Iван Пiльгук. Дуби шумлять
страница №7
... Можна було спостерегти, що тепер побратими набагато змiнилися у своїйповедiнцi й розмовах. Панас Якович читав у їхнiх обличчях серйозну
задумливiсть, витримку. Чулися голоси:
- Робочий люд не поставлять на колiна!
- Звiсно, якщо ми клас, то значить сила...
- Капiталiсти й помiщики заодно проти робiтникiв i селянської бiдноти!
- Дiждемося, що й пани губитимуть штани.
- Єднатися треба.
- Взялися за дiло, будемо стояти смiло.
Панас Якович вiдчув, як росте нова сила, нова робiтнича свiдомiсть.
- Товариство! - почав вiн тиху, лагiдну розмову. - Не перший раз я
виступаю перед вами. Багато цiкавого розповiв вам агiтатор, а про те, що
робиться зараз на селах скривавленої Полтавщини, ви самi знаєте. Я хочу
повiдомити, що в Полтавi вже понад два роки живе письменник Володимир
Короленко... Гласнi мiської управи порушили питання про привiтання в
нашому мiстi письменника, який вiдбував багато рокiв заслання. Голова
управи Трегубов звернувся за дозволом до губернатора, а той заборонив
вiтати крамольного. Є така думка, щоб послати когось з робiтникiв до
Володимира Галактiоновича.
- Якщо чоловiк стоїть за правду, то треба...
- Пошлiмо! - загомонiли робiтники.
- Чесному хай буде честь.
Обрали Гната i ще одного лiтнього сивовусого залiзничника.
Розходилися поодинцi. Панаса Яковича Гнат провiв аж на гору, до собору.
Тут ще стояли, розмовляли. Мирний повiдомив, що, нарештi, має бути
здiйснене вiдкриття в Полтавi пам'ятника Котляревському.
- Шкода тiльки, що не на цiй горi буде красуватися пам'ятник, а на
Протопопiвськiй вулицi.
- Повiдомте, коли буде вiдкриття. Нашi прийдуть на свято.
Вже добре стемнiло, коли прощалися земляки. Далеко на пiвднi спалахнула
розшаленiла пожежа.
- Добре горить, - урочисто мовив Гнат.
- Хай горить, - задумливо вiдповiв Панас Якович, читаючи в тiй загравi
щось нове, тривожне.
Видно було, як виривалися iскри, проймали темiнь, братаючись з тихими
зорями збентеженої ночi.
Незабаром зацокотiли по вулицi копитами сотнi коней. Верхiвцi мчали на
пiвдень, їх супроводжувало тужливе виття собак та розпачливий галас
сполоханого гайвороння.
На запрошення групи лiтераторiв узяти участь у збiрнику "На вiчну
пам'ять Котляревському" Мирний вирiшив подати свiй переклад кiлькох пiсень
про Гайавату Лонгфелло. Знаючи, що Короленко володiє англiйською мовою та
сподiваючись вiд нього поради, вiн завiтав до Володимира Галактiоновича на
Малосадову вулицю разом з Василенком.
Короленко прийняв гостей у свiтлiй, просторiй вiтальнi, заставленiй
книжковими шафами. Панас Якович подарував йому збiрку своїх творiв з
написом: "Славному писателю земли русской, Владимиру Галактионовичу
Короленко, в знак искренней благодарности и глубокого уважения. Полтава.
1903 года".
Зворушений подарунком, Володимир Галактiонович дiстав iз шафи свою
повiсть "Без языка" i написав на нiй:
"Панасу Мирному от искреннего доброжелателя. В. Короленко. 1903 г.
Полтава".
- Як справа з вiдкриттям пам'ятника Котляревському? - звернувся вiн до
Василенка.
- Дозволено... Але не все гаразд.
- Знову перешкоди?
- Сам шеф жандармiв Плеве розглядав проект. Викреслив головний напис,
запроектований на пам'ятнику:
"Рiдний край своєму першому поетовi Iвановi Котляревському". Написи з
"Наталки Полтавки" та шевченкiвського послання "На вiчну пам'ять
Котляревському" залишив, при умовi, щоб у них було "сохранено общерусское
правописание".
- Дивно! - обурено вигукнув Короленко.
- Це ще не все. Мiнiстр внутрiшнiх справ наказав полтавському
губернатору не дозволяти виступiв i привiтань пiд час вiдкриття мовою
народу, що його прославив Котляревський. А князь Урусов виїхав за кордон,
доручивши вiце-губернатору Фонвiзiну та єпискому Iларiону виконувати
вказiвки Плеве.
- Без князя Урусова теж може вiдбутися свято. Але вiдкривати пам'ятник
пiд безпосереднiм контролем шефа жандармiв - це ганьба свiтового значення.
Треба протестувати. Кричати на повний голос! Заборонити рiдною мовою
прославляти iм'я свого народного поета?! - Короленко схвильовано звiвся,
почав ходити. - Це можливе лише в державi, де все пiдпорядковане законам
гноблення, де вiд обраного за лакейську убогодухiсть академiка до
чиновничка найнижчого рангу прославляється тиранiя й недоумство. -
Зупинився, тоскно дивлячись у вiкно на кобищанськi краєвиди з обвiтреними
хижами та кособокими курятниками. - Все, все може витримати i терпiти цей
багатострадний народ, iсторична доля якого так i проситься на оспiвування
в героїчних поемах i романах. Мене хвилюють українськi народнi думи. Їхнi
невiльницькi мотиви викарбуванi й у характерi людей.
- Цi мотиви, - обiзвався Мирний, - рiднять нашу поезiю з пiснями iнших
поневолених народiв. Я так уявляю й пiснi Лонгфелло...
- Так... Коли я був у Америцi, мене вразила популярнiсть пiсень
Лонгфелло, в яких заплямовується американське рабство. Капiталiстам
байдуже до духовного життя пiвнiчноамериканських iндiанцiв.
- Здається, найкраще розповiв про це життя Лонгфелло в "Пiснi про
Гайавату"? - запитав Панас Якович.
- Безперечно... Твiр пройнято загальнолюдським гуманiзмом.
- Хотiлося б зберегти цей дух гуманiзму i в українському перекладi, -
Панас Якович розгорнув теку i поклав на стiл рукопис.
Короленко почав читати.
Далi дiстав англiйський текст, звiряв з українським перекладом.
- Чудово, Панасе Яковичу! Лише окремi слова треба, на мiй погляд,
замiнити, щоб вiдповiдали оригiналовi.
- За поради спасибi...
- Де ви маєте друкувати переклад?
- У збiрнику, присвяченому пам'ятi Котляревського.
- Кращого нiчого й вигадати не можна! Iменно в збiрнику пам'ятi
українського нацiонального поета. Хай звучить свiтовий перегук великих
гуманiстiв! Прошу залишити рукопис. Я гаразд його перегляну. Велике дiло
ви робите...
- Не вперше ми, наступники Котляревського, простягаємо через океан руку
братерства поневоленим народам. Нещодавно Борис Грiнченко в поемi
"Матильда Аграманте" прославив героїчну дочку кубинського народу, що
вiддала своє життя в боротьбi проти колонiзаторiв.
- Приклад гiдний уваги iсторикiв, - Володимир Галактiонович, труснувши
своєю буйною шевелюрою, на мить замислився. - Ваше вiдвiдування принесло
менi багато приємностi. Хочеться разом з вами подiляти хвилювання, що
тривожать усiх нас. Отже, про час вiкриття пам'ятника Котляревському
сповiстiть мене. Вiзьму участь у святi.
