Iван Пiльгук. Дуби шумлять
страница №6
...е залишала їх безсвого догляду. Особливо меншого, Михася. Мене давнi знайомi вiтали з
народженням його, - звучала в словах материнська гордiсть.
- Так... Пам'ятний для нас 1893 рiк i народженням Михася, й святом
твого тридцятилiття, - Панас Якович зiгрiвав обiймами дружину, подiляючи
її збудження й материнську тривогу. Несли в родинну обитель плеканi в
сiмейному вогнищi бажання й надiї. А разом з тим десь на днi душi ворушив
письменницький невпокiй образ горем битої людини. Снувалися вистраждуванi
епiзоди роману "Повiя"...
З народженням другого сина новими радощами наповнювалось родинне життя.
Пiсля служби Панас Якович оддавав цiлi години розвагам з дiтьми. Але
довелося зазнавати не тiльки втiхи, а й уболiвань, якi приносила хвороба
Олександри Михайлiвни. Час вiд часу доводилось їй вiдбувати на лiкування;
зокрема до Харкова. Перебувала вона там пiд наглядом одного з професорiв -
невропатолога - ще з дiвочих рокiв.
Любов Панаса Яковича до дружини перемагала всi знегоди. Його псевдонiм
"Мирний" набував значення не тiльки в творчому, айв особистому життi. Коли
виїздила Олександра Михайлiвна на лiкування, вiн багатьма листами
пiдтримував її морально, висловлював глибокi почуття й уболiвання.
Подiлився своїми хвилюваннями й з друзями, насамперед з Василенком. Писав
до нього:
"2 сiчня 1895 р. Полтава
Щиро поважний добродiю Вiкторе Iвановичу!.. Як то колись купно стрiвали
ми новий рiк; а тепер?.. Кiнець минулого року я провiв у палатi; якраз
получилася нужна бумага... Сидiв до половини 11 години. Вернувся додому -
один, як палець. Сестра пiшла до своїх дiтей; мої облягли спати... Сам
вештався-вештався по хатi, вичитував газети, аж поки не вморивсь. Схопився
- ще далеко до того, поки почало розвиднятись... Шпаркi думки уже не дали
спати... А як там дiтвора, чи буде на сьогоднi здорова? Як жiнка одна собi
у Харковi - чи не погiршало їй?.. Їздив, бачите, до неї на другий день
свят. Бачив її i знайшов, що їй покращало; прийшла вже в себе зовсiм;
тiльки коли-не-коли обiзветься її тяжка хвороба, та вона вже її осилює...
Бiльше двох мiсяцiв не бачились...
...Життя - довга нива, поки пройдеш її - не раз поколешся. За отi
колючки на моїй нивi я приймав i свою пригоду... Дасть бог, може, i в наше
вiконце засяє сонце; затягнуться болячi виразки, пiдживуть, i життя знову
поплететься тихо та мирно; а пiд ту тиш, може, ще й доведеться менi
зробить не задля себе тiльки, а для рiдного краю, що згодував тебе,
принадив твоє серце до себе, заставив його любити..."
Повернення з лiкарнi Олександри Михайлiвни приносило оновлене щастя
чулому, турботливому батьковi й мужньому громадянину.
Тепер при кожнiй нагодi залишався вдома, слухав, як читала йому романи
Олександра Михайлiвна. Французькi i нiмецькi перекладала вголос. Панас
жадiбно знайомився з новинами зарубiжної лiтератури.
Iнодi майстрував, лагодив щось i навiть допомагав старенькiй нянi, коли
бачив, що вона втомилася.
А в свята знаходив час навiдати земляка Гната в його хижi. Тут
сходилися робiтники-побратими. Вони звикли до гостя, привiтно зустрiчали
його, охоче розмовляли, хотiли послухати новини.
Найчастiше такi вiдвiдини припадали на днi урядово-царських свят, коли
заборонялося працювати в майстернях, а на установах вивiшувались царськi
портрети. Попи й дяки спiвали, справляли молебнi в церквах, пiсля чого
виконували царський гiмн. Вiд чиновникiв губернатор вимагав обов'язкового
вiдвiдування таких молебнiв у повнiй параднiй формi й при шпазi. То була
велика мука для Панаса Яковича.
Зустрiч з побратимами вiдбулася i в днi "святкування" коронацiї
iмператора Миколи II. Щоб уникнути небезпеки, побратими зiйшлися в
заворсклянському лiсi, з додержанням правил конспiрацiї. Панас Якович
потрапив до того дуба, пiд яким двадцять рокiв тому збиралися учасники
товариства "Унiя". Це його схвилювало, нагадало колишнiх друзiв, яких доля
закинула десь у сибiрськi нетрi, а декого повела на шибеницю.
Дуб ледве розпустив молоде листя, занiмiв, нiби ласкаво вiтав гостей
пiд своїми пишними шатами.
Гнат просив друзiв триматися вiльно, як на звичайнiй гулянцi. Панас сiв
на трухлявому пеньочковi, поклав поруч себе постарiлого солом'яного бриля,
скинув темно-синi окуляри.
- Друзi! - почав Гнат. - Зiйшлися ми, щоб поговорити про свою робiтничу
долю та й вiдсвяткувати коронацiю нового, богом, а не людьми, даного
iмператора - вседержителя тюрем i сибiрської каторги, - посмiхнувся,
розгладив свої прибитi сивиною вуса.
- Вiдсвяткуємо, тiльки не так, як у Москвi, на Ходинцi. - Робiтники
заворушилися, загомонiли.
- Що ж там було на Ходинцi?
- Розповiдають прибулi з Москви залiзничники, що його царська
величнiсть вирiшила ощасливити народ коронацiєю. На Ходинському полi серед
проваль побудували бараки, крамницi, рiзнi примiщення, щоб безкоштовно
роздавати народовi цукерки, пряники i всякi дешевi брязкальця. Великi
натовпи збилися! Почали навалом душити один одного, падати в провалля...
Загинуло та покалiчено тисячi людей... Отак криваво почалося царювання
Миколи. Треба запам'ятати той день 1 травня 1896 року, щоб i дiти та внуки
знали.
- Кривавими цифрами закарбувати треба!
- Добре почав царювання!
- А його, гада коронованого, не скинули в ту прiрву?
- Шкода...
- Ото коронацiя!
- Свято для отари овець, що всi разом мекають.
- Не мекають, а спiвають "Боже, царя храни".
- Хто спiває, хто скаче, а хто плаче.
- Бо з одного боку гаряче, а з другого боляче.
- Може, цей царьок вiльготи дасть?
- Сподiвайся, бо в нього, кажуть, терчить на в'язах голова лише для
того, щоб її цариця олiєю мастила. Ха-ха-ха!
- Кожний правитель приносить якiсь реформи, - пояснював Гнат, -
Олександр II звiльнив крiпакiв вiд землi, дав людям голодну волю.
Олександр III поширив казенну торгiвлю горiлкою, увiв акцизнi податки на
тютюн. Одним словом, добро зробив людям. Все те називається вседержавною
мудрiстю, або дурiстю.
- Так нашому брату робiтниковi затягають каблучку на шиї...
- Зiгнули в дугу нашого брата.
- Не тiльки зiгнули, а й у баранячий рiг скрутили.
- В'язи б їм скрутити!
- Хто ж доведе нас до розуму?
