Iван Нечуй-Левицький. Хмари
страница №14
...ь подобавсьменi своїми жартами та безжурною вдачею, доки ми не поставили нацiональної
справи на поважний науковий грунт. Вiн, здається, легковажна, легкодумна
людина, хоч i приємна, бо весела та безжурна.
- Така, що ладна повернуть на жарти часом такi поважнi речi, з котрими
не личило б жартувать, - перебив його розмову гiсть.
- Еге ж! Ти добре вгадав. В Кованька цi веселощi та жарти, певно, од
того, що вiн їсть та п'є добре i що в його шлунок швидко перетравлює
усякий поживок. Та в його й кишенi таки не порожнi i голова не заснована
клопотом та журбою, - сказав Радюк.
- Либонь воно так. Я в його не примiчаю мiцної пiдбiйки в жартах та
смiшках, - сказав Дунiн-Левченко, вперше на вiку пiдводячи пiд критику
свого знайомого.
- Яка там в його пiдбiйка? Це в йому обрiк грає, як кажуть на селi, то
вiн i хвицає, i брикає, i реготить, - говорив Радюк.
Галя зареготалась, аж ложечку випустила з рук, уявляючи собi, як-то
хвицає той брикливий Кованько, мов коняка.
- От i менi заманулось побачить на свої очi того вашого веселого
знайомого, який вiн на стать та на масть, - сказала Галя, смiючись.
- То й побачиш незабаром. Цей швидко прибiжить до нас, - сказав Радюк.
- Ще як ми були студентами, я його дуже любив за його веселу вдачу, але
вiн часом було вже геть-то настирається з своїми жартами. Так було обридне
та остогидне, що я часом був ладен тiкать од його або запираться на замок.
Оце часом було по обiдi лежу собi на лiжку та одпочиваю, читаю якусь
цiкаву книжку. Вiн рип у хату! та й причепиться з жартами. Так i прилипне,
як шевська смола!
- Кидай книжку та вставай! Ходiм гулять на гору до Владимирового
пам'ятника. Лежить оце м'яло, оцей лежень, неначе колода! Ходiм!
Вставай-бо, пiчкуре! - було кричить вiн та реготить.
Менi не хочеться вставать, бо я ще не одпочив гаразд. Та й саме начитав
цiкаве мiсце. Вiн менi заважає, одривае мої напруженi думки.
- Та одчепись собi! Дай хоч дочитаю до кiнця монолог, - було кажу до
його.
- Кидай iк дiдьку тi монологи та ходiм на Владимирову гору до
пам'ятника; може, там побачимо який монолог з чорними очима та бровами, -
репетує вiн i висмикує в мене з рук книжку та кидає її аж у другий кучок
так, що вона хурчить листками, мов горобець.
Я було серджусь та одмагаюсь. Вiн тодi хапає мене за ногу й смикає, а
потiм стягає з лiжка. Я хапаюсь за лiжко рукою. Вiн висмикує в мене з-пiд
голови подушку й шпурляє нею в дверi, а потiм хапає мене за обидвi ноги й
цуприкує з усiєї сили. А руки в його неначе залiзнi. Я пускаю руки, i вiн
мене стягає додолу.
Бачу було, що менi непереливки, встаю й одягаюсь, бо знаю добре, що ця
причепа, ця нахаба вже не одчепиться од мене сплоха, напосядеться на мене
ще гiрше i зробить-таки по-своєму. На його находила часом нудьга. А книжок
вiн не любив читати, щоб читанням розважить себе та розiгнати нудьгу. Тодi
вiн починав жартувать з нудьги i тим, здається, розганяв її. Я було встаю
й мушу одягаться та чепуриться, щоб вволить його дурну волю та йти з ним,
куди потягне його пароксизм нудьги.
- Знаєш що? А ходiм оце до Мiрошниченка дражниться та смiятись з його.
Певно, ота мацапура, оте вайло сидить та човпе, бо хоче буть магiстром.
Ходiм та насмiємось добре, натiшимось, а тодi вже потягнемо й його з собою
на прогуляння. Втрьох буде веселiше.
Я було вже йду з ним, куди вiн схоче, бо добре знав, що од його не
одчепишся й не одхрестишся сплоха. Не войдуваться ж i не битись з ним.
Йдемо ми смiятись з тiєї мацапури. Приходимо до його. Мiрошниченко кiнчав
вже тодi курс i лагодивсь держать екзамени. Вiн було повертає до нас свiй
вид, пiдводить темно-карi очi, тихi та спокiйнi, неначе в якогось
буддiйського святого. Кованько вбiгав в хату з реготом та вскакував з
криком.
- I сидить же собi оця буддiйська мацапура над лекцiями в такий погожий
вечiр! Одягайсь та ходiм на Владимирську гору витрiщать очi на паннiв, -
кричить Кованько.
Мiрошниченко було втирить спокiйнi очi в Кованька й не обзивається й
словом. Вiн i справдi тодi був схожий на непорушну статую Будди[78],
витесану з каменя. Кованько починав дратувать його.
- Ти хочеш буть магiстром? Еге, хочеш? Признайсь по правдi, - зачiпає
було Кованько.
- Ну, нехай i хочу. Що тобi до того? - обзивавсь Мiрошниченко,
пронизуючи Кованька своїми сливинь чорними спокiйними, але вже сердитими
очима.
- Ти дурнiсiнько тiльки сидиш та нидiєш над отими шпаргалами. Ти нiколи
не будеш магiстром, - дражнив Кованько.
- А ти звiдкiль це знаєш? Тобi святi сказали, чи що? - обзивавсь
знехотя Мiрошниченко.
- Менi це снилось у снi. А мої сни завсiди справджуються. Швидше я буду
абiссiнським царем або нубiйським архiєреєм, нiж ти будеш магiстром. От
побачиш. От поназдивишся.
- Ну, то й будь собi, чим там хочеш, чи нубiйським архiєреєм, чи
абiссiнським iмператором, а менi дай покiй, - говорив спокiйним тоном
Мiрошниченко.
- Та, коли сказати правду, i ти сам швидше надiнеш на голову якийсь
нубiйський тюрбан або якусь нубiйську макiтру, нiж магiстерську тогу. I,
по правдi сказавши, тобi така макiтра та чалма багато бiльше прияличувала
б, нiж магiстерство, - зачiпав Кованько.
- Нехай буде й так, а ти одчепись од мене, бо я дiло роблю, - говорив
Мiрошниченко.
- Ба не одчеплюсь! Одягайсь та ходiм втрьох гулять! Одягайся-таки
зараз, бо менi хочеться на гору! - репетував Кованько.
I Кованько було хапає з реготом пiсочницю й висипає ввесь пiсок на
Мiрошниченковi лекцiї.
Мiрошниченко було повертає спокiйний погляд i пильно дивиться на купку
пiску на зшитку.
- Здурiв, зовсiм знавiснiв, коли ще часом i зроду не був навiжений. В
тебе тiльки й одлички од дiдька, що гвоє людське ймення та обличчя, - було
каже Мiрошниченко.
- Та вставай та ходiм з ним гуляти, бо ти ж добре тому вiдомий, що од
його i не одчепишся, i нi на який спосiб не одкараскаєшся, - було кажу я.
- Це iстинно чортяча спокуса, а не Кованько! - було каже Мiрошниченко
та встає з-за стола й одягається.
- А ба! таки стало по-моєму! Ходiм же мерщiй на гору. Ага! або зайдiм
ще до Шелеста: пожартуємо та подратуємось трохи з ним, - було каже
Кованько.
