Iван Пiльгук. Дуби шумлять
страница №3
... маю, - Панас Якович поклавцигарки на стiл i запалив сiрничка. - Прошу... В моїй кiмнатi дозволено
палити.
- Про це не будемо вас питати, - скуласте, подзьобане вiспою лице
жандарма робилося ще ширшим, коли обзивався. Вигляд у нього був такий,
нiби без його пильностi може завалитись iмперiя. - Приступаймо до обшуку,
та пильнiше!
Жандарми кинулись, як зграя шулiк, переглядати папери й книги.
Нав'язали кiлька пак, виносили.
- Дозвольте оголосити про ваш арешт. Одягайтеся-Вивели. Посадили в
екiпаж. Конi рушили. Тихо. А в небi тривожно волохатилися хмари, крiзь якi
проривався блiдий мiсячний смуток. У жандармському управлiннi Панаса
Яковича повели в кабiнет слiдчого. В коридорi побачив, як пiд конвоєм
проводжали Лизогуба й Стеблiна-Каменського. Привiтально обмiнялися
поглядами.
Слiдчий у формi жандармського майора поважно перегортав папери, нiби
випробовував терплячiсть арештованого. Жандармська виправка, товстi надутi
губи, неприязний погляд темних очей, напомаджена зачiска свiдчили, що ця
особа пройшла належну школу вiрнопiдданства. Часом уставав, думав, нiби
вирiшував важливу справу. Нарештi звiв холодом налитi очi.
- Рудченко Панас Якович?
- Так...
- Рiк народження?
- Тисяча вiсiмсот сорок дев'ятий.
- Хто батьки?
- Батько службовець-бухгалтер.
- Дворянське звання маєте?
- Нi, не маю.
- Значить, рiзночинець, - нищiвно поглянув. - Тепер здебiльшого
рiзночинцi ловляться на небезпечному дiлi. Якобiнство поширюють у iмперiї.
Далi почав переглядати папери. Але видно було, що не розумiв мови,
нiяковiв i сердився.
- Ви пишете, нiби маковi зернята розсипаєте... Та ще й галицькою мовою,
- скинув з обличчя сонливiсть.
- Цебто українською...
- Яка там українська? Все вигадки... Вигадали свого Шевченка, одягли на
нього мужичу шапку та й кланяються, наче святому. А знаєте, хто той
Шевченко? Безбожник, хулитель царського, освяченого богом престолу.
- Хто як розумiє...
- Нема чого розумiти! - Витер пiт з лоба, занурився в папери.
Панас Якович зцiпив зуби, щоб не зiрвалось якесь гостре слово, а думка
промовляла: "Ой ви, в кого голови припасованi до мундирiв, як у манекенiв!
Повертаються вашi голови всi разом за владним окликом вищого начальства.
Механiчно ви роззявляєте свої щелепи, щоб повторювати, як папуги,
зазубренi слова, вигукувати завчене пiд муштрою "ура". Що ви знаєте про
народ, про його iсторiю, про нашу пiсню голосну, яку не потопити нi в
кровi, нi в сльозах наших дiтей i матерiв. Так, ми пригнобленi, приниженi,
але гiднi заповiтiв тих, хто життя вiддав за iдеали людства. Жалюгiднi ви,
виконавцi волi монархiв, розхитанi трони яких пiдпирають багнетами й
канчуками..."
Напружував свою волю, чекаючи несподiванок. Слiдчий закляк над
паперами, наче мовчанкою змагався з арештованим, випробовуючи його
витримку.
Минали тривогою налитi хвилини. Слiдчий, залишивши напери, почав
розглядати забранi в арештованого книги. Перегортав сторiнки журналу
"Правда".
- Цей журнал, друкований в Австрiї галицькою мовою, не дозволено читати
в нашiй iмперiї.
- У нашiй iмперiї багато чого є недозволеного. На цi слова слiдчий не
звернув уваги. Подав розгорнутий журнал арештованому.
- Прошу зачитати цей вiрш. Пiдозрiлий за самою назвою - "Українi".
Панас Якович читав, тамуючи бiль:
Мiй ти краю, моя ненько,
Моя Україно!
Люблю тебе...
Розхвилювався i не мiг читати далi. Заятрився бiль у серцi,
переростаючи у гнiв.
- А хто цей Панас Мирний, що написав таку крамолу?
Панас Якович мовчав.
- Може, зустрiчались з тим автором? Може, бачили десь?
- Може...
Слiдчий розгорнув iншу книгу.
- Ця принаймнi написана пристойною мовою. Але "Голоси з Росiї", як i
iншi видання Герцена, забороненi. Де ви добули цю книгу?
- Ще в дитячому вiцi купив за п'ять копiйок в учня Гадяцької школи, бо
мене привабили гарнi палiтурки.
- А в полiтурках що? - слiдчий похитав головою.
- Пробував читати, але не вкумекаю, про що там...
- То-то... Не треба й кумекати... Ви людина, що має вже чин. Служба
государю, повиннiсть перед iмперiєю - це головне. Оце треба кумекати.
Перед вами вiдкривається службова кар'єра, чини, нагороди. Можете добути
дворянське звання. Честь, гордiсть!
- Так... Честь i гордiсть людини менi над усе.
- З вами можна знайти спiльну мову. Викиньте геть з голови якобiнськi
iдеї, - продовжував заповнювати протокол. Далi запропонував пiдписати
його.
Панас Якович швидко прочитав написане слiдчим.
Найвиразнiше з усього сприйняв рядок: "IЗ березня 1875 року".
З кабiнету слiдчого повели в каземат, що мiстився при жандармському
управлiннi; одягли пропахлий вологiстю арештантський халат. Вогкi стiни
ледве сiрiли од кволого блимання свiчки, що стояла на невеличкому столику.
Тверда канапа, стiлець i грати. Сiв на канапi. Вiдчував бiль образи й
тоскну самотнiсть. Не каяттям, а гнiвом наповнювалися думки. Знав, що тут,
за стiною, десь сидять у казематах його друзi. Прислухався. Тихо, як у
пустцi. Чути кроки вартового в коридорi. Щось зашурхотiло на пiдлозi, аж
здригнувся. То голодний пацюк норовить забратися на стiл гризти свiчку,
але не наважується наблизитись до вогню. Десь з ринви капає вода, журно
вiдраховуючи секунди. А в темному кутку камери зображення Христа в
терновому вiнку. Мабуть, хтось iз в'язнiв намалював чорним олiвцем
стражденний образ.
Здавалося, тими гратами засновано не тiльки вiкно камери, а й увесь
свiт. Люди за ними маячать тiнями, чогось шукають, як той пацюк, що
настирливо пiдкрадається до вонючої свiчки. Пiдходив близько до грат,
дивився на шматочок неба. Яким воно тепер виглядає приязним. Наче
посмiхається крiзь грати, розповiдає, що там десь є простори свiту.
Гостро вiдчував бажання жити. Жити, щоб перемагати. Щоб не гаснув
вогонь, запалений словом великих попередникiв.
З огидою скинув з себе арештантський халат, жбурнув до дверей, вiд чого
вогник свiчки заколихався, а пацюк шаснув до нори.
Прислухався. Ледве долинули звуки пiснi. Пiзнав голос. То в казематi
Дмитро Лизогуб спiвав свою улюблену:
Дайте менi волю...
Так... Це вiн, невгамовний, пристрасний. Чути, як наглядач пiшов
коридором, понiс свою огрядну, наповнену жорстокiстю постать, пiдiйшов до
камери, стукає кулаком.
