Iван Нечуй-Левицький. Хмари
страница №2
... свiтлицi свiтло й запросив їх у хату.Студенти переступили порiг незнайомого дому й побачили у вiчi незнайомого
чоловiка. Чиста велика свiтлиця, з поодчиненими вiкнами, дуже добре
освiчена, свiжа, од повiтря ночi, повна пахощiв резеди, зовсiм вигнала їм
хмiль з голови, їм стало сором й совiсно; вони почали рекомендуваться.
- Нiчого, нiчого - те! Бог з вами! Чи я ж кому розкажу, чи що? Нiхто в
академiї не знатиме про те, - так втiшав їх хазяїн. - Прошу ж сiдати в
моїй господi. А от i мої дочки. Це старша, Марта Сидорiвна, а це менша,
Степанида Сидорiвна! Я вас добре знаю, бо ви пiвчi.
У свiтлицю ввiйшли обидвi дочки, високi, рiвнi, чорнявi, в тих самих
бiлих сукнях, у котрих вони гуляли в Царськiм садку. Студенти зараз їх
упiзнали, а вони студентiв. Студенти почали рекомендуваться й червонiли,
невважаючи на хмiль у головi.
- А ми сьогоднi бачили вас у садку, - загримiв басом Воздвиженський.
Панни хотiли сказати, що й ми, мов, вас бачили, але не сказали.
- О, ми сьогоднi дуже довго гуляли в Царському садку, а оце й досi
гуляли ще у своєму садку, - обiзвалась Марта Сидорiвна.
- Яка гарна погода сьогоднi, - ледве промовив Дашкович.
- Дуже добра погода! - обiзвалась Степанида.
- Зрання було тихо i серед дня тихо, - говорив Дашкович.
- I вечiр був тихий. Ми й досi з сестрою гуляли в садку, - говорила
Степанида, спустивши очi вниз.
- А вас звуть у нас пальмами, - одрубав Воздвиженський басом.
- Якими пальмами? - спитала Марта.
- Пальмами! - одказав Воздвиженський. - Бо ви такi високi й гарнi, як
пальми.
- Далеко нам до пальм, - обiзвалась Степанида, - спасибi за комплiмент!
Обидвi панни сидiли, згорнувши руки й дивлячись додолу. Вони обидвi
почервонiли, як Воздвиженський назвав їх пальмами. Дашкович смикнув його
за рукав, але так незручно, що було видно на всю хату. Панни стиха
осмiхнулись.
Тим часом батько звелiв наставить самовар i готувать закуску. Вiн був
дуже радий тому випадковi й гостям. Мiж мiщанами й купцями на Подолi
студент академiї має високу репутацiю, як людина з великим розумом i з
просвiтою. Вони знали академiстiв по проповiдях у Братському монастирi, а
найбiльше в п'ятницi великого посту, коли збирались на пасiю сотнi киян.
Стара, давня репутацiя Могилянської академiї зоставила велику силу впливу
на киян i до нашого часу. Давши загад у пекарнi, Сухобрус увiйшов до
гостей. На йому був новий синiй довгополий сiртук з великими гудзиками й
ряба жилетка. Шия була зав'язана чорною блискучою шовковою хусткою, з-пiд
котрої розлягались широкi бiлi викладчастi комiрчики, неначе великi вуха.
- Дуже радий я, що ви заскочили до мене в госii, хоч i пiзньої доби.
Мабуть, були десь в гостях? Чи, може, в театрi? - казав Сухобрус.
- Були в гостях... та випили по однiй та по другiй... - промовив
Воздвиженський.
- Молодим людям i молода рiч. I ми колись були молодi, то й
подвизалися, а тепер, як старiсть налягла на плечi, то й не до подвигiв.
Сухобрус приспособлявся до вчених людей i силкувавсь говорить
по-вченому. Начитавшись "Патерика" i "Житiй", вiн закидав на церковний
язик.
- Як ваш хор гарно спiває, - несмiливо промовила Марта.
- Ви, мабуть, спiваєте? - спитав Сухобрус Воздвиженського.
- Спiваю басом, як можете догадуваться по моїй розмовi, - промовив
Воздвиженський i гуркнув басом зумисне голоснiше, щоб показати свiй голос.
- Який концерт буде цiєї недiлi, чи "Возведох", чи "Гласом моїм"? -
спитав Сухобрус, як чоловiк, розумiючий дiло, i навiть закинув ногу на
ногу, приймаючи академiчну позу.
- Здається, "Возлюблю тя, господи", - обiзвався Дашкович.
- Чи не будете коли спiвать двохорного концерту? Як я люблю такi
концерти! - говорив Сухобрус. - От, як у семiнарiї на "вербу"[27]
криконуть на два хори "Кто бог велiй"! Чудо, диво! Один хор загримить
"Кто"! а другий знов пiдхопить "Кто"! та ще й пiдправить. Ой! Господи, як
гарно!
- Ми спiваємо тихiшi концерти, - промовив Дашкович, натякаючи проти
двохорних, крикливих концертiв.
- I я люблю тихi, мелодичнi концерти, - промовила Степанида, ледве
пiдiймаючи вiї i знов спустивши їх на щоки.
Тим часом принесли самовар. Панни вийшли до другої кiмнати наливать чай
i незабаром принесли стакани для гостей. Свiжа нiч, мiцний чай зовсiм
провiтрили паничiв. Вони навiть були радi, що так негадане прийшлось
познайомиться з пальмами.
Всi посiдали коло стола на канапi. В одчиненi вiкна заглянув червоний,
великий, як дiжа, мiсяць, пiдiймаючись з Днiпра нiби прямо на печерськi
гори. Сухобрусiвни в хатi були багато кращi, нiж у церквi в своїх
старомодних капелюшках, схожих на кошики. Степанида мала лице щиро
київське: бiльше кругле, нiж довге, з повними рум'яними щоками, з ямочками
на щоках, маленьким круглим пiдборiддям, з невеликими темними очима. Нiс
її був чисто мiщанський: дуже тонкий, рiвний, але недовгий, з тонiсiнькими
прозорими нiздрями. Брови були високi й на кiнчиках дуже тоненькi, як
шнурочки.
Старша, Марта, мала багато грубiшi пружки лиця, скидалась на сiльську
молодицю. В неї брови були товстi, очi великi. Таке лице буває дуже гарне
на сценi, здалеки, при свiтлi ламп. У червонiм намистi, зав'язана великою
хусткою, Марта була б дуже гарною молодицею.
Розмова стала веселою, невважаючи на пiзню добу. Панни держали себе
смирно, трохи пишались, спускали очi додолу i очевидячки хотiли вдати з
себе дуже добрих i спокiйних. Дуже цiкавий чоловiк зараз упiзнав би той
голос пiдсолоджений, тi очi, зумисне спущенi вниз, впiзнав би природжену
вдачу й пiдроблену.
- Чи весело гуляли сьогоднi в садку? - спитала Марта Воздвиженського й
блиснула очима, як блискавицями, i так швидко спустила вiї, як швидко
блискавка ховається за чорними хмарами. Воздвиженський розтав од того
блиску, як вiск.
- Дуже було тiсно на першiй алеї! Так тiсно, хоч людей розпихай, як у
церквi, - одказав вiн. I йому дуже хотiлось, щоб вона знов одслонила вiка
й блиснула очима.
