльше клонюсь перед нею.
Доктор Роттер, той спокiйний, мудрий нiмець, обожає ïï без слова. Все слiдить поглядом за нею. Здається, вiн щось догадується. Але, що вiн джентльмен, не питає нi про що. Я так само мовчу. Та чи надовго стане мiж нами того тяжкого мовчання? Один звук бiльше, один погляд гарячiший, — i воно розiб'ється... Мужик має струни, а любов його мужицька — стережися, Обринська!
(Пiзнiше).
Оксанко!
Днина була пишна. Я сидiла коло хороï, що ослонена параваном6868дрiмала, а пан Олесь i твоя сестра, що проходжувалися недовго по городi, вернули незамiтно до кiмнати i, сiвши оподалiк вiд хороï, сидiли якийсь час мовчки. Чи звертали увагу на мене, я не знаю. Менi про це байдуже. Вона взяла якусь роботу до рук, а вiн, усiвши проти неï в моïм глибокiм поручевiм крiслi, спер голову на руки й приглядався мовчки, як шила. В нього пишний профiль, Оксанко, i взагалi вiд голови до нiг поважний, темний, як та смерека. Гарний мужчина.
Сидять обоє проти себе, i хто б не знав, що мiж ними бувають iнодi хвилi бурливi й гарячi, мов грань, — думав би, це якась, бог зна яка, миролюбна пара.Ви змiнилися, панно Маню, обзивається вiн холодним пiвголосом, щоб не збудити засипляючу матiр. У м'яких звуках, за винятком першого вечора, вiн взагалi до неï тепер не говорить. Нiби провадить розпочату (може, в городi) розмову.Бути може, — вiдповiдає вона спокiйно своïм симпатичним голосом, — але без впливу одиниць, що бувають iнодi й несвiдомо керманичами нашого життя й наших учинкiв. Однак самою вдачею я не змiнилася, хiба що, може, тут i там змiнила в деякiм напрямi своï погляди, затвердла бiльше в своïх постановлениях; розгiрчилась, може, проти духу й часу життя.Матерiалiстичного?спитав вiн з притиском, мов збудився нараз з якоï глибокоï задуми й вiдразу вiдгадав ïï думку.Так. Iнодi менi лячно... так, неначеб для слабiших, а може, лиш тонко вiдчуваючих, настає кiнець, час упадку духового життя й моральних вартостей мiж украïнцями.
Вiн усмiхнувся.Не бiйтеся Як однi оборонцi духу минуться, однi вартостi переживуться, заступлять ïх другi. За собою мають вони ще народ. Мужикiв.Мужикiв?спитала вона.Так. I таких, як i я.
Вона похитала головою.Ви невiльник. Ви ще не розбили в собi матерiалiстичного духу, потребуєте ще самi для пiддержання свого.япотвердження вашого окружения; себто патенту знадворуОтже, на вашу думку я — матерiалiст? — спитав вiн. — Я ж також уже.нарушенийтим духом, як каже доктор Роттер,aus der Hohenluft6969i не з первiсноï руки
Вона так само заперечила.Нi?Нi, пане Олесь!
Була б, може, дещо доповiла, одначе дверi недалеко них створилися й тихо, мов на шовкових пiдошвах, увiйшов Нестор. Вiн приступив до сестри. Вона опустила руки з шитвом на колiна i, здається, всiм теплом своєï гарноï душi звернулася допитливим поглядом до брата:Що там, Несторе? — спитала. — Потребуєш мене? Я прийду. Ми вже вижидаємо лише доктора Роттера, що обiцявся передучора, вiд'ïжджаючи кудись, зайти вже сьогоднi в оцiй порi сюди, а тому i я тут.