- Наше завдання полягає в тому, щоб вiдкриття пам'ятника вилилось у
всенародне свято. Не можна погодитися з деякими особами, що радi були б
перетворити цю знаменну подiю в урядовий акт благодiйства, подiбного на
те, коли ситi кидають iз свого столу крихти голодним, а самi злорадно
потiшаються.
- Ваша правда... Так було, так є...
- Але так не повинно бути... Святкування, на мiй погляд, покаже нам
непримиреннiсть двох таборiв у суспiльствi i серед лiтераторiв також.
- Я приєднуюсь до того табору, в якому будете ви, Панасе Яковичу, -
по-приятельськи потисли один одному руки.
У повенi подiй "i день iде, i нiч iде", i човен вистражданих мрiй
гойдає люта хвиля, а вiн пливе до берегiв осяяних надай...
З наближенням свята вiдкриття пам'ятника Котляревському Панас Якович
розсилав листи своїм друзям i знайомим, запрошував прибути в Полтаву 30
серпня 1903 року. До Заньковецької вiн писав:
"Ясна Зоре нашого кону,
Славетна панi-добродiйко,
Марiє Костянтинiвно!
Городяни запрошують Вас прийняти участь у виставi "Наталки Полтавки"
пiд час святкування постанови пам'ятника нашому славетному письменниковi
Котляревському. До їх запросин ударяюсь i вiд себе до Вас, наша ясна Зоре,
з низьким уклоном: допоможiть нам вiдбути наше святкування, як воно
годиться задля такого значного для усього краю свята. Ми певнi, що Ваша
завжди прихильна до слави рiдного краю душа не обдiле нас своєю ласкою, а
Ваше чуле серце не обмине теплою прихильнiстю до нашого благання i жаги -
бачити рядом з такими талановитими виставниками "Наталки Полтавки", як
Кропивницький, Саксаганський, Садовський i Затиркевичка, i Вас, наша ясна
Зоре! Кропивницький i брати Тобiлевичi з великою охотою згодилися на нашi
запросини, а славетний наш музика - Микола Вiталiйович Лисенко пообiцяв
прибути i виставити разом з "Наталкою Полтавкою" написану ним задля такого
значного свята Кантату на вiчну пам'ять Котляревському...
Жiнка моя гаряче обiйма Вас i запрошує до своєї власної хати, що хоч i
далеченько вiд города (на 3-й Кобищанськiй вулицi), зате серед саду
зеленого, на пiдгiр'ї пишному примостилася i рада-радiсiнька прикрити Вас
i вiд спеки сонячної, i вiд гаму та кiптяви городянської. Приїздiть, будь
ласка!
До Вас усiм серцем i душею прихильний П. Рудченко"
Дав прочитати лист Олександрi Михайлiвнi.
- Дуже добре, - зауважила вона. - Але чому твiй лист звучить не тiльки
нотами запрошення, а й благанням прибути до Полтави нашiй милiй подрузi?
- Бо менi вiдомi деякi обставини дiяльностi Заньковецької. Прикрi
недомовленостi виникають у неї з Миколою Садовським. Може статися так, що
цього разу доведеться слухати Наталку у виконаннi не Заньковецької, а
Лiницької.
- Приєднуюсь до твого, Панасе, листа, бо дуже хочу бачити Марiю
Костянтинiвну в нашому домi, - неспокiй бринiв у словах Олександри
Михайлiвни.
- Крiм усього, менi необхiдно зустрiти Марiю Костянтинiвну в творчих
справах. Адже вона добре змогла мотивувати розв'язку драми "Лимерiвна". То
хотiв би порадитись про закiнчення роману "Повiя", який я пишу вже багато
рокiв. Марiя Костянтинiвна чуло розбирається в колiзiях жiночої душi.
- Це необхiдно? - споважнiло запитала Олександра Михайлiвна.
- Так... Її поради вагомi для психологiчних мотивацiй. Недарма сонячний
промiнь, торкаючись землi, розпорошується барвами веселки. Такими я уявляю
гру й товариське слово одержимої великим талантом акторки, їй дано силу
проникати в найпотаємнiшi куточки людської душi, особливо жiночої.
Готуванням до свята заповнювалось усе дозвiлля Панаса Яковича.
Розумiючи його iсторичну вагу, вiн збирався використати зустрiч для
узгодження i координацiї багатьох заходiв у культурному життi. Раз у раз
надходили звiдомлення про намiри багатьох дiячiв прибути до Полтави. Все
це мало вилитися в демонстрацiю i згуртування розпорошених демократичних
сил української iнтелiгенцiї, що несла просвiток народним масам.
Напередоднi свята пожвавився рух у мiстi. Прибув переповнений
пасажирами київський поїзд. Ще ранiше приїхали гостi з Галичини та
Буковини. На квартирi повiреного Миколи Андрiйовича Дмитрiєва вiдбувалася
нарада членiв комiсiї по улаштуванню свята. В нiй взяли участь прибулi
представники з iнших мiст.
Панас Якович приховував своє хвилювання. Але збентеженiсть його гостi
читали у виразi проникливих очей, прикритих синяво-прозорими окулярами.
Рухливий, енергiйний Борис Грiнченко, що прибув з Києва, гаряче
говорив:
- Ми повиннi протестувати проти заборони рiдної мови. Протестувати!
Всiма засобами протестувати!
- Але як? - запитував Микола Андрiйович.
- Можна не пiти на офiцiйну частину. А згодом з'явитися з вiнками i
влаштувати народне свято, - обiзвався Василенко.
- Нi! - знову гарячився Грiнченко. - Треба протестувати саме в ту мить,
коли голова зборiв заборонить комусь промовляти. Демонстративно маємо
скласти свiй протест!
Учасники наради завагалися.
- Я пiдтримую Бориса Дмитровича, - обiзвався Панас Якович. - На свято
прибудуть i нашi друзi, i тi, що намагаються надати всiй подiї
казенно-офiцiйного змiсту. Спостерiгаючи всi перипетiї в готуваннi до
свята, я зрозумiв, що тут вiдбувається зiткнення двох тенденцiй... Я б
сказав, зiткнення двох протилежних сил.
- Правильно, Панасе Яковичу! Нам треба бути передбачливими й рiшучими,
- вдумливо й сердечне заговорив Михайло Коцюбинський. - Наше, прибуле
сюди, чернiгiвське драматичне товариство настроєне радикально.
- А може, нам досягти б якоїсь згоди? - обiзвався представник "Нового
времени" Горленко. - Шкода, що тут нема посла вiденського парламенту
Романчука. Менi вiдомо, що вiн за згоду, за примирення обох тенденцiй.
Адже й Котляревський говорив: "Де згода в сiмействi..."
- Не про ту згоду йдеться в "Наталцi Полтавцi", - Коцюбинський,
посмiхнувшись, переглянувся з Панасом Яковичем.
- Отже, товариство, будемо рiшучими... Нас пiдтримає молодь! - вiв далi
Грiнченко. - На свято прибула й Леся Українка. Вона непримиренна. З нею
чернiгiвська приятелька Андрiєвська. До них прислухається радикально
настроєна молодь.
- Витримаємо iспит...