- За свiй власний розум треба братися.
Панас Якович розповiв про рiд царiв Романових, про придворнi iнтриги,
криваву боротьбу за престол, про царевбивства та про каземати
Петропавловської фортецi, де гинули й гинуть кращi люди, борцi за волю.
- Ех! Взяти б та всiх їх...
Гнат затяг пiсню.
Її пiдхопили робiтники. Розляглась тужна, як невiльницький стогiн,
мелодiя, котилася вiдгомоном по дiбровi, аж дуби стрепенулися.
Настав зручний час порозмовляти з побратимами. Цього разу вiн витяг з
кишенi нещодавно написану "Розмову двох кумiв про земськi дiла". Робiтники
скупчилися навколо.
- Здоров був, куме! Звiдкiля
Господь несе тебе додому?
- Водив на продаж я теля...
На обличчях робiтникiв заграли усмiшки. Прислухалися до зачитуваного.
Часом зривався голосний смiх, коли йшлося про земських дiячiв.
- Отам пани
Самi найстаршi засiдають, -
Шепче сват менi на вухо. -
Управа, що її доймають
Чимало всi, - ти тiльки слухай...
А посерединi якраз -
Самий найстарший - предводитель.
На лiву руч вiд його - князь,
Великий, кажуть, вiн водитель
Обiдiв всяких". Далi, бач, -
За тими довгими столами
Сидять все гласнi - он мiж ними,
Дивись, - сидить з Ромна багач-
Вимальовується цiла галерея земських гласних. Розглядають новий закон,
щоб дозволено було шмагати батогами селян. Вiдбувається процедура
голосування шарами.
Чимраз гучнiшим i гучнiшим смiхом слухачi переривали читання, а по
закiнченнi схвально загомонiли:
- Здоворо!
- Ото земство!
- У них язик, як у цигана батiг лящить.
- П'явки! Взять би всiх та до одного...
- Голими руками їжакiв не вiзьмеш...
- Якщо не руками, то оглоблею.
- А може, спробувать! Руки нашi мозолястi, як залiзо, загартованi.
- Там вiд достаткiв дурiють, а тут - гни спину, голодуй, корись. - Або
їдь на переселення!
- Куди?
- Все єдно, де продавати свою силу.
- Якби ту силу не продавать, а докупи з'єднати.
- Такi порядки пiшли, що все можна купити за грошi.
- У кого грошi, той i хороший, а у кого торба драна, той без жупана.
- Купують за п'ятака i наших сестер...
- Знаю, - обiзвався поважний чоловiк. - Одна тут спiвала з слiпим
скрипалем. А коли той помер, залишилася зовсiм на вулицi.
- Ви її знали, ту безталанну вуличну? - схвильовано запитав Панас
Якович.
- Знав, бо з наших-таки країв жiнка. Iнодi розмовляв з нею. Дуже
журилася. Проклинала лиходiїв. "Вогонь їх пожре", - говорила. Потiм
помандрувала десь суворої зими шукати рiдної хати аж пiд Гадячем...
Либонь, там жила її мати, - поглянувши навколо, таємниче додав: - Кажуть,
недаремно саме тiєї доби вогнем спалахнув панський будинок пiд Полтавою.
Мабуть, викресала вогню її мстива рука.
Побратими переглянулись, похитуючи головами.
- А потiм ви її не зустрiчали?
- Нi... Видать, не повернулась. Може, задубiла десь. Така лиха доля.
Вродлива була, а голос який...
- Гадяцьким шляхом ходили i ми колись. Запам'яталися пригоди, зустрiчi,
- Гнат глянув на Панаса Яковича.
- Ой, зустрiчi, зустрiчi, - задумливо вiдповiв...
Коли повертався, лягали вже сутiнки на землю, а дуби шумiли тоскно,
скорботно. Не поспiшав, прислухався до того шуму, нiби хотiв почути щось
рiдне, незабутнє. Iшов повагом, наче з кожним кроком вгрузали в землю ноги
вiд тяжкої ношi. А небо зорями квiтчалося, розсипаючи срiблясту порошу
Чумацького Шляху.
Дома ще не спала Олександра, чекала. З докором запитала:
- Знову забарився. Не на службi ж був? Забуваєш про мене, до плачу
доводиш, - наливалася скорботою кришталева блакить очей.
- Так треба, Лесю... Треба, - лагiдно дивився, нiби благав пробачення.
Сидiв довго бiля лiжка дружини. Не зводив з неї погляду. А коли
заснула, тихо пiшов у свою кiмнату, сiв за стiл.
Весь час купчилися думки бiля сказаного старим робiтником про
безталанну. Хвилини пливли, падаючи в безодню рокiв тяжкої розради.
Вимальовувався зимовий шлях, яким мандрує жiнка. Рука потяглася до паперу.
Визрiвав фрагмент останньої частини роману "Повiя":
"Короткий зимовий день минав. Ясне сонце ховалося за гору, обдаючи
червоним заревом чисте небо, по котрому тiльки де-не-де снували легенькi
хмари; вiд того зарева по бiлiй землi розстилався жовтогарячий свiт. Було
сумно i тихо, мороз дужчав... Тодi тiльки ударила в голову думка, що вона
iде ще на бiльшу людську дивовижу, на безперестанне допитування... Не йде,
а бiжить. Рип за рипом, рип, рип i рип!.. I зливається той рип у один
неугавний гомiн, мов хто скаржиться або бубонить безперестанну лайку. А
кругом тихо, мов у вусi, хiба коли-не-коли, мов з рушницi випаде, трiсне
земля вiд морозу, i роздається той гук у холодному повiтрi".
Нiби разом з безталанною i сам переходив снiговi замети, iшов, падав,
пiдiймався. Шукав для неї пристановища. Де його знайти? Де жаданий
притулок для тих, кого доля вигнала з теплої хати на вулицю?..
На службi рiдко залишався в своєму кабiнетi. Здебiльшого сидiв за
столом у великiй залi, заповненiй спiвробiтниками Полтавської казенної
палати. З вiкон видно було пам'ятник Слави, губернаторський будинок - по
той бiк парку, кадетський корпус. Iнодi пiдходив до вiкна, щоб перепочити,
дивився на муштру кадетiв, повертався, сiдав за стiл. Нiякої фамiльярностi
не дозволяв у поводженнi iз спiвробiтниками, хоч коли хтось i величав його
"ваше превосходительство", то хмурив брови i нiби не чув звертання.
Доводилось багато працювати, бо фiнансовi справи цiлої губернiї були
зосередженi в його установi. З великою увагою стежив за фiнансуванням
культурних заходiв, дбав про поширення пенсiйного забезпечення. До того ж
iще доводилося працювати в "Товариствi допомоги бiдним учням" та iнших
громадських закладах. Не минав жодного засiдання мiської управи, коли там
розглядалося питання про увiчнення пам'ятi Миколи Гоголя, Iвана
Котляревського. Вiн входив у спецiальну комiсiю разом iз своїми приятелями
Василенком, Позеном, Павловським, книгарем української книгарнi
Маркевичем.