Нестор схилився над сестрою i, спершися одною рукою на ïï фотель, гладив другою мовчки ïï волосся.Коли скинеш цю пов'язку, Маню? Вона заслонює менi твоï очi.Ще за день-два, мiй хлопче, — обiзвався замiсть сестри добродiй Олесь. — Вже за день-два не буде вона тебе разити. Менi знов о те чоло без тоï пов'язки лячно...А мене якраз нинi питав доктор Роттер, чи Маня ще носить ïï, сказав Нестор.Доктор Роттер? — спитав Олесь, зчудований, неначе немило вражений, мiж тим коли гаряче полум'я затемнило його лице ще о вiдтiнок бiльше. — То вiн уже вернув?Так, — вiдповiв Нестор. — Власне перед годиною бачився я з ним. Вiя вернув. Споминав про те, що зайде й сюди, але що мусив непремiнно вiдвiдати вперед якогось небезпечно занедужавшого, вiдложив вiзит сюди на пiзнiше, а сам поïхав верхом.Дивак вiн, закинув Олесь.О, нi, вiн гарна людина, пане Олесь! — боронила Маня. — Вiн вiд голови до нiг джентльмен.
Олесь усмiхнувся ледве замiтною iронiєю й погладив свою гарну, темну, плекану бороду.його всi жiнки люблять, але вiн не має замiру женитися.
Маня здвигнула плечима.Вiн i його кiнь виглядають, неначеб з одноï маси скованi, сказала, iгноруючи останнi його слова.Так. I вiн любитель природи. Як має час, ïздить у гори або в лiс, i товариства уникає. Терплячий на серце, каже, що, може, впаде колись мертвий з коня, як застрiлений птах; а це була б, на його думку, найкраща смерть. Вiн знає тут у горах кожний закуточок.Це менi також казав, — потвердив Нестор, — а задокументував це саме послiдньою своєю проïздкою.Якою проïздкою?спитала Маня.На скалу Р. Д., вiдповiв Нестор.В товариствi?спитав добродiй Олесь.Не знаю, — вiдповiв Нестор. — Дав менi ось кiлька чудових шарiток. I оказавши це, вiн витягнув свiй нотес, отворив його й указав кiлька бiлих, уже трохи затисиених цвiтiв, що звикли ми бачити лиш в альпiйських горах.Якi чудовi! — кликнула Маня i взяла ïх обережно на долоню, приглядаючись ïм хвилю, мов малим нiжним створiнням. — Дай менi одну, Несторе, сказала, всмiхаючись до брата.Бери i всi.Залишiть ïх Несторовi, панi. Вони йому здадуться... Я вам постараюся о свiжi, вмiшався тут увiчливо Олесь.Менi якраз оцi подобаються, i вони вже тут, заперечила, не надумуючись, дiвчина, схилившися наново пестливо над гiрською квiткою.
Господи, що вона таке сказала, що вiн так на неï витрiщився?
Дiвчина, мов вiдчувши його змiну самим жiночим iнстинктом, не пiдводячи цiлком голови, подала квiтку братовi назад.Задержи ïх, Маню, деякi з них, може, i для тебе призначенi, сказав брат.Нi, — вiдповiла вона спокiйно. — Оцi цвiти я люблю понад усе, але вони зриваються з небезпекою життя. Сховай ïх. У тебе вони будуть лiпше захованi, як у мене. Ти любитель усяких незвичайних рослин.Коли вернемо додому. Маню? — спитав нараз брат, ховаючи цвiти назад у свiй нотес. — За вiсiм день моя вiдпустка кiнчиться, а я б хотiв скорiше вiд'ïхати. На мене жде багато працi.Як мусиш, то поïдемо, Несторе, — вiдповiла дiвчина лагiдно. — Моя задача тут скiнчиться вже за два-три днi, i зможемо ïхати. Моє мiсце займе панi Дора К., що, як чую, приïжджає цими днями; все пiде давнiм ладом, i кожне найде себе на давньому мiсцi. Правда, пане Олесь?
При питаннi дiвчини обернувся Олесь, що зблизився був на хвилину до вiкна, i його лице показалося дуже поважним.Може, й так, панно Маню. Я був би тоï гадки, Несторе, — додав, звертаючися виключно до молодого чоловiка, — щоб ти, наколи б це не потягло для тебе особистих прикростей, остався з сестрою ще як не довше, то хоч з чотирнадцять день. Через нещастя, яке постигло мою матiр, твоя сестра, та й ти, стратили багато на силi, а я не в силi направити це моментально. Не можу й переiначити, що раз сталооя. Чи справдi мусиш ïхати? Ти ледве чи набагато досi скрiпився,
Нестор поглянув щиро бесiдниковi в очi й вiдгорнув якимось заклопотаним рухом волосся з чола.Мушу, Богдане, на мене ждуть обов'язки. А сестра як... хоче. Хоча... — додав, — по правдi кажучи, менi було б наймилiше, наколи б i вона зо мною ïхала.
