ЧЕРЕЗ КЛАДКУ

страница №6

то.
— Так? — зчудувалася мати й на хвилину вмовкла. — Цiкава я, з чого тепер властиво живуть. Треба буде Дори спитатись. Вона буде знати.
— Не конче. В мене лiпше джерело, мамо. В мене джерело сам ïï брат. Вiн же прецiнь був кiлька разiв у мене.
— Ага, ти споминав раз, — закинула мати з легкою зневажливiстю в голосi.
— Нi, не лише в бюро, а в нашiй хатi, мамо.
— Справдi?
— Так, мамо. Якщо я вам про те не згадував, то в тiм лиш ваша власна вина. Ви нiколи не любили Обринських. Тепер бачуся з колишнiм малим Нестором, а тепер дуже поважним молодим чоловiком i урядовцем вiд час до часу в урядi, де нас зводять часом урядовi справи, але також тут i там на iнших мiсцях, мiж iншим, у мiськiм парковi.
— I що ж... як там... побирає вiн уже яку платню?
— Побирає, як це цiкавить вас знати. Поки що вона ще в нього невелика, але зате будучнiсть, оскiльки чув я вiд його шефа, жде його блискуча. Чую, вiн дуже вiдзначається вiд своïх ровесникiв-колег своïми здiбностями й знанням.
— Ого!
— Так воно i є, мамо. Малим хлопчиною вiдрiзнявся вiд iнших хтопцiв. Здатний, а скромний. Це для мене його найсимпатичнiша прикмета, а є в нього й iншi прегарнi.
— Отже, що про свою сестру оповiдає? Чому не вiддалася?
— Очевидно, не мала вiдповiдноï партiï, як це буває у мудрих iнтелiгентних i вбогих дiвчат або мужчин. Не йдучи далеко, мамо, як би й я.
— Це ти вже вигадуєш, Богдане! — закинула мати з досадою. — Тобi б треба лише одне слiвце сказати, один палець простягнути, i ти дiстав би найкращу, найлiпшу й найбагатшу панну за жiнку.
— Бути може, мамо. Лиш я того слiвця нiколи не вимовлю. Я вже не молодий. У мене очi стали критичнi й проти себе. Я знаюся вже на рiзницях мiж жiнками, i може бути, що й не такий уже пожаданий для жiнок, як вам, як маïерi, здається.
— Ти нерозумний, Богдане. Не знаєш себе цiнити.
— Може, й те правда. Я з мужикiв походжу, мамо, а мужик не все потрапляє на саму найспiднiшу правду.
— Ет, дурницi, Богдане! А вiрменочка що? ïï родичi тобi дуже радi, а й вона сама... хоч молода.. здається, не надумувалась би. Сам признаєш, що вона добре вихована й дуже гарна.
— Так, мамо; гарна й молода. Але тяжко рiшитися приковувати до себе молоду iстоту, бiльше дитину, не маючи по правдi з нею нiчого по душi спiльного.
— Шо тобi з нею за душевнi спiльностi мати? Тим лiпше, що не маєш. Виховаєш собi з неï жiнку, яку сам схочеш!
— То єсть, ви виховали б собi з неï синову, мамо. Бо я дякую за таке. Я, як оженюсь, про що, як не раз споминав, сумнiваюся, то волiю вже готову, виховану жiнку взяти. Я вже не молодий, мамо!
— О, Богдане, ти б i не вимовляв такого. Чи в тебе при твоïх тридцяти й шiстьох роках хоч одне волоссячко сиве? Чи ти згрубiв, як банковий урядовець який? Нiчого з того всього... Молодий то й молодий! Мужчина, як сосна... а вiн про старiсть говорити!
Я усмiхнувся.
— Бо ваш син, мамо. Але, по правдi, ми повиннi бути справедливi, i коли не вiдчуваємо вже самi дуже молодо, то не повиннi того для себе й вiд других, справдi молодих, вимагати. Без любовi я не хочу женитися, i не потребую. А силуваноï любовi, як би це мусило вийти у ледве чи вiсiмнадцятилiтньоï вiрменочки на бажання ïï родичiв, бо Богдан Олесь солiдна партiя, — я не хочу. Це неморально.
— Це щось модне, Богдане, що ти говориш. Щось, бачу, ти хутко своï погляди змiнив. Ще донедавна марив об тiм передi мною — взяти молоденьку гарну вiрменочку, а тепер змiнив думку.
— Не змiнив, а лиш не рiшився ще й досi, мамо. Менi з вами добре, нащо псувати гармонiю i спокiй у хатi? Хто знає, яка покажеться з неï газдиня й синова, а я хочу мiж своïми стiнами мати спокiй. Тепер менi не хочеться боротьбу вести, як колись!
— Як колись! Богдане... — повторила мати гiрко, — неначе я колись не була за те, щоб ти добре й гiдно оженився... Ти лиш пригадай собi!
Я не обзивався.
Я пригадав собi. Якби я був, — говорив я до свого серця, — збудував своє щастя по свойому серцю, був би його збудував мов на вулканi, стоячи тим проти матерi — як однiська дитина, котру, як споминав уже, вона уважала своєю виключною власнiстю, не застановляючись нiколи над нею, як над певною цiлiстю... от що!
Мати вмовкла.
Надворi сипалися снiжини чимраз густiше, й незабавки опинилися ми перед нашим домом. Мати пiшла вперед, а я, замикаючи за собою хвiртку на ключ, постояв ще надворi й на хвилину вiддихав свiжим повiтрям. Всюди укладався снiг, i робилося якось мило, а заразом тужно...

(Пiзнiше).
