Iван Пiльгук. Дуби шумлять
страница №2
...евний рядДубов, друзьями насажденных;
Они о праотцах казенных
Доныне внукам говорят...
Дуби шумлять у вiковiй епiчнiй задумi. Прислухався до того завороженого
голосу. Чув у ньому набагато бiльше сказаного поетом. Хто повiдав тим
дубам вистражданi думи, щоб вони для поколiнь зберiгали таємницi?.. Дуби
шумлять, шумлять...
Люди знають про те, коли який дуб посаджено, яку легенду криє кожен з
них. А ось i дорiжка, що веде в Чернече до жiночого монастиря, могла б
розповiсти, хто ходив нею, носячи свою покуту й печаль...
Звелiв фурмановi зупинитися, зiйшов з брички, милувався найстарезнiшим
велетом. Владно, нездвижно стоїть вiн, сперечаючись своєю могутнiстю з
палацом Кучубеїв, з пишною аркою, пiд якою проїздив "благословенний". А в
гущавинi лiщини причаїлася стара церквиця, до якої сходилась колись
козацька сiрома.
Сонце, низько лягаючи на захiд, щедро обсипає червонястим промiнням
шорстке листя. Те промiння всотує в себе велетенський дуб, угамовуючи
невситиму жагу свiдка багатьох подiй, вкритих сивиною часу...
По шляху з наближенням до Полтави частiше зустрiчалися подорожнi.
Промчить розкiшний ридван, курявою обдасть пiших заробiтчан, що несуть на
продаж свою силу, а може, i вроду. Ступала ж тут нога й незабутньої
подруги. В думцi бринiли скорботно слова її матерi: "Будете в мiстi,
вiдшукайте..." Коли б вiдшукати, почути рiдний голос, почути недомовлену
казку, недоспiвану пiсню, серцем збагнути недостраждану любов. На мить
вловлював у шелестi дубiв звабливий голос, що ронить надiї в розкриту для
почуттiв душу. Пригадалось...
Це трапилось весною, коли з неба щедро лилося золото сонця i земля
вдягалася в пишнi, барвистi шати. Iшов з нею заквiтчаною першими польовими
квiтами степовою дорiжкою. "Ти - польова царiвна", - тихо говорив. Стала,
випросталась. На чолi нiби 'забринiли колоски пшеницi, а очi увiбрали
найяснiшу блакить неба. Тодi в її голосi пiзнав мелодiю повенi на Пслi...
Сутiнками кутався шлях. Потомленi конi уповiльнювали ходу.
- Ось уже й Полтава, - обiзвався фурман. Вечiрньою пiтьмою мiсто
зустрiчало подорожнiх. При-марно помережанi лiхтарями вулицi крили в собi
таємницi. Наче виповзала кудлата потвора iз теменi, блимаючи тьмяними
очима.
Полтава... Мiсто слави i безслав'я... Мiсто тридцяти церков,
пам'ятникiв i розкiшних будов. Мiсто п'ятнадцяти тюрем i сорока шинкiв.
Полтава - стародавнє мiсто...
Невеликий пiд солом'яною стрiхою будинок 14 на Монастирськiй вулицi
належав небагатому дворяниновi Осипу Адешелiдзе. Кiлька вiкон з
пофарбованими в синiй колiр вiконницями виходили на тиху, порослу споришем
вулицю, що слалася вниз на долину в пiднiжжя Монастирської гори. На неї
виходило й вiкно кiмнати, в якiй оселився Панас Рудченко.
У протилежний бiк вулиця вела до центральної площi мiста, оточеної
колом державних будинкiв. Своїми колонадами вони змагалися з пам'ятником
Слави, поставленим у центрi розкiшного дубового парку. Щоб дiстатися сюди
з Монастирської вулицi, треба обiйти архiєрейський сад, на тiнявiй алеї
якого причаїлася древня церквиця, яку вiдвiдував колись полковник Пушкар -
сподвижник Богдана Хмельницького.
Цiєю дорогою о дев'ятiй годинi ранку простував Панас Якович на службу
щоденно. На хвилину зупинявся бiля розлогих дубiв i вчасно з'являвся до
полтавського казначейства, де влаштувався працювати помiчником бухгалтера.
Повертався з роботи о четвертiй, лягав перепочити на канапцi, бiля якої
повiсив подарований матiр'ю вишиваний рушничок.
У першу недiлю пiшов оглядати мiсто. Зiр приваблювали не крамницi, в
яких кишiли люди, а краєвиди, що вiдкривалися з гори вiд собору. Серед
дiбров i лугiв химерно вигиналася, звиваючись вужем, Ворскла. Мовчазне
високе небо вкривало своїм спокоєм ледве осяжну зором далечiнь. Ось нiби
виринула з надр землi, поповзла долиною велетенська гадюка, дмухаючи
задимленою пащею. Вперше Панас Якович спостерiгав таке диво. То мчить
поїзд по нещодавно прокладенiй через Полтаву залiзницi Харкiв - Кременчук.
Перша залiзниця з'єднала Полтаву з промисловими i торговими мiстами.
Якась нестримна сила потягла його вниз, на берег Ворскли, а далi - до
залiзницi. На станцiю прибув пасажирський поїзд. Багато люду вийшло з
вагонiв - купцi, ремiсники, чиновники, жандарми. Пiдiйшов до паровоза.
Велетенська машина чмихає паром. На машинi вештаються машинiст i кочегар.
Не встиг гаразд розглянути, як загудiв паровоз i поїзд рушив.
Стояв, дивився услiд. Думки випереджали швидкий рух машини. Що принесе
вона моїм землякам? Чи перемога розуму заяснiє волею i добробутом для
народу? Чи, полегшуючи працю, вiддасть та машина свою силу народнiй
справi, чи, може, ще посилить гноблення?
Ось промчав товарний поїзд. Встиг прочитати на вагонах: "Одеса",
"пшениця", "борошно". Загуркотiв поїзд по мосту через Ворсклу, лише
показав свiй невловимий хвiст.
Повертаючись, Панас зупинився на Подолi, де було пристановисько
чумакiв. Слухав чумацьку пiсню, i вона звучала прощальним голосiнням, що
виринало з глибини столiть, розносячи кигикання чайки та гомiн степових
вiтрiв. Занепокоєний думками, пiшов на Монастирську гору, з якої небо
здавалося ще вищим, безмежно величним, а земля нiби зомлiла в барвистiй
позолотi, заколисана тишею.
Країна прозорого неба, плiдних садiв, родючих нив, тихих рiк i
приязного сонця. Країна тяжких зiтхань, жiночої скорботи, гомiнких пiсень
i таємничого шелесту вiкових дубiв. Любов синiв до неї увiнчана
тортурами... Яке серце може збагнути цi химернi контрасти, не стискаючись
до болю?
Тут, на змiну древньої стоянки скiфiв - скотарiв та хлiборобiв -
оселилися слов'яни, що витримували напади печенiгiв, половцiв i зазнали
руйнiвної навали татаро-монголiв. Минали столiття, й пiдiймалась з руїн
стара Лтава, щоб розквiтнути славним мiстом, прибравши iм'я Полтави.
Оглядаючи Хрестовоздвиженський монастир, Панас Якович в його
архiтектурi читав iсторiю мiста, пiзнавав у мистецькому лiпленнi й
рiзноманiтностi форм епоху козацького ренесансу на Українi Недаремно
славетний Мартин Пушкар заснував монастир на найвищiй горi саме в роки
визвольної вiйни українського народу проти iноземного панування. З
високої, на сорок п'ять метрiв, дзвiницi далеко видно Лiвобережжя.