- I чом би пак не гуляти всiм на бокових алеях! - промовив вiн знов до
неї. - Нi! лiзуть усi на першу алею, та й годi!
- Коли ж на бокових алеях гуляють самi мiщанки та наймички, -
обiзвалась Степанида. - Якось нiяково туди мiшаться, бо всi смiялись би.
- Нехай смiються! - одрубав Воздвиженський. - Я, бувши вами, гуляв би й
на бокових алеях.
- Коли ж нам не можна буть нами, - лукаво промовила Марта i знов скоса
блиснула очима.
- Чи багацько наук читають у вас в академiї? - спитав Сухобрус
Дашковича, маючи його за розумнiшого.
- Ой, багацько! Так що й полiчить трудно! - I Дашкович почав
перелiчувать деякi науки, само по собi для звичайностi.
- Ой, як багацько! I якої треба голови, щоб знести все те! А чи є в вас
така наука "Печорський патерик"? Я дуже люблю його читати! Та наука
повинна буть у вас...
Сухобрусiвни, побувши в школi, постерегли, що така наука навряд чи й є
на свiтi, хоч Дашкович назвав їх багацько й дуже чудних, їм стало нiяково.
- Є! - смiливо одказав Дашкович. - Тiльки не наука, а книжка.
- Книжка! книжка! В мене вона є! Сухобрус хотiв йти i принести
"Патерика".
- Тату! нехай тим книжкам! Хiба ж їм тi книжки й так не обридли в
академiї? - говорила Марта. Сухобрус сiв i знов хотiв почати розмову про
"Патерика". Студенти зам'яли його слова.
- Як багато квiток в вашiм садку! - промовив Дашкович до Степаниди,
заглядаючи в вiкно на квiтник.
- Ми з сестрою дуже любимо квiтки; так i копаємось тут у садку, -
промовила Степанида й стала коло вiкна, розмовляючи з Дашковичем. Вона
йому сподобалась. Мiсяць освiтив її лице, i воно здалося йому ще
делiкатнiшим, ще добрiшим. Брови чорнiли, як шнурочки. Дашкович
приглядавсь до неї, i якась радiсть все бiльше та бiльше наливала його
серце. Промiнь мiсяця здався йому веселiшим, i пахощi од резеди, од
левкоїв запахли неначе вперше; йому здалось, що вони лились од тих очей!
"Яке в неї миле лице! - думав вiн. - Якi тонкi брови, який рiвний,
тоненький носик. Яка вона повинна буть добра, гадаючи по тонких чистих
пружках її обличчя".
Мiсяць навiв на її вид iдеальну блiдоту, сховав гарячий рум'янець на
щоках, замалював матом блиск гострих очей. Вона стояла, згорнувши руки, i
розмовляла мелодичним голосом.
"Яка вона тиха! Мов та голубка! - подумав Дашкович. - Як вона згорнула
руки й очi спустила, зовсiм неначе свята!"
I вiн згадав свiй давнiй сон, як його суджена у снi злинула з дерева
голубкою, сiла йому на плече й потiм стала тихою панною. Той давнiй сон,
вже забутий, знов виплиз в його в душi проти волi, несамохiть.
- Чи спiваєте ви? - якось само вихопилось у його з рота. Зiрвала те
слово його давня думка.
- Спiваю, тiльки не дуже гарно, - одказала Степанида. - Ми вивчились у
пансiонi трохи грать на гiтарi.
- Спiваєте й граєте! - знов зiрвалось у його з язика так не до ладу, що
Степанида одслонила вiка й глянула на його. "Моя суджена", - ледве-ледве
подумав Дашкович. Але та думка так глибоко заворушилась в його серцi, що
вiн сам ледве постерiг її.
Тим часом подали на стiл закуску, а з закускою й напитки. Сухобрус
попросив гостей до столу. Час був пiзнiй, їсти схотiлось добре. Паничi їли
й випивали добре й стали веселiшi й смiливiшi. Сухобрус перестав
бадьориться, приймать академiчну позу й смiливiше розмовляв з студентами.
- Скажiть менi, паничi, - ви люди вченi - як то можна розумом збагнуть
так багацько наук? I все те позамiчати напам'ять, повиучувать! Я був у вас
в академiї, на митрополитанському екзаменi, й слухав усякi науки. Господи!
i де в чоловiка стiльки розуму набереться!
- Нiчого нема дивного для того, хто змалку вчиться. Потрошку воно все
повлазить в голову, - говорив Дашкович.
- Що то за уми? Що то за розуми? А тi професори! страх, та й годi! -
дивувався Сухобрус, випивши немало. - Якi ж то тi уми та розуми за
границею, у тих нiмцiв, що все повидумували!
- О, за границею ще багато розумнiшi од нас! - говорив Дашкович.
- Ой, не вiрте йому! Куди ж тiй нiмотi стать врiвiїi з нами! -
заговорив Воздвиженський, - Ми перший народ в свiтi! Нiгде нема бiльшого
царства од нашого, нiгде нема кращої вiри, чистiшої вiри, як наша.
- А в Єрусалимi! а на Афонськiй горi? Як пишеться в "Житiях", - почав
диспутувать Сухобрус. - I там були великi святi, такi, як i в нашiй лаврi,
i там святi боролися з злими духами, як i нашi печерськi, київськi.
- Нашi московськi святi боролися ще бiльше i полатали боки самому
сатанi! - сказав енергiчно Воздвиженський, которого нацiональне чуття було
трохи зобижено. - Святий ваш Київ, святий Єрусалим, а наша Москва ще
святiша. Думаєте, що в вас мощей бiльше! Та в нас мощей такого, що хоч
греблю ними гати! - говорив уже сердито Воздвиженський i трохи вже не
загнув лайкою, коли б Дашкович не штовхнув його лiктем пiд бiк.
- Ой! Хто ж видав так говорити про святi мощi, - благочестиво промовив
Сухобрус i перехрестився. - Святий Київ, свята i Москва. Хто ж проти того
що говорить.
Сухобрус поналивав чарки, i всi випили й стали ще веселiшi.
- Ой ви, уми-розуми! - промовив смiливо Сухобрус. - Але, мабуть, не
одгадаєте: що пiсля чаю! А нуте! хто одгадає? - Студенти дивились на його
й почали одгадувать. Один казав, що пiсля чаю треба випити, другий казав,
що треба покурить, що треба подякувать.
- Нi! нi! - казав Сухобрус, трiпаючи головою.
- Треба додому йти! - обiзвався Дашкович.
- Нi! - трiпнув головою Сухобрус. - От тобi уми-розуми! Одже й не
всього ви навчились в академiї. Пiсля чаю - слiдує - воскресенiя мертвих i
жизнi будущаго вiка, амiнь! - промовив Сухобрус слова символу вiри.
Всi засмiялись; навiть панни осмiхнулись i запишались.
- А хто не родився й умре? Хто родився i не умре? - знов загадав
загадку Сухобрус.
Ця загадка була не така мудра, як перша, її швидко одгадали, що не
родивсь i вмер - Адам, родивсь i не вмер - Iлiя та Єнох, бо обидва були
взятi живими на небо, як написано в бiблiї.
- О уми! ото розуми! одгадали! - хвалив їх Сухобрус. Воздвиженський
встав з-за стола, пройшовся по хатi й спинивсь коло картини Ноя з синами.
- Що це в вас таке? Чи попи, чи диякони, чи слiпi Велiзарiї? - промовив
Воздвиженський i за тим голосно прочитав напис: "Святий праотець наш Ноє".