На одному з таких засiдань вiдбулась дискусiя, в якiй було кинуто докiр
управi за байдужiсть до знайдення мiсця пам'ятниковi Котляревському. Але
голова Трегубов, якому нещодавно урочисто вiдзначали тридцятилiття
дiяльностi, не зважав на настирливiсть членiв комiсiї. Вся його
чотирикутна постать крила в собi байдужiсть, олiмпiйський спокiй, вiд
вузьких прорiзiв очей, коротких вусiв на широкому обличчi до пухнастих
рук, якими вiн флегматичне розводив, коли не мiг дати позитивної
вiдповiдi.
Так i тепер, на виступи лише розвiв руками. Та на цьому не обмежилися
розмови. Пiдвiвся Василенко:
- Треба гiдне мiсце вiдвести пiд пам'ятник Котляревському. За собором,
на площi, звiдки вiдкриваються далекi обрiї Полтавщини. Тут i садиба, де
жив Котляревський. Навколо треба понасаджувати дерева, назвати парк
"Iвановим гаєм". У ньому має стояти пам'ятник. Це буде гордiстю нашого
мiста i всього краю.
Iсторик Павловський радив вiдвести мiсце в одному з мiських паркiв.
- Котляревський не тiльки письменник, а й особа iсторична, - завважував
вiн.
На виступи Василенка i Павловського голова розводив руками. Вiн надав
слово одному гласному, назвавши його купцем першої гiльдiї. Купець,
струснувши широкою рудою бородою, вигукував:
- На Протопопiвськiй вулицi поставити! На Протопопiвськiй!.. Вулиця
торгова... Чайну там вiдкрити!
На цю пропозицiю голова оглянув присутнiх, схвально посмiхнувся. Та
незабаром зникла його добродушнiсть, коли Василенко зачитав проект написiв
на постаментi пам'ятника. Обличчя у Трегубова почервонiло, розширилися
прорiзи вузьких очей, коли почув серед запроектованих написiв ще й такий:
"Рiдний край своєму першому поетовi Iвановi Котляревському".
- Такого не дозволять, а чайну можна, дiло народне. таке й вище
начальство пристане, - Трегубов розгублено кашлянув.
Поведiнка голови здалась Панасу Яковичу такою недоречною, що вiн ладен
був рiшуче запротестувати. Але обмежився лише короткою промовою:
- Комiсiя просить зважити на пропозицiї щодо мiсця пiд пам'ятник i
надiслати на затвердження запроектованi написи. Це наш обов'язок перед
пам'яттю поета. Йому вiдкриває пам'ятник народ, який шанує надбання
рiдного слова. Я гаряче пiдтримую Вiктора Iвановича Василенка.
Рахуючись з високим службовим рангом промовця, Трегубов розгублено
клiпав очима, позирав на купцiв, наче просив у них поради, й бубонiв:
- Як скаже вище начальство. Його воля, а наш обов'язок.
Закриваючи засiдання, Трегубов просив, щоб присутнi порозумiлися i не
давали волi "сумнiвним пристрастям". Це викликало їдку посмiшку Василенка.
Йому схвально вiдповiв поглядом Панас Якович.
Разом поверталися друзi пiсля засiдання.
- Справу, що є громадянською гордiстю для кожного мислячого, хочуть
перетворити на прибуткову штуковину з легкими розвагами. "О роде суєтний,
коли ти видохнеш?" - хочеться сказати про них словами нашого великого
Кобзаря, - обурювався Василенко.
- Треба ширити нашi думки серед усiх громадян. Я уявляю вiдкриття
пам'ятника Котляревському не тiльки як урочисте свято, а й як зiткнення
двох сил, двох поглядiв. Зiткнення мислячої громадськостi з
урядово-чиновницькою благодушнiстю. З бiльшою охотою вони вiдкривали б
пам'ятники становим приставам та жандармським начальникам, нiж людям
свiтлого розуму, - не мiг заспокоїтися Панас Якович.
А коли повернувся в казенну палату i сiв за стiл, спiвробiтники
помiтили його збентеження i заклопотаний вигляд. Вiн сидiв i писав щось на
фiнансовому бланковi. Нiхто не наважувався пiдходити.
Уявлялася Протопопiвська вулиця з гнилими калюжами, трухлявими
будиночками, перехнябленими крамничками, навколо яких можна найчастiше
зустрiти заблукану козу або теля. Нагонила смуток вивiска, на якiй кривими
лiтерами написано: "Чайна. Заходите, гаспада, чай гарячий здесь всегда".
Сморiд на вулицi не давав дихати на повнi груди.
Так от куди тебе, земляче Iване, мають запроторити благочестивi мужi
мiста, вiддають на тортури.
Дрiбненькими лiтерами лягали на папiр слова:
На той свiт
Iвановi Петровичу синовi Котляревському
ЖАЛIБНА СУПЛIКА
Якби ти, славний наш Iване,
Почув, що радять громадяче,
Як тебе мають шанувать...
Тебе поставити хотять,
То, певне б, ти з своїм Енеєм
Нам заспiвав би не такої...
Так би голосно та круто
Скрутив словечко те, мов пута,
Що i глухий його почув!
А глянь навколо, подивися, -
Самий би сум розвеселився!
Якого дива тут нема?..
Побитi вiкна, стiни голi,
Обшарпанi, мов саме горе,
Воняє всюди пустирем;
Хiба коли яка собака
Мерщiй тут пробiжить вiд ляку
Та хвiст телятко задере!
Вирiшив при зустрiчi з побратимами зачитати вiрша.
Крапля води пробиває камiнь, корiнь тонкої травицi пiдiймає велику
земляну вагу, вiтер легкокрилий колише води океанiв, людина думкою сягає в
безмежнi простори буття й часу. Меркнуть у туманi рокiв подiї, стираються
на швидко збудованих пам'ятниках не перевiренi iсторiєю iмена.
Невблаганний час розвiює вигадану славу тих, хто придбав її хапливою
рукою, а не серцем щедрим, правдою та гiднiстю.
Повiвом часу зносяться нездвижнi твердинi й закони. Та нездоланним
залишається слово, породжене життям i дiянням народу. Не спинити його
розвитку, як не повернути рух землi i течiї океанiв...
Минають столiття в борнi та змаганнях народiв, i на скрижалях мудростi
викарбовується немеркнуча правда. В лiтопису визвольних змагань iсторiя не
обминула 1898 рiк, хоч i не було здiйснене вiдкриття пам'ятника тому, хто
-
Всю славу козацьку за словом єдиним
Перенiс в убогу хату сироти.
Заходи Панаса Мирного i його друзiв натрапили на опiр тих, хто має
багато влади i мало глузду. Але не здолати крукам голубиної мудростi, не
скаламутити гвалтiвною рукою кришталево-чистих джерел, що ринуть з глибин
рiдної землi...
Натрапляючи на перешкоди, Панас Якович ще з бiльшим завзяттям
продовжував письменницьку дiяльнiсть. Його творчi iнтереси виходять за
межi прозових жанрiв - роману, повiстi та оповiдання. Надаючи великого
значення перекладам художнiх творiв свiтової класики, вiн пiдтримує в цiй
дiяльностi своїх сучасникiв i сам береться здiйснювати важливi задуми.
Його увагу привертають твори Шекспiра. Адже у кожну велику лiтературу
входять вони численними перекладами. Українська мова дозрiла до того, щоб
сягнути свiтових висот. Ця вiра привела Мирного до спроби перекласти
"Короля Лiра". Вiн уважно стежить за iншими перекладами Шекспiра.