Не раз ступала на цю гору нога Iвана Котляревського. Малював цей
монастир Тарас Шевченко.
Широкi простори вiдкриваються звiдси на пiвнiч, на схiд i на пiвдень.
Ледь лелiє в сизiй iмлi Ворскла, пригортаючи до своїх кучерявих берегiв
задумливi села й хутори. Уявлялося Панасовi, що вiн з цiєї гори побачив
широкi простори свiту. Вдихав повiтря, наче пив джерельну воду. Вiдчував,
як вливалася в нього нова сила й мужнiсть. Кому вiддати її?
Де знайти побратимiв, щоб прямувати до високої мети, до якої лежить
давно наболiла душа?
Уже сходив з гори, як його зупинив середнiх рокiв громадянин, що нiс
скрипку в футлярi. Пронизливий, наче кепкуючий вираз карих очей, злегка
посивiле волосся та розкуйовдженi вуса надавали йому вигляд якоїсь
стихiйної впертостi й незалежностi.
- Ви не тутешня людина? - запитав приязно твердим мелодiйним голосом. -
Вперше зустрiчаю на цiй дорiжцi.
- Недавно став тутешнiм.
- Отож... Милуєтесь красотами Полтавщини?
- Цi красоти для всiх...
- Не всi їх розумiють...
- Вам виднiше, якщо ви справдi музикант.
- Я лиш любитель... Граю на скрипцi. Керую хором, любительським
оркестром. Мене звуть Гордiй Павлович Гладкий.
- А мене Панасом Яковичем Рудченком. Будьмо знайомi, - подав руку.
Несподiваний знайомий видався говiркою привiтною людиною.
- Ходжу оце на саму гору i там граю. Здається, мелодiйнiше звучать
струни. Сиджу собi та граю. Нiби й ковила нагинається вiд звукiв, i хмари
пливуть повiльнiше. Вловлюю думкою навiянi вiтром мотиви, а струни
пiдхоплюють їх, народжуються звуки. Iнодi сходиться молодь послухати мою
гру. То для мене велика честь.
- Заздрю вам...
- Не заздрiть... Я самотня людина. Оце найщирiша моя подруга, - показав
на скрипку. - А ви граєте на чомусь?
- Граю на власному серцi, та роздумах тяжких.
- То невловима музика... А на якомусь знаряддi?
- Трохи бренькаю на гiтарi.
- То добре. Заходьте в чиновницький клуб. Кожної субот там збирається
наш гурток. Граємо, спiваємо. Кому що...
Розмовляючи, Гордiй Павлович дiйшов аж до будинку на Монастирськiй
вулицi.
- До зустрiчi в клубi...
- Прошу завiтати до моєї кiмнати, - роздумуючи, запросив Панас Якович.
Гордiй Павлович завагався, але спокiйний, доброзичливий погляд
спiвбесiдника переконав його.
- Добре... Не заперечую. До розкiшних домiв не заходжу, а пiд солом'яну
стрiху можна.
Увiйшовши в кiмнату, гiсть звернув увагу, що на столi лежало чимало
книг. Упав у вiчi "Кобзар". Рука простяглась до нього.
- Ви читаєте Шевченка?
- Не тiльки читаю, а й знаю напам'ять бiльшiсть його творiв... Прошу
сiдати.
Гордiй Павлович стояв, оглядаючи кiмнату. Вiдтак запитав:
- Який твiр Шевченка вас найбiльше вражає?
- Увесь "Кобзар", а найбiльше западає в серце "Заповiт".
- "Заповiт"? - перепитав гiсть. Розкрив футляр, витяг скрипку i заграв.
Полились звуки, яких ще нiколи не чув Панас Якович. Проривалося в них щось
могутнє, схоже на ридання, благаюче простору, волi. - Шкода, що не можу на
скрипцi передати басову партiю та композицiю для хору.
- Хто створив цю музику?
- Писав мотиви я, а творив народ. - Гордiй Павлович грав, доспiвуючи
голосом:
Серед степу широкого,
На Вкраїнi милiй...
- Ви композитор?
- Нi! Лише любитель... Музика є безсмертним даром, голосом душi. Народ,
що породжує великих поетiв, носить у собi й велику душу. Вона проривається
в словi й музицi. - Погляд гостя замрiяно лягав на струни. - Я довершую цю
композицiю. Приходьте, послухаєте, як виконуватиме її мiй хор. У моєму
бiдному життi досить i цього... А далi хочу стати мандрiвним скрипалем.
Подругою менi буде оця голосна супутниця, - потряс скрипкою, - бо щирiшої
не судила доля, - звiвся, заховав скрипку в футляр. - До побачення. Я
непосидючий музикант.
- Так швидко залишаєте? Може, я не виявив гостинностi, - нiяковiв Панас
Якович.
Спасибi... Я вдячний за те, що послухали мою композицiю. Ходив би вiд
хати до хати i награвав цю мелодiю. До зустрiчi в клубi. Приходьте!..
Залишившись на самотi, Панас Якович довго ще ходив по кiмнатi, сiдав до
столу, пробував писати. Бринiв в уявi мотив, що його почув вiд
композитора.
Служба в казначействi забирала багато часу. Але вiн звик до
бухгалтерської роботи, знаходив у нiй самодисциплiну й ретельно виконував
обов'язки. До того ж був переконаний, що навiть крiзь чиновницькi окуляри
можна в рахунках, бухгалтерських книгах пiзнавати навколишнiй свiт. Тому
фiнансовi справи вiв не тiльки як бухгалтер, а й як соцiолог, що вивчав у
цифрах новi явища економiки та полiтичного життя.
Коли повертався з роботи, то нiби перероджувався. Читав "Отечественные
записки", твори Островського.
Брат надсилав йому свої переклади оповiдань Тургенєва та "Перегляд
лiтературних новин", якi готував для львiвського журналу "Правда".
Довгими зимовими вечорами сидiв за столом не чиновник Панас Рудченко, а
письменник Панас Мирний. Нiкому не признавався про своє друге прiзвище.
Вiдчув у ньому своє друге народження й прозрiвання.
Iнодi ходив до клубу чиновникiв, коли запрошував його Гордiй Павлович
Гладкий. Не мiг не пiти на концерт, присвячений роковинам Шевченка. Гордiй
Павлович познайомив його з двома вже лiтнiми громадянами.
- Це мiй учитель i композитор Алоїз Вячеславович Єдлiчка, - Гордiй
Павлович повiв рукою, злегка вклонившись.
- Будьмо знайомi, - Єдлiчка привiтно посмiхнувся. В його очах
проглядали лагiднiсть i доброта. Посивiле, пухке, як шовк, волосся на
головi, зачесане догори, злегка кучерявилось. У глибинi сiрих великих очей
свiтилось натхнення.
- Iм'я композитора менi вiдоме, - Панас Якович тепло потиснув руку
Алоїзу Вячеславовичу.
- А це наш гiсть, прибув з Одеси на концерт, Дмитро Павлович Пильчиков.
- Не називайте мене гостем у Полтавi. Тут я бiльше перебуваю, нiж в
Одесi, хоч формально й поселився там. Не можу розстатися з своїми друзями,
- твердо й переконливо говорив Пильчиков. Вольовитiсть вiдчувалась у його
чiтких рисах. Борода i вуса в мiру пiдстриженi. Темнi очi привертали увагу
своїм впевненим поглядом, коли зводив їх на когось. Напiвпосивiле густе
волосся, подiлене рiвним продiлом, стовбурчилось на головi.