- Е! в вас, бачу, гiтара є! - промовив Воздвиженський i зняв з стiни
гiтару. - А заграйте, будьте ласкавi, або й заспiвайте, - сказав
Воздвиженський, сiвши коло Марти.
- Я колись спiвала, та вже позабувала, - промовила кокетливо Марта. -
Просiть сестру.
Воздвиженський зняв з стiни другу гiтару й понiс Степанидi. Вона так
само соромилась й одсилала до сестри.
- Коли ви не хочете, то ми будемо спiвать з Дашковичем. Ану! починай
української!
I Дашкович смiливо почав тенором "Вийди, дiвчино! вийди, рибчино!"
Воздвиженський пiдтягав басом i так ламав українськi слова, що панни не
могли вдержаться од смiху. Одначе Марта почала акомпанувати на гiтарi, а
за нею й Степанида на другiй. Пiсня вийшла дуже гарно, бо її спiвали вмiлi
голоси. Сухобрус аж умилився серцем.
Паничi скiнчили й просили спiвать самих паннiв. Вони мусили заспiвать
"Сизого голубочка". Голоси їх були добрi, але не дуже твердi й смiливi.
Вони спiвали й пишали губи, а од того пiсня виходила дуже вже
сентиментальна.
- Годi вже того голубочка! Заспiвайте лишень "Горлицi"! От пiсня! -
говорив Сухобрус, розвеселившись. Дочки вдарили "Горлицi" дрiбно й
голосно. До їх пристали паничi. Пiсня була така весела, така жвава, що
пiдiймала ноги до танцiв.
- Заспiвайте ж iще нашої пiснi, та жалiбної-жалiбної, - просив
Сухобрус.
I всi разом заспiвали "Чи я в лузi не калина була, чи я в лузi не
червона була?"
- Ой, не спiвайте, бо буду плакати! - просив Сухобрус, переслухавши
пiсню. - Що менi згадала ця пiсня? Яку давню давнину пригадала вона менi!
I мою молодiсть, i мою покiйницю, i мої лiта давнi, навiки минувшi!
Вже на сходi небо зачервонiло, а гостi все спiвали та спiвали, та
випивали. Нарештi, сам Сухобрус став серед хати i почав спiвать церковних
пiсень. До його пристали студенти, а за ними мусили спiвать i панни. Вже
надворi стало розвиднюваться, а вони всi спiвали "Взбранной воєводi" та
"Многая лiта!"
В Братському монастирi задзвонили на утреню. В той час одмикали
монастирську браму.
- Дашковичу! чуєш? - промовив Воздвиженський.
- "Час додому, час! забарилися!" - затягли всi, i паничi почали
прощаться з хазяїном i дочками. Всi випровадили їх у двiр i розпрощались з
ними. Хазяїн i дочки просили студентiв не забувать їх i одвiдувать
якнайчастiше, тiльки не через баркан, а просто через браму.
Ранок, свiжий i росяний, саме розгорювавсь. На самих вершечках усiх
золотих хрестiв Старого Києва, на високих горах, з'явились червонi, як
жар, промiння, а Подiл лежав сонний пiд горою в глибокiй темнiй тiнi.
Студенти ввiйшли в монастирську браму, де стрiлось їм кiлька перекупок
з кошиками в руках. Дверi в корпусi були вже одчиненi. Вони благополучно
пройшли до номера й повалилися на лiжка, змученi днем i нiччю, так багатою
на притичини.
А Сухобрус, вернувшись з дочками до хати, став серед кiмнати, приклав
палець до лоба, довго думав i сказав:
- Щось воно та недурно! Щось та буде! I треба ж було цим паничам
потрапити перелiзти доконче в мiй садок, зайти до моєї господи несподiвано
й негадано в таку пiзню добу! Це все недурно! Щось та повинно буть!
Так говорив Сухобрус пiд впливом "Печорського патерика", начитавшись за
спокуси од злих духiв. Йому i в голову не прийшло, що дiло сталося дуже
просто й випадком.
- Щось буде! - все говорив Сухобрус сам до себе, стоячи серед хати з
пальцем, притуленим до лоба. - Дочки! готуйтесь до весiлля! Ось що буде! -
промовив батько весело до своїх дочок i пiшов спать.
Вплив "Печорського патерика" з батька перейшов i на дочок. Вони не
лягли спать i пiшли в садок стрiчать схiд сонця, їм так ясно малювалась
вечiрня сцена в садку!
Роса падала їм на коси, на лиие, на одежу; великi краплi дощем падали з
листя й обсипали їх бiлi сукнi. Сонце викотилось з-за Днiпра й освiтило їх
зблiдлi лиця й трохи червонi очi. А вони все ходили по садку й дивувались.
В кожної в головi стримiла батькова думка: щось буде! щось повинно буть!
В обiди батько прийшов з магазину до господи, i за обiдом розмова йшла
все про студентiв.
- Як же вам показались вчорашнi гостi? Чи сподобались хоч трохи? Я дуже
вподобав Дашковича! Такий тихий, спокiйний i дуже розумний панич! -
говорив Сухобрус. - А той другий щось дуже дикий та грубий! Чистий
парубок!
- Одначе вiн з себе дуже показний, здоровий, має гарного баса, -
сказала Марта, - а Дашкович вже геть-то розумний, хоч i дуже гарний з
лиця.
I батько все хвалив Дашковича, а дочкам чомусь бiльше сподобався
Воздвиженський. I Марта, й Степанида знаходили Воздвиженського здоровiлим;
їм обом сподобався його бас, його смiливiсть, хоч i дуже груба. Тiльки
одна другiй не признавалась в тому i таїла ту думку про себе. Марта знала,
що Воздвиженський бiльше звертав увагу на неї, й була рада; Степанида
завидувала й почала цураться сестри. З того часу мiж ними почався ще
бiльший нелад. Одна поглядала на другу скоса.
Не так було мiж студентами. Воздвиженський вподобав Марту, а Дашкович -
Степаниду. Дашкович не хвалив Марти.
- Тямиш ти! Ти подивись тiльки на Марту! Якi в неї брови, якi губи!
Очi, як огонь, губи, як корали! А твоя Степанида... Ну що в неї гарного?
Все тонке, дрiбне: i брiвки, i носик, i зубки.
- А в твоєї Марти брови, як у молодицi, очi, як сливи.
- Коли б пак у неї брови були ще товщi, очi ще бiльшi, то вона була б
ще краща! Марта - то краса схiдна, щира українка, показна, чорнява! В нас
в Россєї нiчого такого не знайдеш! Вона щира пальма Сходу! - говорив
Воздвиженський.
Нiхто не знав, як вони познайомились з пальмами. Начальство навiть не
дiзналось, що вони тiєї ночi не ночували дома. Тiльки першої-таки недiлi
всi студенти дуже здивувались, побачивши, що Воздвиженський i Дашкович
йшли з церкви поруч з Сухобрусiвнами й провели їх додому. Воздвиженський
щось розказував Мартi, так розмахував руками, що зачепив якогось пана
п'ятiрнею по головi й скинув з його шапку. З того часу Воздвиженський i
Дашкович почали навiдуваться до Сухобруса, ходили з його дочками гулять в
Царський садок. Старий купець був певний, що вони посватають його дочок, i
раз не втерпiв, прохопився перед паничами, що в його "є, i ще й буде, ще й
до того роздобуде!", що для своїх дочок вiн зоставить кожнiй по домовi.