- Ну, дай нам покiй! Оце ж пак заходимось ходить по хатах з жартами,
неначе колядники або якiсь щедрiвники. Ще часом достанемо десь замiсть
коляди потиличника, - було кажу я до його.
- Це правда, що Кованько якийсь навiжений. Цiкаво б подивиться на його,
який вiн на масть, - сказала Галя.
- Побачиш незабаром, бо як перечує через когось, що я в Києвi, то й
зараз прибiжить, - сказав Радюк.
- Цей Кованько чогось вже й не припав менi до вподоби, хоч я його ще й
не бачила в вiчi.
- На його часом находить якийсь нервовий пароксизм жартiв. Коли вже
почне жартувать, то, певно, й сам вже не вдержить себе й нiби не має сили
накинуть на себе гнуздечку. Це все одно, що iстеричний смiх, - сказав
Дунiн-Левченко.
- Одже ти чи не правду кажеш. Ще як був вiн в гiмназiї, то чiплявсь з
жартами до своїх двох менших братiв так, що вони його зненавидiли, й не
говорили з ним, i не здоровкались з ним.
- Це, справдi, якась проява, а не штукар! Я почуваю, що вже чогось не
люблю цiєї нахабної людини, - сказала Галя.
- А вже як розвеселиться та розрегочеться чого, то реготить та
реготить, чи є чого, чи й нема, неначе з ним трапилась якась iстерична
хвороба. Я вважаю на цi пароксизми його смiшкiв та жартiв як на щось
хоробливе, - сказав Дунiн-Левченко.
- Мiж нашими усяковими штукарями буває велика рiзнацiя, бо вони не
однаковi, - сказав Радюк.
Не встиг вiн скiнчить своєї розмови, як раптом одчинились дверi i в
кiмнату неначе вплигнув Кованько. Вiн осмiхавсь, пiднявши високо вгору
вуса й верхню повну рожеву губу. Широкi й подовжастi бiлi зуби виставились
усi, нiби на показ, неначе вiн нiс їх на своєму виду поперед себе й
показував усiм, наче на показ. Галя тiльки й примiтила переднiше, нiж
самого гостя, тi широкi зуби, неначе лопатнi.
- Вечiр добрий, пане господарю! Не ждав, не сподiвавсь? А ми й тут! Чи
ви радi, чи не радi гостевi, а ми вже й тут! - говорив i смiявсь Кованько.
- Радi, радi! Просимо до чаю! Будь гостем в нашiй господi! - просив
Радюк. - А оце рекомендую тобi свою молоденьку жiнку, хуторянку Ганну
Йванiвну Радючку.
- Чув, чув! Я все чую, бо менi бог таке чутке вушко дав зроду, -
говорив Кованько, подаючи Галi руку, i здушив її за пальцi так здорово, що
вона трохи не крикнула й не пiдскочила.
- Я радий, дуже радий з вами познайомиться, - промовив Кованько.
- I я рада бачить i знати товаришiв мого чоловiка. Сiдайте ж в нас!
- "Щоб старости сiдали", як приказують в Масюкiвцi, - сказав Радюк.
- Ну, трохи ще рано дбать за старостiв! Треба пiдождать, доки трохи
виясниться, - сказав Кованько, привiтавшись до Дунiна-Левченка.
Галя почервонiла, їй стало трохи сором. Вона налила чаю й поставила
перед гостем.
- Та як в вас тут гарненько в кiмнатах! I рушники на образах, та ще як
гарно повишиванi. Це, певно, ви, Ганно Iванiвно, навезли з села. Як
веселенько од їх в кiмнатi! - говорив Кованько.
- Атож! Навезла в Київ нашого хуторянського добра, - обiзвалась Галя.
- Чом ж ви не натикали за образи чогось, вже й не знаю чого, бо я
мiська людина. Щось там на селах затикають за образи, чи зiлля, чи якесь
зело? - сказав Кованько.
- Може, васильки, гвоздики та чорнобривцi? - сказала Галя.
- Так, так! Васильки та якiсь гудзики, чи гвоздики. Я колись був на
селi й заглядав в хати через порiг, то бачив за образами щось натикане
таке кострубате, але що воно там натикано, то я гаразд не придививсь: чи
пшениця, чи просо, чи морква, чи якiсь будяки. Здається, стримiли там i
будяки та якiсь колючки, - говорив i реготавсь Кованько.
- Та то, певно, ви бачили за образами маковiйове зiлля: колючки - то
сизi миколайки та петровi батоги, - сказала Галя.
- Певно, батоги, бо були довгi, аж телiпались по стiнi, - говорив
Кованько.
- Ну, ти вже справдi наговорив три мiшки гречаної вовни про свячене
маковiйове зiлля. Ще добре, що тебе не чує наша сусiда, панiя Висока. Вона
б оце дала тобi джосу за свячене зiлля та зело. Це ж для неї був би
страшний лiбералiзм! - сказав Радюк.
- Я, сказати по правдi, не тямлю смаку та поезiї в цих свячених
сiльських зiллях та зелах та й поезiї самого села, хоч i моя мати носить
святить зiлля на маковiя[79], - сказав Кованько.
- Бо в вас, городян, нема вже народної сiльської поезiї. В вас це все
вже видихалось, - сказав Радюк. - Ви не тямите справжньої поезiї села, хоч
i посилаєте святить зiлля на маковiя; ви вже потроху втрачуєте саме
нюхало, що здатне зрозумiть дух сiльської поезiї, - сказав Радюк.
- Ви кажете, що не тямите поезiї села, а я й сплю й бачу свою
Масюкiвку. Примiла б, летiла туди оце таки зараз, i вже й не знаю, чи
звикну я до вашого Києва, - сказала Галя.
- То тим, що ви зросли в селi, - говорив гiсть. - А я городянин з дiда,
й прадiда, й прапрадiда.
Кованько пив чай стакан за стаканом i трiскав паляницю на весь рот, аж
плямкав: очевидячки, вiн добре виголодавсь.
Галя прикмiтила це, догадалась, що вiн голодний, пiшла в комiрчину й
принесла на полумиску чималий шмат шинки та й поставила на столi,
припрошуючи гостей закусить. Потiм винесла пляшку червоного вина й
поставила на столi.
- Оцю сiльську поезiю я люблю i вважаю на неї бiльше, нiж на усяке
поетичне зiлля. Страх як люблю сiльську шинку, печену в житньому коржi!
Люблю, що вона пахне колендрою, - говорив Кованько, одкраявши здоровий
шмат.
Вiн заходивсь уплiтать шинку на весь рот, на всi свої здоровi зуби.
Шинка зникла в здоровому ротi, неначе вiй кидав її в вершу або в лантух.
Бiлi здоровi зуби терли м'ясо, аж шинка пищала в ротi. Щось животинне було
примiтне в його здоровому апетитi, в завзятiй працi пащекою та щелепами.
Здавалось, нiби то вовк наминав вiвцю.
Од цiкавого Галиного очка не потаїлась ця животинна прикмета в гостя;
вона цiкаво кмiтила, як Кованько неначе махав щелепами, та зубами, та
широкими губищами.
- Чи ви напитали собi яку службу, чи й досi козакуєте та бурлакуєте? -
спитав в Кованька Дунiн-Левченко.
- Шукаю i вже неначебто й напитав, - говорив Кованько, не перестаючи
махать зубами. - Обридло тинятись без роботи.