- Чув i про вас, Дмитре Павловичу, як учасника колишнього
Кирило-Мефодiївського братства, - Панас Якович дивився просто у вiчi
Пильчикову, нiби пiзнавав щось рiдне в ньому.
- То ви можете бути цiкавим спiвбесiдником, коли нагадуєте менi минуле.
Пильчиков охоче розповiдав про свої зустрiчi з Шевченком, Костомаровим,
Кулiшем, про студентську молодь.
- Тягне мене до молодi й тепер. Тому не залишаю педагогiчної роботи.
Одвiчнi юнацькi шукання чогось нового, вимрiяного омолоджують i нас,
лiтнiх людей...
- Це iстина, - додав Алоїз Вячеславович. - Я знаходжу багато вiдради як
педагог, навчитель музики й спiвiв.
- Такiй благороднiй справi варто служити, - задумливо промовив Панас
Якович. - Свiт iстини найбiльше пiдвладний педагогам, якщо вони щиро
вiддають себе справi.
- А ви? - запитав Пильчиков.
- Я бухгалтер...
- Кожна праця благородна, коли її чесно виконувати.
- Так, але...
- Зовнi я теж скорше назвав би вас педагогом...
- Так-так, - додав Єдлiчка. - Вiдчутна iнтелектуальнiсть...
Тим часом пiдiйшов Панасiв знайомий по казначейству. Це була середнiх
лiт людина. Гладко причесане темне волосся на круглiй головi, м'язисте,
опукле, добре поголене обличчя, живi карi очi, що крили в собi улесливу
посмiшку, говорили про спритнiсть i самовпевненiсть, умiння привертати до
себе увагу з першого знайомства.
- Прошу познайомитись. Це - Роман Iванович Мазевич.
- Будьмо знайомi, - очi в Мазевича забiгали, наче мали вистрибнути з
хитро примружених повiк. Вiн намагався тримати себе iмпозантно, вирiвнюючи
гладкi плечi.
- Кажуть, що має бути цiкавий концерт? Нашому Тарасовi присвячений? -
Мазевич наголошувув на словi "нашому".
Пiднялась завiса. Полилась пристрасна, розлога мелодiя, полонивши увагу
слухачiв:
Як умру, то поховайте...
Пiдхоплює увесь хор. Прокидається незбагненна своєю глибиною людська
душа. Гармонiйно злагодженою гамою почуттiв розвихрюються в звуках слова:
Серед степу широкого,
На Вкраїнi милiй...
У величнiй мелодiї обзиваються гомоном вiковiчним -
Лани широкополi, i Днiпро, i кручi...
Чути, як "реве ревучий", рокоче грiзну пересторогу тим, хто намагається
скувати його нездоланну силу. Поволi рокiт спадає, i, нiби в повенi
широкiй, хвилею котяться заповiтнi велiння:
I мене в сiм'ї великiй...
Пiсня затихає. Пильчиков пiдводиться, аплодує. За ним встає й Панас
Якович.
- Талановито... Хвилююча композицiя. Вперше так у музицi зазвучав
"Заповiт", - мовить Єдлiчка.
- Я вражений до потрясiння! - на очi Пильчикова навернулися сльози. -
Пригадав, як живого, буремного Тараса.
- Музыка, конечно... Музыка настоящая, - не знав, що говорити, Мазевич.
Його улеслива усмiшка не пасувала обставинам, а нiчого iншого вiн не мав у
арсеналi своєї мудростi...
На сценi знову виступають спiваки, виконується "Хустина". Ллється тиха
мелодiя, пройнята смутком жiночої самотностi. Єдлiчка хвилюється.
- Чудово, Алоїзе Вячеславовичу! Ваша композицiя чарiвна, - тихо
говорить Пильчиков.
Завершується концерт виступом народного кобзаря. Наче з глибини
столiть, з буремної козацької минувшини, з пiдземелля, замурованого й
замкненого, вириваються на волю звуки й розлягаються то прокляттям, то
благанням, то нестримними прагненнями життя i дiяння. Рокочуть струни
народну немеркнучу славу.
По закiнченнi концерту Гордiя Павловича Гладкого оточили друзi. Панас
Якович прощався з ним та з Єдлiчкою й Пильчиковим.
- Не забувайте про нашу домовленiсть зустрiтися, - запитливо поглянув
Дмитро Павлович, тиснучи Рудченковi руку.
Разом з Панасом Яковичем вийшов на вулицю i Мазевич. Пiшли через парк
до Монастирської вулицi. Багатослiв'я супутника стомлювало задумливого
Мирного. Вiн зупинився. Скаламучене березневе небо гойдалося в хмарних
сутiнках i ронило на землю перший журавлиний клич.
- До побачення, Романе Iвановичу, - простяг руку.
- Чому так?
- Хочу на самотi послухати перегуки журавлiв.
- Я колись чув крик пiдстреленого журавля! Цiкаво було слухати, як вiн,
конаючи, квилив...
- То вас, Романе Iвановичу, дуже цiкавило?
- Цiкавило...
- До побачення, - Панас Якович повернув на протилежну алею й зник.
Мазевич подивився вслiд, хижо посмiхнувся. О, почекайте! Гордуєте
Романом?... Понiс свою злобливу посмiшку теплими провулочками, оглядаючись
та прислухаючись.
Вкритi бростю верби лiрично-замрiяно хилили свої вiти, прислухаючись до
жебонiння бистроплинних ручаїв, що вiддавали всю свою напругу повноводному
роздоллю Ворскли. Вiдчував цей гомiн пробудження, як подих оновленої сили,
що наповнювала помисли i мрiї.
У службових справах їздив до Гадяча. Привiз стiльки вражень, що годi
було їм дати раду. Знову наслухався розповiдей про розбiйника Гнидку, про
його жорстокiсть i великодушнiсть. Людина великої волi пiдiймається своїм
хистом, вразливою вдачею над буденщиною. Але життя пiдневiльне зв'язує
руки. Нема простору. Шлях до соцiальної правди тернистий - послався
нетрями i байраками. Як перейти їх, щоб не збитися на манiвцi?
Клята дiйснiсть, клятi закони пiдневiльного життя. Пригадав розмову iз
своїм начальником. "Для рабiв, - говорив вiн, - мало чого треба, їм аби
їсти, спати, чухмаритись, красти. Життя їх невибагливе... Невибаглива й
мова. Рабам не потрiбна рiдна мова. Якою завгодно можна навчити їх
розумiти найнеобхiднiше - хлiб, вода, нiч, спати, лаятись тощо...
Найдошкульнiший i найвпливовiший для них батiг, гнучка лозина. Вiд батога
раб тiкає, батiг гонить його на роботу, батiг є моральною заповiддю".
Брехня! Ганебна брехня! Iскра Прометея не гасне i в душi приниженого
раба. Вона горить у материнськiй мовi, у рiднiй пiснi, рiдному звичаї, в
мудростi народнiй, що складається цiлими поколiннями.
Треба писати. Писати не про рабiв, а про закованих невiльникiв, що
здатнi рвати кайдани, здатнi на смiливi вчинки на самопожертву i героїзм.