Добродiй Олесь думав, гладячи раз по раз гарною рукою свою плекану бороду.За вiсiм день, кажеш, мусиш?I се твоє непохитне постановленвя?
Нестор потакнув головою.
Добродiй Олесь здвигнув плечима,Я б тобi пригадав, — сказав, — що для твоєï сестри було б лiпше, якби вона побула ще якийсь час у горах, як вертала в гаряче, порошне мiсто. На мою думку, вона ще реконвалесцентка. Подумай, якою поверне й стане перед своєю матiр'ю. А до того жде ïï також праця. — Останнi слова висказав якось несмiливо й оминув погляд дiвчини, немов боявся нагадувати, що ïï ждуть утяжливi лекцiï, якими заробляла на життя i причинялася також до удержання. — А й тобi, як сказав я, не завадить побути довше на гiрськiм воздусi. Кажеш, тебе жде велика прадя, а про свiй фiзичний стан не дбаєш нiколи. Розваж, Несторе! Пiд час пожежi напружувався ти надмiрно. Це знаю я не лиш вiд панства Марiянiв, але й вiд других, що були в той час там присутнi й бачили тебе. Ти не силач. Вiд тоï пригоди тобi сили не прибуло. Моïм обов'язком, як уже не бiльше, є подбати, щоб ти й твоя сестра виïхали вiдси не менше здоровi, як (прибули. Тому прошу тебе, щоб вiд часу закiнчення твоєï вiдпустки залишився ти ще хоч з кiльканадцять день тут у горах, i .за той час був моïм гостем, однаково, чи за мешкував би в лiсничiвцi, чи в моïй власнiй хатi. Якби не те, що досi був я такий зайнятий хоробою матерi й клопотами поновного впорядкування своєï хати, був би ти вже про ту мою постанову довiдався. Нинi ти доторкнувся сеï оправи сам, i я тобi за це вдячний. Я маю надiю, що за кiлька день полiпшиться стан моєï матерi остiльки, що зможу забрати ïï вже в свою хату, i тодi запанує в лiснйчiвцi давнiй супокiй i свобода. Застановись над моєю просьбою, Несторе.
Молодий чоловiк помовчав хвилину, а потiм похитав головою.Ти зробив рахунок без господаря, Богдане, — сказав. — Нехай би й якi там шляхетнi мотиви спонукали тебе до того проекту, але прийняти його я в жоден спосiб не годен. Щодо моєï сестри, то вона, коли хоче, нехай остається у панi Мiллер, але я один мушу за вiсiм день вертати. На протязi тих трьох тижнiв, що я тут перебув, я скрiпився бiльше, як навiть сподiвався. Навiть i кашель уступив по бiльшiй частi, i я чую, що можу хоч би й подвiйну працю взяти на себе.Що я тобi ще рiшуче вiдраджую. Ти не так скрiпивсь, як повинен, закинув тут добродiй Олесь.Радо прийняв би я твоє предложения iншим разом, Богдане... Однак цього лiта не годен се вчинити. А щодо моєï незначноï помочi при пожежi, то ти переоцiнюєш ïï. Кожний iнший на моïм мiсцi був би те саме вчинив, i про якiсь.обов'язкипроти нас ти навiть не згадуй, бо тим справляєш менi прикрiсть. Залиши доторкатись сеï справи. Ти не настроïш мене iнакше, як настроєний я теперА я поïду з тобою, Несторе! — обiзвалася тут.Маня, що заховувалася досi спокiйно. — За вiсiм день побуту й супочинку в лiснiм воздусi i неперериваного сну я наберу давнiх сил. Вашi сумнiви щодо мого фiзичного стану, пане Олесь, — додала, звертаючись до нього, — цiлком безпiдставнi. Навiть це, — додала й указала на пов'язку кругом голови, — ношу я бiльше на бажання мого окружения, як з справдiшньоï потреби. Менi вже нiчого не хибує! — I сказавши це, вона, мов на доказ своïх сил, встала й, отворивши нараз широко обiйми, майже блискавкою пiдняла брата одробину вгору й поставила назад. — Бачите, пане Олесь?