Того ж таки лiта Сухобрус заклав новий мурований дiм, на вулицю вiкнами й
на два етажi. Для другої дочки вiн купив грунт проти свого-таки дому через
улицю, в другому кварталi, й обiцявся збудувать такий же самий дiм.
Студенти дуже ясно постерегли, до чого воно йдеться, i кожний мав на думцi
заручиться, коли тiльки настане тому час.
III
Настав останнiй рiк академiчного курсу. Воздвиженський почав дуже часто
записуваться в лавру, в пещери, щоб показать ректоровi свою вiру. Вiн
ставав на молитвах осторонь, од других окроми, й iнпектор бачив, що вiн не
пропускав нiколи молитов. На молитвах вiн все хрестивсь, кланявся дуже
низько, бив поклони й так лицемiрно пiдiймав очi до неба, що iнспектор
навiть подумав, чи не пострижеться часом вiн у ченцi. Вiн ходив до церкви
на ранню службу навiть в будень i прикладавсь до чудовної iкони Братської
богородицi, де ректор читав акафiст. В той час вiн уже став зовсiм iншим
чоловiком, не молився богу вночi. Перед професорами гнув спину, низенько
кланявсь ченцям, бо знав, що вони те дуже люблять, та все терся коло тих
професорiв, котрi мали багацько дочок. Репутацiя його йшла все вгору та
вгору.
Студенти видержали вже екзамен у професорiв. Настав день останнього
екзамену для старшого курсу, в котрому були Воздвиженський i Дашкович. Той
екзамен робив сам митрополит, повiряючи екзамен по всiх науках разом.
Приїзд митрополита оповiстили в десятiй годинi. Всi студенти, одягнувшись
в свою вже професорську форму, зiбралися у великiй залi в старому корпусi.
Зала та велика - на два етажi, з двома рядами вiкон, з хорами. Вона вся
розмальована в класичнiм стилi. Великi стiни обвiшанi портретами всiх
вчених старої Київської академiї i портретами нових руських iмператорiв.
Проти самого митрополичого крiсла висiв великий, на цiлий зрiст, портрет
Петра Могили, чорнявого, з гарним грецьким класичним лицем, хоч i трохи
аскетичним, в архiєрейськiй мантiї i з жезлом. З iнших золотих важких рам
у два ряди виглядали лиця i в клобуках, i в митрах, i простоволосi. Там
виглядало негарне широке лице Кониського[28], з веселим усмiхом i здоровою
бородавкою на носi. Там дивилося на залу повне, гарне, з червоними ситими
губами лице Феофана Прокоповича[29], котрий неначе тiльки що випив i всмак
закусив; з другого боку дивився св. Димитрiй Туптало, митрополит
Ростовський, намальований святим, протоєрей Леванда з тонким орлиним
носом, Гiзель[30], Смотрицький[31], всякi київськi митрополити. Тiльки
нiгде там не було видно портрета нi одного українського гетьмана! Навiть
Богдана Хмельницького i благотворителiв монастиря i академiї
Конашевича-Сагайдачного i Мазепи[32].
В десятiй годинi ректор i всi професори в орденах вийшли до братської
дзвiницi, стали на схiдцях пiд гарячим лiтнiм сонцем i ждали митрополита.
Вже минула година, а митрополита не було. У декого з професорiв заболiли
ноги, а найбiльш у старих. Сонце шкварило, як огонь. А митрополита не
було. Коли аж через годину з Олексанрiвської улицi[33] вилетiла
митрополича карета, запряжена чотирма сiрими жеребцями, блискучими i
гладкими, як печi. Професори стрiли митрополита, цiлували його в руку.
Два архiмандрити взяли його попiд руки i повели до конгрегацiйної зали.
Митрополит був здоровий, кремезний дiд з червоним лицем, але, йдучи на
сходах, вiн удавав такого в'ялого, такого старого, такого аскета
безсильного, що, здається, його архiмандрити не вели, а мусили нести.
Митрополит вступив у залу. Студенти i хор пiвчих проспiвали "Царю
небесний". Митрополит поблагословив членiв конференцiї i студентiв i потiм
сiв на першому мiсцi. Вся конференцiя з кiлькох десяткiв духовних i
свiтських осiб довгенько постояла, поки митрополит кивнув їм рукою сiсти.
Архiмандрити i протоєреї сiли кожний по чину, неначе хто їм порозписував
мiсця, а свiтськi професори, хоч далеко розумнiшi од них, тулилися позаду,
як школярi. Секретар висипав на стiл бiлетiв, i митрополит почав викликати
до стола студентiв. Вiн так тихо промовляв ймення, так розтягував слова,
неначе зовсiм навiки спостився. Ректор мусив голосно промовляти тi ймення,
обертаючись до студентiв.
Студенти почали виходити, брати бiлети i говорити, що кому припадало.
Всi ченцi, й професори, й митрополит, здається, слухали, понагинавши
голови. I на стiнах давня академiя дивилась на все те своїми тiнями,
поважними i сумними. Але мало-помалу митрополитовi все те спротивiло: вiн
позiхнув i почав жартувати, перериваючи одвiти студентiв i балакаючи про
стороннi речi. Голос його був тодi i зовсiм не слабий, не аскетичний: вiн
реготався зовсiм по-людськiй.
- Ану, виходьте екзаменуватися, мої земляки! Гей, туляки! Виходьте! -
викликав митрополит вже не по списовi.
На середину зали вийшло чоловiк п'ять студентiв i мiж ними, як колос
родоський[34], Воздвиженський.
- О! - промовив митрополит до Воздвиженського. - Одвiчай ти поперед
усiх.
Воздвиженський взяв бiлет, йому вийшов Гегель[35]. Вiн почав
розказувати його систему, дуже темну, i почав збиватись.
- Годi, годi! - промовив митрополит. - А розкажи, як учив Гегель про
Христа i християнство?
Воздвиженський почав розказувати, що Гегель мав фiлософiю за найвищий
ступiнь абсолютної iдеї, що релiгiю вiн ставив нижче, а Христа мав за
чоловiка, котрий перший на свiтi зрозумiв собi тосамiсть бога з чоловiком,
i почав знов збиватись.
- Ну, чого ж ти плутаєшся? - смiявся митрополит. - Адже ж Гегель був
єретик?
- Єретик, ваше високопреосвященство, - потакав Воздвиженський.
- Значить, вiн був дурень!
- Був дурень, ваше високопреосвященство.
- От i добре! За це одно я тобi запишу найбiльший бал. - I митрополит
насправдi записав йому найбiльший бал.
- А молитву Христову знаєш? - питав далi митрополит.
- Знаю.
- От це найвища фiлософiя! А вашi нiмцi - Гегелi, Канти[36],
Шеллiнги[37] - все то єретики, все то легкодуми! - промовив митрополит,
обертаючись до професора фiлософiї.
- Гегель був останнiй фiлософ iдеального прямування, - знов почав
одвiчати Воздвиженський.
- Останнiй, - перервав його митрополит, - ну, слава тобi господи, що
останнiй, i коли б їх уже бiльше й не було. I чи вмер уже?
- Вмер...
- Вiчний покой його душi, коли вона того заслужить, - промовив
митрополит, засмiявшись, i за ним засмiялася вся конференцiя, а за нею i
всi студенти.