- Нiззя пiсню заводить! Не полагається!
Але Дмитрова пiсня лилася гучнiше й гучнiше. Наче й намальований на
стiнi Христос прислухався до спiву, хилячи страдницьке чоло.
Жвавiше заходив по коридору наглядач, наче вiдмiряв кроками вiдстань
вiд камери до камери. У пiвтемрявi важко було розрiзнити, де в нього лице,
а де потилиця. Вiн почував себе господарем цiєї пiвтемряви i тому завчене
"нiззя" повторював владно й беззастережно.
А пiсня за гратами все лунала й лунала, краючи темряву. З тiєю пiснею в
душу вселялася мужнiсть. Радiв з того, що в руки жандармiв не потрапив
рукопис роману "Хiба ревуть воли, як ясла повнi?" Вчасно надiслав, куди
треба. Тепер друзi дадуть йому раду. Хай пiде по свiту Чiпка i понесе, як
пересторогу, свою пристрасть i гнiв.
Уява починала малювати фрагменти нового твору про людей, що потрапляють
за грати. "Лихими людьми" називають їх, лякаючи довiрливих обивателiв.
Дзвенять в уявi слова Дмитра Лизогуба: "Бийся, борися, добувай".
Тiсно думкам у темному казематi. У змаганнi їх пропливала на сiрих
крилах нiч. Свiчка погасла, залишивши в камерi їдкий запах. Похмурий
мiсяць, наче полисiлий дозорець, заглянув за грати i байдуже поволiк
немiчнi промiння на велику сiру тюрму, що страхiтливою потворою бовванiла
поруч. Може, вранцi переселять туди? Колихалися дрiмотно тiнi, як хвилi в
передгрозових присмерках.
Несмiливо виринав над землею ранок, ховалася перед свiтом темрява
нiчна. Наче подув весняного вiтру принiс пахощi польових просторiв. Дивнi
тi пахощi: вони без перепон проникають крiзь грати. Хто може гратами
перегородити їхнiй вiльний плин? Не закути його, не спинити, як не
вiдвернути пробуджених думок про волю.
Вiдступала хаотична нерухомiсть пiтьми, наче з ясиру визволялась повита
жалобою бранка. Он в тiй будiвлi ув'язненi "лихi люди". Витяг з кишенi
олiвець i клаптик паперу. Занотовував фрагмент для народжуваної повiстi,
зiгрiваючи слова краплинами власної кровi.
"Одна тiльки тюрма не радiла тому ранковi. Небiлена спочатку, почорнiла
вiд негоди, висока, у три яруси, з чорними, заплутаними в залiзнi штаби
вiкнами, обведена високою кам'яною стiною, наче мара яка, стояла вона над
горою i понуро дивилася у крутий яр... Нiма й мовчазна, вiд неба вона
крилася чорною залiзною покрiвлею, з червоними вiд iржi, мов вирванi зуби,
верхами; вiд свiту куталась у свiй бурий цвiт... Все кругом неї було тихе,
мертве. Людей не видко. Один тiльки часовий ходив коло залiзної брами i з
нудьги лiчив свої ступнi".
Як назвати повiсть, народжену тут, за гратами, в тривожну нiч роздумiв?
"Лихi люди". А чи справдi вони "лихi"?
Лихi для тих, хто скнiє, хто не вiдрiзняє лиха вiд добра.
Раптово брязнув засув, увiйшов той самий, що робив обшук i привiв сюди.
Вiн пiдняв зiбганий на порозi арештантський халат, пiднiс його до Панаса,
який стояв нездвижно, ладен пручатися, щоб не надягали на нього ганебного
вбрання.
Жандарм стояв нерухомо, як iдол темної сваволi. Розверзлись уста, i вiн
з притиском вимовив:
- Можете залишати камеру. Дозволено Рудченка Панаса випустити на волю.
Не мiг збагнути сказаного. Завагався, спитав:
- На волю?
- Так наказано... Екiпажа подавати не будемо... Пiдете пiшки!..
Переступив порiг, нiби зробив кроки в якусь невiдомiсть. Виходив, наче
залишав у цих примарних коридорах частку самого себе. Попростував вулицею.
Навздогiнцi ще лунала Дмитрова пiсня i ятрила серце.
Iшов вулицями, наче пустелею, тримаючи на власних плечах нову ношу
людських страждань. А сонце, випливаючи, стелило до його нiг свiтлянi
ластовиння.
Хотiлося до когось обiзватися, заговорити. Але не наважувався
порушувати нудний спокiй тих, що байдуже проходили повз нього. Що мiг їм
сказати? Повiдомити про свої болi? Але чи вразить це когось? Може, в
чиновницькому мундирi був би помiтнiший? "Та нi, не промiняю гiркої долi
борця на мундир... Не промiняю... Пройду крiзь муки й поневiряння, збережу
чистоту мрiй своїх, "задумiв", - нанизувалися думка за думкою.
Ось уже й синi вiконницi, до яких завжди смiливо пiдходив. Одна так i
залишилась незачинена. Це ж її жандармський офiцер вiдхилив. Помiтнi пiд
вiкном на вогкiй землi слiди його чобiт... А це що? Кiлька разiв хтось
помережив дорiжку своїм таємничим слiдом. Хто б то мiг бути?
Переступив порiг кiмнати. Вона здалася чужою, непривiтною. Розкиданi на
пiдлозi папери наче докоряли за безсоннi ночi, проведенi наодинцi з ним.
Почав збирати, пiдiймати з пiдлоги папiрцi, клав їх на стiл...
Пiд вiкном почулися тихi кроки, i незабаром - несмiливий стук у дверi.
Може, вчулося? Нi... Хтось обережно постукав. Пiшов до дверей, з
хвилюванням вiдчинив їх. Забилось серце вiд несподiванки...
У кожного своя доля. То вона, як тiнь, невiдступне супроводжує людину,
то сама веде її, нiби поводир старця на цвинтар. Химерна, невблаганна
доля. Важко пiзнати, куди вона доведе - чи до берега турбот, де на жорнах
благополуччя перемелюється спокiй, чи на торжище житейської суєти, де все
продається й купується, не виключаючи й людської совiстi.
А ти, жiноча доле, пiснями сповита й слiзьми омита! Вiками ти носила у
своїй душi печаль i гордощi народу. Вела тебе, непорочну, зрадлива доля в
ясир i на роздорiжжя. Жiнко поневоленого народу, в твоїй наповненiй
скорботами душi вмiстилося вогненне море слiз. Ти в бiдностi своїй
зберегла багатство вроди й невичерпної доброти. В твоїх очах захована
веселкова блакить ранкового неба i жалощiв похмурiсть грозова. Який поет
не звертався до щедрих чар твоїх, щоб у слово перелити багатство почуттiв?
Не могла збагнути своєї зрадливої долi Галя. Це так, як ото буває -
трiпоче, виграє пiд травневим сонцем молодий лист, не чекаючи на
несподiваний вихор. Та враз знявся вiтер, зiрвав соковитого листка, понiс
далеко вiд рiдного дерева на поталу химерної випадковостi.
Зростала в бiдностi, зазнала горя й нужди. Та в серцi щирiсть i пiсню
берегла. Любила яблуневий первоцвiт i сама була тим первоцвiтом.