- Чи добре ж мiсце напитав собi? - спитав Радюк.
- Авжеж добре! Я не шукаю мiсця внизу, а прямо зверху: або
столоначальника, або якогось директора, чи предсiдателя, щоб, бач, швидше
потрапить в губернатори, - говорив Кованько й разом з тим i їв, i смiявсь.
- Ну, це ти жартуєш. Не так-то швидко знайти й багато нижче мiсце, -
сказав Радюк.
- Або таке мiсце, або нiякого! Я оце й молоду собi назнав. Вiзьму за
нею прездоровий дiм, пишно обставлений. На горищi стоїть казан з водою, а
з казана вода проведена в крани i в пекарнi, i в умивальнi, i скрiзь по
дворi, i в станю, i в возовню, i в льох.
- Навiщо ж та вода в возовнi та в льоху? - спитала Галя, смiючись.
- А щоб дiжки та кадовби з варивом наливать! Хiба ж цього не потрiбно?
- Та ти, певно, помиливсь! Мабуть, позабував. Певно, в тому домi вода
тече не з горища, а з долу, як по долинi на мочарах на.Либедi, де в хатах
вода тече з джерел, так що в хатi буває на долiвцi криниця, а в сiнях
ставок; ще там i качки плавають та полощуться, - жартував Радюк.
- Овва! Вiзьму я такий дурний дiм! Знайшов дурня. Це вже було б надто
багато догоди в домi. А який екiпаж я беру! Якi баскi конi беру в придане!
То не вашi сiльськi доморослi шкапи свого хову, а заводського хову, -
говорив Кованько.
- Ви й справдi оце женитесь? - спитала Галя.
- Атож! Навiщо менi вас дурить чи ману пускати на людей? Я оце
незабаром оженюсь, бо маю вже на примiтi гарненьку дiвчину.
- А та дiвчина не пiднесе вам часом печеного гарбуза? - спитав
Дунiн-Левченко.
- Я й гадки про гарбуза не маю, та ще й печеного: прийшов, побачив,
побiдив, - говорив Кованько.
- А хто ж твоя наречена, чи молода? Можна про це спитать? - говорив
Радюк.
- Не скажу, нехай кортить! - потiм скажу.
- Скажи по правдi, чи ти справдi вже знайшов мiсце, бо оце й менi
доведеться десь його шукати, - сказав Радюк.
- Буцiмбито так, що й знайшов, але як не посадовлять мене за
столоначальника, то я на iнше мiсце ще й не сяду. Я вже настоятель на одно
таке мiсце, - говорив Кованько.
- Ну, в тебе правди нiколи не допитаєшся через твої жарти, - сказав
Радюк. - В тебе правда все якось нiби повита туманом жартiв чи нещиростi,
прикритої жартами.
- Ще що вигадай! Щирiшої од мене людини й на свiтi не знайдеш. В мене
що на умi, те й на язицi, як у п'яного, - сказав Ковамько, кидаючи на стiл
нiж та виделку й пiдвiвши свої чималi веселi, трохи виряченi й блискучi,
наче склянi очi.
Вiн одсунув набiк чарку, вхопив стакан, налив до половини його вина й
випив одразу, неначе нахильцi.
- Оце я й пополуднував в вас. Буде, годi! Душа мiру знає, - сказав
Кованько, втираючи губи й вуса.
- Хоч i приємно менi в вас сидiть, але час менi додому, - сказав
Дунiн-Левченко, встаючи з стiльця. - Та й гарно ж у вас в покоях! Чисто,
недавно ремонтовано, побiлено й помальовано. А в нас же то все запущено в
домi, не бiлено й не мазано i нiгде не помальовано. Мiй тато чогось оце на
старiсть зовсiм якось осунувсь. Не забувайте ж, панове, що пiслязавтра мої
iменини. Приходьте так надвечiр. Я певний, що назбирається моїх товаришiв
чимало, бо вже багацько з їх повидержували екзамени. Приходьте й ви, Ганно
Иванiвно! Моя мама й сестра будуть вам радi.
- О, спасибi вам! Нехай вже iншим часом ми вдвох прийдемо до вас, бо,
як я бачу, в вас буде тiльки ваше паничiвське товариство, - обiзвалась
Галя.
- Нам доведеться побалакать про дуже поважнi справи, - сказав Радюк. -
Час би вже нам заходжуваться коло роботи, коло практичного чогось. Вже в
Петербурзi Костомаров[80] та Кулiш[81] почали видавати для народу книжечки
на українськiй мовi, видали "метелики". Треба б нам побалакать, дещо
обмiркувать i взяться за цю справу без жартiв i з завзяттям.
- То приймiть i мене до своєї спiлки. Ти, Павле Антоновичу, писатимеш
для народу "метелики", а я фельєтони, бо це теж "метелики". Ти
по-сiльськiй, а я вже по-своєму, по-мiському. От i будемо в спiлцi та в
супрязi для загальної працi.
- Ну, це не дуже гарний буде для вас спiльник та супряжич, - сказав
Радюк.
- Ще й який гарний спiлець вийде з мене. От побачиш! От поназдивишся! -
жартував Кованько.
- А з вас i справдi вийшов би пречудовий фельєтонiст! - аж крикнув
Дунiн-Левченко. - Не забувайте ж i ви про мої iменини. Приносьте свої
фельетони, - просив на прощання Кованька Дунiн-Левченко.
- Добре! Спасибi за пам'ять! Як не вмру до завтрього, то прийду.
- Тiльки як йтимеш, то покинь дома свої фельєтони. Замкни їх у скриню
на замок на два зводи, щоб часом не повтiкали та не потяглись наслiдцi за
тобою в гостi на iменини, - жартував Радюк.
- Добре, добре! Але вже й менi час додому. Ходiм разом! Прощайте!
Бувайте здоровi! Спасибi за шинку та за сiльську колендру, - говорив
Кованько, прощаючись з Галею.
I вони похапцем одяглись i вийшли.
- Та стережись там у дворi, щоб часом не вискочив з дверей наш
полковник та не застрелив тебе з своєї гармати! А то ще твої фельєтони й
ноги задеруть серед двора, - говорив Радюк.
- Ще побачимо, чий батько дужчий: чи його гармати, чи мої фельєтони, -
кричав з двора Кованько. - Може, не менi, а йому доведеться задригати
ногами од моїх фельєтонiв, бо цей полковник обшахрував полк та з того й
стулив собi оцей дiм, та ще взяв багату вихрестку, а вона йому прилiпила
до дому ще й другий дiм. Мене нехай стережеться та не дуже нехай влучає.
Радюк з Галею вернулись в кiмнату. Галя кинулась мити посуд та
прибирать з стола недоїдки та недопитки, наче переїди пiсля товаряки.
- Як же тобi здавсь мiй веселий товариш? - спитав Радюк в жiнки.
- Сказати по щирiй правдi, твiй веселий товариш чомусь не припав менi
до вподоби таки одразу, хоч вiн i веселий, i реготить, i смiшить. Щось є в
йому таке, що менi одразу не сподобалось.
- Товаришi в нас його любили за веселу вдачу, хоч вiн i причепливий, та
аж в'їдливий з своїми жартами, але не вважали на його як на поважну,
статковиту людину, з котрою можна всмак побалакать про якiсь поважнi
справи. Вiн просто ненавидить такi поважнi питання й од їх позiхає без
сорому або зараз глузує з їх, повернувши усю справу на жарти. Ти ж чула
дещо з його поглядiв.