I Кониський, моргаючи своєю бородавкою на носi з золотих рам, здається,
смiявся своїм польським лицем з тiєї конференцiї. I Феофан Прокопович, з
своїм матерiальним лицем i ситими губами, неначе смiявся разом з
конференцiєю i студентами. А Петро Могила грiзно i гнiвно дивився на ту
сцену, роблячи своїм аскетичним лицем великий контраст з академiчною
конференцiєю. Його лице неначе зажурилося.
В той час ректор нагнувся до митрополита i почав йому шептати. То вiн
хвалив Воздвиженського за його побожнiсть i розказував, що вiн дав
обiцянку йти пiшки на богомiлля в Почаївську лавру[38]. Лице митрополита
просiяло. Вiн дуже ласкаво поглянув на свого земляка.
- Буде з тебе! Добре! Дуже добре! - промовив митрополит. - Ану, хто там
iще. Прославляйся по-еврейськiй.
Студент узяв єврейську книжку i розгорнув хто його зна i навiщо. Вiн
зовсiм не вмiв читати по-єврейськiй i держав книжку догори ногами.
- Ану, прочитай i переложи!
Студент мовчав. Професор єврейського язика приступив до його, заглянув
у книжку i засмiявся.
- Вiн, ваше високопреосвященство, держить книжку догори. Певно, так
трудно читати.
- А перевернiть йому книжку! Може, вiн i прочитає. Книжку перевернули,
одначе вiн все-таки не прочитав. За його прочитав сяк-так його товариш.
- Що ж з тебе такий поганий гебраїст? А попробуй по-грецьки! - говорив
митрополит. - А дайте i менi книжку!
Професор грецького язика подав митрополитовi грецьку книжку. Ректор i
собi взяв грецьку книжку i хотiв слiдити за читанням. Але довго
придивлявся i не мiг розiбрати i слова. Коли зирне вiн на листа, аж вiн
держить книжку догори ногами. Йому стидно було перевернути, i вiн так i
держав її до кiнця, нiби слiдячи за словами, та все затуляв книжку широкою
рясою. Краска виступила на його щоках, а пiт на лобi.
- Буде з тебе по-грецьки! Бери ще бiлет по другiй науцi!
Студент вийняв бiлет по церковнiй археологiї i почав розказувати про
стариннi будування в Азiї й в Європi, назвав їх кельтськими i
циклопськими, i собi на бiду прикинувши ще кiлька научних нiмецьких
заграничних термiнiв.
- I яких ви кельтiв познаходили в древностi, коли найстарiший народ на
свiтi - євреї! Нащо вам брати цi вигадки нiмецькi! Нащо вам тi заграничнi
термiни!
Студент мовчав, i професори мовчали. Митрополит грiзно окинув оком
молодих професорiв, нiби лiбералiв, i надувся. Вiн побачив, що старий
класичний дух академiї вже почав падати, що туди входить європейський.
Одначе потiм розбалакався, розвеселився i викликав першого студента. То
був Дашкович. Вiн дуже добре i розумно розказував свiй бiлет, i митрополит
розхвалив i академiю, i професорiв, i студентiв.
Вже довгий лiтнiй день наближався до вечора, а митрополит ще держав на
екзаменi, бо. поснiдав пiзно i добре, а всi вмирали з голоду. Всi
потомилися, були блiдi, а екзамен все тягся та тягся. Вже на вечiрнiм
опрузi знялися всi з мiсця. Студенти i пiвчi проспiвали молитву, i
митрополита знов ледве поволокли попiд руки до ректора, де був готовий
обiд. Велика академiчна зала спорожнилася. Тiльки на стiнах з золотих рам
виглядала вся стара Київська академiя на спорожненi крiсла, на стiл, де
валялись на столi i пiд столом пом'ятi бiлетики. Дуже сумно i грiзно
поглядав Петро Могила, закладач академiї. Йою тiнь, прикована до полої на,
нiби думала: "I що то за люди прийшли й вийшли з моєї академiї? I на якiм
язицi все це говорило, екзаменувалося, жартувало i виявляло научну
темноту? Чи то орда налетiла, чи то литва набiгла i запанувала моїм дiлом,
моїм твором?" I чорнi очi Могили ще грiзнiше, ще смутнiше поглядали на
простору залу, куди вже вибiгли мишi i шелестiли мiж пом'ятими папiрцями.
Широко одслоненi очi св. Димитрiя нiби дивувалися, чи не грали всi тi люди
якоїсь чудної мiстерiї чи комедiї? Всi тiнi значних учених давньої
академiї, всiх писателiв, всiх оборонцiв українського народу, його вiри i
народностi цiлими рядами смутно недоумiвали, що то за люди тут говорили,
жартували, держали книжки догори ногами - нiби й справдi дiло робили!
У ректора був розкiшний обiд для митрополита i конференцiї, куди пiшла
не одна копiйка з студентських сум. Вино лилося рiчкою. В одчиненi вiкна
вже запахло вечором, засяли зiрки на небi, а за столом все пили, їли та ще
пили. Вже пiзно встав митрополит з-за стола, i всi заспiвали йому: iс
полла етi, деспота! При свiтi ясних зiрок виїхали гостi з Братства. Пiзнiй
захiд блищав на стiнах церкви, на золотих верхах. Тополi й липи стояли
гихо i млiли в благодатному теплi, не ворушачи анi листочком. I Братство,
i корпус академiї, i з його вiкон грiзнi сумнi очi давнiх українських
учених дивилися на той чудний поїзд i чудували, що там, де вони колись
були свiдками боротьби за вiру й Україну, там тепер хтось чужий справляє
сатурналiї, справляє комедiї на науку i просвiту. Тiльки небо та земля
були такi чудовi, як i за давнiх часiв; так само сяли зорi на небi i в
повiтрi вiяло теплом i пахло квiтками й тополями... Тiльки гори київськi
стояли так само, як i в той давнiй козацький час; так само заглядали в
широкий Днiпро, як за давнiх минувших часiв... Другого дня пiшла чутка мiж
студентами, що Воздвиженського за його благочестiє дуже повисили в списках
i мали навiть замiр зоставити при академiї бакалавром.
Тим часом ректор справдi пойняв вiри Воздвиженському i, закликавши до
себе, почав намовлять його постригтись в чепцi.
- Не можу, - одмагався Воздвиженський, - бо маю вже наречену. Вона
дочка одного київського протоєрея.
Воздвиженський дурив ректора. Вiн, правда, був знайомий з дочками того
протоєрея, але жениться там не думав, бо протоєрей був небагатий. Зате ж
вiн був земляк i товариш ректорiв по школах.
- Ви зробили вибiр непоганий, хоч i не хочете своєю власною особою
пiддержувать руської церкви в санi ченця.
- Я насмiлююсь просить, щоб мене зоставили в Києвi, - просив
Воздвиженський.
- Добре, - промовив ректор, роздумуючи. Воздвиженський вийшов од
ректора зовсiм спокiйний. йому треба було тiльки трохи пограть комедiю,
частiше ходити до ректорового товариша i вдавать з себе жениха його
старшої дочки. Всi заговорили, що вiн на їй жениться. I вiн справдi
посватав й заручивсь там. Сухобрус дуже стривожився, почувши про сватання
Воздвиженського, а Марта трохи не зомлiла. Швидко Воздвиженський
довiдався, що його не тiльки зоставили в Києвi, але навiть професором в
академiї, разом з Дашковичем та ще з одним студентом. Як тiльки його
зовсiм затвердили на мiсцi, вiн i покинув увиваться коло дочки протоєрея.