Зачаровувалась прозорiстю Псла i сама була чистiша за джерельну
прозорiсть. Душа вiдкрита, як криниця при дорозi. Пийте, люди добрi, чисту
воду, тамуйте жагу.
Любила Галя людей i вiрила їм, вiрила добрим словам та обiцянкам. Ой
яка ж тая вiра зрадлива буває! Як вiддiлити правду вiд кривди, добро вiд
зла? Тiльки життя навчить цiй мудростi. Навчає воно й Галю...
Ось уже п'ять лiт, як потрапила у велике губернське мiсто, вiдiрвавшись
од рiдної оселi на березi Псла, де зазнала i щастя, а ще бiльше - горя,
утискiв, поговорiв, пiдступних замахiв багатiїв, яким колола очi своєю
красою удовина дочка. Пустили поговiр, що той Панас Якович - службовець
казначейства - тiльки пожартував, залицяючись, а тепер десь запропастився
i скоро не повернеться.
А тут пiдiспiли податки, обдурювання жмикрутiв. Обвiтрена, з драною
крiвлею хата хилиться, як старець. Навколо зелено, любо, привiльне.
Спiвати б та радiти. Та не до спiвiв, коли кожен день несе журбу й
бiдняцьку похилiсть. Треба йти на заробiтки, стати наймичкою. Прокляте це
слово - "наймичка". Його вимовляють уста, як вираз жiночої згуби.
Зустрiчалася з такими, бачила сльози наймичок, чула, як вони, кленучи,
застерiгають iнших не наймитувати. А де ж подiтися, коли сирiтськiй вродi
все стає на завадi. От i сталося так, що й не гадалося. Зрадлива селянська
довiрливiсть та жiноча спокусливiсть на втiху...
Якось навернувся пан iз своїми добротами, заворожив улесливими
розмовами та обiцянками матiр i дочку. Нiби отрутою напоїв голубливими
речами й милуваннями... Мов очманiла, коли їхала, залишаючи материну хату.
Ще поверталася з коштовними дарунками. Люди заздрили, говорили: "Не
кожному судилося таке щастя". Але минув рiк, i перестала дочка
навiдуватись до рiдної хати на березi Псла. Вирощувала мати улюбленi
Галинi чорнобривцi. В'яли вони, i нiчия рука не зривала їх на вiночки...
Виїхав пан у столицю, а Галю передав родичам за покоївку. Недовго була
там. Вiд сорому не могла повернутись до матерi. Знайшла притулок у такої ж
безталанної жiнки. Соромилась удень i на вулицю виходити. Шукала мiсце для
самотностi. То забиралася на горище i у маленьке вiконце дивилась на
вулицю, де вештались люди. Або блукала самотня у лiсi, ховаючись вiд них.
Лiсник поширив чутку, що в Булановському лiсi повелась якась мавка.
Панас, помiтивши збентеження брата, запитав:
- Якiсь неприємностi привiз?
- Так. Неприємностi. Будь мужнiм, Панасе, бо привiз я не зовсiм радiснi
вiстi.
- Що трапилось, Iване? Як наш роман? Може, цензура затримала?
- Ще гiрше. В Росiї роман не побачить свiту.
- Чому? Не може цензура пропустити такi гострi картини?
- Цензуру можна б якось задовольнити... Недаремно я зараз працюю
чиновником у самого київського генерал-губернатора Дрентельна.
- А що ж iще?
- Трапилось те, що готувалось. Є новий царський указ, - Iван Якович
витяг з кишенi аркуш паперу. - Ганебний указ...
- Про що?
- Слухай, - Iван Якович звiвся й почав уголос читати:
- "Не допускать ввоза в пределы империи без особого на то разрешения
главного управления по делам печати каких бы то ни было книг й брошюр,
издаваемых за границею на малороссийском наречии...
Печатание и издание в империи оригинальных произведений и переводов на
том же наречии воспретить...
Воспретить также различнне сценические представления и чтения на
малороссийском наречии и равно печатание на таковом же текстов к
музыкальным нотам..."
Поклавши аркуш на стiл, Iван Якович додав до прочитаного:
- Пiдписано государем у нiмецькому мiстi Ємсi цього, 1876 року... Дата
iсторична. Може стояти в рядi дат найганебнiших подiй свiтової тиранiї й
гноблення народiв.
Гнiвом i слiзьми налилися очi Панаса Яковича. Вiн звiвся й почав ходити
по кiмнатi.
- Це благоденствiє указом повите... Ганьба... Як можна? Ось куди завели
сподiванi реформи, - зупинився, простяг руки до брата. - Що дiяти? Що
дiяти? А нашi громади вiрили у вiльний культурний розвиток!.. Нi... Добра
не жди... Не жди сподiваної волi!
- Наша київська громада зазнала тяжких ударiв...
- Дочекалися?
- Не втрачати мужностi...
- Не втрачати? А чи була вона в нас? Я виправдовую ту мужнiсть, що веде
на ешафот. Як Чернишевського...
- А Герцена повела в емiграцiю... Звiдти його голос лунав стоголосе...
Зараз мають емiгрувати й нашi друзi...
- Хто?!
- Скажу тобi по секрету... Драгоманова звiльнили з унiверситету i
запропонували залишити Київ. Вiн емiгрує...
- У Драгоманова добром налите серце... За це схиляюся перед ним. Але чи
вистачить у нього рiшучостi до кiнця? Чи мiг би вiн стояти з iншими на
ешафотi?..
- Не обов'язково всiм ставати на ешафот. Є й iншi шляхи. Драгоманов має
органiзувати десь у Львовi, Празi чи в Женевi видавничу справу. Надрукуємо
там i наш роман "Хiба ревуть воли, як ясла повнi?" Я просив Миколу
Вiталiйовича Лисенка, вiн їде в Петербург, забрати з цензури рукопис
роману... Коли в тебе є щось нове, можеш через мене передати Драгоманому.
Головне - вiн чесна i вiддана культурнiй справi людина...
- Закiнчив нову повiсть... Очевидно, її треба назвати "Лихi люди". Це
тi, що сидять по в'язницях за свої iдеї. Хотiв розповiсти, як треба
служити народовi... Але що ж робити далi?
- Працюй на посадi i пиши, пиши.
- Тяжко бути в двох особах. Бухгалтер у чинi губернського секретаря i
якийсь Панас Мирний - писака сумнiвних, або "возмутительных", як кажуть
жандарми, творiв. Тяжко жити в єдиноборствi з самим собою.
- Така наша дiйснiсть... Пригадай iсторiю. В iсторiї бувало таке.
Майбутнi iсторики скажуть правду про нашу скорботу тяжку.
- Не заспокоюй мене майбутнiми iсториками. Нам потрiбна правда
сьогоднiшня! Майбутня правда не може з'явитися сама собою, без правди
сьогоднiшньої. Я не вiрю в державну мудрiсть тих, хто подiбними указами
намагається знищити вiковi надбання духовної культури великого народу. Не
хочу вiрити!
- Твої роздуми, Панасе, вартi уваги. Але так бувало не раз, що державнi
мужi дiють всупереч державному розуму... Боляче, що ми з тобою теж
працюємо чиновниками, пiдлеглими тупоумству можновладцiв. У цьому наша
трагедiя...
- Про себе скажу, що службової кар'єри я не прагну. Завжди старався
вiдшукати таке мiсцечко, яке, забезпечивши кусень хлiба, не ставало б у
розлад iз совiстю.