Недавно мiж п'ятою а шостою вийшов я з дому, щоб прочитати деякi часописи, i зайшов до нашого казино. Там побув недовго. Щось не давало менi супокою. Я пiшов на прохiд i вступив у мiський парк. Вiн був бiлий. Уже панувала глибока зима. Вулицi в парку, особливо головна й деякi широкi бiчнi, були старанно попiдмiтуванi. Для мрiйника, як для мене, що бажає супокою й трохи вдоволення для своєï самiтноï душi, мав вид цих, неначе прозорих, дерев, надиханих iнеєм ба й цiлого парку щось вспокоююче... Я йшов головною алеєю й не помiчав, окрiм кiлькох мужчин i дам, iз знайомих нiкого. Лиш, як менi здавалось, десь далеко проти мене йшли двi стрункi дами, взявшися iнтимно пiд руки. Одна, здавалося менi, вищого росту й чим-то в ходi знайома, другу, здавалося, бачив я також уже десь. Я напружив зiр, а коли тимчасом i вони що раз, то бiльше зближалися до мене, я пiзнав ïх. Одна була Маня Обринська, а друга — ïï учениця, панна Марiян. Чи Маня пiзнала мене так само здалека, як я ïï, не знаю, але ми йшли просто проти себе. Я вбрався в цей холод, який стояв менi до розпорядимостi, а вона неначе похилила трохи голову набiк. Врештi були ми вже так близько проти себе, що в мене рука сама здiймалася до поздоровлення. Я зняв шапку, заглянувши ïй в очi. З тим я вiдразу вiдчув, що ми не лиш здибались, але й пiзналися. Я, не задержуючися, пiшов далi. Кiлька хвиль пiзнiше я сiв на часок на лавку. Хотiв ще дивитись на неï, хоча чимраз бiльше вiддалялася вiд мене. I дивився. Вона не оглядалася. Справдi, сказав я собi, такi, як вони, оцi Обринськi, не оглядаються за нiчим — нi мужчини, нi жiнки. А я — мужик, ось сидiв, не мiг побороти в собi цiкавостi й витрiщався за нею, як iшла. Не надто висока, рiвним гармонiйним ходом, в темногранатовiм костюмi й такiй шапочцi — обiч своєï ученицi, i, розумiється, десь мене вже й забула. Тут i там позасвiчувано вже лiхтарi, i я чомусь нараз не без злоби подумав: Тепер ходить на прохiд, бо вднину шкодує часу. Вдень дає лекцiï! Вчителька! Вчителька. I те одне слово, котре моє нутро мов iз злоби, що вона не оглянулася, викинуло з себе, отверезило мене, мов сам голос матерi. Але що мене те обходить, що вона вчителька й дає за грошi лекцiï? Нехай собi дає... I бог знає чому, ввидiлися менi вслiд за тим в цiй хвилi моï гарнi й вигiдно урядженi кiмнати, котрих дверi стояли чи не всi широко створенi, як це я любив, — i мов вижидали чийогось вступу. А вслiд за тим виринула, мов iз дна душi, перед моєю душею молода вiрменочка. Я був невдоволення з себе.
Нащо я ïï тямлю?
Чи люблю я ïï?
Я скривив уста. Жодноï й нiякоï не люблю. Це сказав я майже сердито до себе. I, вставши живо, я подався до повороту в сторону, куди вiддалилися дiвчата.
Годину пiзнiше, повечерявши, зайшов до одноï елегантськоï ресторацiï, де сходилась лiпша публiка i де зимою грала звичайно угорська циганська капела. Сiвши коло окремого столу, я казав собi дати закуску. Не на те, щоб дiйсно ïсти, а радше, щоб потонути в тiй напiвбожевiльнiй, напiвупоюючiй музицi. За якийсь час питав я себе: Чого зайшов я слухати цю музику? Ця артистична шаленiсть... випливом якихось диких, звуками переповнених душ оп'яняє нас хiба на те, щоб, улягши ïï впливовi, виконувати прикази самого розторганого чуття. Зайшовши сюди, я, здається, чогось бажав вiд себе. Чого? Я вже тепер не знав. Я не бачив нiкого округ себе, а лиш чув. Крiм шалiючих розпливаючихся голосiв скрипок, чув я й зойк цимбалiв. Так. Це вони плакали мiж голосами скрипок, басiв i мужеського голосу челля. Вони бились, товклись до мого нараз чимось розболiлого серця .. Мов благали... бажали чогось. Так, цимбали... так... женiть мене звiдсiля Женiть на бiлу затишну вулицю, шо раз по раз виринає з-помiж ваших трiпотячих згукiв з глибини душi, разом з одним до пiзньоï ночi самiтно освiченим венецiанським вiкном! Заженiть аж туди! Так, через довший час...
I я не боровся бiльше.
Вставши i мов розлучившися з якоюсь iншою iстотою в собi, я, кинувши звичаєм мого батька грубий банкнот мiж циган на стiл, вийшов, оп'янiлий, на вулицю. Мене обняла тиха, лагiдна зимова нiч i поцiлувала. Чи за те, що я оставив по звичаю батька грубу нагороду кочуючим артистам без краïни, чи за те, що поборов матiр у собi i звернув кроки в тиху вулицю?
Не знаю.
Я був оп'янiлий, але не п'яний. Я нiколи не п'ю.
Мене обняло холодом i мов отверезило.
Я пiшов у вузьку тиху вулицю.
Менi бажалося невздержимо побачити Нестора. Що вiн робив? Сидiв над своïм столом, похилений, i своïм звичаєм працював проти пiвночi? Було в його вiкнi свiтло? Те свiтло, що ввижалось менi тепер частiше, як я хотiв, а манило до себе — як у святиню з жерцем?
Дiйшов.
Свiтло в його вiкнi, справдi, ще свiтилося, хоч було по одинадцятiй вночi. А що найкраще, вiн, здавалось, анi хвилини не зчудувався моïм приходом.
— Я, чоловiче, просто з циганськоï музики. Вона перемiнила мене в такого, що, незважаючи на пiзню пору, нi на всi прочi форми, пiгнала туди, куди серце тягнуло. Прости мою атаку.
Вiн уомiхнувся. Звернув своï гарнi, в цiй хвилi з розумовоï працi сяючi очi на мене i, простягнувши руку, пiднявся.
— Це я розумiю! — сказав. — Це я дуже добре розумiю, i тому не пiддаюся надто часто iïï впливовi.
I майже ущасливлений моïм таким несподiваним появленням у своïй хатi, вiн наче заклопотався, де б мене найвигiд-нiше посадити. Кiмната цього молодого вченого була не обширна. Шафи з книжками, такi ж два столи пiд широким вiкном. З одноï сторони кошик з паперовими цвiтами, так що на його спину неначе схилилось листя, а коло нього велике старомодне крiсло. На однiй стiнi портрет батька й матерi, а на писемнiм столi невеличка якась фотографiя, як здавалося менi, його сестри Манi з конем. Остаточно посадив вiн мене в старомодне крiсло.
— Це в мене першорядне мiсце, — об'ясняв, — i як до мене заходить мама, щоб, як впевняє мене, на мене подивитись, мусить зараз же тут посидiти. Так i ви, пане Олесь.
— Ви не дивуєтеся, що я, хоча по раз перший, приходжу до вас о порi духiв i примар?
— Нi. Це найкраща пора, бо душа в нiй найбiльше поширена. Ось я сам, коли працюю такою пiзньою порою, мов подвiйного знання набираю.
— Уважайте, щоб з вас часом не вийшов украïнський Све-денборг, що з духами до розмови допровадив.
— Не бiйтеся. Поки що в мене нема наклону до мiстицизму. Але чому не скидаєте шуби?
Тепер я, як перше вiн, усмiхнувся.
— Бо йду зараз далi. Раз я хотiв лиш вас побачити, а друге хотiв би, що'б ви менi на одне питання вiдповiли. Не дивуйтесь одначе тому, але мужика так музика настроïла. I, — додав я, — я не п'яний, Несторе, не думайте цього. Я нiколи не п'ю. Несторе, хлопче мiй, — спитав я вслiд за тим, — чи ви ще не любили нiколи? — I поставивши це несподiване питання свому любимцевi... я сягнув за капелюхом.
— Люблю, — вiдповiв вiн, усмiхаючись одним кутиком уст, не дивуючися тому питанню.
— То ходи!
— Куди?
— На часок на циганську музику.
— Не можу, — вiдповiв вiн поважно i вказав на розгорненi папери на писемнiм столi.