- Не вiддамо на поталу нашого Котляревського... У пiднесеному настрої
розходилися учасники наради... Ще зрання 30 серпня на вулицях купчилися
люди, насторожено походжали полiцаї. Мiщани збиралися до кладовищенської
церкви. Тут дряхлий єпископ Iларiон вiдправив панахиду. А тим часом бiля
могили Котляревського скупчилася сила-силенна люду.
Пiсля того служiння учасники молебства на чолi з єпископом рушили до
пам'ятника на Протопопiвськiй вулицi. Сюди прибув вiце-губернатор Фонвiзiн
з урядовими особами. Як тiльки Iларiон обiйшов з кропилом пам'ятник,
вiце-губернатор з головою управи Трегубовим взялися за бинду, щоб стягти
покривало з пам'ятника. У вiце-губернатора був такий
урочисто-самовпевнений вигляд, нiби вiн хотiв пiдкреслити, що недарма
якийсь iз його прадiдiв написав комедiю "Недоросль".
Покривало впало... Закрасувався бронзовий бюст поета, а на постаментi
горельєфи: троянцi-запорожцi на чолi з Енеєм човнами вiдпливають у мандри,
сцена з "Москаля-чарiвника", постать Наталки з вiдрами на коромислi i бiля
неї пан возний.
Запанувала урочиста тиша. Вiце-губернатор i голова управи стояли, нiби
переможцi, що виграли баталiю... Але такий урочистий спокiй тривав лише
кiлька хвилин. Делегати рiзних груп вiнками оточили пам'ятник. На
постамент зiйшов Борис Грiнченко i голосно зачитував напис на кожному
вiнку:
- Вiд письменникiв Києва: "Ти до нового всесвiтнього життя збудив рiдне
слово"... Вiд Українсько-руського наукового товариства у Львовi... Вiд
Одеського лiтературно-артистичного товариства: "Батьковi нової української
лiтератури, славетному автору "Наталки Полтавки"... Вiд львiвського
товариства "Просвiта": "Народному просвiтителевi"... Вiд академiчної
громади в Галичинi: "Будеш, батьку, панувати, поки живуть люди, поки сонце
з неба сяє, тебе не забудуть"... Вiд товариства українських дiвчат у
Львовi...
Покладення кожного вiнка супроводилося гучним "Слава!". Тисячнi голоси
лунали на вулицi. Нарештi всi вони злились у неугавне, урочисте й грiзне
"Сла-а-а-ва-а!".
Вiце-губернатор, єпископ, урядовi особи десь зникли. Перемогло народне
свято...
Почалось урочисте засiдання мiської думи в театральному залi
гоголiвського будинку. Засiдання вiдкрив мiський голова Трегубов. У
президiї зайняли мiсця й члени управи губернiального земства з головою
Лизогубом Федором Андрiйовичем.
Губернаторську ложу заповнили найзначнiшi офiцiйнi особи, серед яких -
єпископ, вiце-губернатор i неодмiнний радник Фiлонов.
Театр переповнений. На гальорку пробралися й Панасовi побратими. Серед
них вiн пiзнав непримиренного Гната.
Вiдкривши засiдання, Трегубов зачитав пишномовну привiтальну телеграму
губернатора Урусова:
"З берегiв Леману, оспiваного Вольтером, Руссо i Байроном, моя думка
переноситься до любимої вiтчизни, i, приєднуючись до святкування вiдкриття
пам'ятника народному поету Котляревському, славетному синовi нашої дорогої
Полтави, я прошу прийняти i передати мiському громадському управлiнню моє
поздоровлення".
Ще тiльки дочитував голова привiтання князя Урусова, як на гальорцi
хтось роблено кахикнув. Панас Якович пiзнав - так кахикав залiзничник
Гнат, коли хотiв висловити своє заперечення. З прихованою усмiшкою в очах
поглянув на Василенка. Раптово почулися аплодисменти з губернаторської
ложi, їх пiдхопила президiя i дехто в залi.
Пiсля запитання телеграми губернатора єпископ Iларiон залишив ложу. В
його блiдому, засохлому обличчi можна було бачити задоволення з того, що,
мовляв, недарма я кропилом орудував сьогоднi, щоб свято проходило з усiєю
офiцiйною чемнiстю. В ложi залишився вiце-губернатор з своїми пiдручними.
Не криючи своєї тривоги, туди поглядав Трегубов. Вiн надав слово для
довiдки про iсторiю побудови пам'ятника книгаревi української книгарнi
Маркевичу.
Наступнi виступи жiнок - Олени Пчiлки та Єфiменкової - викликали
пожвавлення в театрi. "На сторожi коло їх поставлю слово!" - останнi слова
Єфiменкової злилися з овацiєю.
Вiд губернiальної земської управи привiтання виголосив голова Лизогуб
Федiр Андрiйович. Вiн говорив з таким незаперечним пафосом, нiби давав
управителям вказiвки в якомусь iз своїх маєткiв. Слухаючи його, Панас
Якович похитав головою.
- Чого ти, Панасе? - запитав Василенко.
- Сумно стало... Пригадав його брата Дмитра Лизогуба... Той загинув на
ешафотi, а цей нiби грiхи його замовляє своїм лiберальним
вiрнопiдданством. По-iншому говорив би сьогоднi наш друг, член таємної
"Унiї" Дмитро...
- Можна пишатися добiрною промовою земського пустобреха.
На трибунi львiвський делегат, член австрiйського парламенту Романчук,
потрясаючи своєю сивою чуприною, вишколено сипав цiлими жмутками
урочисто-патрiотичних слiв. Першим зааплодував йому в ложi
вiце-губернатор, а на гальорцi знову хтось дошкульно кахикнув. Трегубов
посадив Романчука в президiї поруч з головою губернiальної земської
управи.
Панас Якович не аплодував промовцю, нахилив голову.
- Це ж той, - тихо звернувся до нього Василенко, - про якого Франко
сказав: "Ти, брате, любиш Русь, як хлiб i кусень сала".
Iнакше була сприйнята скромна, але зворушлива, сердечна промова Василя
Стефаника. Нiби представленi тут двi Галичини - одна в особi Романчука, а
iнша, демократична, в особi Стефаника.
Красиво й переконливо вiтав галичанин Студинський, закiнчуючи промову:
- Вiн пiдняв нас до сонця правди, сонця науки, сонця братолюбства!
Ще виступали галичани, буковинцi. Вiд чеської громади вiтав
Коварджик...
Професор Харкiвського унiверситету Сумцов говорив повiльно, нiби
викладав свої iсторико-фiлологiчнi дослiдження з висновками:
- Не бiдний той народний грунт, на якому могли вирости такi
спостережливi й чулi письменники, як Iван Петрович Котляревський.
Тiльки ступив на трибуну представник Чернiгiвського драматичного
товариства Михайло Коцюбинський, як голова захвилювався, зустрiвся
поглядом з вiце-губернатором, що неспокiйно засовався в крiслi. Фонвiзiн
не зводив очей з голови зборiв. Трегубов читав загрозу в тому поглядi.
Його чотирикутна постать нiби наїжачилась i набубнявiла.
- З того часу, - лилася чистим джерелом промова Коцюбинського, - забуте
й закинуте пiд сiльську покрiвлю слово, наче фенiкс з попелу, воскресло
знову i в устах батька нашої української лiтератури Iвана Котляревського
гучно зазвучало по всьому свiту!..
Трегубов не переставав позирати то на промовця, то на вiце-губернатора,
який чимдалi бiльше хмурив брови, пускаючи загрозливi стрiли на голову
зборiв.