- Це правда, - сказала Галя, - але як же то отi веселi жартовливi зуби
перетерли таку поважну рiч, як ота тверда наука, коли вiн скiнчив курс?
- Ця псяюха талановита, хоч нiби легенька на вдачу, як пiр'їна.
Кованько з тих, що б'ють летючу й котючу опуку, як кажуть на селi.
Здатнiсть в його до наук здорова. Але вiн нездатний спиниться на чомусь
одному, скласти собi якiсь яснi мiцнi пересвiдчення. Це людина, як бачиш,
зовсiм безпринципна. Це метелик, що весело пурхає на сонцi.
- Але ж цей твiй приятель, скiльки я зауважила, неначе трохи брехливий,
бо все щось плете, чого я гаразд не втямила: плеще щось схоже на сiм
мiшкiв гречаної вовни.
- Твоя правда, але тiльки трохи. Кованько й справдi з тих штукарiв, в
котрих нiколи гаразд не допитаєшся правди, бо вiн все повертає па жарти,
про що не спитай, i одбрiхується, й прикриває правду, наче якоюсь мрякою з
жартiв. Але часом забудеться та й скине з свого язика ту мряку; якось
ненароком нiби прохопиться та й скаже правду. Це буває з ним, коли вiн або
дуже голодний, або трохи слабий, або роздратований i злий.
- Як слабий, то говорить правду? Це щось смiшнiше за самого Кованька, -
сказала Галя й зареготалась на всю кiмнату.
- Таки справдi так! Як здоровий, то все бреше, а як слабий, то каже
правду, бо тодi катма в його снаги до жартiв: обрiк в кому тодi не грає.
- По-моєму, нехай би вiн краще все нездужав та слабував, аби тiльки
казав правду, - сказала Галя й зареготалась на всю кiмнату. - Я цiй людинi
чомусь не йму вiри. Коли б вiн часом не нашкодив або тобi, або iншим.
- Може, це тобi такi гадки пiдказує твоя жiноцька вдача, бо ваша вдача
буває часом дуже чутка та почутлива i часом вгадує дещо наперед так само,
як i далекосяглий розум.
Галя почала виносить посуд до другої кiмнати та ховать його в шафу, а
потiм вийшла в пекарню до куховарки, щоб попiклуватись вечерею.
Радюк прилiг на новенькiй канапi, оббитiй темно-пунсовою оббивкою,
поклавши чорноволосу голову на вишивану подушку, i закурив папiросу.
Надворi вже вечорiло. В кiмнатi густiшали тiнi по кутках. Тiльки червоне
майське небо на заходi неначе горiло й жеврiло, як жар, i кидало гарячi
жаровi одлиски на чимале дзеркало та на вишиванi рушники по обидва боки
дзеркала. На яснiй вишиванiй подушцi чорнi кучерявi васильки в Радюка
вилися наче молодим хмелем, але на його високiм гладенькiм, неначе
виточенiм з бiлого мрамору чолi над самiсiнькими бровами вперше виникли
два тоненькi зморшки, - перша прикмета заклопотаної жонатої людини, неначе
з їх визирав перший клопiт в життi людини, котрiй треба думати, гадати вже
не за себе одного.
Несподiванi запросини Дунiна-Левченка до себе викликали в його головi
думи. I пiшли його думи за думами, неначе журавлi в небi повелись ключами,
нешвидко, по-маленьку, з журливим сутiнком журавлиного вуркотання в
лiтньому тихому небi.
"Треба буде сьогоднi в товариствi зачепить питання про нашi нацiональнi
й просвiтнi справи. Як оцi тiнi закутали мою нову прибрану свiтлицю, так
закутали нiби важкi чорнi хмари Україну. Зiбрались тi сумнi хмари з усiх
усюдiв i давно вже заступили нам ясне прозоре нєбо i кинули тiнь та мряку
на рiдний край. I хто розжене тi сумнi хмари? I звiдкiль поллється свiт на
наш край? Народнi маси, тiльки що визволенi од панщини, темнi i
непросвiтнi. Просвiченi верстви байдужнi до долi рiдного краю, позбиванi з
пантелику, а часом виявляють себе й шкiдливими. Iсторiя заплутала ще гiрше
ту плутанину. Сусiднi народи нашкодили нам своїм безглуздим вмикуванням в
нашi справи та ще гiрше поплутали їх..."
Радюк важко зiтхнув. I його гострi, пронизуватi карi очi неначе припали
росою. Вiн кинув думками в давню давнину, в далекi мннувшi часи, неначе
хотiв там вишукать одповiдi на свої журливi питання, перебiг думками давню
iсторiю й зауважив скрiзь культурний широкий розвиток через просвiту,
через знання науки.
"Це одно i єдине джерело, звiдкiль поллється свiт на Україну:
просвiтнiсть та наука. Люди через те недобрi й лиходiйнi, що не тямлять
нiчого, нiчого не знають про те, що вчиняють, казав ще Сократ. Як тiльки в
їх буде знання, вони втямлять, що то єсть добро, краса, правда й
доброчинок. I вони тодi одвернуться од усього злочинного i привернуться до
правди, краси, добра й доброчинку. Це свята правда! Усе лихо в свiтi
сталось од нетямучостi. Люди коять лихо знезнавки. Знання й просвiтнiсть -
це однi й єдинi золотi ключi, котрими ми одчинимо свiтлий рай для нашого
краю, рай, повний зелених садкiв, повний збиткiв усякого добра, повний
щастя й радощiв, де не буде нi старця, нi бiдноти, де всiм буде добре,
скрiзь буде мирнота й спокiй, i не буде нi зависностi, нi ненависностi, не
буде людей зависних, не буде нiякiсiнького ворогування, бо настане золотий
час рiвностi, знання й просвiтностi".
I молодий красунь неначе потонув думками в тiй золотiй iмлi наступаючих
кращих часiв, потонув думами в поезiї мрiй про будущий час. Свiтлi iдеали,
свiтлi картини, одна краща й пишнiша за другу, то з'являлись, то зникали
перед ним.
Вiн опам'ятався й пiдвiвсь. Час було виряджаться в гостi до свого
товариша. Причепурившись перед дзеркалом, вiн попрощавсь з Галею й вийшов
з кiмнати.
"От i загаявсь в мрiях. Затого зовсiм смеркне. Затого вечiр буде.
Хотiлось би завидна дочвалать до iменинникового двора", - думав Радюк,
хапаючись. I вiн хапком скочив на "дрожку" й ще завидна покатав в гостi до
товариша.
XVI
Здоровий дерев'яний дiм Дунiна-Левченка був на Липках, де тодi
проживали сливе винятково аристократичнi сiм'ї, усякi полтавськi,
чернiгiвськi та здебiльшого київськi сполонiзованi дiдичi. Дiм був
стародавнiй, схожий на дi-дицькi будинки по селах в дiдицьких багатих
оселях. Стародавнiй сiльський ганок з чотирма дерев'яними колонами
виступав сходами на тротуар, а дiм стояв трохи осторонь, одгороджений од
улицi невисокими залiзними штахетами, через котрi попiд стiнами манячили
кущi троянд та жасмину.
Через одчинену хвiртку Радюк вгледiв, що в садку манячили молодi
товаришi, й сам Дунiн-Левченко стояв не далеко од хвiртки й махав до його
брилем.