сказала вiдтак, вiддихаючи глибше, i всмiхнулась через плечi до нього, що витрiщився перелякано на неï.Дiйсно, — обiзвався добродiй Олесь з гiрким вiдтiнком у голосi. — Ви готовi цей experiment7070 ще й на кiм iншiм повторити, щоб лиш свою постанову, як i брат, перетерти. Чому нi? Але вам це все не поможе. Доктор Роттер нехай рiшить. Вiн буде в тiй справi компетентнiший, як я. Я, як бачу, не вдiю нiчого. Мужик проти аристократiв безсильний. Для них знайдеться в кожнiм разi задня хвiрточка, через котру вони перед ним вивинуться. Я це вiдчуваю. Йому остаєтьсялише пересвiдчення, що вiн проти них довжником, i що до сплачення свого довгу не подасть йому жодне з них помiчноï руки. його матiр i майно вирвали з пожежi, а особистi його почування вiдносно тоï цiлоï подiï ïм байдужi. З ними нехай справляється вiн сам
Наступила хвиля мовчання. Тяжкого, напруженого мовчання. А однак його слова, висказанi з поважним, майже понурим супокоєм, викликали дивнi наслiдки. Брат i сестра поглянули на себе, i коли лице дiвчини покрилось блiдiстю, обiзвався Нестор:Коли ти, Богдане, з цеï сторони береш цю оправу, то помиляєшся сильно. Не якою-небудь поверховною забаганкою є моя постанова скорiшого вiд'ïзду, а поважною рiччю. До того примушений я працею, котра, як i сам знаєш, робить нас часто-густо невiльниками. Крiм того, вимагають того вiд мене й особистi причини, про котрi тепер говорити рiч зайва. Все те разом вимагає вiд мене подвiйноï пильностi та вiдречення хоч би й найменшоï особистоï свободи. Коли моя сестра хоче товаришити менi, то робить це без впливу з моєï сторони. Та все ж таки я обiцяю тобi розважити ще раз твою просьбу й буду старатись вдоволити ïï хоч почасти.
По лицi добродiя Олеся перебiг мов сонячний проблиск. Одначе вiн, здержуючись вiд усякого теплiшого тону в своïм голосi, простяг руку до Нестора й сказав:Дякую, мiй хлопче. Нестор i Маня мовчали хвилину.
Сестра похилилася наново над шитвом, а Нестор, поглядiвши деякий час в створене вiкно, подався нараз до дверей.Куди, Несторе? — спитала Маня пiвголосом. — Залишися трохи коло нас.Я обiцяв прийти коло цеï пори до панi Марiян i не хотiв би, щоб на мене ждали.Що поробляють дiвчата? — спитала Маня. — Я вже цiлик три днi не бачила ïх.
Нестор усмiхнувся.Панна Iрина вчитується завзято в iсторiю музики, котру дiстала вiд мене, а панна Наталя вiдсилає й приймає листи й вижидає, мов сходу сонця, днини, в котрiй окинеш пов'язку з чола й зможеш взяти участь в однiй проектованiй прогулцi по орхiдеï в околицi.Чортового млина.Держись, Несторе... — погрозив йому жартiвливо добродiй Олесь, — i не заглядай надто глибоко в морськi очii...
По нiжнiм лицi Нестора перебiгла краска.Не бiйся, — обiзвався вiн, а вiдтак, мов вiдриваючися вiд обох, насилу додав: — Ось я бачу, йде доктор Роттер, i я тепер тут лишнiй.
Сказавши це, вiддалився так само нечутно, як прийшов. Будь здорова.
Твоя А. Мiллер
(Пiзнiше).