Пронеслись бурею оплески. А на трибуну виходить Андрiєвська вiд
Чернiгiвського драматичного гуртка. На головi в неї солом'яний капелюшок.
Свiтле волосся, блакитнi великi очi й чарiвна усмiшка - дiвчина швидко
привернула увагу слухачiв. Вона, позираючи на Лесю Українку, яка
вiдповiдала їй схвальним поглядом, почала:
- Шановнi панове!
Тут сталася несподiванка. Трегубов, зустрiвши нищiвний погляд
Фонвiзiна, почав дзвонити. Але дiвчина продовжувала.
Голова дзвонить, не даючи промовляти. Вiце-губернатор пiдiймається з
крiсла, ще раз кидає грiзний погляд головi i виходить з ложi. Радник
Фiлонов залишається. Вiн зводиться, тримаючись за ефес шаблi, наче
збирається придушувати чергове повстання.
Зблiдлий Трегубов продовжує дзвонити. Вловлюючи хвилину, дiвчина
настирливо знову:
- Шановнi панове!
Нарештi тремтячим голосом звертається Трегубов:
- Панове! На цьому урочистому засiданнi не повинно бути мiсця
демонстрацiям! Ми мусимо додержувати урядових розпоряджень!
З гальорки голосно-задирливо почулося кахикання i розлiгся визивний
смiх. А вiдтак знявся галас. Чулися вигуки:
- Ганьба!
- Дайте говорити дiвчинi!
- Свободу дайте!
Як хвиля пiд час прибою, прокотився по театру рокiт вiд гальорки до
залу. Здавалося, що й розвiшанi на другому ярусi портрети
Гулака-Артемовського, Гребiнки, Квiтки-Основ'яненка, Костомарова
заворушилися. А Шевченко в срiбнiй рамi нiби ожив i гнiвно, заклично
поглянув навколо, зупинивши схвальний погляд на дiвчинi.
Знову калатав у повiтрi дзвiнком голова, не давав промовляти.
На сцену швидко пiдiймається харкiвський присяжний повiрений
Мiхновський. Галас спадає.
- Менi доручено зачитати привiтання, написане тою мовою, яку вiдродив у
лiтературi Котляревський, - виразно говорить Мiхновський. - Якщо виступати
на святi Котляревського його ж мовою заборонено, то я забираю текст, а
привiтальну теку залишаю президiї зборiв, - кинув на стiл.
Знову галас, дзвiнок голови. Мiхновський не сходить зi сцени.
- Прошу, - продовжує вiн, - записати в протокол засiдання мiй протест i
дати виписку для оскарження в сенат.
- Правильно! - загули голоси.
Трегубов розгубився, переглянувся з Лизогубом, мовляв, що ж робити?
Дiвчина кидає i свою порожню теку на стiл президiї, сходить зi сцени,
зустрiнута обiймами Лесi Українки. Пiдiймається чернiгiвський повiрений
Шраг. Його висока постать, сивизна, впевнена мужня осанка справляють
враження.
- Я пiдтримую законну вимогу повiреного Мiхновського i приєднуюсь до
його протесту.
Трегубов надає слово спiвробiтниковi "Орловського вестника"
Чоботарьову, сподiваючись якогось захисту.
- Друзi! - почав Чоботарьов. - Ми прибули сюди з Орловщини на народне
свято. Нас обурює таке становище. Я - орловець - приєдную свiй протест,
погоджуючись з попереднiми ораторами!
У залi не змовкали вигуки, їх пiдтримувала гальорка.
- Ганьба!
- Дайте свободу ораторам!
- Геть узурпаторiв!
- Свободу дайте!
Трегубов озирався навколо, наче поскубаний горобець, сидячи на кiлку.
На сцену виходили один за одним представники, що мали читати свої
привiтання. Вони демонстративно забирали тексти привiтань, а порожнi теки
клали на стiл президiї.
Першим пiднявся з мiсця Василенко, за ним Панас Якович та Короленко,
демонстративно залишаючи зал. За ними рушили й iншi.
Трегубов, розводячи руками, звертався за порадою то до Романчука, то до
Лизогуба.
Швидко театр опустiв. Горленко неохоче виходив, невiдомо до кого
промовляючи:
- Яку ж кореспонденцiю я подам до "Нового времени"? Таку справу тихо та
мирно треба чинити.
Лише президiя залишалася за столом. А над нею висiв у позолоченiй рамi
портрет iмператора, який байдуже дивився на опустiлий зал.
На вулицi ще купчилися люди. З'явилася полiцiя, щоб "пресекать
демонстрацию" за вказiвкою вiце-губернатора Фонвiзiна.
До Мирного пiдiйшов Короленко.
- Маю з вами говорити, Панасе Яковичу. - Разом пiшли вулицею,
запрудженою збуреними людьми.
Де групувалася молодь, почувся заспiв жiночих голосiв:
Шалiйте, шалiйте, скаженi кати,
Годуйте шпiонiв, будуйте тюрми...
Пiсню пiдхопили десятки голосiв. Залунала, набуваючи чимраз бiльшої
потужностi, мужня мелодiя, наче виривалися з обiймiв печалi слова й шукали
простору та волi.
- Вперше чую таку пiсню, - звернувся Короленко до Панаса Яковича.
- То галичани подарували її Котляревському. Незабаром появився Фiлонов
на конi. З ним жандарми. Фiнал першого дня святкування Котляревського
завершувався втручанням найлютiшого чиновника адмiнiстративної влади в
губернiї. Будучи залежним вiд його свавiлля, голова мiської думи Трегубов
вiдклав до наступних засiдань розгляд численних привiтань, їх поступило
росiйською мовою 208, українською - 238 та решта чеською i французькою
мовами. Не змогли висловитися на святi прибулi гостi з Америки та
європейських країн *
* Подається за матерiалами мемуарної монографiї полтавського журналiста
Дмитра Iваненка "Записки й воспоминания", 1910, Полтава. За цiєю
монографiєю наведено текст вiтальної телеграми губернатора Урусова та
вмiщено данi про офiцiйну частину вiдкриття пам'ятника i черговiсть
виступiв на урочистому засiданнi.
Художня частина свята вiдбулася 31 серпня у гоголiвському музейному
примiщеннi поряд з будинком театру. Зал було прикрашено малюнками одного з
перших iлюстраторiв "Енеїди" художника Порфирiя Мартиновича, який виконав
їх у студентськi роки, навчаючись разом з вiдомим Сергiєм Василькiвським у
Петербурзькiй художнiй академiї. Тодi студента Мартиновича палко
пiдтримував у цьому один з фундаторiв Товариства передвижникiв Iван
Крамськой. Тепер, живучи в Костянтиноградському повiтi, престарiлий
Мартинович привiз дарунки свого таланту на свято, де його зустрiли з
великою повагою учасники влаштованого художнього ранку. Через проекцiйний
лiхтар iлюстрували дiапозитиви малюнкiв.
Панас Якович не мiг не висловити свого прихильного ставлення до
художника - не тiльки iлюстратора, а й талановитого побутописця. Та й
своїм життям Мартинович нагадував багатьох бездольцiв, до яких виявляв
особливий iнтерес i спiвчуття письменник-реалiст.
Лiтературно-художнiй ранок, присвячений пам'ятi Котляревського,
вiдбувався без представникiв адмiнiстративної влади, що покладалась у
цьому разi на пильнування таємної служби полiцейського управлiння.