А тим часом про сватання Воздвиженського на протоєреївнi вже усi
говорили. Протоєрей запросив вже до себе родичiв на весiлля з Калузької
губернiї. Сама наречена, його дочка, вже налагодила все до вiнця.
Протоєрей закупив багацько вина й усяких наїдкiв, пошив дочцi виправу.
Коли рознеслась чутка, що Воздвиженський вже заручився, що вiн вже давно
має собi молоду. I Протоєрей, його дочка, i ректор, i все начальство
тiльки пороззявляли роти з того дива, почувши про заручини Воздвиженського
з Сухобрусiвною!
Воздвиженський, побачивши, що вже сталось, як йому бажалось, що дорога
в життi послалася перед ним так, як його думка того хотiла, просто покинув
протоєрєївну i, не сказавши й слова Дашковичевi, побiг раз раненько до
Сухобруса.
Сухобрус пив чай з своїми дочками й тiльки що збирався йти до магазину.
Несподiваний прихiд Воздвиженського дуже вдивив батька й дочок: вони вже
чули про його сватання.
- Добридень вам, Сидоре Петровичу! - промовив Воздвиженський i кинувся
обнiмати й цiлувать старого.
- Доброго здоров'я вам, Степане Ивановичу! - обiзвався знехотя
Сухобрус, ледве одповiдаючи на його цiлування.
Воздвиженський подав руку паннам. Марта й Степанида сидiли мовчки,
ледве привiтались до його. Марта дивилась у свiй чай; її чорнi брови дуже
насупились над стаканом, стали навислими, як чорнi хмари. Степанида ледве
осмiхалась i копилила свої тонкi губи.
- Давно я був у вас в гостях! - промовив Воздвиженський.
- Давно! - знехотя промовив Сухобрус i замовк, прийнявши академiчну
позу i дивлячись на швидку пару, що вискакувала з-пiд покришки самовара.
Марта колотила ложечкою чай, у котрому вже давно не було й грудочки
сахару i котрий був холодний, як вода.
- Ваш чай, Марто Сидорiвно, зовсiм прохолоне, - зачiпав її панич.
- Нiчого - те! Я люблю холодний чай, тiльки не люблю холодних людей.
Такий прямий i рiзкий одвiт дуже вдивив i засмутив Воздвиженського. Вiн
бачив її завжди тиху, спокiйну, добру i вгадував, що причиною того була
обида. А Марта усе колотила чай i ледве мочила ложечкою губи. Її великi
очi були повнi слiз. Вона була сердита i ледве здержувала себе. Не стiльки
гiрка кривда, як злiсть налила її очi сльозами.
- В мене було такого дiла! Так багато дiла! Я оце скiнчив вдатно
екзамени, мене зоставили бакалавром при академiї. Вибачайте менi, що я так
нечасто навiдувався до вас! - просив Воздвиженський, i в його голосi й
справдi почулась м'якiсть i жалiбнiсть.
- До нас то й не було часу, а як до кого iншого, то й час знайшовсь, -
промовив Сухобрус, дивлячись у вiкно проз Воздвиженського голову.
- От як Дашкович, то й дiло робив, i нас не забував, - промовила
Степанида.
Воздвиженський бачив, що хазяїн i дочки такi холоднi, неначе їх хто
пообкладав кригою. Одначе йому не стало совiсно анiтрошки! Його великi
сiрi очi так само дивились смiливо. Вiн просто мiркував, як купець у
крамницi перед покупцями, з котрого боку пристать i як почати рiч, так
почать, щоб усе дiло загарбать в свої руки з прибиллю, щоб нiчого не
втратить.
А Марта все сидiла непорушне та колотила холодний чай. Здавалось, що
вона думала його колотить, доки Воздвиженський не вийде з хати або поки не
переговорить про заручини, її лице було блiде, брови й губи, трохи
втягнутi, виявляли велику енергiю. Вона не змогла, не зумiла здержать
злостi, i сльози закапали з очей.
"Треба починать дiло або втiкати!" - шепотiла Воздвиженському думка.
Вiн хотiв уже говорити, тiльки якось не знаходив слiв. Вiн побачив сльози
на Мартиних щоках i тiльки подумав: "Яка вона добра! Яке в неї м'яке
серце! Вона буде доброю жiнкою! - треба приступать!"
I вiн присiупив. Просто й ясно, голосно на всю хату, вiн оповiстив, що
його справа з академiї скiнчена, що йому час приступать до сватання, i вiн
нiкого бiльше не вибирав, нi про кого бiльше i не думав, окрiм Марти
Сидорiвни.
- Тепер за вами черга, Марто Сидорiвно! - промовив Воздвиженський.
Марта розридалась. В неї набралось слiз повнiсiнькi вчi; вона була
рада, що трапився випадок вилить їх, i бiльше не держала їх.
- Дайте менi хвилинку подумать, пiти в садок! - промовила вона й вийшла
в садок. За нею вийшла сестра. Воздвиженський зостався з Сухобрусом. Задля
його випав найкращий час поговорить з батьком за придане, i вiн почав
говорити без всякої церемонiї.
- Як же ви, Сидоре Петровичу, розпорядитесь з своїми домами, з садком,
з грунтом? - почав будущий зять.
- А так! В мене двi дочки, як ви знаєте. Бiльше роду й не маю. Мартi
дам новий дiм, що стоїть на вулицю, а Степанида тим часом житиме зо мною у
цiм флiгелi! А по моїй смертi Степанидi зоставлю флiгель...
- Чи ми ж помиримось?
- Треба мириться... Тiльки ви знаєте, що я своїх дiтей не зобижу. Що
маю, те усе їх. Для меншого зятя я купив через улицю грунт i на тiм грунтi
збудую новий дiм, а флiгель запишу пополовинi на двох. Схотять, продадуть
чи подiляться, - про мене.
- Розумнi вашi слова, Сидоре Петровичу, гарно й слухать, - промовив
Воздвиженський, очевидячки радий тому. - Чи не можна, Сидоре Петровичу,
всi вашi слова записать на паперi? Вашi слова - золото! Шкода буде, як
вони так i полинуть в повiтрi...
Сухобрусовi очевидячки не сподобалась така рiч.
- Коли ви менi, старому батьковi, не ймете вiри, то я й запишу на
паперi. Не заберу ж я всього на той свiт. - I тут же Сухобрус записав на
старшу дочку новий дiм, а решту - так, як вiн казав. Воздвиженський сховав
той папiр у кишеню й прожогом покатав у садок. Марта дала йому своє слово,
як того ждав Воздвиженський, як знав про те i старий батько. Всi вернулись
до хати. Всi неначе переродились, були веселi, жартували. Марта була
рум'яна, все спускала очi у землю, як жених брав її за руку, й нiби
крадькома тiльки насмiлювалась глянуть на кого. Одна Степанида була не
весела тим, що Дашкович не просив i досi її руки, а може, й тим, що не її
сватав Воздвиженський.
- А ми чули, що ви посватались у протоєреївни? - спитав Сухобрус.
- А де там! Хто його там думав свататься. Так тiльки туманив людей.