Зацiкавився перекладом "Гамлета" полтавським письменником i актором Яковом
Жарком i сповiщав його: "Я сам переклав "Лiра" i добре знаю, як-то трудно
перекладати Шекспiра".
Багатограннiсть лiтературних iнтересiв засвiдчено листуванням Панаса
Яковича з вiдомим поетом Кесарем Бiлиловським - автором популярної пiснi
"В чарах кохання".
А в розгорнутому листуваннi з Михайлом Коцюбинським обмiнювався
письменницьким досвiдом. Не поминув повiдомити й про сiмейну подiю: "У той
саме день, як Ви, вельмишановний добродiю, писали до мене листа (9 травня
1898 р.), моя жiнка якраз заходилася дарувати мене третiм сином..."
А на початку серпня Панас Якович вiтає прибуття в Полтаву трупи братiв
Тобiлевичiв, iменованої тодi "Товариством українських артистiв пiд
керiвництвом П. К. Саксаганського i М. К. Садовського". Її учасники
пройшли складний творчий шлях i набули високого мистецького визнання.
Мирний всiляко пiдтримує роботу трупи по пробудженню свiдомостi народних
мас. Вiн подiляє гордiсть корифеїв сцени, якi виступали не тiльки в
Полтавi, а й на селах. Не поминула його уваги така подiя, як виступ трупи
в селi Мануйлiвцi (1898), де у свiй час захоплювався любительськими
виставами Максим Горький. Полтавська газета сповiщала, що селяни пiд час
вистави комедiї "Сто тисяч" пiднесли вiнок її автору Карпенку-Карому. А
пiсля цього трупа вiддала серпневi гастролi полтавцям.
Майже щодня вiдбувалися вистави. Натхненна гра артистiв разюче вражала
глядачiв, ронила iскри свiдомостi, самопiзнання i гiдностi. Такого
вдалого, напрочуд рiзноманiтного репертуару ще не знала Полтава.
Виставлялися п'єси Карпенка-Карого "Сто тисяч", "Бурлака" "Понад Днiпром",
"Наймичка", "Лиха iскра поле спалить i сама щезне", "Бондарiвна",
"Безталанна", "Мартин Боруля", "Батькова казка". В кожнiй з них виконував
значнi ролi сам автор. Це було вiдкриття в культурному життi, бо не тiльки
вперше глядачi познайомилися з окремими драмами, а й побачили, як
єднається реалiзм сценiчної гри з правдою, що її втiлив письменник у дiях
своїх п'єс. На це особливу увагу звертав Мирний i не минав жодної вистави.
Дозвiлля Панас Якович вiддавав зустрiчам з артистами, найчастiше
розмовляв з Карпенком-Карим, захоплюючись, розповiдав про творчi таємницi,
зачитував свої п'єси. "У черницях", "Перемудрив", "Згуба". Артисти радили
надати драмам бiльшої сценiчної динамiчностi, загострити конфлiкти.
Карпенко-Карий розповiдав про свої творчi поневiряння, про заслання в
Новочеркаськ та рiзнi пригоди. До цього спонукала i прямота Панаса
Яковича. Драматург повiдомив про свою працю над iсторичною трагедiєю "Сава
Чалий" та про задум створити сатиричну комедiю "Хазяїн".
- Комедiю нам дайте, - захоплено говорив Iван Карпович, - комедiю, що
бичує сатирою страшною всiх, i смiхом через сльози смiється над пороками,
i заставля людей, мимо їх волi, соромитись своїх лихих учинкiв!
- Бичувати сатирою страшною пороки не кожен зможе, - роздумливо додавав
Мирний. - Нам необхiдний досвiд iсторiї, щоб смiливо дивитись уперед.
Маємо не тiльки описувати дiйснiсть зблизька, а й бачити в нiй те, чого не
хочуть пiзнавати люди, що за своїм станом повиннi були б служити правдi.
- Щоб служити правдi, треба пiзнати її.
- Так-так. Пiзнати її треба, а таке пiзнання дається не чинами, не
посадами... Я заздрю тобi, Iване Карповичу. Ти вiддав своє життя сценi, а
я зарився в канцелярiї. Трикляте чиновницьке життя!
- Не уболiвай так, друже. Канцеляристом був i я, був i арештантом, i
ковалем-молотобiйцем, i палiтурником, i хлiборобом. Та й тепер кожного
разу доповiдаю про мiсце свого перебування в департамент полiцiї. Що ж
дiяти? Така доля багатьох, - Iван Карпович приязно дивився на свого
побратима.
- Схиляюся перед твоєю мужнiстю, друже! Треба мати силу, щоб поєднати в
собi долю коваля-молотобiйця, актора, драматурга й доброго батька! Охоче я
промiняв би ордени чиновника Рудченка на твiй ковальський молот. Тримаючи
його в руцi, можна далi бачити обрiї народного життя та гартувати волю
наших трударiв. Коли б я орудував не канцелярським пером, а ти молотом,
то, мабуть, закiнчив би вже роман про жiноче безталання, - прозорiстю
налились очi Панаса Яковича, на яку лягали тiнi тривоги.
Ювiлейна вистава "Наталки Полтавки", присвячена пам'ятi Котляревського,
вiдбулась у Полтавi 30 серпня 1898 року. Зiйшлися на неї шанувальники
автора "Енеїди", щоб вiдзначити столiття першого видання цiєї немеркнучої
поеми. А пiсля вистави покладали вiнки на могилу Котляревського. У святi
взяли участь прибулий з Києва Михайло Старицький та з Петербурга Iван
Рудченко.
Бiля могили запалахкотiли смолоскипи, бунтiвливе розриваючи нависле над
кладовищем темне покривало ночi. Вiдступила темiнь, попливла i залягла над
полтавськими битими шляхами.
Тихо обступили побратими могилу, клали квiти.
- Спокiйно спи, Iване, сном вiчностi, - почав промову Микола Лисенко, -
а слово своє ти не забрав у домовину. Воно живе, красується i звучатиме,
доки сонце з неба сяє. Клянемося перед твоїм прахом берегти i ширити
кобзарськi думи...
При свiтлi смолоскипiв всi були неначе якимись таємничими
мандрiвниками, прибулими з вiчностi по шляху в майбуття. Ховався по ярах
сизими туманами давнiй смуток.
Наперед ступив Михайло Старицький. Його довгi розкiшнi вуса
позолочувалися вiдблисками смолоскипiв. Здавалося, що то пiдвiвся з могили
козарлюга, за буйну вдачу якого не прийняла сира земля i вiн по свiту
блукає, наче побратим пекельного Марка. Хвилину збирався з думками, щоб
словами вилити урочистiсть, що було ознакою його збудження.
- Братове! - звернувся, наче отаман до своїх завзятцiв. - На цiй обширi
неомiрнiй поставив своїми дiями Iван Котляревський надгробник вiкопомний!
Вiн скривдженим та горем прибитим словом спiвав, щоб потрясати ним пута
яремнi! Ми прийшли сюди i принесли свою жагу невситиму, щоб проголосити
йому й мандрiвному Енеєвi славу!
- Слава Котляревському! - загули голоси. - Слава Енею! Хай продовжує
шукати з своєю ватагою нових берегiв! Не схибив словом наш Кобзар, коли
писав:
Де ватагу пройдисвiта
Водив за собою, -
Все осталось, все сумує,
Як руїни Трої.