— Кинь i ходи! — приказував я. Вiн похитав головою.
— Ходи, Несторе, бо Богдан Олесь, мужик, винесе на руках... як колись... — i не доказавши, я урвав. — Ходи!
Вiн усмiхнувся, не опирався бiльше й одягнувся, а надворi перед хатою станув.
— Чого стоïш? — питав я.
— Я люблю от такий зимовий краєвид i спокiй, пане Олесь... — обiзвався вiн.
— Не пане Олесь, Несторе, а Богдане... — поправив я його. — Затям це собi, хлопче! — з тими словами я подав йому руку. Вiн стиснув ïï мовчки i все не рушався з мiсця.
— Що ж, чоловiче? — почав я. — Ти поет чи маляр, що потонув у краєвидi бiлоï зимовоï ночi?..
— Може й був би першим, якби не бюрократична та пригнiтаюча праця, котрiй пiдписався я вже своєю кров'ю й котра взяла мене в полон, — обiзвався вiн. — Та зрештою якось-то буде... — додав, мов потiшаючи себе. — А зиму, чи радше ïï бiлiсть, що все оповиває мрiйною якоюсь поезiєю, я й сестра моя Маня над усе любимо. Властиво... — тягнув i нiби завагався, побачивши себе проти тоï такоï бiлоï зимовоï ночi, — не повинен був я нинi вже виходити, бо маю ще до одноï завтрашньоï поважноï розправи приготуватись. А тепер буде вже коло дванадцятоï. Далеко не пiду, Богдане.
— Далеко — нi, мiй хлопче, лиш на часок послухати циганських майстрiв музики. Це розiрве тебе трохи. Менi хочеться побачити тебе таким, яким прийшов я до тебе — широким.
— Менi не треба розривки, — вiдповiв вiн. — Поважна праця, що вимагає всю увагу, всю концентрацiю iстоти, не дозволяє цього. Я не пiду, — вiдповiв вiн твердо, мов хто iнший вiдповiв з його уст. — Не можу роздразняти себе.
— Та ходи так, на прохiд за мiсто трохи...
— Нi; ходiм до парку, Богдане. Маня нинi там була й казала, що там уже чудово. Була перший раз сеï зими. А я вже два тижнi, як туди не заходив. Не мав часу.
— Вона справдi була. Я ïï бачив... — обiзвавсь я. — Я був уже нинi раз у парку... А твоя сестра, здається, не багато змiнилася.
— Я не знаю, — вiдповiв вiн. — Це ви... це ти лiпше будеш знати. Треба з нею поговорити. Я обминув його послiднє слово.
— Чи ти любиш ту, що з нею ходила, ученицю ïï? — спитав я нараз, мов злетiв на нього хижун.
— Нi. Другу. Доньку урядовця одного банку.
— Добра партiя, хлопче?
— Не знаю. Здається, як для кого. Але... — додав, — я не матерiалiст, Богдане, i я полюбив ïï не для женячки, а тому що ïï iстота наскрiзь прив'язала мене до себе. Я ïï вже чотири роки тайком люблю.
— Ну, але чей же поберетесь обоє?.. — закинув я.
— Здається, — сказав вiн. — Але поки що я не говорив ïй про свою любов, хоча вона мусить це вiдчувати. Мене ще щось здержує говорити ïй про своє почування. Ще скажу. Маю ще час. Але ось... — додав, нiби перериваючи вмисне розмову, — який чудовий цей парк у бiлостi й iнею ясною нiччю. Шкода, що тепер Манi нема...
— Пiди коли з нею вночi сюди, вiн також бiла мрiя.
— Справдi, як бiла мрiя, Богдане. Це гарне порiвняння. В менi будить така бiла мрiя, — говорив пiвголосом, мов тайком, — якусь предивну туру, якби будилась ще одна душа, що не має нiчого спiльного з тою тверезою, що керує нами в матерiалiстичнiй буденщинi, в яснiй добi, а якась тонша, краща. Ет... — i махнув рукою. — Але ходiм, Богдане... — додав. — Перейдiм скоро цю алею й вертаймо. Завтрашня розправа неабияка, трудна.
— Про грошi?
— Так. Звичайно.
— Для правительства? — В моïм голосi пробринiла мимоволi струна легкоï iронiï, а вiн уже вiдчув, прокинувся.
— Для правительства, Богдане. Що ж, я правительствений. I ти правительствений.
— Так... — вiдповiв я спокiйно.
— Чи ошукувати нам правительство?
— Чи я це казав, хлопче?
— Твоï уста — нi, але iнтонацiя голосу твого. I ту iнтонацiю я часто стрiчаю; вона звернена до мене особисто. Але нехай... Кожна праця наша повинна бути виконана совiсно й чесно, i ми повиннi за нашим фахом слiдити, будь вiн взнеслий, прозаïчний чи фантастичний так само, а не лиш по половинi вiддавати ïй своï сили. Так бодай я розумiю свiй обов'язок.
— Ти застрого ставишся сам до себе.
— Нi. Мене лиш не вдоволяє витворювання половини.
— Справдi. Ти пускаєш нурка у всьому, до чого б не забирався, дрiбнiшого чи бiльшого.
— Такий уже я, Богдане, — вiдповiв поважно i замовк.
По довгiй хвилi, пiд час котроï ми йшли оба мовчки, з очима, зверненими в бiлу нiч i далечину, зiткану з мiсячним свiтлом, а душами — в нутра своï, я перебив нараз мовчанку:
— Хлопче!
— Що, Богдане?
— Я твiй товариш. Щирiшого не будеш мати! Говори менi про неï, — просив я.
— Не вмiю сам, — вiдповiв повздержано. — Питай.
— Передусiм, яких вона родичiв?
— Iнтелiгентних; а ïï дiд i бабка ще живуть. Також iнтелiгентнi.
— Значить, iнтелiгенцiя не з першоï руки, як у мужикiв... iнтелiгентiв... Iншими словами — не з низин.
— Нi, — вiдповiв вiн коротко.
— Гарна?
— Гармонiйна. З подовгуватими очима краски моря й чорним кучерявим волоссям. Краска лиця цигансько-блiдава. Уста грубим червоним пензлем намальованi, зуби також циганськi. Така.
— Така. М'якоï вдачi?