Прикатавши до брами, Радюк злiз, пiшов у двiр зайшов у садок. В садку
на лавках сидiло кiлька душ молодих товаришiв та студентiв. Декотрi ходили
парами по нечищених дорiжках та зарослих травою стежечках. I двiр, i садок
були занехаянi, занедбанi. Старi грушi та яблунi буйно росли на волi, як
хотiли, попереплутувались гiллям, вгнiздились верхами однi над другими,
тислись, зчiплювались, неначе вступали в бiйку за своє мiсце. Клумби
кзiток позаростували лопухом, чорнобилем та кропивою. А з бур'яну
виглядали квiтки: лелiї, розкiшнi ряснi пiвонiї. Довгi дерев'янi станi та
возовнi з галерейками та колонками зчорнiли, перехнябились, аж
повгинались. Покрiвля на їх поросла зеленим мохом. Усе було пообдиране,
зчорнiле. На стiнах дому щикотурка подекуди пообсипалась. Бляшана покрiвля
на домi скрiзь повигорювала й зчорнiла. Подвiр'я заросло травою. Попiд
барканами росли зеленi лопухи та кропива; вони постiкали й збутля-вiли в
холодку. Десь вихопилась навiть собача бузина. Смерком вигляд здававсь ще
сумнiший.
"Одже ж син казав правду, що старий Дунiн-Левченко все осовується та
осовується, неначе iсторiя давнього козацтва та його нащадкiв, сьогочасних
українських дiдичiв", - подумав Радюк, озираючи подвiр'я та поплутаний
старий зарослий садок,
Радюк привiтавсь до iменинника й тричi поцiлувався з ним. Молодi гостi
повставали з лавок i попростували до гурту. Почалась розмова та
привiтання.
Всi поздоровляли Радюка з оженiнням, бажали йому щастя-долi в новому
життi. Тi, що поскiнчували курс, були надзвичайно веселi та говорючi.
Дехто розказував про свої вдатнi чи не зовсiм вдатнi останнi екзамени.
Усiм очевидячки було весело. Майське повiтря ворушило й без того ворушливi
молодi нерви. Весела голосна розмова, веселий нездержний регiт аж
розлягавсь по старому садку.
- Але жарти жартами, а оце коли ми випадком зiбрались, то при цiй
нагодi було б варто побалакать нам про щось поважнiше, - сказав Радюк. -
Ми ж оце незабаром розiйдемось i розлiземось по свiтi. А поки що
поговорiм, до якої працi нам ставати.
- Добре, добре! Тiльки коли б часом не принесло Кованька, бо вiн не
дасть нам поговорить до ладу про нашi справи, - говорили молодi паничi.
З дому вийшов старий лакей i запросив усiх в покої на чай. Молодий
Дунiн-Левченко вхопив пiд руку Радюка й повiв в покої. За ними юрбою, з
вискоком, трохи не з вибриком, пiшли молодi гостi на парадовий прихiд з
улицi.
Старий лакей одчинив дверi i впустив в покої цю веселу юрбу молоднечi.
Вона одразу сповнила старi просторнi, але мертвi покої шумом та гамом. Дiм
i справдi був старий i не лагоджений вже, може, кiлька десяткiв рокiв. В
здоровiй залi два кутки осiли. Пiдлога погнулась i пожолобилась. Вiкна
покривились набiк, неначе нездужали й терпiли велику муку, аж скривились.
Старомодна дорога, але важка й завальна мебiль стояла неначе на горбу, й
насторочилась бiгти наниз, а по другий бiк старомодний довгий та вузький
фортеп'ян неначе опустив вниз довгого хвоста й заткнув його в куток. По
закутках на шпалерах проглядали плями на стiнах, неначе хто позапинав їх
попiд стелею географiчними картами. Тiльки двi гарнi копiї з портретiв
козацьких полковникiв, хазяїнових предкiв, були прикрасою в залi.
Весела компанiя розсипалась по залi й неначе збудила й дрiмаючу
завальну мебiль, i старого недужого дiда з хвостом, що вже вижив свiй вiк
i смутно опустив свого хвоста в куток. Молодий хазяїн повiв гостей в
столову. Вони перейшли через невеличку довгу кiмнатку, схожу на коридор, з
котрої через одчиненi збоку дверi здорової бiблiотеки виглядали шафи з
книжками, високi, аж до самої стелi.
Ввесь коридорчик i бiблiотека були суспiль обставленi шафами. Дiд
молодого Дунiна-Левченка був вольтерiянець i лiберал, яких було багато в
давнiшний час на Українi.
Веселе товариство по дорозi добре нагукало здоровим мертвим шафам: i
Вольтеровi[82], i Дiдро[83] та Жан-Жаковi Руссо[84], i
Бантиш-Каменському[85] та Георгiєвi Кониському, i iншим небiжчикам i
вступило в просторну столову. В високiй просторнiй столовiй поосiдали всi
чотири кутки i пiдлога посерединi так випнулась, неначе стала черевата,
Серед столової, неначе десь на пригорку, стояв довгий стiл з самоваром.
Стiл аж захряс пiд закусками та посудом. Коло самовара сидiла Юлiя
Кирилiвна Дунiна-Лев-ченкова й наливала чай. Побiч неї на широкому м'якому
крiслi сидiв хазяїн Платон Петрович Дунiн-Левченко, а проти його сидiли
три його сусiди, чернiгiвськi дiдичi, вже лiтнi люди. Вони приїхали з села
й прийшли на одвiдиня до свого земляка й приятеля.
Платон Петрович був вже пристаркуватий чоловiк, високий на зрiст,
кандибастий, сухорлявий та смуглявий з лиця, дуже добрий, тихий,
довгобразий i нiби хамулуватий. Чорне довге волосся й здоровi вуса вже
нiби припали снiжком. Карi яснi, але тихi очi свiтились розумом.
Платон Петрович був освiчений i начитаний, як i його батько, котрий, як
вольтерiянець, сповняв свою бiблiотеку утворами енциклопедистiв. До
панщанних крiпакiв вiн був ласкавий, а до двiрських слуг такий добрий, що
на старостi лiт визволив їх на волю, навiть видавав пенсiї грiшми та
харчами. Од батька до його перейшла, нiби в спадщину, любов до книжок, до
просвiтностi, навiть до штучностi. Вiн все сповняв баткiвську сливе
винятково французьку та нiмецьку бiблiотеку новими книжками; любив
українську iсторiю, любив козацьку давнину. "Iсторiю Русов" Кониського,
українську iсторiю Бантиш-Каменського та Маркевича[86] знав трохи не
напам'ять. Але вiн був падковитий тiльки до книжок, а хазяїн з його був
непрактичний. Доми та забудування i в його селi, i в Києвi стояли без
лагодiння десятки рокiв. Сам Платон Петрович почав вже слабувать. Як
пiдросла дочка, вiн мав на думцi вже продать свою батькiвську оселю й
струхлявiлий дiм на Липках, щоб не клопотаться лагодiнням, i купить новий,
гарненький, готовенький.
Хазяйка Юлiя Кирилiвна сидiла за здоровецьким самоваром, неначе за
твердинею, й виглядала звiдтiля. Щупленька, невеличка на зрiст та утла, з
ясними очками, вона була в ясному легенькому убраннi i, неначе пташка,
вгнiздилась в гнiздечку з кисiї, та кружев, та бiлої ангорської лухкої
шалi. Здалеки вона здавалась молоденькою блiдою утлою панянкою. Було знать
по її делiкатному блiдому й наче прозорому обличчю, по її тоненькiй
щупленькiй постатi, що вона за ввесь iнститутський час i справдi випила
добру порцiю оцту, схламала потаєнцi пудiв зо два крейди, щоб буть блiдою
й делiкатною, як тодi була мода.