Все сумує, - тiльки слава
Сонцем засiяла...
- Братове! - продовжував Старицький, витягши з кишенi папiрець. - Перед
тим, як їхати сюди, я завiтав у Гадяч. Побував, як i завжди, на
Драгомановiй горi. Пом'янули померлого в Софiї нашого Михайла. Наша
славетна поетеса Леся Українка розповiла про свого дядька. Вона була в
Болгарiї й брала участь у його похоронi. Хотiла Леся приїхати в цей день
до Полтави. Та за станом здоров'я не змогла цього зробити... Передала свiй
вiрш, який дозвольте зачитати.
Михайло Петрович почав читати:
на столiтнiй ювiлей
УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ
У кожного люду, у кожнiй країнi
Живе такий спогад, що в його давнинi
Були "золотiї вiки",
Як пiсня i слово були у шанобi...
Василенко i Садовський пiдняли вище смолоскипи сягнули далi вiдблиски
вогню. Старицький читав, читав:
Так, в кожнiй країнi є спогади раю,
Нема тiльки в тебе їх, рiдний мiй краю...
Раптово читання обiрвали сюрчки полiцаїв. З теменi виринула постать
урядника.
- По какому такому соiзволєнiю вчинили зборище? Разi тут можна вогонь
палить i над померлими шум дєлать! Нiззя, говорю!
Садовський нижче нахилив смолоскипи, освiчуючи урядника. На його злому
обличчi владно господарювали товстi губи. Ось вони розверзлись i
оскаженiло заверещали:
- Полiцiя! Арештувать усiх i в участок... До урядника спокiйно пiдiйшов
Iван Рудченко, витяг з кишенi квиток, показав його. Урядник, прочитавши,
розгубився.
- Тоїсть, как ето? - взяв пiд козирьок... - Прошу iзвiнєнiя, ваше...
ваше... - не знав, як звеличати. Тримаючи руку бiля кашкета, подався
назад. - Полiцiя! Кругом! - Урядник швидко повернувся, пiшов слiдом за
полiцiєю, а голову все ще тримав повернутою до Iвана Рудченка i не
вiдривав руки вiд кашкета.
- Ти маєш, брате, велику силу, - смiявся Панас Якович.
- Так! Посвiдка пiдписана самим Вiтте!
- Працюючи членом колегiї очолюваного ним мiнiстерства фiнансiв, ти,
мабуть, допомагав Вiтте переконувати французiв, щоб дали позику для
фiнансової пiдтримки розхитаної нашої держави? - жартував Панас Якович.
- Це обiйшлося без мене.
- Значить, брате, твiй лiбералiзм привiв до колегiї Вiтте...
- Товариство! - звернувся Лисенко, переводячи на iнше розмову. -
Пропоную навiстити ще свiжу могилу нашого незабутнього Єдлiчки Алоїза
Вячеславовича. Вшануємо того, хто вiддав талант композитора "Наталцi
Полтавцi"...
Бiля могили Єдлiчки Лисенко став на колiна i поклав вiнок. Мовчазно
обступило товариство могилу композитора.
- А тепер, друзi, я запрошую до себе на вечерю, - обiзвався Панас
Мирний. - Хочу вiдзначити i родинне свято. Вже три мiсяцi минуло, як
Олександра Михайлiвна породила третього сина. Дали йому iм'я Леонiда, а
хрестин ще не справляли.
Погасили смолоскипи, вирушили до мiста. В темному небi бентежно клiпали
зорi. Нiч широкими обiймами огортала людей, що простували на Малосадову
вулицю.
Лише з'явився друком роман Льва Толстого "Воскресение" в журналi "Нива"
1899 року, як Горленко привiз його в Полтаву.
- Читай, Панасе! - з такими словами переступив порiг квартири Мирного.
- Що трапилось? - вийшов назустрiч Панас Якович, а за ним i Олександра
Михайлiвна.
- Читай... читай, - повторював Горленко, вiтаючи приятелiв. -
Знаменитий новий роман! Привiз, щоб тобi нагадати i вимагати вiд iменi
читачiв закiнчення роману "Повiя", - Горленко почав зачитувати уривки
роману "Воскресение".
Панас Якович i Олександра Михайлiвна, сидячи у вiтальнi, уважно
слухали.
На другий i на третiй день продовжувалися читання. З кожним разом
задумливiше слухав Панас Якович i на десятки запитань Горленка не
вiдповiдав. Нарештi заговорив...
- Роман Льва Миколаєвича хвилює мене своєю разючою правдою. Тiльки
великий правдолюб мiг так вiдверто писати, - перегорнув сторiнки i
зачитав: - "Судьба всех зтих часто даже с правительственной точки зрения
невинных людей зависела от произвола, досуга, настроения жандармского,
полицейского офицера, шпиона, прокурора, судебного следователя,
губернатора, министра. Соскучится такой чиновник или желает отличиться - и
делает аресты и, смотря по настроению своєму или начальства, держит в
тюрьме или выпускает. А высший начальник, тоже смотря по тому, нужно ли
ему отличиться, или в каких он отношениях с министром, - или ссылает на
край света, или держит в одиночном заключении, или приговаривает к ссылке,
к каторге, к смерти, или выпускает, когда его просит об зтом какая-нибудь
дама..." Правда... Гiрка правда нашої дiйсностi...
- Але це роздуми Нехлюдова, а не автора, - зауважив Горленко.
- Так. Але в роздумах героя ми пiзнаємо самого автора.
- Очевидно, ми пiзнаємо його i в заповiдi, до якої дiйшов герой роману:
"Человек не только не должен ненавидеть врагов, не воевать с ними, но
должен любить их, помогать, служить им". Це заповiдь великого моралiста.
- Але я своїх героїв не веду до такої заповiдi. Вони йдуть iншими
шляхами.
- Однак, Панасе, ти довго водиш своїх героїв. Час би привести їх до
якогось берега. Толстой привiв же Катю до свого берега. I ти мiг би
нарештi привести до якогось берега свою героїню роману... Тут конче
необхiдне примирення характерiв.
- Нi! Не до примирення! Мої герої пiдуть до кiнця своїми шляхами. Я
схиляюся перед талантом Толстого, але iншi iдеали вкладаю в свiй роман.
Хочу повести свою героїню до усвiдомлення месницьких настроїв, до
сподiванок на прийдешнi часи, коли правда остаточно переможе кривду.
- Краще б ти без цих iдеалiв закiнчував роман. Твоя Христя вже багато
вистраждала. Приведи її до спокою, до примирення, до тихого берега. Читачi
дякуватимуть.
- Нiколи! - Панас Якович звiвся з стiльця i почав ходити по кiмнатi. -
Наша дiйснiсть ставить iншi вимоги. Iншими шляхами треба вести героїв...
- Куди?
- Куди? - Панас Якович зупинився серед кiмнати. В глибинi очей наче
iскра промайнула i згасла. - Куди? Саме це не дає менi спокою.
- Василю Петровичу! Ви наступили на найболючiший Панасiв палець. Тепер
вiн не спатиме всю нiч, - втрутилась Олександра Михайлiвна. - Запрошую до
чаю... А я зiграю улюблену Панасову сонату...
- Здаюся! Корюся! - Горленко поцiлував руку Олександрi Михайлiвнi. -
Завтра їду до Петербурга i ладен виконати перше-лiпше доручення в столицi.