Вiдкрив збори Микола Садовський декламацiєю:
Сонце грiє, вiтер вiє
З поля на долину,
Над водою гне з вербою
Червону калину;
На калинi одиноке
Гнiздечко гойдає, -
А де ж дiвся соловейко?
Увесь пафос артистичного таланту Микола Садовський вкладав у Шевченковi
слова вiрша "На вiчну пам'ять Котляревському".
Уривки "Енеїди" читає Михайло Старицький. Довгi сивi вуса, острiшки
гострих дорiдних брiв, пломiнь старечих, наповнених юнацьким вогнем очей -
як той мандрiвник з Енеєвої ватаги...
У перервi Панас Якович зустрiв Володимира Галактiоновича. Вiн тримав
розгорнуту газету "Полтавский вестник", наповнену з початку до кiнця
статтями, повiдомленнями про Котляревського та вiдкриття пам'ятника.
Газета вiдкривалася статтею Бориса Грiнченка.
- Газету не можна обвинувачувати у вiдсутностi лiбералiзму, -
посмiхався Короленко. - Ще нема й року, як почала жити в Полтавi перша
приватна газета, а успiхи наявнi...
- То завдяки енергiї Дмитра Iваненка. Вiн охоче вмiщає й мої
етнографiчнi нариси, - додав Василенко, що пiдiйшов до приятелiв.
- Будете тут? - запитав Короленко, показуючи на повiдомлення в газетi:
"31 серпня в ресторанi "Монголiя" вiдбудеться обiд для шановних гостей,
прибулих на вiдкриття..."
- Завiтаю.
- Зустрiнемося там...
Пiсля перерви - концерт. Диригує Микола Лисенко. На завершення -
вистава "Наталки Полтавки" з участю славетних братiв Карпенка-Карого,
Саксаганського, Садовського...
Сталося так, як i припускав Панас Якович, - роль Наталки у ювiлейнiй
виставi виконувала акторка Любов Лiницька.
В ресторан "Монголiя" Панас Якович лише завiтав, бо поспiшав до себе на
Кобищани, куди мали прибути приятелi. Разом з ним поїхав i Василь
Стефаник, який шукав нагоди порозмовляти в серйозних справах, виконуючи
доручення Iвана Франка. Така розмова вiдбулась у домашньому кабiнетi
Мирного.
- Маю особисте прохання до вас вiд Iвана Яковича Франка i звертання
нашої Українсько-руської радикальної партiї, - почав Стефаник.
- Я схиляюсь перед Iваном Яковичем i радий виконувати його прохання.
- Прохання взяти на себе тяжку ношу... Репрезентувати тут, у Полтавi,
нашу радикальну партiю, як партiю переважно селянської демократiї.
- Демократичнi й соцiалiстичнi iдеали радикалiв менi дорогi... Але
партiя радикалiв - це своєрiдне явище для
Галичини... У нас розкриваються ширшi демократично-революцiйнi обрiї.
- Так, Панасе Яковичу. Вашими горизонтами я теж захоплююсь, їдучи сюди,
мав намiр обов'язково побувати в Петербурзi i зустрiтися з Максимом
Горьким, почути його живе слово. Радив менi Франко зустрiтися з ним i
передати низький уклiн. Довiдався, що Горький десь виїхав. Шкодую, що не
вiдбудеться сподiваної зустрiчi.
- Передайте Iвановi Франковi, що його прохання виконуватиму, -
повернувся Мирний до попередньої розмови. - По можливостi об'єднаю групу
прихильникiв.
- Це добре. Iнформуватиму Франка про наслiдки нашої розмови...
У вiтальнi вже сходилися гостi, їх приязно приймала Олександра
Михайлiвна, знайомила з своїми дiтьми.
- Це наш найстарший - Вiтя - одинадцять рокiв має... Навчається в
гiмназiї. I Мишко незабаром поступить туди. А Льоня лише починає буквар
гортати й малюнки вирiзує...
- Нi, не вирiзую... Татко заборонив, - засоромився хлопчик i закрив
обличчя материною спiдницею.
- Бачите, який, - смiялась Олександра Михайлiвна. Забрала дiтей,
вiдвела в дитячу кiмнату. Повернувшись, сiла за фортепiано. Полилися
мелодiйнi звуки. Гостi невимушено вторили:
Ой що ж бо то та за ворон,
Що по морi крякає?
Ой що ж бо то за бурлака,
Що всiх бурлак збирає?
- От i зiбралися бурлаки пiд твою покрiвлю, Панасе, в твоє кобищанське
гнiздо, - Олена Пчiлка обняла Олександру Михайлiвну.
- Дякую, друзi, за увагу... Прошу до столу.
- Почекай, Панасе! До столу ми ще встигнемо, - заперечив Микола
Дмитрiїв. - Оце ми розмовляли з Ольгою Петрiвною... Є така думка, щоб
органiзувати видання в Полтавi журналу i дати йому назву "Рiдний край".
- Хороша думка. Я пристаю на таке дiло, - пiдтримав Михайло Старицький.
- Коли про це зайшла мова в моїй хатi, то менi належить гаряче
привiтати друзiв.
- I стати на чолi редакцiї журналу! - додав Василенко.
- Нi... З багатьох мiркувань належало б очолити журнал Миколi
Андрiйовичу як повiреному. Та й без Ольги Петрiвни не обiйтися.
- Згода! - вiдповiла Олена Пчiлка. - Тяжка справа... Мине не один рiк,
поки доб'ємося дозволу.
- Не впадай, мамо, у свої вагання! - обiзвалася Леся Українка. - Подiї
розгортаються... Може, околiє скоро отой шеф жандармiв...
- Лесю, ти занадто оптимiстична й радикальна. Не так воно все дiється,
- застерiгала мати.
- Мамо, завжди я не мирюся з тобою. Треба дивитися на хiд подiй з
високих гiр, а не з тихої долини... Запрошую все наше товариство до себе,
в "Зелений гай", пiд Гадячем. Там я прочитаю свої новi вiршi, поеми.
- Та й на Драгоманову гору завiтаємо, - додала Олена Пчiлка.
- Про таку подорож я давно мрiю, - погодився Мирний.
Леся заграла на фортепiано, приспiвуючи:
Смiливо, друзi...
- Завжди вона щось вигадає, - хитала головою мати. Ще дужче Леся
вдарила по клавiшах. До неї пiдiйшов Панас Якович, тепло, по-батькiвському
поклав їй руку на плече. Стояв, зачаровано слухаючи приспiв. На верхiв'я
широкого ясновидства пiдiймала його нова сила.
Хата на Драгомановiй горi за тридцять лiт вiдтодi, коли зустрiчався тут
Панас Якович з друзями, похилилася, вгрузла в землю, мов стара бабуся пiд
ношею часу. Покошлана вiтрами солом'яна покрiвля почорнiла, мiсцями
взявшись зеленкуватим мохом.
Навколо вересень розсипав позолоту, забираючи її в сонця та вкорочуючи
його лiтню орбiту. Застиглi в таємничих передчуттях сади випромiнювали
щедроти землi пахощами переповнених щiльникiв та достиглих плодiв.
Задумливо оглядали птицi спустiлi вiд пташенят гнiзда; лише безжурно
юрмилися горобцi, розсипаючи дрiбнодзвонне цвiркотiння по городах, тинах i
деревах. Стоячи на однiй нозi, лелека мудро вимiрював простори далекого
лету.