Хто збере всi перли душi поневоленого народу? Хто понесе їх у свiт широкий
мислi й почуття? Треба писати для себе, для людей, для сучасникiв i
нащадкiв. Писати, щоб пiзнали себе замордованi, приниженi, приборканi
темрявою i свавiллям дужих - убогих душею... Хай слово полум'ям горить i
спопеляє запеклi серця. Слово, повите любов'ю, гнiвом i материнською
нiжнiстю. Треба словами мури потрясать, як той легендарний зухвалець
Самсон здвигнув колони ворожi.
День i нiч приносили роздуми, хвилювання. Сiдав писати. Народжувалась
велика розповiдь про лиху долю людини, зрощеної серед ланiв зеленокрилих,
купаної у бризках щедрого сонця. Уява малювала портрет юнака: "Дуже палкий
погляд, бистрий, як блискавка. Ним свiтилась якась незвичайна смiливiсть i
духовна мiць, разом з якоюсь хижою тугою..." Виношував у думках портрет
героя великого твору. Вирiзьблювався його характер, що увiбрав дух
нескоримого народу, його iсторичне буття.
Але поки що все це мрiї. А зараз треба писати нарис i розповiсти в
ньому все, що чув пiд час подорожi. З усiма найменшими деталями. Назвав
його "Подорiжжя од Полтави до Гадячого". Перечитував написане, фантазiя
допитливо ширяла просторами, буяла нестримними хвилями, що не знаходили
впину.
У змаганнях, боротьбi думок минали веснянi днi. На службi помiчали
задумливiсть Рудченка. Не наважувався пiдходити до нього Мазевич. Лише
вiддаля спостерiгав, зважуючи поведiнку бухгалтерського помiчника.
Вечорами довго сидiв за столом у своїй кiмнатi. Писав, писав, писав.
Якось зачув кроки пiд вiкном. Нiби хтось зупинився i зазирнув крiзь
прихилену вiконницю. Хто б там мiг бути? Тихо. Може, то вiтер жартома
вiдхилив? Ще писав. Ходив по кiмнатi i знову писав.
У недiлю до нього завiтав несподiвано Дмитро Пильчиков.
- Привiт вам, Панасе Яковичу, з Києва!
- Ви були в Києвi? Чому ж не повiдомили? Я мiг би дещо передати друзям,
бо ж не все поштою можна пересилати.
- Отож... Тому прошу одержати передачу з Києва.
- Що?
- Вiд вашого брата, - Пильчиков розгорнув i поклав на стiл книгу.
Панас Якович зачитав: "Правда. Рiчник перший, 1872, ч. V". Перегорнув
сторiнки поезiї. Ось "Рожа" Федьковича. А далi вiрш "Українi", пiдпис
"Панас Мирний". З хвилюванням перечитував.
- Вас вразила поезiя "Українi"? - запитав Пильчиков. Замiсть вiдповiдi
Панас Якович допитливо поглянув, нiчого не сказавши.
- Вiрш хороший - Хто ж той Панас Мирний? - цiкавився Пильчиков.
- Про це мiй брат не говорив?
- Нi. А ви не знаєте автора?
- Знаю... Але це таємниця.
- То ви не скажете?
- Не скажу...
- Це менi подобається... Виходить, ви вмiєте берегти таємницi?
- Робiть висновки...
- Я вже зробив.
- Якi?
- Тi, що робили ми колись у Кирило-Мефодiївському братствi.
- Але й на засiдання вашого братства потрапив провокатор i видав
учасникiв.
- Будемо враховувати надалi гiркий досвiд, - Пильчиков замовк, чекаючи,
що скаже Панас Якович.
- Про що ви вели розмову в Києвi з нашими друзями? - запитав Мирний.
- Про важливi справи... Розмовляли i про вас, Панасе Яковичу. -
Змiнивши тон розмови, Пильчиков нiби декламував, наголошуючи на кожному
словi: - Ми дiти єдиної громади...
Останнi слова насторожили Панаса Яковича.
- А далi що?
- Далi те, що київська "Громада" має поширити дiяльнiсть у Полтавi.
- Уже були спроби, але...
- Так... Потерпiли... Тепер з бiльшою конспiрацiєю треба вести
дiяльнiсть. Нам належить дещо запозичити вiд народникiв, що смiливо
виступають за свої iдеали.
- Занадто гарячковi вони i часом несуть буйнi голови у ведмежi лапи або
навiть у роззявлену пащу ненажерливого дракона.
- Щоб роздерти ту пащу, потрiбнi жертви. Багато говорить нам досвiд
нашого земляка Волховського. Написанi ним, разом з Прижовим, прокламацiї
внесли збудження... Волховський вiдсидiв два роки у в'язницi. А зараз, як
я довiдався у Києвi, вiн нелегально в Одесi знайшов спiвдружбу з
енергiйним вожаком студентського руху Желябовим... Удари реакцiї
породжують новi хвилi протесту. Визвольнi iдеї швидко сприймає студентська
молодь.
- У нас в Полтавi нема унiверситету, отже, нема й студентського руху.
- Я багато рокiв працюю з молоддю. Серед старшокласникiв є багато
мислячих i непримиренних юнакiв. Це двадцятилiтнi ентузiасти, шукачi
чогось нового, вразливого. Нам треба зустрiтися в тiсному колi друзiв. Я
вас познайомлю з цiкавими людьми. Але це буде пiсля моєї подорожi за
кордон.
- Ви їдете за кордон?
- Так. Є невiдкладнi справи. Вам вiдомо з преси, що цього року
вiдбувається всесвiтня виставка у Вiднi?
- Вiдомо. То що ж?
- Є нагода поїхати на виставку i зупинитися у Львовi. Там органiзується
товариство iменi Шевченка.
Раптово хтось постукав у дверi. Панас Якович вийшов i швидко повернувся
з Мазевичем, який, переступивши порiг, розкланявся, подав руку Пильчикову,
пiдiйшов до столу i поклав коробку, пов'язану рожевою стьожкою.
- Це подарунок вам, Панасе Яковичу, i поздоровлення.
- Яке поздоровлення? Вiд кого?
- Вiд мене... Вiд Романа Iвановича Мазевича, - манiрно випростався. -
Поспiшаю поздоровити дорогого сослуживця з тим, про що таємно довiдався.
- Не розумiю...
- Коли не розумiєте, то поясню... Довiдався, - притишив голос Мазевич,
- довiдався, що у сенатi вже розглянуто справу про надання вам чину
губернського секретаря, - останнi слова вiн вимовив з притиском. - Прощай
тепер, колезький реєстраторе, берiмо вище! Ось незабаром дiстане посаду
старшого бухгалтера полтавського казначейства! Сподiваюсь, тодi згадаєте й
про свого сослуживця, кроткого Романа Iвановича Мазевича. Оце принiс
печиво з найкращої кондитерської... Виготовлено на заказ... Можна й чайку
попити, - посмiхаючись, почав розв'язувати рожеву биндочку. Раптом перевiв
зiр на книгу i обома руками схопив її. - Це новий журнал? "Правда"?
Виходить за кордоном? Дозвольте почитати, - нанизував слова, як в'язку
бубликiв.
- Не можу вам дати, бо й сам ще не читав, - почервонiв Панас Якович.
- Цiкаво, цiкаво, - стрiляв очима то в один, то в другий бiк Мазевич,
нiби розбризкував наповнений вщерть келих улесливостi й облуди. -
Цiкаво... Навiть цензурною печаткою не позначено. Люблю читати такi книги.
Завжди щось вичитаєш i про бога, i про царя. Хе-хе-хе... Хiба не правду я
кажу?
- Залиште книгу, - Панас Якович забрав у нього "Правду". - Вона
випадково до мене потрапила.