- Прошу придбати для мене рукавички, в яких дами з'являються на бал, -
Олександра Михайлiвна, посмiхаючись, звернулась до Панаса: - Ти не
заперечуєш?
- Не заперечую... Але у мене є iнше прохання. Прошу довiдатись, коли
має намiр Володимир Галактiонович Короленко прибути до Полтави. Є такi
чутки...
Олександра Михайлiвна не помилилася. Цiєї ночi довго Панас Якович
писав. У збуджених думках вiн зустрiвся з героїнею роману "Повiя", наче
чув її голос: "Свiте мiй, квiте мiй, який ти красний! Ще б ти краснiший
був, коли б тебе лихi люди не мутили!"
Якими шляхами повести безталанну жiнку? Не до примирення стелеться її
шлях, а до помсти. Разом з нею письменник знаходить цей шлях i занотовує
видiння пожежi: "Палає палац вiд гори i до низу, курiє садок, укритий
жовтим димом... а внизу люди гомонять, чується їх регiт великий..."
Коли вже засiрiло надворi, в кiмнату ввiйшла Олександра Михайлiвна.
- Чую, що перо твоє весь час шурхотить по паперi. Не наважувалася
турбувати...
Тихий ранок сизою голубкою воркував у вiкно, проганяючи втому з думного
чола.
В адресованому з Петербурга листi Горленко сповiщав, що вiн довiдався
про намiр Володимира Короленка оселитися постiйно в Полтавi.
Про цю новину Мирний розповiв своїм друзям i лагодився зустрiти
Володимира Галактiоновича в першi ж днi його прибуття до мiста. Але
занадто ускладнились обставини в життi й дiяльностi письменника.
Довелося переселитися на Третю Кобищанську вулицю у придбаний будинок,
який нагадував собою старосвiтськi садибнi споруди. Стояв вiн у кiнцi
вулицi, звiдки починаються кобищанськi схили до надворсклянських лугiв.
Поруч - вуличка Чорний Яр виводить у балку.
Просторий двiр, порослий травою. З протилежного боку - дерев'яна
веранда. У кiнцi саду - дуби на березi прозорого ставка.
Тут знаходив Панас Якович тихий перепочинок. Садиба нагадувала хутiр.
Бiля двору збиралися вечорами парубки й дiвчата.
У будинку шiсть кiмнат. У просторiй вiтальнi поставили пiанiно,
етажерку. По стiнах розвiшано картини, малюнки, портрети. На столi -
книги. З вiтальнi дверi ведуть у їдальню, опочивальню й кабiнет.
Кабiнет невеличкий. Найбiльше мiсця займає письмовий стiл. Канапка для
вiдпочинку, застелена картатою плахтою. Вiкно з кабiнету виходить у двiр,
пiд ним - кущi бузку. Тут довгими вечорами свiтився вогник, а бiля столу
хилив своє натруджене чоло письменник. Коли приходили друзi, приймав їх у
вiтальнi або на верандi, де вiдбувалися найсердечнiшi й найвiдвертiшi
розмови. А розмовляти було про що, коли подiї за подiями збурювали тихi
простори Полтавщини. Вилились вони у селянськi повстання, що спалахнули
взимку 1901-1902-х рокiв. Запалали помiщицькi маєтки, загравами
освiтлювали степовi простори, злиднями i нуждою повитi. Лютували каральнi
експедицiї. Часто темними вечорами спостерiгав тi заграви. Вони провiщали
прихiд буремних подiй. Хотiлося вiдхилити завiсу прийдешнiх днiв. Тепер,
як нiколи, конче треба зустрiтися з Володимиром Короленком.
Така нагода трапилась. Це було пiд час вистави п'єси Льва Толстого
"Власть тьмы", що вiдбулася в новому примiщеннi Будинку iменi Миколи
Гоголя. Прибули сюди з Василенком. Перед виставою у фойє випадково
зустрiлися з Володимиром Галактiоновичем. Побачивши Василенка, вiн
посмiхнувся.
- Як вашi музейнi справи, Вiкторе Iвановичу? - Короленко простяг руку,
вiтаючись.
- Добре, Володимире Галактiоновичу. Нарештi дiстали нове примiщення.
Маємо два просвiтнi будинки iменi Гоголя. В цьому - театр, а поруч -
музей.
- Радий, - Короленко перевiв погляд на Мирного.
- Це мiй друг Панас Якович... Український письменник.
- То, може, ви i є Панас Мирний, про якого не раз чув, але портрета
нiде не зустрiчав.
- Я ще не заслужив, щоб з мене малювали портрети, - добродушно
всмiхнувся Мирний. - Але про вас далеко йде слава. Знаєте, де я про
Мирного чув? У Лондонi... їдучи в Америку, зупинився там i зустрiвся з
Степняком-Кравчинським. Вiн перекладав англiйською мовою мого "Слепого
музыканта". Цiкава людина... Тодi й почув, що в Полтавi живе Панас Мирний,
який написав чудовий роман "Хiба ревуть воли, як ясла повнi?" Навiть
розповiв iсторiю видання роману в Женевi Драгомановим, з яким тодi був у
близькому знайомствi. Вашi твори читають i за океаном. У цьому я
пересвiдчився.
- Спасибi за таку увагу.
- А взагалi нам треба в iншiй обстановцi зустрiтися, поговорити, -
Короленко вклонився. До нього пiдiйшла дама. - До побачення!
Почалася вистава. Мирний i Василенко зайняли мiсця в другому ярусi. Зал
був переповнений. На гальорцi тiснилася молодь, робiтники. Всi цiкавились
виставою Толстого, якого рiк тому синод вiдлучив вiд церкви як
боговiдступника. Не випадково зiйшлося так багато люду.
В одному з антрактiв з гальорки почулися голоси:
- Хай живе вiдлучений вiд церкви Толстой!
- Хай живе свобода!
Слiдом за цим закружляли в повiтрi прокламацiї з написом "Геть царське
самодержавство!" На прокламацiях красувалися великi лiтери: "РСДРП".
- Це новина для Полтави, - зауважив Василенко.
- Але нiчого несподiваного нема, - тихо вiдповiв Мирний - Адже по руках
ходить "Искра" соцiал-демократична.
- Читав?
- Не раз... А де ж Короленко?
У театрi зчинився галас. На сцену вийшов жандармський офiцер, оголосив,
що далi вистава не вiдбуватиметься. Оголошення було зустрiнуте свистом i
вигуками.
Панас Якович i Василенко хотiли ще побачитися з Короленком, але така
пiшла веремiя, що було не до того.
Жандарми кинулися шукати крамольникiв, перехвачували прокламацiї з
такою люттю, наче хотiли приборкати якусь нескориму силу.
У наступнi днi мiсто запрудили козацькi каральнi сотнi. А розпатлане
небо ще яскравiше освiтлювали заграви. Наслiдуючи свого попередника
Татiщева, новий генерал-губернатор Бєльгард виїздив у села з каральними
загонами. Пiсля таких "благодiйних" експедицiй влаштовував бенкети з
танцями у губернаторському домi. На бенкети змушенi були з'являтися
нагородженi орденами чиновники зi своїми дружинами.