Олена Пчiлка сiла на призьбi пiд навислою стрiхою.
- Тут я, - мовила, - ще дiвчинкою колись ранками вигрiвалася проти
сонця... Примощуйтесь, друзi, де хто може.
- Недаром тебе брат Михайло прозвав Пчiлкою. Можеш i на карнизi
присiсти, - Панас прилiг бiля призьби на зiв'ялiй травi.
Гостi розташувались коло столика, чепурно застеленого вишиваною
скатертиною.
- Пригадую цю скатертину дуже давно, - поважно обiзвався Михайло
Старицький, сiдаючи на трухлявий пеньок. Бiля нього знайшов собi мiсце i
Микола Лисенко.
- Мамо, то ж бабуся для Михайла Петровича вишивала. А вiн поїхав у чужi
краї, залишивши скатертину в цiй хатi.
Згадка про Михайла Драгоманова розчулила Старицького.
- Пригадую, як ми на цьому подвiр'ї зустрiчалися. Скiльки тодi
райдужних надiй плекалося в наших молодих серцяхi Принiс оце сюди я своє
пошарпане серце, що вже наче мохом у грудях поросло, - крiзь iмлисту
поволоку карих очей Старицького запитливо пробивалось хвилювання, наче вiн
намагався виглянути з минувшини в майбуття.
- Михайле Петровичу! Голос серця передається поколiнням. Пригадуєте, як
ви закликали колись нашу молодь до працi... "На вас, завзятцi-юнаки...
кладу найкращi гадки", - Леся обняла Старицького.
- Спасибi, доню, що не забуваєш доброго. Але пiдтято нашi крила. Несем
стражденницький вiнець.
- Несем, Михайле... Несем. А хто прийме його?
- Мамо! Є кому перейняти вогонь сердець. Вiн незгасний, як iскра
Прометея, - Леся випросталась, мов розквiтла мальва.
- Тобi все здається таким, Лесю, як у казцi. А ми дивимося на свiт
очима достиглими й бачимо глибше.
- Розквiтнуть троянди червонi колись там, де тепер ставлять шибеницi...
- Доки розквiтнуть, то доведеться багатьом погойдатися на них, - Олена
Пчiлка сумовито дивилася на Лесю.
- Iсторiя поведе на шибеницю тиранiв, гнобителiв думки вiльної, честi i
правди. Вiтер революцiї змете шибеницi!
- Лесю, страшить мене той вiтер революцiї.
- Вiтер... То наш вiтер. Вiн розвiє тумани. Хай собi вiє! Тверда рука
напинає вiтрила!
- Ти невгомонна, як той рвучкий вiтер.
- Так. Його Михайло Петрович називає боревiєм... "Смiло глянемо в вiчi
боревiю та змiркуємо усе розумом"... Так, здається, сказано у вашому
вiршi, Михайле Петровичу?
О, скiльки бiд, розрад i катування
На тiм шляху тернистiм я дiстав -
За серця жар, за вибухи змагання,
За сiянку моїх питомих мрiй,
Сподiванку народного пробудка!
Не раз мене всипав наклепiв рiй... -
Старицький опустив на груди голову.
- Я подiляю, друже, твоє хвилювання. Разом несли ми, як ти говориш,
отой "стражденницький вiнець". Ти в поезiї, а я в музицi. - Микола
Вiталiйович замовк, збираючись з думками. - Породженi струнами звуки -
вiчнi. Вони нескоримi, бунтiвливi. Коли хочете знати, то музика є
найреволюцiйнiшим виявом людського духу. Музика може покоряти серця i
вести людей на звитяги. Народ, що втiлив себе в музицi, безсмертний. Як ти
думаєш, Панасе? Знаю тебе, як поклонника Бетховена. Вiн у музицi
проголосив визволення людини вiд приниження її, поширив горизонти вiльної
художньої мислi... Що ж ти мовчиш, Панасе? Про щось мариш?
- Дивлюся, як виблискує проти сонця хвиля на Пслi. Тече вiн... Тече...
I хлопцем був я, тiк... I тепер з посивiлою головою прийшов сюди, а вiн
усе тече, вiдмiряючи час своїм невпинним плином.
- Хочеться полинути за тим плином у невiдомi, незнанi свiти! - вкинула
Леся.
- Ти велика мрiйнице, Лесю! Все тобi кудись линути, забиратися на
високi гори... А менi здається, що й з цiєї Драгоманової гори далеко можна
сягти зором. Подивися, Лесю, на пишноти нашого краю! - хвилювалась Ольга
Петрiвна. - Тут Михайло Драгоманов плекав свої найкращi мрiї.
- I понiс їх у далекий свiт... Я шаную свого дядька... Але те, що
плекав вiн у своїх мрiях, є пройденим шляхом. Зараз новi часи... Новi сили
дiють у суспiльствi!
Я на гору круту крем'яную
Буду камiнь важкий пiдiймать
I, несучи вагу ту страшную,
Буду пiсню веселу спiвать.
- Боюсь, дочко, щоб з тим каменем не зiрвалася в провалля.
- Не бiйтеся, мамо! Один смiливець розiб'ється, а його вчинок породить
тисячi ще завзятiших мандрiвникiв на високi гори вселюдського прогресу!..
Схиляюся перед тими, що на своїх знаменах написали гасло: "Пролетарi всiх
країн, єднайтеся!"
Панас Якович пригадав збори залiзничникiв, коли агiтатор зачитував їм
ленiнську "Искру".
- Вогонь твоїх речей, Лесю, зiгрiває моє серце. Приходять новi
поколiння, приносять з собою молоду силу, новi iдеали. Iде той час, що про
нього мрiяв Шевченко:
I день iде, i нiч iде,
I, голову схопивши в руки,
Дивуєшся, чому не йде
Апостол правди i науки?
- Хай гряде! До дна вип'ємо наповнений келих, - Старицького не залишав
давнiй артистичний хист. |
- Краще даваймо пити чай, - перевела на iнше Оленi Пчiлка.
Гостi розташовувалися пiд розлогими вербами. Пожовтiлими стернями
стеляться лани. По них сонячнi плями котяться, вириваючись з обiймiв хмар.
А думки линуть у сизопере безмежжя, де небо i земля злилися в неосяжнiй
повенi просторiв.
Принiс сюди найсвятiшi поривання душi. Пройшовши крiзь грозовi буревiї
днiв, зупинився тут, на цiй рiднiй горi, де залишив юнь i мереживо
весняних марень. Наче пiлiгрим пiсля тяжкої подорожi, зупинився на межi,
до якої привела уява в шуканнях дивної країни заповiтних мрiй i видiнь.
Зiв'ялий ромен стелився по стежцi, шурхотiв пiд ногами, обдаючи давно
знайомими пахощами степового роздолля. Впивав їх, тамуючи жагу. Як i
колись, шастали з-пiд нiг коники-стрибунцi, наче вiтали прибуття гостя до
берегiв кришталевоводого Псла.
У замрiянiм забуттi простував зарослою стежкою, якою не раз ходив у
молодi роки. Тихо присмерками обволiкався Псьол. Ще щiльнiше горнулася до
нього Грунь. У таку пору, бувало, простував до гiллястої яблунi. Пiшов i
тепер. Вiддаля пiзнав постарiле дерево. Ще пишнiше воно розпустило гiлля,
вкрите вересневою позолотою.