- У цьому й полягає твоя мужнiсть. Я ж по чиновницькiй драбинi злетiв
он як. Теж прагну своє становище використати для громадських справ... -
Змiнивши тон розмови, Iван Якович вiв далi: - Цього року спалахнула вiйна
на Балканах. Повстали болгари проти турецького ярма, серби вступили у
вiйну з Туреччиною...
- Все це менi вiдомо з преси.
- Але є й невiдоме. Михайло Старицький з своїми товаришами розгорнув
збирання пожертв на користь Сербського Червоного Хреста. З цiєю
благодiйною метою вiн видав у Києвi книгу, на яку не встигли накласти
заборону. її треба негайно розповсюдити, - Iван Якович витяг з паки книгу
й поклав на стiл. На обкладинцi значилось:
"СЕРБСЬКI НАРОДНI ДУМИ I ПIСНI
Переложив М. Старицький
Посвящаю моєму щирому друговi i товаришевi
Михайлу Петровичу Драгоманову.
1876"
Панас Якович почав похапцем гортати сторiнки книги.
- Переклад українською мовою - це значна подiя. Передай подяку
Михайловi Петровичу. Вiн здатний на смiливi вчинки. Рух допомоги
балканським слов'янам всiляко будемо пiдтримувати.
- Є вiдомостi, що на Балканах розгорнеться велика вiйна з участю
росiйського вiйська. Багато є охочих добровiльно йти допомагати повсталим
слов'янам.
- Це знаменно. Коли людина сприяє визволенню iншого народу, то вона
вiрить i в розквiт свого власного.
- Про це можна багато говорити. Але я мушу завтра повернутися до Києва.
- До Кременчука поїдемо разом. Конче менi треба заїхати в Кобеняки.
Водночас маю зустрiтися з колишнiми учасниками нашої "Унiї". Хоч вона
розгромлена, але паростки ще не вмерли. Вiзьму з собою "Сербськi народнi
думи i пiснi".
- А цей рукопис я повезу до Києва, - Iван Якович перегортав сторiнки
повiстi "Лихi люди". - Вразливо ти пишеш i смiливо. В той час, коли
посилились по всiй країнi арешти, ти в своїй повiстi розкриваєш дверi
казематiв, показуєш нескоримих людей... Бачу, що в тебе тут дiють усе
чоловiки. Для рiзноманiтностi належало б вивести якусь жiнку. Це б
вiдповiдало правдi.
Слова брата вразили Панаса Яковича.
- Це окрема тема, яка мене найбiльш непокоїть.
Частина друга_
НА ТЕРЕЗАХ СУМЛIННЯ Й ПРИСТРАСТI_
Тiльки через рiк пiсля видання потрапила до рук Панаса Яковича повiсть
"Лихi люди". Тепер вiн розглядав її разом з прибулим до Полтави Дмитром
Пильчиковим. На обкладинцi читали:
"громада
Українська часопись,
впорядкована М. Драгомановим, М. Павликом i С. Подолiнським
Женева. I877"
Майже вся третя книга "Громади" була заповнена повiстю "Лихi люди".
У цей час нагодився i Алоїз Вячеславович Єдлiчка, подiляв радiсть
друзiв. Вiн схвильовано зачитав епiграф до повiстi:
I день iде, i нiч iде,
I, голову схопивши в руки,
Дивуєшся, чому не йде
Апостол правди i науки?
- Зачитайте ще раз, Алоїзе Вячеславовичу, - просив Пильчиков. - Цi
слова вистражданi... Апостол правди i науки? Коли, в яких обставинах, у
якому вбраннi чекати його нам?
Розмову повели про подiї. А їх було багато за останнi два роки.
Вiдбулась кровопролитна росiйсько-турецька вiйна. I в пресi, i в усних
переказах ширились повiдомлення про тяжкi бої пiд Плевною та на Шипцi.
Суворо, правдиво вiдбив цi подiї на своїх полотнах живописець Василь
Верещагiн - учасник вiйни. Розповiдали, що iмператору Олександру II дуже
не сподобались цi картини.
- Одне кровопролиття на Балканах, а друге в закритому процесi при
сенатi, де сiли на лави пiдсудних 193 народники, - висловлював свої
судження Панас Якович.
Спiвчутливо переглянулись друзi. Хвилювали цi подiї кожну чесну людину.
Ширився розголос про смiливi промови на процесi. Тяглися нитки до
полтавського народницького осередку, до розкритої чигиринської змови,
очоленої народниками Стефановичем, Дейчем, Бохановським. Чигиринська ж
справа набула великої ваги на Українi. Арештованих допитували в Києвi. Тут
вони вiдбували ув'язнення, доки юний полтавець, учасник таємного
товариства "Унiя", Ростислав Стеблiн-Каменський органiзував втечу.
Живим в уявi Панаса Яковича постав запальний, натхненно фанатичний
Ростислав, яким запам'ятався йому на зборах "Унiї". Не могли не згадати
друзi й другого учасника "Унiї", Дмитра Андрiйовича Лизогуба. Перебуваючи
в Одесi, Пильчиков довiдався, що вiн сидить в одеськiй тюрмi. За
революцiйну дiяльнiсть вкупi з Желябовим, за смiливу пропаганду його чекає
найсуворiше покарання.
Це все насторожувало Панаса Яковича. До того ж вразив арешт учителя
Полтавської гiмназiї Миколи Васильовича Ковалевського, який, живучи перед
тим у Києвi, дружив з Михайлом Старицьким.
Скаженiв полтавський жандармський полковник Банiн, пишучи один за одним
рапорти до Третього вiддiлення. "Таких лиц немало, - писав вiн, - через
что эти паразиты размножаются, завербовывая в свой кружок все более й
более. Гуманное отношение к зтим лицам придает им только более смелости".
- Хiба можна в однiй повiстi охопити всi гострi подiї останнiх рокiв? -
задумливо говорив Панас Якович.
- Добре, що ти не покидаєш своїх мрiй. Вони не дають черствiти серцю.
Пригадую мрiї моєї юностi. Багато ми колись сперечалися про напрями
дiяльностi. Я дотримувався тодi помiркованих поглядiв. А зараз думаю про
те, чи був я правий? Може, легше було б сконати на засланнi, нiж оце
роздумувати й самобичувати себе на старостi, - Дмитро Павлович хмурив
порите глибокими зморшками чоло, вiд чого здавався ще старiшим. - Iнодi я
заздрю долi нашого запального Дмитра Лизогуба, якого не залишить пiсня
навiть тодi, коли йтиме на ешафот. Шкода, що гинуть сильнi духом, а
убогодуха дрiбнота пускає свої кволi паростки.
- Так бувало, так є, може, колись цього не буде, - заспокоював Панас
Якович свого друга, а сам линув думками до героїв повiстi "Лихi люди".
Тепер вiн мiг би сказати про них бiльше, урахувавши останнi процеси над
народниками. - Не на березi Днiпра судилося бути друкованими творам нашим,
а на березi Женевського озера та тихої Рони.
- Радив би тобi помандрувати туди. Там збирається коло волелюбних
людей. Драгоманов запрошував. Радий буде...
- Запрошення спокусливе. Але я не можу. В'яже мене з Полтавою не
чиновницька кар'єра, а щось iнше. Виношую великий задум. Письменник не
може вiдриватися вiд рiдного грунту, мусить страждати разом iз своїм
народом. Якщо Жан-Жак Руссо народився на березi Женевського озера, то там
вiн черпав i натхнення. А ми впиваємо його на березi Ворскли, Псла, Орелi
i славетного Днiпра.