- Навiщо? Недобре! їй-богу, недобре! - тихо промовляв Сухобрус, просячи
всiх за стiл i сiдаючи обiдать.
Пiсля обiду, веселий i щасливий, як купець, що дуже добре вторгував
того дня, Воздвиженський прибiг на квартиру до Дашковича.
- Чи ти чув новину? - гукнув Воздвиженський.
- Яку новину?
- Що я посватав твою Степаниду!
- А ти ж женишся на протоєреївнi?
- На якiй протоєреївнi? Схаменися ти! Я сьогоднi посватав твою
Степаниду Сидорiвну - Сухобрусову дочку! От що!
- Неправда твоя!
- Бреши сам, коли не ймеш вiри. Вже й моє весiлля швидко буде, i той
новий дiм, що на вулицю, буде мiй. От подивись!
I Воздвиженський показав йому папiр з пiдписом Сухобрусовим. Там
Дашкович, побачив ймення Марти, i в його одлягло од серця.
- А що, налякав тебе, га? - промовив Воздвиженський. - Иди ж мерщiй
заручайся, коли хочеш, а то й справдi втеряєш свою пальму. Так i вхопить
якийсь купчик! Ходiм-таки сьогоднi ввечерi, то й весiлля будемо справлять
разом.
Дашковичевi все те здавалось сном. Так все те було несподiвано,
негадано. Вiн ждав сватання у протоєрея. Воздвиженський своїми устами
просив його навiть за шафера, а тепер скоїлось зовсiм iнше дiло.
- Одже ж ти й справдi капосний! То було перше слово Дашковичеве, як вiн
опам'ятався.
- Та чого ти стоїш, роззявивши рота! Вбирайся та ходiм на твої
заручини, бо втратиш дiвчину. Що б менi завгорiло й справдi сьогоднi
посватать твою Степзниду?
- Ой капосний же ти, нехай тобi всячина! - шепотiв Дашкович, хапаючись
убираться. В його була думка, щоб хто й справдi не одбив у його дiвчини.
Того ж таки вечора обидва вони пiшли до Сухобруса. Тепер тiльки
Дашкович пересвiдчивсь у тiм, що Воздвиженський засватавсь: його вiтали як
зятя. Не довго думаючи, Дашкович пiшов з Степанидою в садок на прогуляння
й переговорив з нею. Вiн вернувсь з садка женихом.
Сухобрус не знав краю своєму щастю. Свiтлиця його освiтилась свiчками й
лампадками, В кухнi палало велике полум'я: там готували вечерю. Самовари
не згасали. Стiл був заставлений наїдками й напитками. Сухобрус надiв
новий синiй сiртук i найрябiшу шовкову жилетку. Його очi блищали од вина i
щастя. Вiн обнiмав та цiлував дочок ; зятiв.
- Ой ви, мої дочки, як голубочки! грали ви й спiвали "Сизого
голубочка", доки не принадили до себе пару голубiв, та й яких голубiв! О
ви, зятi мої, уми-розуми! Чи я ж думав та гадав мати зятiв таких розумних,
ще й професорiв? Зате ж я вас обзолочу, обсиплю золотом та срiблом. Дам
вам обом по дому, по саду. А з магазинами... як самi знаєте. Певно, ви
будете писать книжки, а не образи малювать, як батько ваш колись малював.
Ой ви, мої уми-розуми!
I старий батько не мiг натiшиться своїми вченими зятями: все обнiмав та
цiлував їх.
- Та годi вже цiлуваться! - промовив Воздвиженський. - Давайте ще
будемо пити!
- Давай, зятю, й пить! I пити - вмерти, i не пити - вмерти. Лучче ж
пити i вмерти! Ну дочки! випийте до мене, а я до вас.
Марта й Степанида мусили забрать у руки чарки з вином i випили до
самого денця.
- Я думав, що ви вже мене покинули! А ви таки будете мої. Недурно ж
менi цiєї ночi снився чудовий сон! Снилось менi, нiби я стою в себе серед
двора. Надворi нi день, нi нiч, але якось ясно й свiтло, нiби сонячний
день злився з мiсячною нiччю. Коли це як зашумить повiтря, як загримить
грiм! Дивлюсь я, на небi й хмар нема. А з лаври, з Михайлiвського, з
Братства летять янголи, та все по парi та по парi; такi рядки, що й
полiчить трудно, та все знiмаються з бань та з золотих хрестiв! Оглядаюсь
я, а всi три рядки летять просто у мiй двiр. Кожний янгол держав по
зеленiй гiлцi всякого садового дерева. I котрий оце прилетить, то i
застромить гiлку в моєму дворi. I тi гiлки перед моїми очима росли,
розпускали на всi боки зелене гiлля; дерево пiдiймалося вгору та вгору,
цвiло перед моїми очима. Я чув пахощi цвiту. На деревi спiли ово-шi,
вкривали рясно дерево, аж гiлля гнулося додолу, її обсипались перед моїми
очима. Дивлюсь я, аж янголи засадили вже весь мiй двiр, потiм засадили
садками ще й вулицi коло ного двора! Все так i зазеленiло перед моїми
очима. Я набрав повну хустку палучих яблук i груш та думаю: "Понесу же я
своїм дочкам". Та й на тiм i прокинувсь!
- Чи не читали ви того вечора "Патерика Печорського" або "Житiй
святих"? - спитав Дашкович.
- Е, уми-розуми! То не од "Патерика"! То од бога i святих печерських!
- Чом же ви, тату, не попоштували нас тими райськими яблуками? - питали
дочки. - Ми були б i гостям зоставили на сьогоднi.
- Якби пак сподобив господь, то чом би й не попоштувать. Та ми, грiшнi
люди, не уподобнi богу, - промовив Сухобрус напутюючим тоном.
Тим часом надiйшло два купцi, близькi сусiди. Перед образами засвiтили
лампадку й свiчi. Двi пари молодих стали на килим i побили поклони. Батько
й гостi поздоровляли їх з заручинами.
Пiсля заручин була багата вечеря. Пiсля вечерi обидвi молодi грали на
гiтарах i спiвали. До їх пристали й паничi. До пiзньої ночi було в
Сухобрусових горницях весело, до пiзньої ночi грали й спiвали.
Незабаром Сухобрус встиг обробить верхнiй етаж нового дому. Вже був
призначений день двох весiллiв разом. Воздвиженський i Дашкович вiнчались
разом в Глiба-Бориса[39].
Серед церкви поставили високi пiдмостки, огородженi штахетами i засланi
килимами. Марта й Степанида були убранi в бiлi прозорi сукнi i в бiлi
гiрлянди. Високi, чорнявi, рум'янi, з розкiшними чорними кiсьми, вони були
дуже показнi й оригiнальнi своєю красою. Бiле убрання було їм дуже до
лиця. Нiколи до їх не приставало прiзвище схiдних пальм, як тепер пiд
вiнцем. Як шафери поклали на голови вiнцi, вони стали схожi на цариць
Шехерезади[40], так багато було сценiчного, схiдного в їх зростi, в їх
оригiнальнiй полуденнiй красi. Навiть товстi брови, великi очi й губи
Мартинi здавались делiкатнiшими й тоншими при свiтлi свiчок, при свiжому
фантастичному бiлому убраннi.