Потрапив на такий бенкет i Панас Якович. Впору пригодилися Олександрi
Михайлiвнi рукавички, надiсланi Горленком iз столицi. Вони добре пасували
її чепурному одяговi i розкiшнiй зачiсцi. На неї звернув увагу
генерал-губернатор. Причиною цього, очевидно, був не тiльки привабливий
вигляд Олександри Михайлiвни, а й деякi iншi обставини. Перед тим Бєльгард
"наводив порядки" у Костянтиноградському повiтi i побував у домi
Шейдеманiв.
Коли гостi ставали до танцю, генерал-губернатор запросив Олександру
Михайлiвну на кадриль. Вiн тримав себе поважно i впевнено, як людина, що
навчилася вимагати беззаперечного виконання своїх наказiв i вимог,
незважаючи на те, що зовнiшнiсть не мала нiяких ознак мужностi й волi.
Низький лоб, продовжений передчасною лисиною, гостряки рiдковолосих вусiв,
вузькi очицi надавали йому миршавого i злого вигляду. Вiн належав до
самолюбiв, що свою iнтелектуальну невиразнiсть прикрашують манiрнiстю та
позуванням. Горе тим, хто потрапляє пiд владу подiбних вельмож. У
безмовнiй покiрностi пiдлеглих вони знаходять утiху, а будь-якi непослухи
кидають їх у гнiв. А iнколи можуть впадати в несподiвану добрiсть, щоб
показати свою благодiйнiсть.
Ласкава увага генерал-губернатора зворушила Олександру Михайлiвну.
Танцюючи, вона зашарiлася, широко розкритi очi щедро ронили блиски.
Пригадала, як в iнститутi вважалася неперевершеною в танцях. Тепер нiби
хотiла повернути свiй давнiй хист, i це їй удавалось.
Генерал-губернатор не сподiвався такої партнерки. Гостi звернули увагу
на його захоплення й чекали фiналу танцiв, бо знали, що вiд настрою
генерал-губернатора на подiбних бенкетах залежить i вирiшення ним
державних справ.
Панас Якович спостерiгав грацiйнi рухи дружини, що пожвавiшала, нiби
скинула з себе чимало рокiв. Радiв за дружину. Вирiшив також скористатися
нагодою, пiдiйти до губернатора та поговорити про дозвiл на вiдкриття
пам'ятника Котляревському.
Але губернатор затримався в танцi, вiддаючи шанобу вправнiй партнерцi.
В цей час з'явився ад'ютант. Коли закiнчився танець, Панас Якович швидко
пiдiйшов до Бєльгарда, який, передаючи йому Олександру Михайлiвну,
привiтно посмiхнувся. Та ад'ютант вручив губернатору телеграму.
Читаючи її, вiн нахмурив брови, брижi збулися на лобi i виступили
краплинки поту.
- Панове! - звернувся вiн до гостей. - Прошу пробачення перед дамами.
Мужчин негайно запрошую до себе! - попрямував до вiтальнi. Тi пiшли за
ним, чекали якогось несподiваного повiдомлення.
Губернатор, тримаючи в руцi телеграму, пронизливим, аж тремтливим
голосом повiдомив:
- Панове! Одержано сумну звiстку. Мiнiстра внутрiшнiх справ, його
свiтлiсть Сипягiна вбито... - генерал-губернатор не знав, що казати далi.
Блаженний вигляд його очей, яким вiн щедро нагороджував перед тим
учасникiв бенкету, раптово змiнився на зловiсно-роздратований. Наче двi
акули виринули з його орбiт. У голосi задзвенiли ноти хижої лютi. -
Шибениць мало! Не дамо похитнути трон великої iмперiї! - iстеричним
голосом затяг:
Боже, царя храни!
Пiдхопили iншi. Але царський гiмн не набував потрiбного звучання, хоч
губернатор i намагався перекричати всiх словами: "На страх врагам!"
Виручили спiвакiв прибулi у вiтальню лакеї.
- Прошу, панове, розходитись! Бенкет на цьому закiнчено, -
генерал-губернатор стояв нерухомо, збираючись з думками.
Гостi розходились. У великiй залi понуро стояв лакей бiля накритого
столу. Його зiр був прикований до великого торта, розмальованого в кольори
державного прапора зi словами:
Царствуй, сильний, державний.
Не знаючи, що робити з тортом, лакей непорушне стояв, чекаючи вищого
розпорядження.
Повертаючись додому, Панас Якович вiдчував схвильованiсть дружини, її
збуджений вигляд його непокоїв. Розумiв, що їй пригадалося аристократичне
дiвоцтво з пишними танцями.
- Мабуть, дiти нашi вже поснули? - тихо запитав дружину.
- Може, - голос Олександри Михайлiвни прозвучав спадаючою хвилею пiсля
шторму. - Хотiла б, щоб ти, Панасе, теж вiдзначав бенкетами свої нагороди
i звання.
- Тiсно в нашiй хатi на Кобищанах. Я запрошу кобищанську молодь. Це
краще за великосвiтський бенкет з манiрними танцями.
- А твої гостi зрозумiють Бетховена, коли я гратиму на фортепiано?
- Зрозумiють.
Подiї розгорталися. Спалахували пожежi кожної ночi. Наростала тривога,
наче передгрозовi хмари котилися над Землею i невiдомо де мали впасти
громовицями.
У мiсто вступали в повному озброєннi, як у походi, частини кiнноти,
наводячи на обивателiв страх.
Слiдом прибув новий мiнiстр внутрiшнiх справ, шеф жандармiв Плеве. Вiн
розкинув свою величезну флегматичну генеральську тушу в екiпажi,
супроводжуваному, як галиччю, жандармськими вершниками. На обличчi
генерала написано стiльки грубезного зухвальства, що можна було читати
його думки: "Приборкати треба цю розгнуздану губернiю!"
Прибув у Полтаву i новий губернатор, князь Урусов. Форма цивiльного
генерала, кашкет з червоною облямiвкою, великий блискучий козирок, що
низько прикривав лоба, надавали йому вигляду хижого яструба.
Сам губернатор не поїхав на села катувати селян. Для цiєї "чорної"
роботи вiн привiз iз Гродно радника Фiлонова, що набув спецiальностi в
придушеннi селянських повстань В той час як князь Урусов читав романи i
сам захоплювався романiчними пригодами, його перший радник правив
губернiєю, а молебствiями допомагав йому старий єпископ Iларiон, що вже за
життя причислився до сонму святих.
Тримав губернатор поруч себе Фiлонова i в день спецiального прийому
вiдповiдальних чиновникiв мiста. Начальник казенної палати, вважаючи
небезпечним iти на прийом у такий непевний час, оголосив себе хворим i
доручив Панасу Яковичу заступити його в цьому дiлi.
Зважаючи на велику кiлькiсть прибулих на прийом чиновникiв, губернатор
навiть не запрошував їх сiдати, викликав, як школярiв, i ставив перед ними
рiзнi парадоксальнi своїм змiстом запитання. Дiйшла черга до Панаса
Яковича. Князь Урусов сидячи в крiслi, невiдомо куди томливо дивився
своїми круглими очима. Довгообразе обличчя прикрашували рижуватi
пiдстриженi вусики i невисоке волосся на головi. Можна було здогадатися,
що князь намагався своєю зовнiшнiстю нагадувати iмператора. Вiд високого,
обшитого галунами комiра i до пояса всi груди та живiт князя були
прикрашенi численними нагородами. Тому його мундир виглядав панциром, на
якому переливалися золотi та срiбнi лати. Панасу Яковичу ввижалося, що вiн
стоїть не перед живою людиною, а перед iдолом, що символiзує собою
непорушну вседержавну тупiсть, аби затьмарювати розум i почуття. До цього
iдола сходилися чини меншого калiбру, благоговiючи перед ним, щоб
заповнити порожнечу полохливої душi великопiдданськими огризками
славослов'я, що звалися благословенним патрiотизмом. Аж ось цей iдол
заговорив. Його однозвучнi слова наче висипалися з порожньої розсохлої
дiжки.