Червоно лягало сонце, фарбуючи кривавим промiнням обвiтрену хатину бiля
яру. Здавалося, от-от з неї вийде дiвчина з коромислом на плечi. Чекав,
наче вiрив, що трапиться чудо. Хотiв вiрити. Хотiв на мить повернути давнi
роки i вiддати їм незгаслий трепет свого серця.
Нiби зачарований, пiдходив ближче. Вiд хати повiяло пусткою, з-пiд
стрiхи випурхнули кажани, жалiбно заскiмлили. За причiлком щось, наче
ведмiдь, заволохатилось. Пiдiйшов ближче i побачив, що то сидiв старий
скоцюрблений дiд. Привiтався, запитав...
- Гай-гай, чоловiче добрий, - сплеснув руками дiд. - Давно хата пусткою
стоїть, наче заклята. Люди обходять... А менi байдуже... Пасу ото овечат,
то треба ж десь i присiсти, хоч у поганенькому затишку. А що сичi водяться
в пустцi, то до того звик. Вони, як малi дiти, плачуть. Все-таки
обзивається щось живе. Плачуть вiдтодi, як прибилась сюди, до колишньої
материної хати, безталанна вродливиця... Здається, Галею звали...
Прибилася пiсля довгих блукань. Не застала живою матерi... Було це лютої
зими. Тут i околiла, замерзла пiд рiдною хатою. Хрещений люд зiйшовся...
Поховали бездомницю... Вiтер i могилку розвiяв. Там, пiд яблунею...
- Дiдусю! Не говорiть бiльше, не говорiть!...
- Якщо не говорити, то й не буду... - Дiд погнав овечат. - Бришки,
бришки до двору, куцохвостi!..
Стояв, як очманiлий. Якась невидима сила нiби заворожила на цьому
мiсцi. Де поруч яблунi красувався колись широким листом кучерявий клен,
тепер чорнiв пеньок. Сiв на нього...
Темiнь поволi кутала околицi, занурювалась у густi вiти. Тихо ронився
на землю шелест разом з падаючим зрiдка листом.
Мiсяць сходив, як i колись. Лише тепер його промiння сiяло холодну
луску по землi. Зорi одна за одною запалювались у бездонному небi,
посилаючи приязну усмiшку й тихi сльози...
Сидiв, нiби чекав когось... Та хiба можна повернути минуле? Хiба
трухлявий пеньок вiд клена вiзьметься знову зеленими кучерями?
Пiтьма ночi трепетно голубила в своїх обiймах землю. Полином пропахлий
вiтерець шепотiв нескiнченну казку. В срiбному маревi гойдалися тумани,
колихаючи пiсню...
Стелися, барвiнку, низенько...
Хто спiває її? Чий голос в'ється над цими зачарованими просторами? Яка
вродливиця вторить недоспiвану колись пiсню? Це ж її улюблена пiсня. Яка
дiвчина тепер голубить її своїм звабливим голосом? I куди, якими шляхами
чи роздорiжжями понесе вона цю пiсню, щоб вiдiрвати вiд серця i кинути в
невiдомi свiти? Зринали у спогадах болi, як каламуть.
Перекликалися пiвнi... Так само, як i колись. Лише тодi викликали жаль
за вкороченням ночi, а тепер нiч здавалася нездвижною, завороженою. Тепер
i сичi плачуть, як осиротiлi бездольцi... Стривай! То вони розповiдають
билицю...
Про що вона марила в останньому снi? Яку тривогу принесла до рiдної
хати? В думках зринали фрагменти для останньої частини роману "Повiя".
"Сон колише її, наганяє ще бiльше забуття. Це зразу наче що по зашийку
її трiснуло, аж кинулась вона, посипали iскри з очей - i... диво... перед
нею лiто. Гаряче iскристе сонце котиться по високому небу, золотом горять
зеленi поля пiд тим сонячним свiтом, пташки спiвають, летючi метелики
в'ються перед очима, у повiтрi пахощi. Вона ходить по полю, по котрому
поросло буйне жито, пшениця. Лани без мiри, без краю, вiтер гойда молодий
та довгий колос, хвилею мчиться вiд лану до лану. "Чиє се поле?" - пита
вона прохожого шляхом чоловiка. "Твоє поле", - каже той, скидаючи перед
нею шапку... I от з усiх сторiн, з усiх країв, з-за густої пшеницi i
високого жита почали витикатися дiвочi i жiночi голови, гладенько
причесанi, гарно заквiтчанi. Личка у їх рум'янi, очi яснi та тихi... I всi
кинулися до неї. "Ось наша мати! Ось наша мати! Пiдтомилася, бiдна.
Вiзьмемо її та донесемо до хати". I, пiднявши на руки, молодi та дужi,
понесли її полем. Широким шатром розстилається над нею небо синє, по йому
нi плямочки, нi хмарочки, хiба де чорною точкою тремтить жайворонок,
сиплючи свою пiсню на землю..."
Нiби вiдбулася ще раз зустрiч з незабутньою людиною. Здавалося, виконав
свiй обов'язок...
На прощання знову зiйшлися бiля хати, завжди радої гостям.
Микола Вiталiйович зняв кобзу з верби.
- Хто може тримати закутою в нiмотi гармонiю, що її породжують життя i
мрiї? Якщо людська рука не торкатиметься до цих струн, то вiтер бринiтиме
ними, розбуджуючи сплячих i заскнiлих! Не знаю, який бог змайстрував
багатострунну лiру. Але вiрю, що той бог був сином самого сонця. - I почав
перебирати струни.
Звуки обiймалися з гнучким рясновiттям, гойдаючись у сонячнiй позолотi.
Сонце горнулося до задумливого обрiю, єднаючи свої промiння з достиглими
пахощами вересневого надвечiр'я. Уронили з пiднебесся ледве чутний клич
дикi гуси. Старицький звiвся, простягаючи благальне їм услiд руки.
- Гуси! Гуси! Повернiться! Не вiдносьте на своїх крилах у безвiсть
наших рокiв. Вернiться з ними разом. Хай ще раз упадуть на нашi плечi
пережитi негоди. Вернiться! Благаю вас, гуси! - Вiн нагадував древнього
сивого вiщуна, що закляк у заклинальнiй позi. - Гуси! Гуси! Не зважаєте?
То летiть на вiльнi простори! Несiть у майбуття нашi печалi, нашу тривогу
й мрiї. Несiть щастя для тих, хто народжується. Хай зустрiчає вас
надхмарне сонце, вiтайте його вiд нашого поколiння, вiд нашої землi!
Замовкнувши, вiн ще стояв нерухомо, нiби чекав чогось, ще неопiзнаного
в життi. Здавалося, древня сила пiдiймала його на височiнь того лету, щоб
оглянути далi. Наче вiки розкривали свої дверi, з яких виходили тiнi, що
увiнчали безсмертям цi простори. Оглядаючи їх, стояв колись на горi
древнiй князь, своєю сивою мудрiстю зважуючи пересторогу вiд половецьких
руйнiвних набiгiв. Виходив на цю гору козацький лiтописець Грабянка, щоб
далi окинути зором землю й увiчнити її своїми думами.
Минають днi, минають ночi, стираючи гранi столiть, i сходяться сюди
дiти сонця й громовиць, щоб нести дари свого серця й щедрої душi...