Вiн не вiдповiв зараз i аж по хвилi сказав:
— Може, але хто це може знати. — А вiдтак додав спiшно: — Нi. Але зате iнша Рiзна Така, що мусиш ïï любити. Бодай моє я мусить ïï любити. Мiж iншим i елегантна. I хоча моï товаришi й бiльший загал наших молодих людей обсмiває так званий добрий тон i форми i добре виховання вважають за глупiсть i ограниченiсть або бодай за плащ, котрим, кажуть, покриваються глупота й убожество думок, — по-моєму одначе те все-таки має свою силу i вплив. Вона дуже вiдрiзняється вiд своïх ровесниць. Може бути, я маю для неï iншi, окремi очi. Та ломимо того здається менi, що вона має культуру i в серцi, а по-моєму це дуже гарна й важна рiч. Ближче про неï скажу: говорить бистро, виражається якнайкраще, скоро, наче кидає камiнцями. Я часто не можу ïï здогонити, так скоро думає. Але як здогоню, то люблю заганяти в кут. З вдачi недовiрчива i має наклiн над усiм глумитися. Колись тут я ïй сказав: Ваше недовiр'я до людей — це ваше нещастя. Вона поглянула на мене своïми морськими очима, в котрих миттю заблисли сльози, i вiдповiла: Так воно i є. Але що вас те обходить? Пождiть, то й переконаєтесь, чому я така. З нею чудово говориться. Свобiдно, широко, а, проте, якось iнакше, як з звичайними. Я кажу — з звичайними, бо такими здається менi загал наших дiвчат. Вiд неï не тхне тим духом, котрий заздалегiдь заповiдає: можеш мене дiстати, як залюбимось. Нi. Вона не каже: бери мене. Вона якась чудна...
— А любить тебе також?
Нестор, як недавно, не вiдповiв зараз, а як менi здавалось, усмiхаючись, сказав:
— Здається. — А по недовгiй хвилi мовчання спитав тепло: — А ви... а... ти не оженишся вже нiколи, Богдане?
— Я вже не молодий, хлопче, — вiдповiв я. Вiн розсмiявся.
— Та не такий ще старий, щоб уже про женячку не думати. Я вiдповiв:
— Та воно правда, що так. Iнодi й думаю, а радше сказати — мрiю про те женитися, i то оженитись iдеально. Вiдповiдно до моєï душi й становиська. Заложити собi домiвство по душi, а вiдтак зачинитися.
— Перед ким? — запитав вiн.
— Перед цiкавими й грубостями.
— I чому? — спитав вiн знов.
— Нащо там публiки? Щоб профанувала? От така моя мрiя. Чудова хата для себе самого. Це моя мрiя. Не думаєш?
— Справдi. А ще до того мати в нiй свою матiр i сестру, так як я. Це ще краще. Тепер, коли ïï ще мiж нами немає, заходить до мене моя сестра й ми говоримо про рiзне. Про поважне, глибоке, своє й чуже i т. iн. А часом i про не!, i самi дрiбнi, нiжнi, незначнi речi, про котрi говоримо, i в них вона чи не все вплутується, нiби сама всовується без нашого вiдому.
I сказавши це, вiн умовк. А я, запаливши папiроску, по довгiй хвилi мовчання перебив тишину питанням:
— Що твоя сестра думає?
— Про що, Богдане?
— Про життя... i себе.
— Я мусив би багато дечого порушувати, чого не хотiв би нинi зробити, — вiдповiв вiн. — Зрештою, поговори колись з нею сам. Вона буде тепер частiше заходити в город, бо ïï колишня учениця, панна Iрина Марiян, кузинка моєï музи, як зву я ïï в себе, збирає ескiзи з зимових ландшафтiв i, на просьбу родичiв, вона супроводжує ïï.
I сказавши це, вiн не говорив бiльше, потонув думками, очевидно, чи не в задуму завтрашньоï своєï розправи, й завернув в околицю свого мешкання. Я подався мовчки за ним i собi потонув у думках. Пощо вiн менi сказав, що вона буде частiше в парку? Чи знав про антипатiï моєï матерi до неï? Чи сказав зумисне, щоб колишнiй поклонник зблизився наново до його сестри? Але... нi, нi, вiн цього не сказав, вiн — нi. В нього кожна думка чиста, пряма. А може, вiн i не знає про все, що мiж нами грало, i як ми розiйшлись? По недовгiм ходi, пiд час якого зупинились ми остаточно бесiдою про його працi, життя й будучину, знайшлись ми на вузькiй вулицi коло його хати. З усiх вiкон визирала темiнь i мовчання. Глибоке, тихе мовчання, що говорило про сон.
Стиснувши собi по щиростi руки, ми розiйшлись. Я — щоб увiйти в свою гарну теплу хату. Вiн — щоб, освiжившися, хоч ще з годинку бодай освiтити наново своє вiкно, поглибитись у працi.

Вiд часу до часу ми стрiчаємось. Раз у мiстi або знов у парку й минаємо мовчки попри себе. Ще анi разу не приходило до того, щоб могли ми заговорити до себе. Самоï ïï я ще не здибав. Все йде з ними, i так усi три становлять собi обопiльно якогось роду охорону. Вона поважна, майже надто поважна. Муза найменше цiкавить мене, хоча, щоправда, ïï очi, — це очi водяноï русалки, як поезiя ïх малює, отiненi чорними вiями, а сама з лиця циганка. Одначе хоча на перший погляд i найкраща — мене найменше займає. Чому не подобається йому учениця його сестри, та грацiозна Iрина Марiян? Повинна б йому, може, ближче стояти, як якась там циганка з зеленими очима й змiïними рухами. Дивуюсь, що якраз такiй мiмознiй вдачi, як його, не страшно вiд тоï дiвчини.
— Чи твоя муза не задирлива? — спитав я його якраз передучора, коли ми стрiнулись, мов по змовi, знов у парку й мiж iншим заговорили й про неï.
— Нi. Зрештою, хоча б i так, то зi мною нiколи не можна сперечатися.
I сказавши це, вiн поглянув на мене й усмiхнувся. В тiй хвилi пригадав менi так живо свою матiр, що я зрозумiв його. Про неï, як пригадав я собi, також говорено, що вона нiколи не вмiла сперечатись i гнiватись, а всi нерiвностi, якi приводила буденщина з собою, вигладжувала добротою й гармонiйною вдачею своєю. Вiн, очевидно, був ïï вдачi.
— Ти не говориш багато про неï, Несторе, але тим глибше мусить бути твоя любов до неï.
— Справдi, — вiдповiв вiн. — Вона та скрипка, на котрiй натягнули боги струни моєï душi, i вона виграє тепер пiсню моєï долi.
— Освiдчись ïй, щоб був певний ïï.
— Не можу тепер, — вiдповiв вiн i поглянув якимось довгим поглядом у далечiнь.
— Чому нi?
— Маю почуття, що я ще не дiйшов у дечiм з нею до кiнця i що мушу переждати. Зрештою, ïï родичi й не хочуть дати ïï замiж, поки не мине ïй двадцять рокiв. I ще роблять собi надiï на доцента I. П.
Я здвигнув плечима.
— Що ж. Ти гадаєш, що стоïш поза доцентом?
— Нi, Богдане. Хоча я й не хочу тим сказати, що вiн стоïть поза мною. його й .мiй завiд — це припадковi речi. Думаю, що вона сама повинна судити, i то осудити нас, передусiм почавши з внутрiшнього чоловiка. Це раз. А по-друге, крiм того, передi мною гора поважноï працi, мов тунель, через котрий мушу до неï добитись. Тому, i з деяких ще iнших причин, здержуюсь я з заявлениям своєï любовi й освiдченням. Але ви, Богдане... ви для мене загадка, — звернув нараз на iншу точку.