- Схиляюся перед твоєю любов'ю до рiдної землi, до пiснi, - вставив
Єдлiчка. - Я теж полюбив її...
- Серцем i душею ти наш, Алоїзе Вячеславовичу. Твої композицiї за
народними мотивами допомагають менi творити образи... Зокрема жiночi.
- Це знаменно, Панасе. Народ, який iде в майбуття, перемагаючи всi
тортури, несе з собою плеканi мрiї. Вони знаходять свiй вiдбиток у жiночiй
долi.
- Саме це мене найбiльше хвилює. Я пов'язав навiть свої особистi
переживання з творчими задумами. Вирiшив багато запозичити з власних
душевних колiзiй. Шкодую, що втратив з поля зору особу, яка до глибини
збудила в менi думки i почуття. Я мучусь, страждаю, а коли пишу, то серце
ридає разом з моїми героями. Признаюсь, що кожна написана сторiнка твору
додає менi сивини. На терезах сумлiння й пристрастi зважуються тi
сторiнки.
Панас Якович не мiг дати ради думкам. Може, кинути цю нещасну країну,
доки на шмаття не розтерзалося серце? На кожному кроцi брехня, обман,
доноси, пiдлiсть. Може, правду говорив Пильчиков, радячи податися до
Драгоманова в Женеву?
За стiною почулись знайомi акорди гри на фортепiано. Значить, не вiн
один страждає безсонням. Цiлющим напоєм вливалися в душу тi звуки, нiби
повiяло пахощами рiдного степового роздолля. Сiдав за стiл, писав, наче
дбайливо вибирав з пiтьми плiдно набухлi зерна i засiвав ними перелоговий
чорнозем.
Пливла пелехата нiч назустрiч свiтанковi.
Пiсля надрукування повiстi "Лихi люди" Драгоманов готував до видання
окремою книгою роман "Хiба ревуть воли, як ясла повнi?"
Ще до приїзду в Женеву вiн побував у Львовi, Вiднi. Виступав з
полемiчними листами на сторiнках львiвського студентського журналу "Друг",
заприятелював з Iваном Франком, Михайлом Павликом.
Вiденський студентський гурток, очолений Остапом Терлецьким, виявив
свою прихильнiсть до Драгоманова. А коли вiн оселився в Женевi, то
незабаром сюди прибув i Сергiй Подолинський - автор знаної з полiтичних
процесiв "Парової машини". Разом почали видавати журнал "Громада".
Надрукована анонiмно в ньому повiсть "Лихi люди" справила велике
враження на львiвську, вiденську, празьку молодь. Примiрники її потрапили
в Київ та iншi мiста.
У зв'язку з процесом над студентами Франком, Павликом та iншими повiсть
"Лихi люди" набула злободенностi. Молодь бачила в нiй вiдгуки тих
хвилювань, що їх викликали герої роману Чернишевського "Что делать?". Це
гостро вiдчувалося в зв'язку з процесом 193-х учасникiв таємних
органiзацiй. Ширились чутки про способи органiзувати втечу Чернишевського
з Вiлюйська. Нова фаланга революцiйної молодi поповнювала каторгу в
Сибiру.
Саме в цей час готувалось у Женевi видання роману "Хiба ревуть воли, як
ясла повнi?". Насамперед його з захопленням прочитав Михайло Павлик.
Драгоманов занадто був переобтяжений своїми публiцистичними виступами. Вiн
друкує в Женевi брошуру французькою мовою "Українська лiтература,
заборонена в Росiї", яку подав через свого друга I. Тургенєва на
мiжнародний лiтературний конгрес у Парижi. Треба було в нiй розповiсти, що
є велика лiтература багатомiльйонного народу. Лiтература i мова,
забороненi указом росiйського iмператора та переслiдуванi зграєю жандармiв
i чиновникiв.
У зв'язку з полiтичними процесами в Росiї коло емiгрантiв у Женевi з
кожним мiсяцем збiльшувалося. Цьому сприяв i розкол, що стався 1879 року
на Воронезькому з'їздi народникiв. Прибувають сюди i представники "Чорного
передiлу" та "Народної волi".
Драгоманов разом зi своїми друзями зустрiв прибулого в Женеву Сергiя
Михайловича Кравчинського. Вiтаючи його, Михайло Петрович говорив:
- Дозвольте потиснути вашу мужню руку. - Цим натякав на вбивство ним
шефа жандармiв Мезенцева. - Горджусь таким земляком.
Кравчинський посмiхнувся. В його суворому поглядi свiтилася добрiсть i
вольова сила. Високий лоб пiд буйною шевелюрою, худорляве обличчя з
дугасто розгонистими бровами надавали вигляду смiливої й рiшучої людини. З
першої зустрiчi у Драгоманова з'явилась приязнь до Кравчинського.
Подальшi зустрiчi й листування з ним набули дiлового, дружнього змiсту.
Сергiй Михайлович знайомив його зi своїми нарисами, якi готував до друку в
книзi "Пiдпiльна Росiя". В свою чергу Драгоманов познайомив Кравчинського
з рукописом роману Панаса Мирного та Iвана Бiлика "Хiба ревуть воли, як
ясла повнi?"
- Друкувати треба цей роман. Велике дiло зробите, - радив Кравчинський.
Вiн зацiкавився особою Панаса Мирного i просив передати вiтання йому та
землякам.
Роман став предметом розмов у колах полiтичних емiгрантiв. Вони почали
цiкавитись й iншими творами Панаса Мирного, вважаючи його своїм
однодумцем.
Пiдтриманий представниками полiтичної емiграцiї, Драгоманов видав
роман, на титульнiй сторiнцi якого значилося:
"ХIБА РЕВУТЬ ВОЛИ, ЯК ЯСЛА ПОВНI?
Роман з народного життя
П. Мирного та I. Бiлика
Женева. 1880"
Драгоманов додержав свого слова перед друзями. Хай гримлять по свiту
слова, викресанi з бурi.
Видання роману збiглося з iншими подiями в дiяльностi Драгоманова.
Якось до нього завiтав Кравчинський з прибулим посланцем з Росiї вiд
Желябова. Посланець передав листа. Михайло Петрович розкрив пакет, почав
читати:
"Понедельник, 12 мая 1880 г.
Многоуважаемый Михаил Петрович!
Два раза пришлось нам встретиться, теперь приходится писать, и все при
обстоятельствах крайне своеобразных. Помню первую встречу в 1873 г. в
Киеве на квартире Р. й 3. Сидит кучка старых-престарых нигилистов за
сапожным столом, сосредоточенно изучая ремесло. То знамение "движения в
народ" для жизни честной, трудовой... Программа журнала "Вперед" прочтена
и признана за желательное. "Но какова-то действительность?" - спрашивал
себя каждый и спешил погрузиться в неведомое народное море. Да, славное
было время!.. Наступила зима 1875-1876 г. Тюрьмы переполнены народом;
сотни жизней перебиты; но движение не унялось; только прием борьбы
переменился, и на сцену пропаганды научного социализма, умудренные опытом,
выдвинули бойцы на первый план агитацию словом и делом на почве народных
требований. В то же время всколыхнулась украинская громада и, верная
своему основному принципу народолюбства, замыслила целый ряд предприятий
на пользу родной Украины. В зту зиму Вы приехали в Одессу для сборов на
"Громаду", и мы повидались с Вами вторично..."