Вiками потомлене сонце лягло на вiдпочинок. Синьою киреєю земля
постелила йому постiль i сама готувалася до сновидiнь. Далеко за Пслом
раптово спалахнула пожежа, наче хто присвiчував, щоб не заблудитися в
пiтьмi далеких дорiг.
- Горить там, де й колись, пригадую, горiло, - роздумливо мовив Панас
Якович.
- Знову горить? Який жах! - Ольга Петрiвна злякано дивилась, як темними
звоями стелився дим.
- Знову горить, мамо! Яка краса, пробудження! То вогонь гнiву! - Леся
випросталась. - Продовжуйте грати, Миколо Вiталiйовичу!
- Я граю, коли наструнюється моя душа.
- Хай бринять натягнутi струни! В музицi ви продовжуєте сторiнки мого
"Вавiлонського полону".
Старицький все ще стояв у благальнiй застиглiй позi, наче в бронзi
литий. На його розкосмачених вусах повисли росистi краплинки, виграючи
переливами рожевого перламутру.
Микола Вiталiйович гучнiше вдарив по струнах. Звуки покотилися по
гнучкому срiблолистю верби, викрешуючи iскри, що стелилися по зiв'ялiй
травi.
Не квапився повертатися до Полтави. Службовi справи затримували в
Гадячi...
Як завжди, перебуваючи тут, заглянув i до колись рiдної оселi
Рудченкiв. Та батько вже помер, а стара мати перебувала десь у родичiв.
Коли ж виїхав уже з мiста, то думками ще не розставався з ним. Просив
фурмана не гнати швидко коней, оглядав давно знайомi гаї, байраки та
плеса. Краєвиди викликали милi спогади. Нiби знову поверталися забутi
пригоди, щоб наповнити серце тривогою скороминучої юностi.
Та поволi виривалася думка з обiймiв минулого й ластiвкою закружляла
над рiдною оселею. Старшi сини десь уже в школi. А менший - з Олександрою,
дома. Але чому вона була такою засмученою, коли випроводжала в дорогу,
нiби крила якiсь таємницi. I ранiше помiчав нервування дружини, але не мiг
дати ради. За останнiй час, особливо пiсля губернаторського бенкету, вона
виявляла розгубленiсть, часом впадала в мовчанку. Тодi прозорi очi
вкривалися серпанком смутку. Перестала грати на фортепiано. Але кого
винити в цьому? Може, справдi вiн винен у її нервуваннi? Iнодi бачив її
заплаканою. На запитання не вiдповiдала або обмежувалася стислим "так",
"минеться".
А праця по службi весь час збiльшувалася, до того ж творчi задуми
забирали все дозвiлля. Iншi чиновники справдi бiльше вiддавали часу своїм
дружинам. Картав себе i забiгав думкою до кобищанського будинку, хотiв
цього разу найтеплiше зустрiти дружину. Везе їй вишиванi червоним та
чорним подарунки. Хочеться побачити в її мрiйних очах тиху радiсть i
послухати гру на фортепiано. Роздумами скорочувався нудний шлях...
Ось i Полтава. Сутiнками крилися вулицi, коли прибув до власного дому.
На порозi зустрiла няня. З виду побачив - щось сталося.
- Олександра Михайлiвна де? - тривожно, запитав.
- Поїхали...
- Куди?
- Сказали, що в Карлiвку до Шейдеманiв.
- До Шейдеманiв?!
Вибiгли дiти, обiймали батька.
- Мама поїхала... Мами нема дома, - розпачливо повторювали.
Сiли вечеряти. Панас Якович намагався не виявляти своєї схвильованостi,
розважав дiтей. А коли мимохiдь поглядав на стiлець за столом, де завжди
сидiла Олександра, то дiти, вловлюючи неспокiй батька, переглядалися мiж
собою.
Коли всi поснули, Панас Якович пiдiйшов до фортепiано. Воно було
розкрите, ноти не прибранi
Ще довго сидiв у кабiнетi. А поруч бюст Шевченка. Наче чув слова:
Минають днi, минають ночi,
Шелестить пожовкле листя.
За вiкном справдi тоскно шелестiло листя, а над верхiв'ями дубiв
незрадливо сяяли зорi.
Не дай спати ходячому,
Серцем замирати
I гнилою колодою
По свiту валятись...
Благальне звучали слова Кобзаря, наповнюючи болем невсипучi думки.
Лагодився виїхати в Карлiвку, щоб вiдшукати Олександру. Але з кожним
днем обтяжували службовi справи. Якась лихоманка потрясала урядовi кола,
приносячи недобрi вiстi з Далекого Сходу.
В Полтавi лютував Фiлонов, а iм'я мiнiстра внутрiшнiх справ генерала
Плеве звучало з кожним днем погрозливiше. Чиновники ладнi були молитися
шефу жандармiв. Ширилися чутки: "Плеве заборонив", "Плеве попередив",
"Плеве дав наказ". Були такi, що мовчали при згадцi високої особи або
хмурили чоло. Чимало знаходилось i тих, у кого гнiвом наповнювалися очi,
коли заходила розмова про всеросiйського сатрапа.
Плеве до того наводнив мiсто жандармами, справниками, що їх стало
бiльше, нiж книжок у книгарнях.
Не минула ласкавої уваги шефа жандармiв демонстрацiя пiд час вiдкриття
пам'ятника Котляревському. Над Полтавою, як i над усiєю країною, нависали
зловiснi хмари. Це помiчав Панас Якович i по роботi в казеннiй палатi, i
по запроваджуваному цензурному режиму.
Генерал-губернатор Урусов пiдозрiлiше й суворiше потав ставитися до
робот службовцiв у державних установах, вбачаючи всюди крамолу, навiть у
дiяльностi земства. Вiн запроваджував суворий нагляд за службовими
особами. З цiєю метою давав необмеженi повноваження Фiлонову, вокладаючись
на його тверду руку й жандармську вправнiсть.
З дня на день чекав Панас Якович прийому в губернатора. Пiсля
перебування в Полтавi мiнiстра Плеве князь Урусов став жорстокiшим i
роздратованiшим.
Повертаючись пiзно з роботи, Панас Якович знаходив утiху в зустрiчах з
своїми друзями. Найчастiше заходив до нього Василенко. З ним зустрiчав i
рiздвянi свята. Вперше довелося святкувати без дружини. Олександра
Михайлiвна не поверталася з Карлiвки.
- Вiкторе Iвановичу, - звертався до друга, - роздiли мою самотнiсть на
свята. Разом поколядуємо.
- Добре. Я можу запросити таких колядникiв, що й земля пiд ними загуде.
Вдаримо, як циган рядном, лихом об землю. А тим часом все перетовчеться та
перемелеться...
Ще нiколи в Панасову хату на Кобищанах не сходилося стiльки колядникiв,
як цього року. Стiл у вiтальнi було густо заставлено їжею та напоями.
Колядували у дворi, пiд вiкнами й у вiтальнi.
Славили в колядках господаря, бажали щастя всьому роду. Завiтала разом
з колядкою в хату немеркнуча краса, в якiй єдналися дарована землею
родючiсть з вродою й честю людини.
Вiктор Iванович органiзував з колядникiв добiрний хор ї сам керував
ним. Усю вiтальню заповнили спiваки. Вiд дотепiв, смiху аж трусився весь
будинок.
Змагалися спiвами дiвчата з парубками. Прославлялася врода, хоробрiсть
у козацьких походах, висловлювалися сподiванки щасливих зустрiчей.
Ой...