Чотирнадцятий день минув передучора вiд часу, як моя мати лягла в постiль i майже чи не з смертю боролася. Слава богу, криза минула щасливо, доктор Роттер вважає ïï врятованою, i вiд тоï хвилi йде ïï стан чимраз до лiпшого. Саме, як кажу, передучора була та тяжка нiч, коли ми, чи не всi, пересидiли коло ïï постелi. То є: панi Мiллер, доктор Роттер, Маня й я. Коли ж коло пiвночi, в котрiй побоювались погiршення, вона впала в глибокий спокiйний сон, а лiкар, переконавшися востаннє, що органiзм освободжений вiд гарячки, — вiн залишив ïï пiд наш догляд i пiшов. Вiдходячи, звернувся до Манi, за котрою слiдив очима, як звичайно, i сказав:
— Тепер, панно Маню, спочивайте спокiйно. Ваша задача, яку повзяли ви на себе, вже скiнчена, а ваша помiч вiдтепер майже лишня. Хора цим сном скрiпиться бiльше, як попереднiми, а ïï дальший догляд не буде вимагати стiльки осiб, як досi. Я дуже вдоволений з ïï стану. Вiдтепер дозирайте ви вже себе й брата. Вам обом треба бiльше одпочинку, чим вам здається. — I докинувши, що з нею ще, мабуть, побачиться, вiн попрощався.
Маня, зачувши з уст Роттера, що вона при постелi хороï вiднинi зайва, пiднялася по його вiддаленню з свого мiсця i, замiтивши, що йде в сусiднiй кiмнатi лиш створити вiкна, вийшла нечутно в кiмнату цвiтiв, у котрiй мали ми вже першого вечора дискусiю. Моя мати спала спокiйно, панi Мiллер сидiла напiвдрiмаючи непорушно в фотелi коло неï, i я пiшов за дiвчиною.
Вона отворила дiйсно одне вiкно широко i, сперши голову на руку, дивилась якийсь час мовчки в чудову безгомiнну нiч. Було по легенькiм дощi, i теплий воздух, переповнений вогкiстю, пригадував собою веснянi ночi. Саме перед вiкнами, над горою, пишався мiсяць, i навкруги панувала тишина, майже пiвнiчноï години!
Я пiдiйшов до дiвчини.
— Крiпiться, панно Маню... — промовив я до неï пiвголосом. — Я тепер такий щасливий, що хотiв би, щоб усi... а й ви, почували себе такою. Але тепер ви втомленi, i я не задержу вас довго. Я хотiв вам нинi лиш поки що одним словом за все добро, що пiшло вiд вас для мене й моєï матерi, подякувати. Але де те слово, панно Маню, щоб ним висказати всi моï почування для вас?
На моï слова дiвчина звернулася до мене, i по ïï лицi було видно вираз зчудування.
— Я тут недалеко вашоï матерi ще лиш на хвилину задержусь, — сказала, — а вiдтак також пiду.
— Чи моя присутнiсть вас виганяє? — спитав я, i мiй голос, котрий мав я досi завсiди в своïй властi, задрижав мимоволi м'якiстю. — Ви ж тут у своïй хатi; я втиснувся в неï й розбив на силу ïï супокiй.
— Не в тiм рiч, пане Олесь, — обiзвалась вона. — Я потрохи звикла перебувати тепер в оцiй кiмнатi. Ви самi чули, що моя присутнiсть при постелi хороï лишня. Сповнивши свою задачу, я вважаю зайвим задержуватись в поблизькостi вашоï матерi довше. Цими днями, а може й завтра, як чую, приïде панi Дора К. Вона займе, як заявила менi панi Мiллер, оцю кiмнату. На час, нехай би й який короткий, поки переïде хора досвого дому, я пiду до панства Марiянiв. Краєвиду, як оцей, — додала, вказавши рукою на дiйсно чарiвну картину ночi перед очима, — може, й не побачу перед вiд'ïздом вдруге. — Вiсiм день злетить скоро, тому зачинаю поважно прощатися зо всiм.
— Маню! — обiзвався я пiвголосом i приблизився до неï. — Завтра не йдiть ще вiд нас. Хто знає, чи Дора буде вже завтра тут. А хоч би. так, тодi хоч тут i там покажiться у хороï... i в нас. Тут ви дома, а хора, вона також... звикла... до вас.
— Як хора, — докiнчила дiвчина з ледве замiтним нервовим усмiхом. — Але я сповню ваше бажання. За кiлька день перевезуть ïï додому, там вона вiднайде себе, як вiднайде себе з нас кожне; а вiдтак пiде кожне своєю дорогою, стаючи на своïм мiсцi, не забираючи нiчого з усього пережитого на будуче з собою. Чи вдоволенi ви, пане?