Читаючи, Драгоманов хитав схвально головою. Пригадувалися зустрiчi,
розмови, наповненi сподiванками. Нiби живим поставав молодий Желябов.
Чорне густе волосся, борода й вуси обрамлювали рiвний нiс, на перенiссi
близько збiгаються брови. В очах твердiсть i духовна мiць.
У довгому листi викладалась програма "Народной воли", а далi:
"Еще одна просьба к Вам, Михаил Петрович. Не согласитесь ли Вы быть
хранителем нашего архива? Материал там весьма ценный для истории
современного движения... Узнавать нас (редакцию "Н.В.") по паролю,
зашифрованному ниже ключом, Вам известным..."
- Спасибi за довiр'я... Спасибi, - роздумуючи, говорив Драгоманов,
поглядав то на Кравчинського, то на посланця. - Спасибi... Все зважу i дам
вiдповiдь. А зараз прошу передати ось за цiєю адресою в Києвi новий роман.
Передайте й Желябову роман "Хiба ревуть воли, як ясла повнi?" Вiн же читає
українською мовою?..
- Читає i захоплюється, - пiдтвердив Кравчинський.
Пiсля цiєї зустрiчi Драгоманов iнтенсивнiше почав листуватися зi своїми
знайомими, поширюючи женевськi видання.
Та ось дiйшла звiстка про вбивство 1 березня 1881 року царя Олександра
II. Стало вiдомо, що напередоднi цього вбивства було заарештовано
головного органiзатора Желябова, а потiм повiшено разом з чотирма
народовольцями, що здiйснювали вирок виконавчого комiтету "Народної волi".
Драгоманова непокоїло те, що вiн не дав належної вiдповiдi на послання
Желябова. "Чи може залишитись таке послання без вiдповiдi? А що скаже
iсторiя?" - роздумував i шукав ради. З такими думками щоденно вранцi ходив
берегом тихого Женевського озера. Пiд пахвою, як завжди, нiс кiлька книг.
Далеко линув зором, де пiдпирали прозоре небо сивi Альпи, нiби оберiгали
спокiй чарiвного озера, берегами якого колись виношував смiливi думки
Жан-Жак Руссо. Пригадував свою мандрiвку через Карпати, коли гостив у Юрiя
Федьковича i разом з ним милувався красою Черемошу. Там легендами про
Довбуша повитi гори теж пiдпирають просторе небо.
Сам не помiтив, як опинився бiля дiвчаток, що на березi тихоплинної
Рони продавали квiти. Одна з них тримала в руцi найскромнiший букет -
жмуток ромену. Нiби з рiдного краю хтось надiслав цей дар природи.
Пiдiйшов купити квiти. Але не встиг. Якийсь громадянин у бiлому капелюсi й
свiтло-сiрому костюмi вже тримав жмуток i платив дiвчинi грошi. Покупець
квiтiв пильно глянув на Михайла Петровича. Погляд його пронизливих очей,
що зосереджено дивились з-пiд довгих, трохи розкосих брiв, вражав
добрiстю.
- Ромен... Ромен-зiлля, - невзначай промовив Михайло Петрович.
- Щось рiдне нагадує вам? - запитав незнайомий. - Менi теж нагадує.
Дозвольте подiлитися, - простяг половину жмутка Михайлу Петровичу.
- Спасибi. Але менi незручно... Ми ж не знайомi.
- Будемо знайомi... Я Георг Плеханов. Може, чули?
- Звичайно чув... Добре знаю. А я Михайло Драгоманов.
- Драгоманов?! - перепитав той. - Вас я давно знаю як вигнанця з
рiдного краю. Знаю i дякую за вашi публiцистичнi виступи. Особливо за вашу
шанобу до моєї приятельки i однодумця Вiри Засулич.
Пiшли берегом, розговорились, нiби давнi знайомi.
- Чув про вас, Михайло Петровичу, ще вiд одного товариша, з яким у 1876
роцi органiзував демонстрацiю i мiтинг бiля Казанського собору в
Петербурзi. Я маю на увазi Богдана Панасовича Маркевича - сина вiдомої
письменницi Марка Вовчка.
- Менi вiдомо, що Богдан Панасович полум'яний прихильник
Чернишевського.
- Ми всi прихильники Миколи Гавриловича. Навiть його наслiдувачi. Але
те, про що говорив наш учитель, треба продовжити... Новi подiї, новi явища
в життi...
- Менi вiдомi продовжувачi його iдей у лiтературi, - Драгоманов подав
роман "Хiба ревуть воли, як ясла повнi?". В його очах свiтилася гордiсть
за своїх друзiв - авторiв книги.
- Ви робите тут, у Женевi, корисне дiло, видаючи заборонену в Росiї
лiтературу. Вважаю, що видавничу справу належить значно поширити. Треба
видавати гострополiтичну лiтературу.
- Що ви маєте на метi?
- "Манiфест комунiстичної партiї" Маркса i Енгельса!
- Така iдея ще не захопила громадськостi в Росiї. Поки що лише ходiння
в народ... Iдеї селянської демократичної революцiї.
- Але привид бродить по Європi, привид комунiзму... Ми,
чорнопередiльцi, приходимо до висновку що гаслом дiяльностi нової партiї
має стати: "Пролетарi всiх країн, єднайтеся!" Про це ми можемо вiльно тут
говорити... Незабаром пiд цим гаслом почне дiяти наша група. Група
"Визволення працi", - Плеханов замовк, почав перегортати сторiнки роману
"Хiба ревуть воли, як ясла повнi?" - Романи з народного життя нам
потрiбнi... Дуже потрiбнi... Сподiваюся, що наша група в своїй дiяльностi
користуватиметься досвiдом життя, вiдбитим у таких романах. Українська
лiтература не остання в цьому. Я твердо переконався i маю висловити свою
думку в пресi. Лiтература, що має такого велета, як Шевченко, обов'язково
набуде свiтового значення. Добре, що ви поширюєте його твори. Однак
застерiгаю вас од поступок буржуазному лiбералiзму. Раджу вам бiльше
вiдмежовуватися вiд лiбералiв. Про це, сподiваюся, ми ще продовжимо
розмову. Прошу завiтати до мене, - Плеханов елегантно пiднiс догори
капелюх. - До побачення!
Новий роман потрапляв на Україну тiльки з рук у руки, бо чиновники
ретельно виконували указ iмператора. Драгоманов передав примiрник i в
Полтаву, авторовi.
На цей час у Панаса Яковича вiдбулися й службовi подiї, З одержанням за
"вислугу рокiв" звання титулярного радника, його було переведено на посаду
бухгалтера Третього вiддiлення казенної палати, а незабаром ще й
нагороджено орденом Станiслава третього ступеня.
Химерний 1880 рiк!.. Химерний вiн для письменника Панаса Мирного як рiк
видання першого роману. Химерний i для титулярного радника Панаса Яковича
Рудченка. Рiк його першої нагороди.
Пiд час привiтань на службi у нього якось зiрвалося:
- З чим вiтаєте?
- З Станiславом...
- А я подумав... Ага, спасибi... Служба зобов'язує...
На службi доводилось тепер зустрiчатися з новими людьми, вести новi
справи. Податковi, пенсiйнi - Третє вiддiлення найбiльше було
перевантажене заявами, скаргами, ревiзiями. Не подобалось Панасу Яковичу,
коли його пiдлеглi стоячи зустрiчали прихiд на службу начальника. Тому й
намагався ранiш за всiх з'являтися в установу.