- На вiйськовiй службi були? - запитав князь, не зводячи очей.
Здавалося, вiн передоручив Фiлонову розглядати вiдвiдувачiв та вивчати
їхнi повадки.
- Нi, не проходив, ваше сiятельство.
- Ви начальник казенної палати?
- Нi, заступник, ваше сiятельство.
- Конкретно, що ви виконуєте в своїй установi?
- Все, що належить по посадi.
- А скiльки вхiдних i вихiдних паперiв пропускає за рiк казенна палата?
- П'ять тисяч шiстсот шiстдесят шiсть вхiдних i шiсть тисяч шiстдесят
шiсть з половиною вихiдних, ваше сiятельство!
- Чому з половиною?
- Тiльки один випадок був, коли вихiдну було написано не на повному
аркушi, а на половинi, ваше сiятельство!
Генерал-губернатор невиразно посмiхнувся i звiв на Панаса Яковича очi.
- Наказую збiльшити вдвiчi вхiднi i вихiднi!
- Слухаю, ваше сiятельство! Збiльшити вдвiчi! Можна йти?
- Можна! - губернатор глянув на Фiлонова i прочитав на його обличчi
невдоволення. - Нi... Стривайте. Чому носите мундир, наче не на себе
шитий, та й шпага висить, як позичена на вiдробiток?
- Прошу пробачення, ваше сiятельство! За клопотами цього не добачив.
- Мундир тугiше треба пiдтягати, пане статський раднику! Знаєте устави?
- губернатор поглянув на Фiлонова, обличчя якого застигло в невдоволенiй
усмiшцi.
Мовчанка... Перед владними чиновниками стояв не замiсник начальника
казенної палати Панас Рудченко, а незламний народолюбець Панас Мирний. Вiн
стиснув вуста, але не затамував думки: "Мерзеннi ви гнобителi людських
помислiв... Не знаєте, що слово правди гострiше за вашi шпаги... Що iстина
сяйнiша за вашi ордени на мундирах... А чи знаєте ви, що пiд вашими
стiльцями вже хитається й полум'янiє земля?"
У хвилиннiй мовчанцi вiдбувалася дуель. Зустрiлися двi непримиреннi
сили. Панасу Яковичу навiть хотiлося, щоб ця дуель продовжувалась. Вiн не
схилить свою голову перед цими двома державними страхопудами.
За стiнами цiєї установи є прихильники, що цiнують волелюбне слово.
Його iменi не знають цi замурованi орденами убогi душi. А може, вже чули
вiд донощикiв, та не знають, що носiй його стоїть перед ними, смiливо
дивиться крiзь темно-синi окуляри. Автор "крамольних" творiв.
- Можна йти? - обiрвав дуель Панас Якович.
- Iдiть! - губернатор зневажливо махнув рукою i глянув запитливо на
Фiлонова, який своїм гострим поглядом хотiв пройняти наскрiзь дуелянта.
Його коротко пiдстриженi рижуватi вусики iнодi ледь-ледь нервово
посiпувались, коли мружив очi, приховуючи в них налиту вщерть
самовпевненiсть вишколеного жандарма. Суворий i бундючний, вiн скидався на
закам'янiлу статую, що уособлює в собi непорушнiсть монархiчної
державностi з усiма її атрибутами сваволi, безглуздя й гноблення.
Вийшовши з губернаторської управи, Панас Якович ще довго вiдчував на
собi його погляд, наче дотик чогось холодного й колючого. Хотiлося
одiрвати вiд себе той дотик, кинувши його в придорожну твань.
Дома зустрiла Олександра Михайлiвна запитаннями про прийом у
губернатора.
- Чи не запрошував новий губернатор на бенкет?
- Нi. Цей, мабуть, обходиться без танцiв. У нього є надiйний помiчник,
якому вiн передоручає i танцi, i чортиханцi.
- Шкода.
Тiльки увечерi, коли завiтав Василенко, поволi розвiялися неприємнi
враження вiд прийому в губернатора. Розповiв Вiктору Iвановичу всi деталi
зустрiчi.
- Мав, друже, нагоду побачити зблизька прославленого радника Фiлонова?
- запитав Василенко.
- Не помiтити таку гидоту не можна.
- То ж додатковi очi, ушi й руки губернатора... Ти витримав неабиякий
iспит.
- Витримав...
Випадок, що трапився пiд час вистави "Власть тьмы", та подiї останнiх
тижнiв не сходили з думки. Хотiлося знову зустрiтися з
побратимами-залiзничниками, щиро порозмовляти з Гнатом, дещо розповiсти,
довiдатись про робiтниче життя. Адже кiлькiсть робiтникiв залiзничних
майстерень збiльшувалась у зв'язку з вiдкриттям нової колiї Полтава - Київ
через Миргород, Ромодан, Лубни.
Люднiшою стала Куракiнська вулиця, що вела до недавно збудованого
Київського вокзалу. Тут споруджувалися великi паровi млини, миловарня та
iншi пiдприємства. Значно зросла й кiлькiсть ремiсникiв у мiстi.
Переобтяженiсть службою, щоденнi турботи, зустрiчi з друзями, поїздки
по губернiї не давали змоги здiйснити обiцянку провiдати Гната. Та ось
трапилась нагода. Повертаючись з ревiзiйної поїздки, Панас Якович зустрiв
його на Пiвденному вокзалi. Дуже зрадiв, побачивши давнього приятеля. У
виразi Гнатового обличчя читав щось нове, невiдоме.
- Зустрiчаю агiтаторiв... З самого Харкова прибули, - таємничо
повiдомив Гнат. - В недiлю зiйдуться побратими в старому барацi. Читатиме
агiтатор... Приходьте... До побачення, - заклопотано поспiшав на перон...
На збори побратимiв Панас Якович одяг просте вбрання, що мало чим
рiзнилося вiд одягу майстрової людини. Та й на руках помiтнi мозолi, бо
часто вистругував щось по господарству, орудував рубанком, сокирою,
пилкою, молотком.
Цього разу збори були люднiшими, нiж ранiше. Прибув агiтатор, середнiх
рокiв чоловiк з запалими щоками, кучмою чорного волосся на головi, з
iскристими очима. Його обсiли робiтники, слухали полiтичнi новини.
Агiтатор закликав пiдтримувати селянськi заколоти, допомагати
заколотникам, впливати на бiльшу органiзованiсть селянських виступiв.
З великим iнтересом сприймали повiдомлення про розвиток страйкового
руху, а далi агiтатор витяг з кишенi газету "Искра" i зачитав статтю
Ленiна "Проект нового закону про страйки".
Робiтники уважно слухали.
За пропозицiєю агiтатора побратими обрали страйковий комiтет, куди
увiйшов Гнат i кiлька молодих робiтникiв.
...