— Це чую я вiд вас по раз другий, панно Маню, — сказав я спокiйно, хоч у менi задрижало на останнi ïï слова болюче. — Я б думав, що саме по тiм тяжко псребутiм часi, коли ми, мов два добрi товаришi, прямували до одноï мети, сторожачи над боротьбою мiж життям i смертю, з пожертвуванням всеï сили, — ми повиннi тепер розiйтись iнакше. Ми ж станули собi ближче.
— Гадаєте? — опитала вона, i ïï нiжнi вуста скривилися гiркою усмiшкою.
— Я так думаю.
— А я — нi. Якраз тi нашi переконання не зливаються в одно, — вiдповiла вона поважно.
— Я признаю, панно Маню, що багато дечого, що стояло незрозумiлiстю, упередженням i поглядами молодшоïSturm-i Drangperiode7171мiж нами, ви вирiвняли своєю благороднiстю, а головно шляхетним поступуванням. Останнiй, для нас обох утяжливий час затер чи не на все нерiвностi мiж минувшиною а теперiшнiстю. Такого погляду й почування, я переконаний, е й моя мати. Вона не могла не бачити вас, якою ви є в дiйсностi. Не могла не взнати ваш несамолюбний героïчний учинок проти неï, не вiдчути вашоï безкорисностi. Вона вам мусить вiддати належний поклiн, якою б i не була консеквентна в своïх почуваннях i постановах з давнiшнiх лiт.
— А я буду досить твереза не повiрити хвилевим настроям, пане Олесь! — вiдповiла вона й пiднялась гордо. — Зрештою, i на що б це все здалося? За тиждень або й кiлька день пiзнiше розiйдемось ми назавше; пощо, отже, скидатись того, що пiддержувалося тверезим розумом цiлими роками? В кожнiм iншiм разi, — додала, — була б мене, може, змiна ïï поглядiв до моєïï особи ущасливила, але нинi залишить вона мене холодною Внутрiшньо ми однаково розлученi на все.
— На все, Маню? — спитав я. I я чув, як мiй голос мимоволi задрижав.
— Так, пане Олесь. Чи як же? — спитала й пiдняла своє лице, що пригадувало блiдiстю в слабiм освiтленнi якийсь бiлий цвiт. — Чи донька колишнього вбогого, але чесного урядовця, що не мала за життя його, з причини свого вбожества, вартостi в очах ваших i вашоï матерi, перейнятоï матерiалiстичним духом, може ïï тепер, яко вбога вчителька, що бiгає по лекцiях, щоб здобути матерiальнi засоби... бiльше мати, як перше? Нi, пане Олесь... — сказала й потрясла гордо головою. — Якою й була Маня Обринська колись наïвною, вiрующою в безкористь людську слiпо, в здiйснення iдеалiв i мрiй, то нинi вона не є нею бiльше. Не годна бiльше бути. Ми були вiддаленi вiд себе, жили iншим життям i заняттям, — тягнула далi, пiд час коли ïï альтовий голос заграв нараз сильним зворушенням i пiрвав i мене з собою, — але я вiдчувала гiрко, що лиш сама та моя вбогiсть вiддiлила мене вiд вашоï матерi й вiд вас, дарма що душа моя протестувала проти тих розумувань. Остаточно одначе i пiддалась ïм, переконуючись, що слушнiсть по ïх сторонi.
Через хвилину я дивився зчудовано на неï, а потiм обiзвався:
— Чи справдi ви того переконання, що я й моя мати причинились своïм, як утримуєте,матерiалiстичнимдухом до того? В якi уявлення загнались ви, пiд яким впливом перебуваєте? Ви несправедливi, панi!
— Не можна iнакше збирати, як засiвається, — вiдповiла вона, усмiхнувшися гiрко.
— Я не розумiю вас, куди прямуєте ви, панi?
Вона здвигнула плечима.
— Ви огiрченi й упередженi проти нас, хоч менi не зрозумiло, з яких причин. Ба я пiду навiть дальше, — говорив я спокiйним голосом. — Я припускаю, що в моєï матерi бiльше матерiалiстичного духу, чим, може, в деяких iнших жiнок. Це в неï виробилося з деяких причин, котрi порушувати не належить сюди. Одначе крайньою матерiалiсткою, як ви це заявляєте, вона не бувала нiколи. На те не допустила б уже ïï релiгiйнiсть.