Коло його домашнiх друзiв було дуже обмежене. Дмитро Пильчиков тепер
рiдко навiщав Полтаву, при зустрiчi з приятелями плакав та й знову
повертався до Одеси, а далi - до Харкова, де доживав свого вiку.
Продовжувались дружнi взаємини з Алоїзом Вячеславовичем Єдлiчкою. Але
той теж зiстарiвся. Постiйними друзями i порадниками тепер стають -
статистик i журналiст-етнограф Василенко Вiктор Iванович, що працював у
земельному банковi, та адвокат Дмитрiїв Микола Андрiйович. Сходилися в
тiсному колi.
Така зустрiч вiдбулася на квартирi Панаса Яковича з нагоди приїзду до
Полтави Михайла Старицького та Миколи Лисенка. Завiтав i Єдлiчка. Прибулi
радiли з того, що Драгоманов виконав обiцянку надрукувати роман Мирного в
Женевi.
- Вiтаю тебе, Панасе, як давнього друга. Тепер ми справдi побраталися з
тобою, - Старицький говорив поважно, впевнено. Це був не той
артистично-жартiвливий юнак, з яким уперше зустрiвся Панас у Гадячi,
подорожуючи до Полтави. Змiнився в нього зовнiшний вигляд. Замiсть
колишньої бороди вилискували поголенi щоки, яких торкалися розкiшнi вуса.
Цупке волосся на головi завихрилось. Густi брови роздiляло широке
перенiсся, на якому лягла зморшка. У виразi обличчя свiтилась мужнiсть
людини, що зазнала чимало життєвих знегод. Вiтав Панаса Яковича i Лисенко.
- Це лише краплина, що падає на нашу зголоднiлу до вiльного слова
землю, - говорив вiн. - Мої надрукованi ноти рiдних пiсень теж забороняють
розповсюджувати.
- Розумiю вашi хвилювання, Миколо Вiталiйовичу, - гiрко додав Єдлiчка.
- Свої зошити народних пiсень та обробку "Наталки Полтавки" я не можу
надрукувати.
- Не можна миритися з таким пiдневiльним становищем, - Старицький
розправив, як орлинi крила, свої хвилястi брови. Коли хвилювався, то лiва
трохи пiдiймалась, а карi очi крили в собi тугу. - В Києвi ми
демонстративно улаштували концерт, в якому нашi народнi мелодiї
виконувались французькою мовою. Слухачi запротестували. Втрутилась
полiцiя, арештовували студентiв, що вимагали спiвати пiснi рiдною мовою.
Справа дiйшла до генерал-губернатора. Вiн тепер ще суворiше забороняє в
пiдвладному йому краї давати подiбнi концерти.
- В Полтавi теж не вiдбувається нi вистав, нi концертiв. Скорше рiдну
пiсню можна почути бiля шинку. Недаремно така талановита людина, як Гордiй
Павлович Гладкий, що створив чудову музику до Шевченкового "Заповiту",
став вуличним скрипалем, - повiдомляв Єдлiчка.
- Хотiв би зустрiтися з Гладким. Чув про нього. Де його знайти? -
запитав Лисенко. В його поставi, у спокiйному виразi обличчя вiдчувалася
твердiсть, умiння володiти собою i викликати до себе повагу.
- Це, Миколо Вiталiйовичу, важко зараз здiйснити. Вiн мандрує всюди, як
жебрак, i грає на скрипцi, - гiрко посмiхнувся Єдлiчка. - Шинкiв у нас
багато. Невiдомо, бiля якого може сьогоднi зупинитися.
- Ми всi зараз подiбнi на жебракiв. По-жебрацькому благаємо в уряду
полегшень, дозволiв на культурну роботу, - флегматичне додав i випростав
рослу постать Василенко, поводячи навколо своїми темними очима, що гостро
зорили з-пiд густих чорних брiв.
- Твiй чудовий нарис про Опiшню теж не хочуть друкувати, - посмiхнувся
Панас Якович. - Виходить, що й етнографiя небезпечна...
- Етнографiя може бути революцiйною, коли до неї додати вогню, -
перемагав свою флегматичнiсть Василенко.
- Є чутки, що граф Лорiс-Мелiков, який має надзвичайнi повноваження вiд
государя по наведенню порядку в iмперiї, створив комiсiю, в якiй
розглядається й справа перегляду деяких цензурних положень. Це мене не
обходить як юриста, - зауважив Дмитрiїв. - Обiцянки нового правителя,
може, виллються в якусь державну мудрiсть.
- Мудрiсть не мириться з багатослiв'ям, - поважно додав Єдлiчка. - Для
мене, де слова, там має бути пiсня, музика.
- Алоїзе Вячеславовичу! - звiвся Лисенко. - У київському гуртку ми
вигадали одну злободенну колективну пiсню. Зачинай, Михайле Петровичу!
- Це ми з нагоди того, що пiсля вибуху в царському палацi на початку
року через тиждень було створено на чолi з графом Лорiс-Мелiковим
"Верховную распорядительную комиссию по охранению государственного порядка
и общественного спокойствия". Слiдом за цим лiквiдовано горезвiсний Третє
вiддiлення канцелярiї його iмператорської величностi, а непохитного у
своїх монархiчних поглядах Побєдоносцева наставлено обер-прокурором
синоду, - Старицький ступив кiлька крокiв i затяг на церковний глас:
Третьому вiддiленню, вiчная па-а-м'ять!
Хором присутнi пiдхопили:
Вiчная пам'ять!
Вi-i-i-чна-а-я па-а-м'ять...
Старицький, змiнивши мотив, продовжував церковний глас:
Да возродiся розпорядча комiсiя...
Лорiс-Мелiкову алiлуя!
Хор пiдхопив:
Алiлуя, алiлуя,
Алiлуя а-а-лi-i-луя!
Старицький продовжував:
Побєдоносцеву многi лiта.
Творити беззаконiя на многi лiтаї
Микола Лисенко диригує:
Многая лiта, мно-о-гая лi-та-а!
Мороком повита Многая лi-i-та!
- Чудовий хор! Чудовi спiви, - захоплювався Єдлiчка.
- Не з добра спiваємо, - перейшов на серйозний тон Старицький. -
Почався режим, як кажуть, "вовчих зубiв i лисячого хвоста".
- То треба ловити того хвоста. Може, дозволять наш друк, - втрутився
Василенко.
- Лорiс-Мелiков намагається показати себе лiбералом, щоб заспокоїти
збуджену країну, - пояснював Старицький.
- Дуже небезпечний лiбералiзм, коли його проголошують реакцiонери.
- Коли собака виє на луну, то вiн пiдбирає свiй хвiст, щоб хто не
наступив на нього.
- Гiрка наша правда. А де дiтися? Треба нам об'єднати розпорошенi,
розгромленi реакцiєю уламки групових об'єднань. Це тяжка справа, бо вся
енергiя правителiв повернута на осягнення охранкою життя в країнi. Треба
нам дiяти, незважаючи на заборони, утиски. Маємо обов'язково добитися
видання свого журналу або принаймнi альманаху, - Старицький запитливо
поглянув на Мирного.
- Коли живе слово конфлiктує з урядовим тупоумством, то його потрiйно
треба ширити. Iсторiя оцiнить те слово i збереже для нащадкiв. Я радий, що
з метою пiдготовки видання журналу ви прибули до нашої скромної Полтави.