- Хе-хе-хе... Звичайно, випадково. Такi книги тiльки випадково можуть
потрапити до рук його благородiя губернського секретаря, - змiнив тон на
серйозний. - Я, мабуть, невчасно завiтав? Мовчите? Ну й мовчiть, а я пiду
собi. Досить менi й того, що привiтав вас... Печиво хай вам для
услажденiя... Прощайте! - як вихром понесло його до дверей. На порозi
зупинився, помахавши затиснутим у руцi кашкетом. Шельмовито зиркнув широко
розплющеними очима, вийшов.
- Завжди отак непрохано-несподiвано з'являється i щезає, як мара, -
Панас Якович роздратовано поглянув услiд Мазевичу. - Принесло його.
- Стерегтися треба таких доброзичливих добродiїв. Його улесливiсть
огидна. Вiд неї псятиною тхне. Пiдозрiло вiн зацiкавився журналом. Ваш
брат Iван Якович доручив передати його особисто вам у руки.
- Спасибi. Це дорогий для мене подарунок. Вперше читаю в ньому
надрукований свiй вiрш.
- То ви пiдписали його прiзвищем Панаса Мирного?
- Так. То мiй псевдонiм. Пiд ним я буду конспiруватися. Лише близьким
друзям дозволено знати про це...
- Чудової Хай щастить на творчому шляху новонародженому Панасу Мирному!
- Пильчиков зачитував останнi рядки вiрша:
Щоб на твоїй нивi
Зацвiли ще й святi квiти
Науки й любовi!
- Вiтаю... Ця несподiвана ластiвка хай принесе добрi надiї, - Пильчиков
загадково дивився на Мирного. - Не залишайте розпочатої лiтературної
працi. Дар слова несiть для народного блага. Хай зiллється у вашiй
особистостi Панас Мирний з Панасом Рудченком!
- Хотiлось би, щоб Панас Мирний взяв верх над Панасом Рудченком, нинi
гiркотно удостоєним звання губернського секретаря.
- Раджу не розмежовувати в собi Рудченка од Мирного., Обидва прiзвища
пригодяться для нашої спiльної справи, - у поглядi Пильчикова не згасала
запитлива усмiшка досвiдченої в життi людини.
- Охоче служитиму нашiй справi обома прiзвищами. Але Мирний у менi
сягає думками, мрiями широких обрiїв... Вимальовуються контури народного
соцiального роману. i Ще треба добути життєвого досвiду. - Для цього треба
iти в народ.
Пiдвищення по службi не дуже хвилювало Панаса Яковича. В душу вривався
неспокiй, наче буревiй вихрив думками, i вони прагнули вирватись на
простори, лягали на папери новими рядками.
Розмови про розбiйника Гнидку переломлювались в уявi i набували
творчого осмислення. Герою вирiшив дати iм'я Чiпки. А як назвати твiр?
"Розбiйник", чи "Розбiйник Чiпка"? Вирiшив назвати "Чiпка".
Описав життя здiбної, енергiйної, вразливої, нiжно люблячої i разом з
тим гнiвної, волелюбної, мстивої людини. Шлях вiд пiдпасича громадської
череди - до жорстокого розбiйника, описаний у повiстi, здавався занадто
спрощеним. Хотiв дiстати пораду. Тому надiслав рукопис братовi в Київ. Той
вiдповiв, що вивчає написане i що його оповiдання про дiвоче безталання -
"Лихий попутав" -. уже друкують у "Правдi".
Ця звiстка була несподiваною, бо Панас Якович хотiв ще доопрацювати
оповiдання. Новi спостереження, роздуми породжували широку тему жiночої
трагедiї. Колись, читаючи Чернишевського, не мiг зрозумiти слова "повiя".
Тепер розумiв. Не раз спостерiгав, придивлявся в мiстi до жiнок, яких доля
штовхала на вулицю. Пригадав розмови з Дмитром Пильчиковим про освiчених
людей, що одягають простi свитки i йдуть до народу. Пiти б i собi, бо
замало вiддаля спостерiгати за життям, що десь вирує за стiнами загороднiх
дворiв, у вогких пiдвалах, темних завулочках. Збратався з цiєю думкою, i
вона ставала жагучою, невсипущою. Годi було розвiяти її. Вона химерно, до
болю гостро ятрила уяву.
Добув убрання, яке носять звичайнi мiщани, прикажчики. Натяг низько на
лоба кашкета, загорнув обличчя аж до носа кольоровим шарфом i, щойно
вечiрня темiнь окутала мiсто, вийшов на вулицю.
Куди повернути? Чи вниз по Монастирськiй, чи нагору? Пiшов викрадати у
своєї юностi години. Пiднявся нагору, обiйшов архiєрейський сад, постояв
бiля церквицi, де правилась вечiрня служба. Зайшов усередину, протиснувся
аж до диякона, який розмахував кадилом. Хотiв добре пропахнути ладаном.
Для конспiрацiї...
Вийшов, попростував садом. Мiсяць, таємниче посмiхаючись, визирнув,
засеребрив верхiв'я дерев, вiд чого стали мов зачарованi напiвтемнi алеї.
Деiнде мерехтять лiхтарi, наче куняють самотнi вартовi. Часом забринить
людський голос, дрiбно розсиплеться жiночий смiх, ударяючи по струнах
напруженої уваги. Пестливий смiх...
У ньому сила, спроможна розвiяти запеклi думи. Прислухався до нього,
сiвши на ослiнчиковi пiд розлогим деревом, що захищало вiд тьмяного свiтла
лiхтаря. Так краще. Мало хто примiтить. Зручнiше буде спостерiгати, а при
нагодi й заговорити, розвiяти самотнiсть.
Проходили пари, наче пливли в серпанковiй iмлi.
Поволi розходились люди. Опустiли алеї.
Повiльно й тоскно минав час, наче калiка добирався на цвинтар. Уже
осипалося листя на деревах i настирливiше вiтер наспiвував прощальну
мелодiю. Не переставав вечорами ходити в парк. Невидима сила вела на
опустiлi алеї.
Тиша пiзнього вечора лягла важким тягарем, затамовуючи збуджену думку.
Хвилини самотностi наливали келих терпкої, як терен, гiркоти. Раптово за
стiною почулися звуки фортепiано, нiби хтось прийшов на допомогу i кинув
якiр самотньому плавцевi, що його вiдбила хвиля разом iз хистким човном.
Прислухався, пiзнав мелодiю. Недавно чув, як на концертi грала Бетховена
ясноока й горда учениця Алоїза Єдлiчки. Довiдався, що звуть її
Олександрою. Родом з якоїсь поважної сiм'ї. Навчається разом з дочкою
господаря будинку Адешелiдзе в iнститутi шляхетних панночок. Очевидно,
тепер та iнститутка прибула до подруги i принесла чарiвнi мелодiї
Бетховена. Нiби вгадала потребу заповнити ними душу розтривоженого
мешканця за стiнкою, який iнколи i сам бринькає на гiтарi.
Нi, не самотньо тепер сiдав до столу в своїй кiмнатi. Нiби сходилися до
нього на раду, з похиленими головами, приносили свою журбу безталаннi,
знедоленi, скривдженi. Пiзнавав їх, що вже з'являлися й ранiше, у
незакiнчених творах. Тут i "Продана", i "Христя Удовiвна", i "Боска", i
"Палiйка", i "Ганнуся", i Варка Луценкова - горювальниця з надрукованого
оповiдання "Лихий попутав". Наче живi, тiсним колом обступали його стiл. А
до них приєднувалися, приносили свої скарги Шевченковi покритки i сердешнi
страдницi, шукачi щастя Марка Вовчка та Чернишевського.