Я здвигнув плечима.
— Кожний має своє сонце, Несторе. Одному прокидається воно в нiч, другому остає свiтлом до кiнця його життя.
— А менi здається, Богдане, що ти дрожиш про свою особисту свободу... — сказав вiн. — Я однак уявляю собi, що якраз ти мусиш бути прегарною людиною, iменно коли виступаєш з себе в любовi й працi.
— Яз мужицького роду, — вiдповiв я сухо, — хоча по матерi я попiвського, Несторе. Дикун i культурний заразом. Меяi треба багато прощати. Я давав би своïй жiнцi багато до дiла... Тому не легко менi одружитись i, мабуть, уже так останусь. Зрештою, в мене мати... — i в тим урвавши, я замовк.
— Шкода, Богдане, — закинув вiн i, як я, вмовк. А по хвилi, мов ясновидець, додав: — Ти оженишся. Ти молодий! Я усмiхнувся з вiдтiнком гiркостi.
— Здається, в цьому ти помиляєшся, Несторе. Я був молодий, але саме тодi мусив я в собi свою молодiсть i зворушення, якi приводила вона з собою, задавлювати. Тепер ледве чи .мiг би я знов подiбно почувати. Хоча я не таю того, це вчинило б мене щасливим, i я анi на хвилину не соромився би того почуття.

Хата моя гарна, тиха, а все-таки, коли iнодi згадаю минувшiсть, збирає мене туга й бажання перенести щось з минувшостi в оцю теперiшню свою хату.
Кожним разом, як бачуся з Нестором, а це трапляється тепер чимраз частiше, я мов буджуся з якогось стану, в котрий я нiби засудив себе сам, а не маю сили з нього видобутися. Вчора зайшов я до театру купити собi бiлет на Гергарта Гауптмана Затоплений дзвiн i застав уже бiля каси чималий гурт. Я, високорослий, i станувши поза перший гурток, — жду. Знаю, незадовго прийде черга й на мене. .Ждучи, чув я, як за хвилину прибiльшився позад мене новий гурток. Я оглянувся. За мною стиснулось кiлька молодих мужчин, пань i дiвчат, а мiж ними побачив я нараз несподiвано ïï. Вона також тут ждала.
Нашi очi стрiнулись i нiби в ту саму мить мов сховались у себе. Вона, змiшана, подалась вiдступити, нiби усунутись з моïх очей, але я замiсть того простягнув до неï (не вiдвертаючися навiть цiлком вiд каси) спокiйно руку й сказав:
— Позвольте, панi, я вам вiзьму бiлет. Як бачите, сьогоднi знов натиск. Змучитесь довгим стоянням.
I говорячи це, я держав усе ще простягнену руку до неï. Вона хвилину, як бачив я, вагалась, боролась, а остаточно витягнула з муфа3939 портмонетку. I на хвилину малу, мов дрiбна, дрижача з переполоху пташка, спочила ïï мала, в рукавичку одiта рука в моïй правiй.
— Прошу ложу, як можливо, з лiвоï сторони, — промовили ïï уста. I сказавши це, вона при тих словах знов сховала очi. Я вiдвернувся вiд неï до каси.
По кiлькох хвилинах я стояв коло неï й передавав бiлет.
— Це не для мене, — мов оправдувалась, неначеб ми щойно вчора розiйшлись, i мiж нами не було забуття й розлуки, чи не навiки.
— Нiчого, — сказав я, усмiхаючись, а в душi радуючись глибоким рум'янцем, що покрив так нагло ïï лице, це, як бачив я тепер зблизька, майже нiчим не змiнене лице.
— Дякую, — сказала вона, засуваючи спiшно в свiй зарукавник бiлет, i вклоняючись менi, повна поваги, обернулася до вiдходу.
Я прилучився до неï.
— Не так, панно Маню! — задержав я ïï, зсуваючи без вагання ïï малу руку лагiдно з клямки тяжких скляних входових дверей. — Так я не хочу з вами розiйтись. Чи за свою ввiчливiсть не заслужив я вiд вас бiльше, крiм одного слова подяки? — спитав я.
Вона поглянула на мене дивними своïми молодими очима, й ïï уста мов не могли розтулитись на слово.
— Як там, панно Маню? — налягав я, схиляючись над нею. — Чи колишнiй знайомий ваш Богдан Олесь затерся цiлком у пам'ятi Манi Обринськоï?
Вона дивилась хвилину безпомiчними очима на мене, а врештi обiзвалася:
— Ви жартуєте, ласкавий пане. Маня Обринська Богдана Олеся не забула, але настiльки в життєвiй школi вирозумiла, щоб знати доволi, що не все з минувшини переноситься й на будуче! — I кланяючися поважно, отворила з напруженням тяжкi склянi входовi дверi, котрi в тiй же самiй хвилi, вириваючись з ïï рук, зачинились назад, вимагаючи бiльшоï сиди, як ïï. Я, отворивши ïх без слова, придержав ïх за нею так довго, поки не вийшла. Надворi бачив я, що на неï ждав екiпаж, очевидно панства Марiянiв, i в нiм сидiла ïï колишня учениця з матiр'ю й вижидала ïï.
Отже, все ще та сама. Трохи, як здається, притомлена життям, освiдомлена бiльше буденщиною, але зрештою чи не все та сама.
Вона не переносить минувшiсть у будуче! сказала. Значить, я — вже не той для неï тепер, що колись. Га, очевидно! Прецiнь лиш що не сказала, iнтонацiєю голосу не сказала:
Ви, пане Олесь, не могли в нiчiм змiнитись, ваша мати також — нi. До того ви вищий урядовець, а я Маня Обринська, i пiшла.
Маня Обринська!
Я понизився. Вiдчуваю ясно й виразно, що глупо понизився. Хоч би на хвилину вiдчула вона, що зробила менi собою прикрiсть, хоч би на хвилину! Але де! Одначе я ще ïï десь колись на хвилину подиблю. Ще колись я дiткнусь, захоплю ту душу, що мов за залiзнi дверi зачинилася, — i не дбає. Ще колись вони вiдчиняться.

Май — весна.
Мати вибирається чи не на цiле лiто в давню батькiвщину, в гори в К., щоб освiжитись свiжим повiтрям, поглянути власними очима знов на батьковий грiб i зайнятись на час газдiвством в давнiй хатi. Тiтка, що там живе вiд нашого вiд'ïзду, виïжджає на довше до своєï замужньоï доньки, а я правдоподiбно прилучусь також до матерi. Довго я там не видержу. Але бодай на шiсть тижнiв треба буде виïхати. Вiдiтхну в гiрськiм повiтрi, понаписую дещо, а вiдтак назад до своєï тутешньоï хати або над море.

(Пiзнiше).
Нинi бачивсь я з Нестором.
Вiн iшов удвiйцi з сестрою. Господи, якi вони схожi з собою! Хiба тiльки що вiн ростом високий, а вона трохи нижча. Але очi, тi ïх очi й уста — то аж чудно. Вона поступила до книгарнi, а вiн, оглядаючи в виставi в вiкнi книжки, ждав на неï. Мене вела дорога попри них, i я приступив до нього.