- Покладаємо надiї на твою, Панасе, участь у виданнi. Є думка назвати
це видання "Радою". Вiримо, що незабаром доб'ємося перегляду ганебного
указу про заборону друку. Передова iнтелiгенцiя Росiї пiдтримує нас.
- Все, що залежить вiд нас, будемо робити, - вiдповiв Мирний. - Обiцяю
написане, або, вiрнiше сказати, вистраждане, передати до нового видання.
Тяжкий досвiд органiзацiї видавничої справи Iваном Франком у Галичинi
зобов'язує...
- Правильно, друже, - Старицький обняв Мирного. - Бачу, що недаремно
прибули ми до Полтави.
- Прибули вчасно. У розмовi з вами можна вiдвести душу, почути живе
слово. Хотiлося б ще почути вiд вас, Михайле Петровичу, якогось нового
вiрша...
- Коли є бажання, то я зачитаю вiрш, написаний у тяжкi днi гонитви,
коли мав намiр навiть залишити рiдний край.
- Просимо...
Старицький звiвся, пройшовся по кiмнатi, розправив свої розкiшнi вуса.
Полилась римована мова. Читець вiд строфи до строфи проймався пафосом:
Як я люблю безрадiсно тебе,
Народе мiй, убожеством прибитий,
Знеможений i темнiстю сповитий...
Разом з ритмами поезiї билося в один такт i його зворушене серце.
I ось тепер та змучена любов
Мене жене в далеку чужину...
Єдлiчка звiвся, пiдiйшов до Лисенка.
- Ось я принiс новi зошити нот. Хочу познайомити вас, Миколо
Вiталiйовичу.
- Вашi композиторськi обробки народних мотивiв, Алоїзе Вячеславовичу,
менi вiдомi. Хотiлося б почути, як звучать записанi тут. Шкода, що нема на
чому грати.
- У сусiднiй кiмнатi, де живе моя колишня курсистка, є фортепiано. Я
попрошу дозволу завiтати туди, - Єдлiчка вийшов i швидко повернувся. -
Прошу друзiв завiтати в кiмнату Анни Осипiвни Адешелiдзе. Це симпатична,
гостинна особа. Вони там з подругою. Теж моя слухачка. Обидвi закiнчили
Полтавський жiночий шляхетний iнститут. Добре грають на фортепiано.
- Отже, нашi збори законспiруємо присутнiстю панночок...
У просторiй кiмнатi, добре обставленiй, гостей зустрiли двi панночки.
Обидвi скромно, але елегантно зодягнутi, привiтнi, дуже чемнi.
Подаючи руку, Анна Осипiвна примружувала свої великi чорнi очi.
- А це моя подруга Олександра Михайлiвна Шейдеман, - показала на
подругу.
Русява, з напрочуд свiтлими очима дiвчина рокiв вiсiмнадцяти
посмiхнулася, грацiйно подаючи руку гостям.
Панаса Яковича вразило вiдкрите, добре i разом з тим гордовите обличчя
дiвчини. Потискуючи її невеличку руку, вiн помiтив, що вона нiби
приховувала густими вiями свiтло своїх очей.
- Прошу гостей сiдати, - запросила Анна Осипiвна.
- Анно Осипiвно, Олександре Михайлiвно, прошу не вiдмовити зiграти
деякi речi.
На прохання Єдлiчки обидвi пiдiйшли до фортепiано. Доки Микола
Вiталiйович переглядав ноти i вiдкладав їх, Олександра Михайлiвна сiла й
заграла. Полилась музика Бетховена. Панас Якович пiзнав тi звуки, що в
хвилини великої душевної тривоги чув за стiною.
Пiзнав i ту, що виконувала. Зблизька вона була ще привабливiшою. Бiлi
руки, наче лебедi, сплескували над розбурханими хвилями, роняючи улюбленi
мелодiї Бетховена. Тепер цi звуки вражали Панаса Яковича ще глибше. Дивною
гармонiєю наповнювалась вся його iстота. Вiн пiдiйшов до фортепiано, ждав,
поки Олександра Михайлiвна закiнчила гру.
- Дозвольте з усiєю щирiстю подякувати вам за гру. Вона не вперше чарує
мене.
- Не вперше? А я оце вперше зустрiчаю вас, - протягла руку. Потискуючи
її, Панас Якович вiдчував, нiби вiд того потиску продовжували бринiти
звуки фортепiано.
Швидко перейшли на жвавi, дотепнi розмови. Дiвчата грали, спiвали.
Iнодi сiдав до фортепiано сам Алоїз Вячеславович. Виконувались пiснi в
його обробцi "Ой дiвчина горлиця", "Чи се ж тая криниченька", "Ой не ходи,
Грицю", "Ой хмелю, мiй хмелю", "Пасла дiвка лебедя". Пiсню "Хусточка моя
шовковая" виконала Олександра Михайлiвна пiд акомпанемент Алоїза
Вячеславовича.
Панаса вразила спiвачка не силою свого голосу, а лiричним його тембром.
- Я горджусь своїми ученицями, - Єдлiчка з подякою поглянув на
Олександру Михайлiвну, коли вона закiнчила пiсню.
- Чехи здавна славились i музикою, i своєю мудрiстю. - Лисенко близько
пiдiйшов до Єдлiчки. - Менi здається, що ми знайомi з самого народження.
- Так, бо я й себе пiзнав у вашiй пiснi, особливо жiночiй. Яка прозора
душа того народу, що випестив такi пiснi! Це мене назавжди зв'язало з
Полтавою, до якої я прибув по закiнченнi Празької консерваторiї... Кожний
народ у своєму словi i пiснi береже щось неповторне, чарiвне. Люблячи своє
рiдне, я полюбив i вашу українську пiсню. Вiддаю їй свiй хист i свої
почуття. До цього слухайте таку притчу... У великому лiсному царствi
зiбралися найрiзноманiтнiшi птахи. Кожна пташка щебетала свою улюблену
пiсню, як умiла, як сонце їй велiло. Дивною гармонiєю сповнювалися лiсовi
хащi, узлiсся й розлогi долини. Небо чарувалося цiєю гармонiєю i
усмiхалося кожнiй пташинi. Та ось налетiла зграя якихось заморських шулiк,
а за ними чорне гайвороння, наче хмарами, закрило сонце. Закаркали люто,
заглушаючи багатострунний пташиний спiв. Коли яка пташка обзивалася своїм
голосом, гайворони загонили їх у дупла та нетрi, вимагаючи крякати
по-воронячому.
Деякi пташки, скоряючись, пробували забути рiдну пiсню. Але не вдалося
нi соловейку, нi жайворонку стати воронами... Простори землi заповнювались
несамовитим герготанням, вiд чого в'яло листя на деревах, сохла трава в
лузi, мутнiла вода на тихих плесах i в прозорих рiках. Лише могутнi дуби
незрадливо шумiли, стелячи свiй вiковий гомiн по окраденiй землi.
Благальне простягали вони вiти назустрiч сонцю, впиваючи його променисту
силу. Обiзвалося на те благання сонце, посипаючи землю iскристою зливою, i
повернуло кожнiй пташцi її природний спiв. А дубам було надане довголiття,
щоб своїм шумом сповiщали вони непорушну правду сонця. Звеселилася земля
вiд пташиного спiву. Обiзвалися лiси й дiброви, славлячи мудрiсть сонця. I
зашумiли переможно дуби.
- Перед мудрiстю сонця не можна не скоритись, - Панас Якович запитально
поглянув на Старицького, знаючи, що цими с...