Кожна несла краплину тихих зiтхань, гiрких слiз. Вони розливалися, як
повiнь у негоду. По тому скаламученому плесу пливли думки тяжкi, як
навантажений човен.
Радий був цим зустрiчам, що наповнювали його самотнє життя теплою
щирiстю й тривогою. Перегортав сторiнки ранiше написаного, i вони
здавалися ще недостатньо пройнятими кричущою правдою. Треба наснажити їх
життєвою, пекучою жагою... Як назвати новий великий твiр? Може одним
словом - "Повiя"? Хай убирає це слово в себе болi й розпачi жiночого
безталання.
Вечорами сидiв, писав. Бурхливий потiк думок прокладав русло в творчi
простори. Iнодi вчувалося, що торготiв хтось вiконницею, нiби зазирав у
вiкно... Нi, то мабуть, вiд нервової напруги.
Але подiї вiдсунули здiйснення задуму. Одержав вiд брата листа й велику
рецензiю на "Чiпку". Брат поставив багато вимог, радив поповнити твiр
соцiальними психологiчними характеристиками, загострити конфлiкти. Кiлька
разiв перечитував поради, пiзнаючи в них не тiльки братовi думки, а й,
можливо, Драгоманова. Пригадував зустрiчi, розмови, обiцянки на горi в
Гадячi. Читав, зважував. Замислювався над прочитаним: "Хiба ревуть воли,
як ясла повнi?.. Отже, тобi необхiдно поширити горизонт i подивитись на
життя, як воно є, а не в iзольованому фокусi розбiйництва... При
змалюваннi селянського заколоту треба довести, що вiн виник як наслiдок
утискiв, хоч це не було нiким iз заколотникiв усвiдомлено..." Кiлька разiв
перечитував написане братом i вiд того глибше прозрiвав, зважував
соцiальну значимiсть пропащої сили.
"Хiба ревуть воли, як ясла повнi?" - повторював братовi слова. Так
треба назвати твiр замiсть первiсного "Чiпка". А iм'я Чiпки належить
зберегти. Наче живий постає в уявi. Нiби вода, що вирує, зносить на шляху
намули, шукає рiчища, аби влитися в нього неспокiйною хвилею, скаламутити
тиху ряску, - так буяла в ньому невипробувана сила, не знаходила впину й
спокою.
Чiпка... Шукач своєї обкраденої долi, шукач неуярмленої правди i
громадського неспокою. Наче прокинулась i заговорила в ньому накипiла
болями кров батькiв, кров бунтiвних провiсникiв визволення. Чiпка...
Тяжкий i складний його шлях. Доведеться не раз падати на ньому,
пiдiйматися, марнувати сили i проклинати лиху долю. Такими властивостями
нагороджує його суворе життя, невблаганна дiйснiсть. Серце, чуле до краси
i правди, то наповнюється злобою, то завмирає в пошуках незбагненної волi.
Чiпка...
Уява малювала дитячi роки долею не привiтаного хлопчика, що виростає
безбатченком, терпить образи, хоче допитатися в бабусi, чого так тяжко
доводиться мамi заробляти хлiб. Розповiдi та казочки бабусинi пластом
лягають на дитячий розум, гонять думку за думкою, гадку за гадкою,
запалюють серце. Праця пiдпасича поширює свiдомiсть i викликає новi
запитання. Серед степових просторiв знаходить вiн роздолля, розмовляє з
небом i хмарами. Прокидаються нестримнi бажання. Яка б дивина перед ним не
поставала - не злякати його вiдважного духу, упертої думки, палкого серця.
Нiколи нiчого не боявся. Жеврiла в душi iскра волелюбства... Ось розбилися
й вiковiчнi кайдани крiпацтва. Виростає Чiпка, прагне до чесного трудового
життя. Покохав дiвчину, одружується, стає господарем. Але в нього землю
вiдбирають, обдурюють, зневажають. Всюди натрапляє на жорстоких
чиновникiв, земських дiячiв. Стає й сам жорстоким, мстивим, невблаганним.
Зустрiчається з бездольцями, яких крiпацька реформа штовхнула на саме дно
суспiльного життя. Знаходить з ними вiдраду в пияцтвi. Разом iдуть
вiдбирати своє, награбоване багатiями. А там - i до розбiйництва недалеко.
Так марнується сила, завзяття людини... Пропаща сила. Народна сила.
Чiпка...
Та не тiльки треба змалювати життя народу, боротьбу до реформи 1861
року i пiсля неї. Думка сягає за межi цих часiв, у минувшину, плине
епiчними просторами. Хочеться показати село за пiвтораста рокiв. Щоб видно
було, як вiд поколiння до поколiння посилювалося гноблення, як розкошували
й знущалися над трудiвниками пани i як зрiли, не вгасали протестантськi
настрої. Пригадував тих, кого зустрiв бiля лiсу, сказане ними повторював:
- До слушного часу... До слушного часу...
Не раз бачив увi снi незабутнього протестанта проти "голодної волi" -
юнака Гната з його великими скорботними очима, що крили в собi гордiсть
волелюбства, буйнокриле роздолля i повиту переказами печаль степiв, якими
стеляться шляхи-дороги в невiдомiсть.
Дiти й внуки прославлених захисникiв волi нелегко згинали свої шиї в
ярмо. Нелегко вiдняти в них духовнi скарби. Для цього треба вiдiбрати їхню
мову, кращi традицiї, штовхнути їх на роздорiжжя й манiвцi. I не тiльки
це. Необхiдно ще й убити плекану вiками любов до рiдних нив, до прозорих
рiк, забрати все, що берегло в люди , гiднiсть i свiдомiсть, пообкрадати
iсторiю народу. Тодi пiдневiльна людина стане безмовною, хилитиме голову,
як вiл у ярмi. Але й воли у ярмi ревуть... Хiба ревуть воли, як ясла
повнi? - це питання не сходило з думки Панаса Яковича.
Замислювався настiльки, що й iндивiдуальнiсть письменника зливалася
воєдино з образом героя. Наче дiлився з Чiпкою тривогами життєвих негод
людей працi, поневiрянь та шукання правди. Його праобразом ставала не одна
особа, а цiле сплетiння яскравих характерiв представникiв суспiльства,
уярмленого неправими законами. Нiс до Чiпки повизбируванi в суспiльствi
душевнi неполади тих, у кого енергiя, добрi жадання розбиваються об
кам'яну незрушнiсть основ царства темряви й сваволi. Складнi життєвi
поневiряння героя роману сприймав не поглядом спостерiгача-побутописця, а
проймався глибокою тривогою народолюбця. Подовгу наче залишався наодинцi з
Чiпкою пiд час його душевних.. мук. Не одвертався од нього й пiсля
страшної ночi падiння, залишався з ним, як свiдок уболiвання за долю
пропащої сили, пропащої людини. Iдеї гуманiзму вели письменника в
найскладнiшi потаємностi страждущої душi. Викарбовувались для сучасникiв i
нащадкiв слова жагучої туги i любовi - "Хiба ревуть воли, як ясла повнi?"
А ще можна назвати роман i "Пропащою силою".
Треба звернутися ще до брата за порадами. Вiн зможе написати роздiли
про iсторiю закрiпачення села, щоб показати уярмлення народу, що
вiдбувалось од поколiння до поколiння. Хай пiзнають i будуть не
збайдужiлими внуки та правнуки до лиха давнього й сьогочасного.