Паничi пiдступили до господинi, здоровкались з нею й поздоровляли з
iменинником. Вона була привiтна до всiх i ласкава. Добрiсть i тихiсть
вдачi свiтилась в її ясних оченятах. Тiльки Радюк запримiтив, що вона
якось не так ласкаво привiталась з ним, як було колись переднiше.
- Поздоровляю вас! Ви, кажуть, вже оце оженились; привезли своє молоде
подружжя в Київ? - сказала Дунiна-Левченко.
- Оженився, якось сподобав-таки господьi Тепер я неначе причалив до
берега, - сказав Радюк.
- От i добре! Я дуже рада! - обiзвалась хазяйка, але було знать по її
очах, що вона не така рада, як було колись переднiше торiк i позаторiк: в
неї була думка залучить цього красуня до своєї молоденької донi, а
теперечки цi надiї пiшли марно.
Старий хазяїн щиро привiтавсь з молодими, пiдвiв голову, випростав
згорблений стан i неначе повеселiшав. Вiн любив молодих студентiв, любив
слухать їх веселу й розумну розмову i сам тодi нiби оживав, якось
ожвавлювавсь, ставав жвавiший, бадьористiший. Вiн був нахильний до
принципiальної фiлософської розмови, котрої не люблять старi люди i котра
так гарячить та запалює молодих.
- Сiдайте ж, будьте ласкавi, коло нас, то, може, й ми помолодшаємо од
вас, - припрохував Дунiн-Левченко, показуючи рукою на стiльцi навкруги
довгого стола, - та будьте в мене, як вдома в себе! Не церемоньтесь: пийте
чай i закусюйте, що кому до смаку.
Молодi паничi обсiли стiл i зробили пошану наїдкам та закускам Юлiї
Кирилiвни. Наганявшись та нагулявшись пiсля нудних екзаменiв, вони
натрапили на добрий попас i полуднували, аж за вухами лящало. Старий лакей
Гаврило ледве встигав подавать чай, неначе вiн десь по дорозi виливав
стакани в бутлi або в барильця.
- Що, живий, здоровий ваш тато, Павле Антоновичу? - спитав хазяїн
Радюка.
- Ще держиться до якогось там часу. Хазяйнує, бо оце мої двi сестрi вже
вийшли з iнституту та приїхали додому. Для їх треба ж дбать. За мене
батьковi байдуже, бо я й сам якось дам собi раду. Але йому треба дбать для
сестер, то й мусить дбати та пiклуватись господарством, - сказав Радюк.
- Ваш тато завжди був хазяйновитий, не такий, як я. От нiяким способом
не зберусь полагодить своє житло: то нездужаю, то нiколи, а то
просто-таки, мабуть, до того в мене хисту нема, - сказав Дунiн-Левченко.
- Та якби ворухнулись добре, то звiдки i той хист вигулькнув би. А то
ви все за книжками та за газетами, - обiзвавсь один вже лiтнiй гiсть
дiдич, що був однiєї верстви на лiта з хазяїном.
- Може, ви й правду кажете, але я до тiєї тяганини таки, певно, зроду
не дуже здатний. От тутечки мої сусiди, дiдичi з Волинi, поляки, може, тим
i не хочуть знайомиться зо мною, що я живу не в аристократичних, а в
старих трухлявих покоях. Все чогось одмикують од мене та цураються мене.
- Та й їх дiти, сказати правду, i теперечки в унiверситетi держать себе
осторонь од нас, українцiв, чомусь не сходяться з нами й дражнять нас
"культурниками", - сказав Радюк. - Прiзвище, на наш погляд, зовсiм-таки не
погане для нас, але вони самi чомусь i гадки не мають за просвiтнiсть
народу в тих краях, де вони тiльки й животiють послуханням та працею
нашого народу.
- А для нас, - сказав Дунiн-Левченко, - i справдi настав час
заходжуваться коло просвiтностi рiдного краю, а найбiльше темного народу.
В Петербурзi Костомаров та Кулiш вже заходились видавать "метелики" для
читання народовi. В Полтавi вже заходились коло недiльних школ[87] для
мiщан, задумали заводить читальнi, навiть народний театр.
- Я чув за цi недiльнi школи, - сказав старий Дунiн-Левченко зовсiм
байдужим тоном, неначе мова мовилась про годину або негоду.
- Чув i я, що там почали заводить школи недiльнi й вечiрнi, ще i в
суботи для убогих євреїв, але докладно нiчого про це не знаю i тямку про
це не маю, бо менi нiхто не розказував за це докладно, - обiзвавсь один з
гостей, пристаркуватий чернiгiвський дiдич з байдужнiстю.
Було знать, що цi новi питання не цiкавили їх анiтрошки. Цi пани були
якiсь пасивнi й байдужнi до тих тогочасних справ.
- А справдi, треба б нам поговорить про цi нацiональнi й просвiтнi
справи, щоб негайно ставать до працi, коли вже нас продражнили
"культурниками". Може б, i ми вклали якусь лепту на користь рiдного краю
та нашого старого Києва, - сказав один з молодих гостей.
В прихожiй задзеленькав дзвоник. Лакей длявою ходою почвалав одчинять
дверi. Розмова перетялась.
- Якогось гостя бог принiс, - вказав молодий Дунiн-Левченко i побiг
назустрiч гостевi.
В далекiй прихожiй почувсь шум та тяганина роздягання. Застукотiли
закаблуки. Голосний регiт залунав по здоровiй порожнiй залi.
- Це прийшов Кованько! - промовив Радюк пошепки, i в його брови
насупились. - Не дасть же вiн нам теперечки гаразд побалакать про нашi
поважнi справи; буде тiльки нам заважати й перебаранчать в роботi.
- Йому б тiльки на Житньому базарi[88] витрiшки продавати або дзвонить
в дзвони, а не говорить про поважнi справи, - обiзвавсь один з молодих
гостей.
- А я люблю Кованька за веселу вдачу. Трохи розважить нас: пожартує,
порегочеться, то й мене якось несамохiть вiзьмуть смiшки, - сказала
хазяйка, осмiхаючись.
- Я от i не бачу його, а тiльки уявляю собi його веселий вид, то мене
вже смiх бере, - сказав старий Дунiн-Левченко i вже справдi смiявсь своїм
тихим та добрим осмiхом до старших гостей.
Приїжджi дiдичi й собi осмiхнулись. Дзвiнкий, голосний голос десь
далеко розлягавсь за бiблiотекою, але його було чуть через два покої.
В дверях i справдi з'явивсь Кованько й блищав ще в дверях своїми
широкими випнутими наперед зубами. На здоровiй головi довге волосся було
не зачесане, навiть трохи розпатлане.
- Так i є! Он вже несе поперед себе наче наштрикнутi на вила зубища,
неначе усiм їх показує.
- Нiчого - те, нiчого! Побалакаєте iншим часом про свої справи. Час од
вас не втече ж таки, як вода в Днiпрi, - говорив старий господар i
смiявсь.
Слiдом за Кованьком вступило в столову ще кiлька молодих гостей в
вишиваних сорочках, з червоними застiжками на грудях. Декотрi були в
свитах з драпу. Один прийшов навiть в простiй, щиро сiльськiй товстiй
свитi, пiдперезаний червоним "одеським" поясом з довгими кiнцями й
торочками.