— Що там, Несторе? Все ще працюєш так iнтенсивно?
Вiн вiдсмiхнувся.
— Все ще, — сказав. — Але цього року ïду в К.
— Чи справдi? — спитав я, здивований.
— Так.
— Сам?..
— Власне, — вiдповiв розсiяно, — Оксана забирає матiр до себе, на село, а ми обоє ïдемо в К.
— Хто обоє?
— Ну, я й Маня.
— А, так... то й добре, — вiдповiв я. — А твоя морськоока? — докинув я, подаючи йому руку на прощання, бо менi було квапно додому.
— Морськоока буде також лiтом там! Тепер я усмiхнувся.
— Тому цього року вiдпустка? — спитав я й покивав жартiвливо пальцем. — А iспит?
— О, я там буду дальше студiювати, зрештою що , маю робити! Маня запрошена ïхати туди з панством Марiянами, а що волiла б, щоб ми мали там окрему квартиру, то порадившись, ми замовили собi двi кiмнати в панi Мiллер.
— Панi Мiлiлер?... — спитав я й почав пригадувати, хто б це був.
Позабував потрохи давнiх знайомих з колишньоï батькiвщини.
— Так. Удовицi по лiкаревi, що, як писала до матерi одного разу, закупила дiм, званий лiсничiвкою, де свого часу мешкали завiдателi лiсiв, i винаймала часом також лiтникам4040...
Я знав уже.
Це була освiчена жiнка, нiмкеня, що, повдовiвши й бездiтна, мала свого часу конвiкт4141 i вчила французькоï мови та гри на фортеп'янi. Справдi, вона закупила перед кiлькома роками дiм, поставлений на сусiднiй вулицi вiд колишнього помешкання Обринських. А що кругом себе i в городi мав бiльше величезних смерек, як дерев овочевих, i через кiлька рокiв замешкували його завiдателi лiсiв, дiсталась йому остаточно назва лiоничiвка.
— Там ми будемо мешкати, Богдане.
— Там добре, — вiдповiв я. — Вправдi, кiмнати низенькi, старосвiтськi, провiнцiональнi..., стелi дерев'янi аж почорнiли, але в цiлостi оселя поетична. Нiмкеня знала, що мiж соснами прокинеться вола колись для лiтникiв в iдилiю. До того насаджує стiльки цвiтiв, що хоч купайся в них. Там, дiйсно, дуже мило, Несторе.
— А ти, Богдане?
— Може, здиблемось там, — вiдповiв я й стиснув його руку. В тiй хвилi вийшла Маня iз склепу4242, я вклонився легко i, прикликавши над'ïжджаючого фiакра4343, сiв i вiд'ïхав.

(Пiзнiше).
Моя тета в К., що замешкує там наш дiм, як споминав я вже, виïжджає на кiлька мiсяцiв, а мати обiймає за той час газдiвство, котре, щоправда, цiлком дрiбне в тети, але все настiльки займаюче4444, що дасть матерi нагоду зайнятися i на свiжiм гiрськiм повiтрi скрiпитися. Вона ïде вперед, щоб, як впевняла мене, урядити й приладити все до мого приïзду, а пiзнiше, коли позволить менi вже на це час — поïду й я.
Вчора говорили ми стiльки з матiр'ю про цей вiд'ïзд, про наш будучий побут у давнiй нашiй оселi, де я перебув своï найкращi лiта, що мати, розохотившись, постановила навiть о тиждень скорiше вiдси виïжджати.
— Я б хотiла мати доволi часу перед твоïм приïздом, — впевняла мене раз по раз, — щоб ти, сину, в'ïхав у ту свою хату, якомога найкраще впорядковану, бо ж хто знає, як там застану.
Я всмiхнувся.
— Лиш ви, мамо, там уже не надто трудiться, а про свiй ревматизм у ногах пам'ятайте, — докинув я. — А якщо не буде все виготовлено, поки я приïду, тим не журiться. Менi найважнiше те, щоб ви перебували якнайбiльше на свiжому гiрському повiтрi й себе якнайкраще почували. Тодi попри вас i менi буде добре.
Дора, кузинка моя, що мешкала тут замужем, яка саме на той час надiйшла, усмiхнулась на тi слова й обiзвалася:
— Богдан, тето, говорить, мов нiчого для себе не вимагає. Це вже знак, що йому найвища пора одружитися. Вже зможе себе перемагати в потребi й проти жiнки. Оженiть його раз, тето!
— Менi ще недостає одного рангу, тож я мушу з одруженням ще ждати, — одiзвався я замiсть матерi з уданою повагою.
— Фi, який пан! — кликнула Дора, не взявши моïх слiв за жарт. — У такому разi я не знаю, для чого ти вже вiдтепер так коштовне уряджуєшся. Сам один з матiр'ю... i така препиха!
— Цить, Доро! — вспокоював я ïï. — Ти не знаєш, як то буває, коли з Iвана пан зробиться?
— Богдане! — майже скрикнула вона. А мати глянула на мене холодним, докiрливим поглядом.
— Що ж, Доро, не знаєш? — повторив я своє питання.
— Ти все так злобно шуткуєш, — вiдповiла вона. — Знаєш добре, що материне походження затерло вже давно слiди походження твого батька.
— Так, так, Доро! — докинула мати докiрливо. — Вiн усе, де може, дає менi вiдчути, що моя родина й становисько моïх предкiв, особливо — мого батька-владики, не має в його поняттi жодноï вартостi. Я вже до того звикла.
— Це нi, мамо! — боронився я. — Це безперечно, що нi. Одначе щоб я вже на те стiльки покладав, щоб це мало на мене i в деяких моïх вчинках, дотичне моïх iнтимнiших бажань, вплив, то нi. I я вже волiю ïх хоч би й зiгнорувати та держатись мужицького грунту, котрий, попри свiй консерватизм, щонайменше є здоровий. Мужик, Доро, — звернувсь я до своєï тiточноï сестри, — також любується в гарних коверцях i т. iн., взагалi у всьому, що насамперед приковує очi до себе. Отже, я також.
— Ти глузуєш з нас, будучи на тому пунктi чим-то зражений нами чи ким iншим, я не знаю, — вiдповiла вона. — Але щиро питаю, Богдане, пощо справляти такi гарнi й навiть дорогi речi в твоïй хатi, коли не маєш замiру оженитись з убогою.
— Чи я це казав, Доро? — спитав я, усмiхаючися в тiй хвилi насилу.
— Казати просто ти не казав. Ти, взагалi, для мене загадка. Але ж прецiнь гарною й багатою вiрменочкою займаєшся. А вона, як вiдомо, посаг одержить неабиякий.
— В такому разi задержить його для своєï особи, — вiдповiв я з притиском. — Я, певно, поки з своєï власноï працi буду мати дохiд, ïï гроша пальцем не дiткнуся. На те вже спустися. Це справдi не по-мужицьки, а виключно моє.