Сповiдь стривоженої совiстi, гнiв та уболiвання за спустошення
моральної гiдностi людини переливались у психологiчне плетиво роману.
Завершувалось творче торжество психолога-реалiста Панаса Мирного.
Мав намiр порадитись про написане з Пильчиковим. Адже вiн знає, якими
труднощами досягав творчої перемоги Шевченко, вписуючи в iсторичне буття
народу рядки "Кобзаря".
Не втримати стрiлу, шпарко запущену вправною рукою, не приборкати орла,
не затамувати пристрастi, наповненої почуттями й збудженою мислю.
Панас Якович носив їх у собi, вдихав, як повiтря. Тiсно було в
бухгалтерськiй конторi та в тихiй кiмнатi на Монастирськiй вулицi.
Нагонили нудоту i однотоннi дзвони, i чиновницьке шарудiння паперами.
Навколо вирувало бурхливим потоком життя, кружляючи кожну вразливу
людину. Не можна залишатися з самим собою. Треба кудись iти, до чогось
прагнути, змагатися.
Змагався народолюбець Панас Мирний з чиновником Панасом Рудченком. То
було змагання, сповнене терзань i тривоги. Перемагав Мирний, пiдкоряючи
Рудченка з усiма чиновницькими атрибутами. Що бiльше загострювалась
боротьба, то наполегливiше писав, виливав свої роздуми й почуття в
образах. Не мiг не писати, не мiг i мовчати, як не може свiт не долати
пiтьми, коли сходить сонце. Народжувалась нова сила, непiдвладна буденнiй
застиглостi.
В уявi поставали цiлими рядами знедоленi, приниженi, що зазнавали
образ, знущань, катувань. Серед них нескоримий Чiпка, безталаннi жiнки,
кинутi долею на саме дно хижацького суспiльства. Наче вливав краплини
своєї кровi, описуючи життя Чiпки. Зрiднився з ним, як з побратимом, i
носив у серцi його волелюбну силу. Пишучи, часом розкривав вiкна, щоб
вiяло подихом просторiв.
Охоче погодився на запрошення Пильчикова здiйснити прогулянку в недiлю
пiд дуби Заворскля. Там мали зiйтися друзi для розмови. Пильчиков порадив
Панасу Яковичу захопити з собою гiтару. Для конспiрацiї...
Коли прибули пiд шати умовленого дуба, там уже чатували дозорцi. Тут
зустрiв знайомих i незнайомих. Звернув увагу на юнака рокiв двадцяти
п'яти. Його гострий зiр, вихрясте каштанове волосся надавали виразностi
обличчю, в якому свiтилася рiшучiсть i натхнення. Пильчиков познайомив:
- Це Дмитро Андрiйович Лизогуб. Нещодавно прибув з подорожi в
Швейцарiю. А ось його друзi... Ростислав Стеблiн-Каменський, Володимир
Синкевич, а це нашi однодумцi - студенти Гриневич, Калюжний.
Серед присутнiх зустрiв знайомого йому ранiше корнета у вiдставцi Єгора
Шохiна, канцеляриста Михайла Кочуру, службовця Василя Безверхого. Були тут
i сестри Пiскуновськi. Одна з них теж принесла гiтару, а офiцер 35-го
Брянського полку Антон Скляревський тримав гармонь, яка не корилася,
розпускала свої мiхи i нiби зiтхала.
Оглянувши присутнiх, Пильчиков промовив:
- Вважаю, нараду нашого товариства, iменованого "Унiєю", можна
розпочати... Дозорцi пильнують?
- Всi на своїх мiсцях...
- Оберiмо голову зборiв.
- Дмитра Павловича Пильчикова. Ви ж маєте давнiй досвiд.
- Так... Досвiд багато до чого зобов'язує... Колись ми не вели
протоколiв, хоч i варто було записати Шевченкову непримиреннiсть у
Кирило-Мефодiївському братствi. Як зараз пригадую тi суперечки. Належав я
до помiркованої частини братства, пiдтримував Костомарова. Перебуваючи за
кордоном, зокрема у Львовi, де брав участь в органiзацiї лiтературного
товариства iменi Шевченка, я переконався в необхiдностi поширювати нашу
дiяльнiсть не тiльки просвiтнiми заходами, а й нелегально. Багато хороших
слiв чув я у Львовi, але вони мене менше радували, нiж тривожили. Дещо я
привiз iз нелегальної лiтератури. Будемо її розповсюджувати. Про це може
бiльше розповiсти Дмитро Андрiйович, який нещодавно зустрiчався з своїми
однодумцями.
- Згадка про старше поколiння мене схвилювала, - очi Лизогуба налилися
кришталевою прозорiстю. - Дмитро Павлович згадав про Шевченка... Шкодую,
що я не народився трохи ранiше, коли в домi мого батька в Седневi, пiд
Чернiговом, гостив славетний поет. Не раз потiм менi, хлопчиковi,
показували ту кiмнату, де вiн жив i малював. Коли б я народився в той час,
то Шевченко обов'язково був би моїм хрещеним батьком.
- Але нема сумнiву, що ти, Дмитре, охрещений його словом, - докинув
Ростислав Стеблiн-Каменський. - Всi ми Шевченковi хрещеники.
- Так, хрещенi вогнем, бо його слово не вода, а полум'я, - вiв далi
Лизогуб. - У цьому я переконався, зустрiвшися з Волховським та його
друзями. Привiз вiд нього привiт та вiдозву. Кланяється вам Михайло
Драгоманов. Є вiдомостi, що його звiльняють з Київського унiверситету, як
небезпечну для монархiчної державностi людину.
- Ганьба! - вирвалося з уст Панаса Яковича.
- Кожна ганьба є плямою нашої iсторiї. Переважно вона й складається з
таких плям. Хто змиє їх? - гарячився Стеблiн-Каменський.
- Якщо не ми, то народяться дужi, яким випаде на долю така честь, -
Лизогуб поклав перед собою примiрники журналу "Вперед" та iншу лiтературу.
- Скажу вам, друзi, що боротьба мiж помiркованими дiячами й радикалами
загострюється. Шевченкове слово i пристрасть Чернишевського на боцi
радикальних, революцiйних дiячiв. Свiдченням цього є прокламацiя, написана
нашим Волховським.
- Треба зачитати...
- Хай зачитає Ростислав Стеблiн-Каменський!
- Хай... Не тiльки тому, що вiн наймолодший, а й тому, що володiє
палким словом.
Ростислав трохи знiяковiв, оглянув присутнiх i почав читати:
- "Правдиве слово хлiбороба до землякiв".
Панас Якович жадiбно ловив кожне слово. Здавалося, вони допомагали йому
збагнути те, про що писав у творi.
Лизогуб запропонував поширювати прокламацiю по селах. Його палко
пiдтримували Стеблiн-Каменський i Гриневич. Пильчиков завагався.
- Поширювати можна. Але насамперед треба нести освiту народовi. Менi
здається, що не слiд вiдступати вiд досвiду культурної дiяльностi наших
громад, якi об'єднують освiчених людей.
- Вiдмежовуватись вiд громад не треба, - Лизогуб пiднiс голову з
настовбурченим чубом. - Їх досвiд можемо використати. Але передусiм мусимо
будити свiдомiсть, ширити бунтарський дух!
- Просвiтительський дух має осяяти всi закутки. Тодi й бунтарi осягнуть
поглядом ширшi обрiї.