Дiвчина вислухала мене мовчки, а вiдтак, перейшовши повiльним, нечутним кроком кiмнату, звернулася знов до вiкна.
— Бачите, панi Обринська! — сказав я. — Ви не маєте фактiв i доказiв на своï заявления, з котрими, як мiродайними, ми повиннi числитися.
Вона все ще мовчала, опираючись до вiкна, мов я не знаходився недалеко неï; i доперва по хвилi завзятого мовчання заговорила, iгноруючи моï слова цiлковито.
— Понад усе ставила вона й ви матерiалiзм. Той грубий матерiалiзм, що нiвечить безоглядно найтоншi зворушення душi, найшляхетнiшi замiри й постанови людськоï душi. Понад усе.
— I я, панно Маню!.. I я? — спитав я, прокидаючися, мов доторкнений гарячим залiзом. — I я, панно Маню?
— I ви також! — вiдповiла вона твердо.
— Я також! — повторив я i пронизав ïï своïм... я чув, у тiй хвилi майже ненавистю спалахнувшим поглядом. — Маню, схаменiться! Ви могли б своïх слiв пожалувати. Я мужик, — упiмнув я, — ви з скоробiжучою аристократичною кров'ю в жилах, це правда; але мужицька амбiцiя, зражена раз до глибини душi, могла б статись для аристократiв динамiтом, яким би там спокiйним i поблажливим не здавався мужик з поверховностi. На точцi честi вiн твердий, як камiнь, а гордiйськi вузли, нав'язуванi аристократичними руками з шляхетськими гербами на нiгтях, розтинає вiн без вагання.
Вона стояла спокiйна, блiда, з очима, що зорiли проти мене, мов ждали, щоб я цiлком успокоïвся. А вiдтак пiшла до дверей, i мов переконавшися там, що слова нашi не дiйшли нi до матерi, нi до панi Мiллер, вернулася знов повiльним кроком.
— Я хочу доказiв i фактiв, хоч би яких незначних! — наставав я на своєму, сильно зворушений.
— Добре, — сказала вона, — я ïх вам подам кожним iншим разом, лиш нинi нi, пане Олесь! — Iз тими словами вiдвернула своє лице, мов ховала його вiд мене. — Нинi нi.
— Нинi нi?
— Так, — вiдповiла вона змiненим голосом.
— Коли ж я хочу ïх саме нинi мати!
— Нинi нi, пане Олесь, — повторила вона й цим разом (о, диво!) прохаючим голосом. — Нинi нi.
— Чому нинi нi? — спитав я, i в моïм голосi продзвенiв мимоволi грiзний трiумф побiди.
— Бо ви нинi щасливi, пане Олесь, як самi сказали... а... я... нинi обезсилена...
— Ага! — кликнув я, смiючись злорадно. — Аристократка не хоче псувати мужиковiнедiлi. Чи не так? — спитав я i з тим словом приступив до неï ближче. — Нi, панi Обринська. Я настаю на те, щоб аристократка попсувала мужиковi святочну днину й почислила факти, що потвердили б закиди ïï та обвинувачення про нашу матерiалiстичнiсть. Могла вона знати ïх i про них мовчати, можу й я про них дiзнатися.
Знов стулилися дiвочi вуста до мовчання, знов той самий прохаючий вираз у карих очах — не силувати ïï. Але я не втерпiв. Вона боролась, очевидно, щоб, бути може, не завдати менi своïми висказами болю, мiж тим коли я, саме внаслiдок того, тратив чимраз бiльше супокiй i моя душа неначе видющою ставала. Заразом я не мiг при тiм усiм i не вiдчути, що оця чудна дiвоча душа перейнята до мужика чистою несамолюбною любов'ю, не мiг i не сказати собi, що мiж нами панує якась таємнича перепона, — сила, що спиняє цiлковите довiрочне зiлляння душi в душу... Я почав по хатi проходжуватись, оставляючи ïй i собi час до заспокоєння, а остаточно спинився
перед нею.
— Чи факти, наколи ви ïх маєте, е такого роду, що Ïх висказ справить вам i менi прикрiсть? — спитав я. — Ви ж бачите, саме ваше мовчання не може нам обоïм також добра принести.
Коли вона ще мовчала, вагалася, тодi я обiзвався вдруге.