— Це також хороблива пайка його поглядiв, — звернулася мати до Дори, — що певно рiвного собi не найде. Брати посаг за жiнкою i не дотикатись його пальцем.
— А так, мамо. Я хочу, щоб жiнка моя була виключно моя, щоб я ïй всього достарчав, усiм обдавав, а за це мав у нiй вiрну й щиру подругу, котра б за те (я вважаю, що й вона мене в даному разi любить) нагороджувала мене своєю добротою, любов'ю, чеснотою i т. iн.
— Пiдданiстю... — докiнчила, розсмiявшися, Дора.
— Так, Доро. Упокорення жiнки в любовi перед мужем не має нiчого понижаючого в собi. Це бодай ти, що вийшла за свого чоловiка з любовi, повинна також знати. Чи, може, жалуєш твого кроку?
Вона змiшалася.
— Ти поет, Богдане! — вiдповiла, поминаючи моï послiднi слова. — Але вертаючи до попередньоï теми, що ж буде з ïï посагом?
— Нехай собi з ним робить, що хоче. Чи я мушу його зараз забирати?
Дора викривила уста.
— Мужик з аристократичними поглядами й вимогами, Богдане! — обiзвалася. — Ми це знаємо.
— Поглядами... може, Доро, але вимогами певно що нi. Хiба що до деяких речей. Я скорше культурний мужик, Доро, що хоче в своïй хатi мати лиш добрi лiтературнi твори, по стiнах гарнi картини, дуже гарнi килими... добрий iнструмент. A propos4545... — звернувся я до матерi, — я забув вам про свою найновiшу аристократичну забаганку сказати. Я хочу собi фортеп'ян справити. Розумiється, добрий.
Мати видивилася на мене переляканими очима, мов побоювалась, чи в моïй головi не помiщалось що, мiж тим коли Дора (ще завше гарна й моторна) розсмiялася вголос.
— Чи не виходить на моє, тето? — кликнула. — Уважайте. Богдан пiде колись нiби до уряду, а верне вiдти з жiнкою. Вiн мусить тут уже десь когось мати й лиш не хоче зрадитись, щоб ми йому не бороздили. Не так, Богдане?
— Нi, — сказав я поважно, але вiдчув саме в тiй хвилi, що гаряча краска запалилась на моïм лицi геть аж пiд чоло, а враз з тим у моïй душi нiби виринула й тут же зникла Маня Обринська.
— Отже, музикальна, тето, — звернулася до матерi.
— Справдi музикальна, Доро, — вiдповiв я на ïï жарт цiлком спокiйно.
— А може, хочеш у себе лише музикальнi вечори устроювати? — домагалася цiкава жiнка.
— I те могло б бути. В мене є мати... Отже, найлiпша гарантiя, що я жоднiй не освiдчусь. А щодо музикальних вечорiв, то це, справдi, добра гадка, котру ти менi пiддаєш. Я над тим подумаю. Ти, розумiється, будеш перша, котру як слухачку запрошу. Вже хоч би i з вдячностi, що пiддала менi таку чудову думку. А про добрих музикiв я постараюся.
— А дивись, не запроси лиш у твоïй великiй гуманностi й яку вчительку.
— Щодо вибору, то спустися на мене, — вiдповiв я. — Право запрошування задержую собi. Зрештою, що ти маєш проти вчительок? — спитав я поважно.
— Нiчого. Хiба тiльки, що вони нецiкавi, Богдане, повторяються. На них, крiм трохи вивченого патрiотизму, нема нiчого.
— Не досить тобi панськi, хочеш сказати? — спитав я з легкою iронiєю.
— Як хочеш, то й це, — вiдповiла вона просто.
— Чи ти гадаєш, що твоя донька, тим що набирає гiмназiальних студiй, стане вище як на рiвнi нашоï пересiчноï доброï вчительки, наколи, крiм шкiльноï науки, не буде й сама над собою працювати? — спитав я.
— Так, Богдане.
— Дай боже, Доро. Лиш менi здається, що ти любиш багато дечого, що робиш, робити ради моди.Тобi здається, що твоя донька вийде скорше замiж, подобається бiльше, як стане по укiнченню гiмназiальних студiй ходити з лентою на грудях. Я вже знаю декiлька таких. Хто не трактує науки поважно, не має ясноï мети перед собою, нехай краще не доторкається ïï. Я знаю деяких учительок, якi, мимо того що не кiнчили гiмназiï, а були охочi до науки, дуже гарну здобули освiту на власну руку й стали для суспiльностi правдивими перлинами. Мiж тим знав знов деяких дiвчат, що ходять по викладах, мало що виносять звiдти, та зате тим бiльше кокетують i галасують з молодими людьми в академiï, як у своïх помешканнях. Розумiється, що є я винятки, котрi дiйсно треба шанувати.
— Ти, Богдане, як бачу, своï погляди в тому напрямi дуже змiнив. Колись був ти iншоï думки, — закинула вона не без злоби.
— Колись думав я так само, як i тепер. Але я тебе не розумiю. Що хочеш твоïми словами заявити? — спитав я.
— А ось що: як твоïм iдеалом була свого часу Маня Обринська, що позувала, коли не помиляюся, на якусь будучу вчену й емансипантку, ти тодi на студiюючих жiнок iнакше задивлявся.
— Я, Доро? Я? — спитав я з нетаєним зчудуванням.
— Так, Богдане, ти! Тодi була вона, емансипантка, страх мудра, поступова й бог знає що. А тепер i не згадаєш ïï нiколи.
Хвилину я помовчав, бо вiдчув, як по раз другий вдарила палаюча краска в моє лице. А вiдтак вiдповiв:
— Ти помиляєшся, Доро. Бажань i спремлiнь панни Обринськоï в тому напрямi (хоч були вони в неï дуже щирi й поважнi) я нiколи анi найменше не подiляв. Навпаки, коли ми сходили на ту тему в дискусiï, то боролись гiрше, чим би хто сподiвався. Одначе остаточно менi навiть жаль було ïï, коли я чув, що з смертю ïï батька розбились усi ïï мрiï, i вона пiшла iншим шляхом. Хоча, — додав я, — коли б я був ïï мрiï на той час i подiляв, то з нею малася рiч iнакше. Вона була дiвчина на свiй вiк розумове незвичайно розвинена, повна iмпульсiв i жадоби до науки й дiла — i, як сама знаєш, донька незаможних родичiв вiдносилась до своєï будучини поважно, ïï, може, й шкода, що мусила покинути своï постанови, розстатися з своïми мрiями. Такi, як вона, доходять до мети, хоч би й з пожертвуванням самих себе. Але й дуже велика часть наших дiвчат робить спорт iз студiй.
— Слава богу, що хоч одна тiшиться признанням, що ïï розмах до науки й працi був правдивий. Бо, як бачу, ти загалом ворог самостiйних жiнок, — сказала.
— Ворог, Доро? Нi, щонайменше. Я лиш засуджую тих, що, забравшися до студiй, не трактують ïх поважно, а осягнувши остаточно яке-таке становисько, по упливi деякого часу нарiкають на нього.