Веселий Кованькiв голос очевидячки розворушив старих. Хазяйка
висунулась з свого гнiздечка й навiть встала назустрiч Кованьковi, тягнучи
за собою ангорську шаль, неначе легенькi крила, щиро й з осмiхом
привiталась з ним i посадовила його поруч з собою. Старий господар
пiдвiвсь на недужих ногах i якось по-молодечому простяг до Кованька свою
довгелецьку, сухорляву руку через стiл, через посуд i наїдки. Вiн
пожвавiшав, повеселiшав, неначе вхопив iскру од веселого Кованька й
пiдживив свої розторсанi нерви, застояну кров.
Хазяїн попросив молодих гостей садовиться за стiл.
Стiснили стiльцi, зсунулись, зщулились i якось усi повсiдались.
Радюковi й справдi не дали говорить далi про свої справи.
Знов почалось наливання чаю та подавання. Гаврило знов пiшов вандрувать
кругом стола. Гостi пили чай, гомонiли, балакали голосно, реготались, аж
одляски лунали по бiблiотецi та побiчних покоях. Новi гостi кинулись на
полудень, полуднували, дзенькали ножами, стукотiли об тарiлки. В столову
нозi молодi гостi знов неначе впустили з залу вихор, котрий вже в столовiй
був впав i почав стишуваться.
"Ну, таки принесло ледащо отого дзвонаря, оте брязкало! Забавлятиме
старих хазяїнiв, замовлятиме їм пристрiт, неначе знахурка, i буде довго
замовлять, а нам перебаранчатиме мiркувать та розмовляти про текучi
справи", - думав Радюк, мовчки поглядаючи скоса на Кованьковi бiлi лопатнi
та на патлату голову.
Кованько пив чай хапком, з якоюсь жадобою, неначе його пекла
надзвичайна печiя або неначе вiн хапався кудись йти. Хазяйка заворушилась
в своєму гнiздi, сама накраяла для його паляницi, сама доставала тарiлки з
наїдками i присовувала до Кованька. Наче пташечка, вона заметушилась,
якось затрiпалась, неначе її ангорськi крильця затрiпались в пташиному
кубельцi або в ремезовому гнiздечку-рукавицi.
- Полуднуйте, бо я бачу, що ви неначе виголодались, - припрохувала Юлiя
Кирилiвна Кованька.
- Та я все голодний, признаться по правдi. Стецько в "Сватаннi на
Гочарiвцi"[89] каже, що вiн так любить обiдать, що обiдав би цiлiсiнький
день з ранку до вечора. А я оце маю такий апетит, що ладен їсти хоч i
цiлiсiньку нiч, - молов Кованько й розсмiшив добру стареньку хазяйку.
- То й призволяйтесь на здоров'я! Але вам не доведеться полуднувать
цiлу нiч, бо мiй кухар готує для вас добру вечерю, - говорила
Дунiна-Левченкова й смiялась.
- I за полудень спасибi, i за вечерю заздалегiдь дякую.
Одначе й другий вихор в столовiй покрутивсь, повертiвсь та й упав; новi
гостi напились чаю, набалакались донесхочу й ущухли. Хазяїн пiдвiвся з
крiсла й попрохав гостей до залу, подибавши поперед їх своїми цибатими,
але не дерзкими, неначе крихкими ногами. Гостi рушили слiдком за ним,
розсипались по залi ї посiдали по завальних та важких канапах та крiслах.
Хазяїн подав усiм скриньки з тютюном та з сигарами, а сам пiдмостив
подушку пiд спину й неначе пiрнув в м'яку канапу. Коло його посiдали
поважнi приїжджi гостi й розпочали балачку про свої сiльськi хазяйськi
справи та про сусiд.
Молодi розсипались по залi, як овечки в степу, i, накурившись,
загомонiли про свої справи.
Радюк сiв коло стола проти хазяїна. Декотрi гостi попримощувались
кругом стола на стiльцях та усяких дзигликах з подушками. Дехто стояв коло
вiкон, спершись на одвiрки. Вигляд в залi був чудернацький i загалом
мальовничий, пiстрявий й iскрявий. Мiж чорними сiртуками сiрiли драповi
тонкi свитки, червонiли мережки вишиваних сорочок, червонiли одеськi
червоногарячi та жовтогарячi пояси, манячили червонi стьожки застiжок.
Коло канапи, побiч спанiлого млявого хазяїна, манячила товста парубоцька
свита. Густо спахували червонi огнянi цятки на сигарах та папiросах. Очi
яснiли й блищали од напружених думок, од сподiвання ради за пекучi
просвiтнi справи. Коло самого стола мiж двома дiдичами манячила кудлата
Кованькова голова. Кованько держав в ротi претовсту папiросу, неначе
заткнув в рот ковбасу. З тiєї папiроси густий дим валував вгору пiд
самiсiньку стелю, неначе з цегельнi.
В цьому нiби рябому та смугнастому й пiстрявому товариствi були паничi
з усяких мiшаних сiм'їв, було навiть три католики з київських та
волинських молодих дiдичiв, котрi походили з давнiх українських сполячених
сiм'їв. Вони поприставали до українцiв i стали до спiльної працi, назвавши
себе знов українцями. Таких українцiв тодi звали "українофiлами". Решта
католикiв, товаришiв молодого Дунiна-Левченка, як тiльки вгледiли на йому
червону застiжку й мережану сорочку, зараз перестали заходить до його й
одкаснулись од його. Батьки й матерi навiть забороняли їм мать знайомiсть
з червоними стьожками та свитами. Це вже було перед самим польським
повстанням[90] з початку шiстдесятих рокiв.
- Та за якi то недiльнi чи якiсь вечiрнi школи ви, Павле Антоновичу,
були почали балакать? - спитав зацiкавлений хазяїн.
- За школи та читання в недiлi та в свята для мiщан та мiських слуг,
читання лекцiй по усяких науках або читання поетичних просвiтнiх утворiв,
- сказав Радюк. - Європа вийшла з темряви i дiйшла до високої культурностi
через науки та просвiтнiсть. Нам треба хоч потроху доганять Європу, щоб не
опиниться далеко позаду, i пiднiмать розвиток сiльських i мiських мас.
Пiднiметься наука в народi, то це само по собi вже потягне за собою й
промислiвство, i ремество. Наука добере ключiв до всякого замка й одчинить
дверi до свiтла, й добра, й добробуття в життi. Нам треба, що стосується
до культури краю, закласти в Києвi недiльнi школи й вечiрнi читання для
старого й малого, щоб потроху сипать свiтло на темнi маси. Подаймо
прощення про дозвiл та й будемо по черзi ходить в тi школи та й читати.
Може, в мiстi ще хтось знайдеться прихильний до цiєї справи, то ми й тих
залучимо й запросимо нам на пiдмогу.
- Добре, добре! - обiзвалось багато голосiв. - Ми усi ходитимемо й
сiятимемо це насiння на користь масам.
- А хто ж вам платитиме за це грошi? Чи ви ходитимете дурнички? -
одрубав Кованько. - Як дурнички, то од мене буде дзус!
Ця Кованькова вихватка здивувала усiх дуже неприємно. Усiм здалось, що
Кованько якось змилив, звернув навкоси з простого шляху в якесь багно. Усi
зауважили вперше, що Кованько не має нiяких щирих пересвiдченнiв,
нездатний по своїй вдачi до чогось путнього, що вiн коли не ледар, то
просто необачний штукар i людина без принципiв i без пуття i, може, буде
згодом ще й шкодливий для справи.