— Ви не вмiiєте неправдою орудувати, .Маню! Якi несправедливi йбожевiльнiбуваєте ви подеколи проти себе й других! Однак своïх уст нею сплiяiмлювати ви не годнi; це я бачу ясно. Тому я проiшу вас не опиратись моïй просьбi довше, а виявити .менi все, що знаєте. Всi, якi б вони не були, тi моï й моєï матерi провини на тлi нашоï матерiалiстичностi. Я хочу ïх з ваших уст почути. Зрештою, ви помиляєтесь, коли думаєте, що я неопоiсiбний вислухати ïх нинi, бо буцiм я нинi щасливий. Поки що, — додав я, всмiхаючись гiрко, — моє щастя, як бачите, не ослiплює мене. Але сядьте, — додав я нараз, пiдсуваючи ïй фотель, побачивши, що вона з зворушення й утоми ледве на ногах держалася.
Вона сiла, я коло неï, i вона почала говорити. Тихо, вриваним голосом i трохи вздержливо. Якраз у часi по вiдданню старшоï ïï сестри (Оксани) позичив ïï батько бiльшу грошову суму в моєï матерi на недовгий час, без вiдома мого батька, як це робила мати не раз, орудуючи сама одна своïм власним маєтком. Вона визичила ïх на виставлений лист довжностi за проценти такоï висоти, як беруть ïх лиш однi крайнi лихварi потайки. Лист довжностi був пiдписаний ïï родичами, моєю матiр'ю i як свiдком i будучим ïï спадкоємцем — i мною. Суму ту обернув ïï батько на закупно одного першокласного шматка землi, що з часом мусив набути подвiйноï вартостi, бо знаходився в купелевiй мiсцевостi, котра розвивалася якнайкраще. Шматок землi тоï був призначений для неï, в разi вона колись вiддавалась би, а як не те, просто в крайнiм разi на продаж, щоб за узискану за неï суму вона могла вiддаватися без перерви вищим студiям, котрi дали б ïй iможнiсть здобути в суспiльностi незалежне становисько й забезпечити тiєю дорогою свiй бит. Несподiвана смерть батька погромила не лиш його плани, але враз з ними й ïï. Вона мусила покинути постанову вiддатись студiям, що було колись ïï найгарячiшим бажанням, розстатись назавше з своïми улюбленими мрiями й остатись надальше, як виховавчиня, в домi панства Марiянiв. Молодшi брати ïï потребували на разi найбiльше пiдпори. Поiвдовiла, турботами прибита мати не була в силi виплачувати точно по умовi довг (як мiг це батько), котрий завдяки високим процентам побiльшився скоро. До того не уставала й боротьба з життям, боротьба о виховання молодших братiв, i часто-густо попадала до злиднiв не звикла мати в розпуку й сум.
Одного дня, що був i реченцем до сплачення одноï частi довгу, вдалася вона до моєï матерi з просьбою, щоб та опустила ïй хоч одну часть високих процентiв, бо iнакше, як впевняла, вона буде примушена спродати гарний й цiнний кусень землi з утратою, а як нi, то вирвати з-помiж малолiтнiх дiтей невеличку готiвку, котру держала на непередбаченi пригоди, як хороби, смерть i т. iн., щоб позбутися затягненого мужем нещасливого довгу як не цiлком, то бодай частково.
На ту просьбу, виявлену з усiм теплом i упокоренням пригнобленоï матерi-вдовицi, одержала вона вiд моєï матерi вiдповiдь, що, на превеликий жаль, вона не в силi сповнити ïï бажання. Про яке-небудьопущенняпроцентiв не може бути бесiди, бо, визичуючи батьковi грошi, чинила вона це з увiчливостi для нього й його жiнки, а не впрошувалася о те. Одначе, додала, могла матерi остiльки полегшi вчинити, що продовжити реченець виплати капiталу на кiлька рокiв ще або й довше. Крiм того, зробила матерi, мiж iншим, докiр що вона не виховує своïх дiтей практично, особливо — щододiвчини. Вона, — (Маня, говорила) — тратить дурно лiта. Нехай, — сказала, — та донька ваша виб'є, собi непотрiбнi моднi уроєння й мрiï з голови, а вдасться завчасу до якоï добро&...