Старий священик, вважаючи на вчених женихiв, винiс з вiвтаря прездорову
книжку проповiдiв i пошанував їх словом якогось святого отця церкви
третього вiку, де дуже часто промовлялось, що супруг повинен любити свою
супружницю i супружннця повинна бояться супруга. Женихи найняли
митрополiтанську пiвчу. Хор гримiв концерт. Якийсь бас трохи не луснув,
викрикуючи останнi слова апостола: "Жена да убоiтся своего мужа". Народу
було в церквi такого багато, що свiчки в кiнцi вiнчання почали гаснуть.
Все було як слiд, велично й пишно. Сухобрус був наче на сьомому небi.
Бучне весiлля розвернулось в просторних кiмнатах нового дому. Гостей
було дуже багато, а найбiльше вчених. Гостi пили й їли, але позаочi звали
Воздвиженського недобрим чоловiком за те, що вiн зрадив одну дiвчину й
женився на багатiй купчисi.
Старий батько не знав, де стать, де сiсти: йому прийшлося не тiльки
познайомиться з вченим миром, але навiть породаться!
Вже свiтом роз'їхались гостi по домах та все тихенько говорили, як то
на свiтi не до ладу буває, що одну нiби кохає, а другу бере за жiнку. Все
тягли стару пiсню про зраду дiвчатам, про матерiальну жадобу при сватаннi.
Тiльки Воздвиженському було байдуже за те, що б там люди не говорили. Його
план так удався, його дiла так йшли до ладу, що вiн був щасливий, вигравши
право на дуже вигiдне мiсце мiж людьми.
Пiсля весiлля Воздвиженськi помiстились жити на верхньому етажi, а
Дашковичам Сухобрус опорядив тим часом нижнiй етаж. I того ж таки мiсяця
вiн проти дому Воздвиженського заклав новий дiм для Дашковичiв.
Молодi жили спочатку мирно й щасливо. Сестри приходили одна до одної в
гостi. Гiтари часто бренькали то внизу, то вгорi. Мартi й Степанидi не
зовсiм минув романтичний перiод життя: часто можна було почуть в їх домi
спiви. Тонкi жiноцькi голоси зливались гарно й до ладу з чоловiчими в
пiснях великоруських й українських. Старий батько часто навiдувавсь до
дiтей, щоб послухать веселих пiсень. На противнiм боцi новий дiм рiс
вгору, а мiж двома молодими хазяйками в одному домi росла незгода.
Переднiше почали лаяться наймички згори й знизу, а за наймичками - й
хазяйки. Часто, поодчинявши вiкна, вони голосно й дрiбно перекидались
словами про хазяйськi речi... Сухобрус чув те i звелiв майстрам поспiшать
з новим домом.
- Дочки мої, не сварiться! В мене вас двi: не поле вами засiяно. Добра
мого буде доволi для вас обох. А коли вмру, то все моє буде ваше -
пополовинi. - Так вговорював Сухобрус своїх дочок, сидячи в старому
флiгелi коло одчиненого вiкна з великим "Печорським патериком" в руках.
Сухобрус усе ходив до магазину, не кидаючи купецтва. Новий дiм тим
часом вже був готовий. Сам Сухобрус посадив своїми руками першi деревця в
новому садку. Вiн бiльше любив меншого зятя й меншу дочку, мав їх за
добрiших людей, а зятя - за розумнiшого чоловiка. Старша пара догадувалась
за те й почала озираться на всi боки i скоса поглядать на батькiвську
прихильнiсть до молодшої пари.
Тимчасом як Сухобрус опоряджував нове хазяйство своїх зятiв,
Воздвиженський i Дашкович складали собi професорську репутацiю. Дашкович
швидко визначився мiж професорами своїми лекцiями по iсторiї фiлософiї i
пiддержав репутацiю тiєї науки, котра все стояла в академiї дуже добре. З
кожним роком його лекцiї були луччi та луччi, з кожним роком росла його
репутацiя. Молодi студенти, приїхавши з усiх кiнцiв Росiї, вже чули про
його, вже ждали чогось надзвичайного. В старiм академiчнiм корпусi з
темними вiкнами, з чорними партами, в його авдиторiї було повнiсiнько
студентiв, котрi сидiли цiлими лавами й купою стояли коло порога,
прийшовши з iнших курсiв. Дашкович входив, сiдав на кафедрi i не дивився
нi на кого: його очi десь нiби ховались, входили десь глибоко, де
ворушились думки. В очi слухачiв кидався тiльки чистий широкий лоб. Його
високе чоло нiби займало мiсце очей для слухачiв: так на йому багато
виявлялось думок. Кожний легенький i тоненький зморшок мiж бровами
здавався тим мiсцем, де забгалася дума й свiтилася звiдтiль. Коли-не-коли
вiн пiдiймав одну руку й пальцем нiби показував на абстрактну мисль.
Не можна забути впливу його одної репутацiї на молодих студентiв! Всi
зiбрались вперше на лекцiю й сидiли лавами кругом авдиторiї, держачи
голови рiвно, як пiд шнурок. Дашкович промовив перше слово, i всi рядки
голов, неначе по електричнiй течiї, раптом i разом схилились уперед,
насторочившись слухать. I цiлу лекцiю так держались голови, коли б хто
поворушився хоч трошки! Тiльки карандашi скобзались швидко-швидко по
паперi! А його думка лилася чиста, ясна, як кришталь! Не було там анi
одного слова зайвого, що не стосувалось до дiла. Вся система будлi-якого
фiлософа випливала з його уст, нiби з голови самого фiлософа; така вона
була чиста, ясна, суцiльна, не штукована з уривкiв.
Не в одну голову запала крапля свiту й думок од його лекцiй, не одна
голова стала свiтлiша й яснiша.
Дашкович недовго й був в академiї. Його добра слава пiшла скрiзь; i
його запросили перейти в Московський унiверситет. Але, скучаючи додому й
за Києвом, вiн потiм перейшов в Київський унiверситет.
Воздвиженський не любив науки, не поважав її, мав її тiльки за спосiб
прокласти собi стежку в життi i як можна витягти з неї через це грошей,
їжi, напиткiв i всякого добра! Де можна було все те дiстати iншим
способом, вiн не жалiв себе, не розбирав доброго i недоброго способу i
досягав до цiлi, кинувши на бiк науку.
В авдиторiї одчинялись дверi, й входив Воздвиженський. Ступивши три
ступенi через авдиторiю, вiн ставав на пiдмосток кафедри, одну ногу держав
якось на повiтрi i, повернувшись круто товстими плечима, блискав на
авдиторiю товстою широкою потилицею й сiдав на кафедрi. Потiм вiн виймав
старi листки своїх лекцiй i клав їх перед собою. Тi лекцiї були написанi
кiлька рокiв переднiше, i вiн не змiняв у їх i словечка! Листки були
старi, з жовтими круглими плямами, нiби од якоїсь страви. Нитки, котрими
вони були позшиванi, вже пообривались i телiпались, Ззамолоду вiн просто
читав лекцiї з тих листкiв. Але, не змiняючи їх нiколи, хоч наука i
змiнялась, вiн вивчив їх напам'ять од дошки до дошки; часом силкувався
iмпровiзувать. Розпустивши цiлу рiчку фраз, гарних, але пусгих, вiн аж
заплющував очi, неначе пiвень в час свого крику. Фрази лились,
зчiплювались, i вiн переливав з пустого та в порожнє, говорячи те ж саме,
тiльки iншими словами.
Студенти, як звичайно буває, почали записувати його лекцiї, але шви...