- Авжеж дурнички! Ради iдеї, ради рiдного краю, - сказав Радюк.
- Ну, за це спасибi! В мене не стане часу на це, бо в мене й без того
працi по самiсiньку шию коло моїх лазень. А батько старий, нiчого не
доглядить гаразд, - сказав Кованько.
Усi витрiщили на Кованька очi з дива. Нiхто од його не сподiвавсь
цього. Така вихватка здивувала всiх.
- В Петербурзi почали видавать "метелики", книжечки для народу, але
писати їх там нiкому, - знов почав Радюк. - Тим часом од начальства з
Петербурга доручено в Києвi скласти й зготувать школьнi українськi книжки
для народних шкiл на українськiй мовi. Ми станемо й тут до помочi й
зготуємо гуртом усi популярнi книжки для народу на українськiй мовi по
всiх науках, як це зробили чехи, як це вже давненько зроблено в Англiї.
Подiлiм мiж собою усi науки та й понаписуємо коротенькi книжечки про кожну
науку для народу. Розстараємось грошей, - тодi видамо книжечки для народу.
Пiднявсь гомiн та клекiт. Дехто почав робить цю дiляницю складання
книжечок мiж молодими. Почалось змагання, кому що брать, почалось навiть
силування й накидання декому такої роботи. Однi намагались, другi
одмагались. Хазяїн i старi дiдичi слухали цю всю тяганину байдужно,
пасивно, хоч i нiчого не мали й нiчого не говорили проти того. Їх
очевидячки тiльки цiкавила новина цiєї справи, й досi нечувана й небачена
ними на вiку.
- Що ж ти вiзьмеш? Яку науку береш собi для просвiти народу? - спитав
молодий Дунiн-Левченко в Кованька.
- Я вiзьму на себе анекдоти; вiзьму й ладен дати в цьому засвiдчення на
паперi, бо я маю до цього хист, - поважно обiзвавсь Кованько.
- Та, певно, фельєтони жартiв? - додав Радюк.
- Атож! це саме личить менi, ще й дуже припало менi до вподоби..Давайте
й справдi будемо смiшить ваших сiльських "хахлiв та хахлушок", отi очiпки
та очкури! Я понаписую їм таких фельєтонiв, що тi очiпки та очкури, усякi
дядьки та дядини аж за боки братимуться. Це буде найцiкавiша книжка й
найбiльше матиме читальникiв.
Кованько, як i мiщани та купчики в Києвi, вже дуже зневажав селян,
дражнив їх "хахлами", гордував ними й пiднiмав на смiшки, як i мiщани,
ставлячи себе без мiри вище од селян, одрiзняючи себе од селян, як щось
вже iнше й без мiри вище од селюкiв.
- А справдi, ця книжка мала б найбiльше читальникiв навiть в мiстах, -
знехотя й несамохiть вискочило з уст в хазяїна. - Українськi анекдоти - це
цiкава сила. Це нашi народнi "Декамерони"[91], тiльки ще не позаписуванi.
- Одже тобi все смiшки та жарти, - обiзвавсь Радюк, - може, ще скажеш,
щоб тобi платили по три шаги од рядка за твої фельєтони та за декамерони?
- А чом би пак i нi! I то грошi! Знадобляться на тютюн! Я беру анекдоти
й декамерони й переважу вас усiх: переднiше од усiх вас вистараюсь на
просвiтника. От побачите! - говорив Кованько. - Я виграю, а ви програєте.
- Одже ж ти не тямиш гаразд нi нашої iдеї, нi сiльської темноти та
нужди. Ти тiльки гальма для нас i в цей час, i гальмуватимеш нашого
культурного воза й далi, бо усе якось вагаєшся та мотаєшся од берега до
берега, ще, чого доброго, й сам пiдеш за водою, - сказав Радюк, вже
роздратований i сердитий на Кованька.
- Ой, борони боже, щоб я пiшов "за водою"! Я не хочу топиться в Днiпрi.
Топись собi сам, коли твоя добра хiть.
- Ти, здасться, з тих, що самi не пiдуть "за водою", але од нетямучостi
та так, з доброго дива, ладнi пустить "за водою" народну просвiту й рiдний
край, ще й не скривляться, а будуть реготаться та скалить зуби на вiтер, -
сказав Радюк i одвернувсь од Кованька, насупивши брови. Гнiв блиснув в
його карих очах.
- Цього Кованька треба б вимкнуть зовсiм з нашого кружка, - промовив
стиха один студент.
- I варто за це надиматься та пиндючитись. Напиндючивсь, що, мабуть, аж
язик свербить, щоб лаятись! А в мене оце свербить язик, щоб жартувати й
смiяться, - жартував Кованько.
- То на цей час прикуси язика зубами або й одкуси: одначе добрi зуби
маєш, - обiзвавсь Радюк вже зовсiм сердито. - Ти нiби оце бабляєшся в
жартах, та ще й не дуже чепурно. Причепури лиш свого язика хоч трохи.
- А як же то я животiтиму на свiтi без цього дурного органа? - жартував
Кованько. - Тодi нас i справдi не тiльки євреї та панки, але й кури та
горобцi задзюбають.
- Ви, городяни, не тямите поезiї села та народної поезiї. В вас в мiстi
є тiльки поезiя Житнього базару, усяких крамниць та поезiя березових
вiникiв в лазнi. Мiщани, купцi та прикажчики вже бундючаться перед
селянами. В вас нема народу, а тiльки "хохли, очiпки та хохлушi", - сказав
Радюк.
- Та поезiя "березової кашi", цебто рiзок в усяких майстрiв для своїх
челядникiв, - сказав один молодий гiсть.
- Радюк правду каже: тут нема чого сердиться та бундючиться, -
обiзвавсь один молодий студент, київський дiдич-католик, Перетяткевич. -
Де вже де, а в нас, на Захiднiй Українi, доконечно нам самим треба
заходжуватись коло народної просвiти, бо в нас здебiльшого дiдичi, хоч i
українцi родом, але звуть себе поляками, їх iдеали та мрiї шугають не
вдома, не на Українi, а десь iнде, поза Україною. Цi дiдичi та полупанки
на Україкi та в Галичинi не дадуть i шага на народну просвiту.
- Це правда, але просвiтнiсть повинна бути загальною для всiх. Ще
двiстi рокiв переднiше в Києвi Феофан Прокопович устами свого "Псалмисти,
сирiч дяка" сказав, що вчити треба всiх загалом, чи мiщан, чи мужичкiв, бо
просвiта повинна буть загальна й для всiх приступна. Тiльки потiм, згодом
в нас стало все занедбано. Тим-то нам треба завести суботнi читання й для
євреїв, - сказав Радюк.
- Та цi старомоднi псалтирники й самi не пiдуть на твої читання, бо
вважатимуть їх за трефнi, некаширнi, - сказав Кованько, не втерпiвши з
жартами, - вони матимуть гадку, що ти хочеш їх переманить до церкви.
- В мiстечках це може й буть, але в мiстi жиди трохи просвiченi, то,
певно, й пiдуть охоче. Не одбивать же нам їх од просвiти, - сказав молодий
Дунiн-Левченко.
- Та вони й самi ставлять себе окроми, самi одрiзняються од нас, а не
ми од їх, - сказав Кованько.
- Але просвiта колись згодом порозгороджує тi загати та опрiчнi
загороди й залучить їх до спiльної працi в українському суспiль...