- Я знаю тих, кого горне до себе наука, просвiта, розумовi замахи, а до
життя, до боротьби їм нема дiла!
- Не можна ж усього зразу досягти.
- Брехня! - скрикнув Лизогуб. - Не можна всього - бери частину!.. Я,
друзi, довго думав над цим i додумався ось до чого: не можна миром - бери
силою! Бийся! Борися, а бери, добувай!
Запальнi слова Лизогуба викликали в Панаса Яковича безлiч запитань,
роздумiв, i вони, як вулканiчна лава, заповнювали почуття. Вiдчував правду
тих слiв, хоч i не заперечував помiркованих тверджень Пильчикова. Iз
нелегальної лiтератури, якою обмiнювались учасники товариства, Панас
Якович узяв "Голоси з Росiї" Герцена. Iншi брали твори Бакунiна,
Чернишевського, "Становище робiтничої сили" Флеровського тощо.
- Маємо, друзi, нагоду послухати дещо з написаного учасником нашого
товариства. З твором знайомились Iван Бiлик i Драгоманов, - Пильчиков узяв
Панаса Яковича за руку, посадив бiля себе. - Роман зветься "Хiба ревуть
воли, як ясла повнi?" Лише уривок зачитаю. Про дитинство героя...
"Отак жив Чiпка, рiс, виростав у голодi та в холодi, у злиднях та
недостачах. I все сам собi, як палець. Другi до дiтей, до гурту, а вiн
знай самотою, самотою... Забереться було в бур'ян, нарве квiток, назбира
кузьок та й грається ними нишком. А до людей, до дiтвори - нi! Чiпка мав
добру пам'ять: з неї нiколи не виходила думка, що вiн "виродок"; вiн
нiколи не забував бабиної ради... Собi на лихо, рядом з добрими думками в
малому серцi ворушилося щось недобре, неспокiйне... Розбуджене, воно не
давало йому забутися, нiколи не прощало нiкого, коли бачило яку помилку...
I росло лихо в його серцi - i виростало до гарячої вiдплати, котра не зна
нi впину, нi заборони... Не було тодi нiчого, перед чим би вiн оступився;
яка б страховина перед ним не вставала - не злякати їй його вiдважного
духу, упертої думки, палкого серця... Такому нема на свiтi нiчого такого,
чого б вiн злякався. Нi бог, нi люди не страшнi йому... Бог страшний
злому, а Чiпка дума, що вiн добрий..."
З особливою увагою слухав Ростислав Стеблiн-Каменський. Стоячи пiд
дубом, вiн випростався. Легкий вiтерець куйовдив на його головi русе
волосся. Вдумливий вираз великих, пристрасно запальних очей, а на обличчi
золотавий пушок, що не зазнав ще доторкiв бритви, високий зрiст - все
надавало йому вигляду натхненного проповiдника, який ладен пiти на
будь-якi тортури.
- Якими шляхами ви поведете свого героя? - влучивши хвилину, запитав
Ростислав.
- Скажу вам, друзi, що я з великим iнтересом прочитав роман. Духом
нашого народництва пройнятий вiн, - пояснював Пильчиков.
- Це добре... Ще одну зброю маємо в своїх руках, - радiв Лизогуб. -
Бiльше б нам таких творiв, щоб пробуджували народ. Ростиславе, - звернувся
до Стеблiна-Каменського, - ти маєш вiдбути до Києва для зв'язкiв з
"Київською комуною". Передай нашим друзям, що Полтава вносить свою данину
в революцiйне народництво.
- В Київ я надсилаю текст роману, - пояснив Панас Якович.
- А чи в надiйнi руки?
- Вважаю, що в надiйнi...
Дужче повiяв вiтер, б'ючись об шорстке дубове листя, i воно стелило по
землi трепетний шелест. Здавна Панас Якович звик читати в тому шелестi
сердечнi таємницi. Хотiлося подiлитися ними з друзями, розповiсти i про
свої особистi виразки, про бiль душi.
Несподiвано дозорцi сповiстили, що двоє простують стежкою до дуба.
Учасники зiбрання швидко поховали лiтературу, збилися в тiсне коло.
З'явилися карти. Панас Якович бринькнув на гiтарi, а сестри Пiскуновськi
затягли стародавнiй романс. Iншi наповнювали келихи напоями, сперечалися:
- Туз переможе!
- Пiкова дама приборкає туза!
- Якщо пiймає за бороду!
- Така й бога за бороду впiймає!
На дорiжцi з'явилися чоловiк i жiнка. Вони нiби пливли назустрiч звукам
гiтари. Зупинилися, пильно розглянулись i повернули в iнший бiк. Панас
Якович пiзнав Романа Мазевича.
- Прокляття! - ударив по гiтарi Панас. Одна струна обiрвалась i жалiбно
заквилила, як пiдстрелена пташка.
- Друзi! Нам треба негайно розiйтися! - запропонував Пильчиков.
- Прокляття! - повторював Панас, кожного разу ударяючи по струнах
гiтари...
Кожного мiсяця вiдбувалися таємнi збори товариства. Iнодi сюди
прибували представники з Одеси, Харкова, Києва. Дмитро Андрiйович Лизогуб
часто бував у цих мiстах, знаходив однодумцiв i прихильникiв серед молодi,
налагоджував дружнi зв'язки з Волховським, Желябовим, Вiрою Засулич. У
Петербурзi побував на квартирi письменницi Марко Вовчок, заприятелював з
її сином Богданом Маркевичем, який познайомив його iз своїм приятелем
Георгом Плехановим.
На зборах товариства Лизогуб багато розповiдав. Здавалося, вiн убирав
ту енергiю, що зрiла в гуртках революцiйної молодi по всiй країнi. До його
розмов чуло прислухався Панас Якович. Завжди зi зборiв приносив стiльки
новин, що вони не давали спокою нi на службi, нi вдома.
Сидячи за бухгалтерським столом, починав iнодi нотувати на паперi щось,
зовсiм не причетне до конторських книг. А дома тi нотатки поширював,
створюючи новi глави роману.
Тiльки закiнчив роман i передав його братовi Iвану в Київ, як
розiгралися несподiванi подiї... Жандармерiя вчинила трус у п'ятнадцяти
учасникiв товариства i заарештувала їх. Все це сталося одного березневого
вечора. Сидiв за столом, переглядав папери, писав. Вiтер вив у димарi,
сiючи тривогу. Вже й рука втомилася вiд довгого писання. Збирався з
думками, щоб далi писати про людей пристрасних, добрих i лихих. Раптово
щось загуло коло двору. Незабаром вiдхилилася вiконниця, i в нiй
показалась пика жандармського офiцера.
- Чого вам?
- Iменем закону одчинiть дверi...
Панас Якович вийшов, вiдсунув дверi. Брязкаючи шаблями, цокаючи
шпорами, вдерлося кiлька жандармiв. Той брязкiт холодним лезом проймав ще
не прохололе у творчiй насназi серце.
- Ви є губернський секретар Панас Якович Рудченко?
- Так... Громадянин Панас Якович Рудченко.
- Маємо зробити у вас обшук.
- Трапилась якась крадiжка? - посмiхаючись, запитав Панас Якович.
- Жандарми роблять обшуки в iнших справах... Показуйте вашi папери...
Зброю маєте?
- Так, маю.
- Де вона?
- Оце моя зброя, - Панас Якович показав на книги.
- Прошу не жартувати. Вогнепальну зброю!
- Крiм сiрникiв, нiчого вогнепального не...