— Може, деякi й нарiкають, Богдане; кожний завiд чи там фах має своï добрi й прикрi сторони, а винятки бувають усюди.
— Безперечно, — вiдповiв я спокiйно.
— Хто знає, чи й панна Обринська не дiйшла б до того результату помимо всього таланту i здiбностей.
— Хто знає, хоч я сумнiваюсь. Обринськi люди поважнi, витривалi i не легко вiдступають вiд своïх постанов i цiлей.
— Але зате тепер, Богдане, — обiзвалася зачiпливе Дора, — твiй колишнiй iдеал дуже попустив з свого колишнього розмаху науки й вищостей. Чую, i це чула я з достовiрного джерела, що вона в домi панства М. займає кiлька позицiй, дарма що колись були в неï справдi пориви шляхетнiшого характеру. Але, щоправда, не ломиться.
— В тiм є щось героïчне, коли хтось не ломиться й буває сильнiший вiд своєï долi, — вiдповiв я й не питав нiчого. Замiсть того поглянув мовчки на матiр, у котроï очi були в тiй хвилi з цiкавостi аж поширенi. Дора, завваживши це, звернулася до неï й говорила далi:
— Вона в домi панства Марiянiв, тето, товаришка чи радше гувернантка панни Iрини; вiд часу до часу ключницею, в потребi доглядає й хорих, а часом, здається, не буде й без того, щоб не виручила й кухарку, як та надто обтяжена працею. Чую, добродiй Марiян мав раз казати, що йому з нiчиïх рук не смакує так чай, як з рук панни Обринськоï!
— Тим лiпше! — обiзвався я майже проти волi з радiсним вдоволенням.
— Тим лiпше, Богдане? — зчудувалася Дора моïм словам, а вiдтак додала: — Я признаюсь, Богдане, що хоч уже надто симпатична не була менi нiколи та твоя полись виiдеалiзована Маня, але щоб я аж радувалася тим, що хтось з п'єдесталу своïх високих мрiй зiйшов на звичайне Madchen fur alles4646... то не скажу.
— Не так високих, Доро, як бiлих, — поправив я ïï спокiйно.
— Все одно, Богдане, але менi ïï жаль.
— А менi — нi, Доро. Хоч я там з нею бiльше не сходжусь I ïï тепер не знаю, себто що з неï виробилося, але менi дає ïï давнiша iстота запоруку, що низько вона нiколи з свого п'єдесталу не впаде. Зрештою, потiшся. Оскiльки менi вiдомо, панна Обринська перебуває вже давно в домi своєï матерi i хоч i задержується iнодi у панства Марiянiв, то виключно в характерi довголiтньоï приятельки самоï панi Марiян i виховавчинi ïï однiськоï дитини. До того панна Обринська подає лекцiï музики в кращих домах, то ледве чи ставало б ïй часу брати на себе обов'язки, як ти кажеш, ключницi й кухарки.
— Вiдки тобi це все вiдомо? — спитала Дора. — Чи не вiд неï самоï?
— Вiд ïï брата Нестора, з котрим частiше бачуся i котрий навiть не допустив би, щоб його сестра, що ïï обожає чи не бiльше, як матiр, брала на себе обов'язки ключницi й кухарки. Чи видається вона тобi такою?
Дора закопилила спiдню губу й вiдповiла сухо:
— Не знаю На свiй вiк вона держиться доволi гарно.
— Такi тонкокостi жiнки не старiються нiколи, — обiзвалась мати тоном, що мов камiнь упав мiж нашу оживлену розмову. — Зрештою, що вона нас обходить, Доро, як i чим займається — додала, наче побоювалася, що вже сам спомин про ту дiвчину може на мене по-давньому вплинути. — Я здибала ïï кiлька разiв, як переïжджала з панею Марiян, i коли минали мене, вона якраз у тiй хвилi добачила щось дуже цiкаве на противнiй сторонi. Вона мене мало що обходить.
— Не турбуйтеся тим, мамо! — обiзвався я. — Хто знає, що це було, що спонукало ïï поглянути саме тодi в противну сторону. Зрештою... — додав я, усмiхаючись, — може, стрiнетеся ще й не один раз вiдтепер, i вона ще вклониться вам, мамо, направить свою похибку Цього лiта буде вона з своïм братом Нестором i панством Марiянами також у горах в К., а може, навiть знов i нашою сусiдкою, як давнiми роками ïï родичi.
— Нехай собi мешкає коло мене, хто хоче, — вiдказала мати роздразнено. — Я, певно, не буду тою, що нав'яже давнi знайомостi, котрi могли б принести менi щонайменше втрату часу. Нас дуже мало що в'яже... одробина минувшостi, деякi дрiбницi, а бiльше нiчого. Я тобi навiть наперед заявляю, що будучи там, не буду прилучатися до жодного товариства, нехай би собi там були й самi графинi. Я ïду на свiже повiтря, газдую собi, як у себе дома, не звертаю на нiкого уваги, а далi не обходить мене нiчого.
— Це вам не поведеться так цiлком гладко, як уявляєте собi, тiточко, — обiзвалась, лагiдно вспокоюючи, Дора. — Хто має такого сина, як ви, i до того й нежонатого, мусить заздалегiдь помиритись з тим, що його особу будуть, хоч би що, втягати в товариства. I не лиш його, але й вас, розумiється в вашому вiковi вiдповiднi товариства. На те спустiться.
— Мати лиш жартує, Доро, i в тiй хвилi роздразнена, — вмiшався я, усмiхаючись. — Але вона добра й, певно, так не поступить, як говорить; а хоч би, то я єсьм далеко вiд того, щоб силувати ïï до чогось, що було б ïй з душi противне.
Мати не вiдказала нiчого, а Дора обiзвалася:
— Ти, Богдане, будучи там, гляди, — i покивала до мене пальцем, забираючися до вiдходу. — Панна Марiян, а що бiльше ïï кузинка панна Наталя Ливенко, гарнi, молодi й маючi дiвчата, а ти не такий ще, якого з себе насилу вдаєш. Ми мужчин знаємо...

(Знов пiзнiше).
Моя мати вже вiд'ïхала, а тиждень пiзнiше одержав я вiд неï ось якого листа:
Я вже мiж нашими горами вдома, — писала, — iнакше не можу висловитися. Вiдколи побачила себе знов у своïх давнiх стiнах, побачилася в своïм городi й цвiтнику, поплакала й помолилася над могилою нашого батька, я нiби подужала. Але поки розпишуся ширше про своє тутешнє буття й газдiвство, мушу тобi найсамперед описати свою подорож. Як знаєш, виïжджало тоï днини, що й я, багато люду, i це було добре, що ти мене вiдпровадив до двiрця й ждав, поки я не всiла в поïзд, ïхала я, як ïхала (жидiвок було повно, ïхали до Дорноï-Ватри — я не повинна була ïхати в п'ятницю). I менi не конче

Страницы

Подякувати Помилка?

Дочати пiзнiше / подiлитися

Зараз читають у роздiлi

Читають online