Iван Нечуй-Левицький. Хмари
страница №13
...вченко був непроворний, длявий, нешвидкий навiть в мовi йважкий на ходi. Вiн говорив помаленьку, не хапаючись, i навiть розтягував
слова в розмовi, неначе говорив з приспiвуванням. Голос в його розмовi був
тихий та мелодичний, якийсь приємний. Вухо слухало його розмову, неначе
якусь гарну мелодiю.
- От i поздоровляю тебе од щирого серця! - крикнув Радюк i подав
товаришевi руку.
Дунiн-Левченко подякував, здiймаючи бриля i втираючи хусткою мокре
чоло. Вiн був син дуже заможного дiдича з Чернiгiвського Полiсся з-за
Десни, з давнього козацького значного роду. Його батько мав свiй
стародавнiй дiм на Липках i завжди жив в Києвi, бо його два сини вчились в
школах. Влiтку на вакацiї сiм'я звичайно виїздила в свою маєтнiсть за
Десну, де в одному селi була своя велика панська оселя, просторний дiм,
старий чудовий здоровий парк та широке давнє господарство. То була ще
батькiвщина й дiдизна давнього козацького роду Дунiних-Левченкiв, вже
сливе переполовинена останнiм нащадком багатого роду.
- Що ж оце ти гадаєш та думаєш робить? - спитавсь Дунiн-Левченко.
- По обiдi пiду назнавати та напитувать квартири, сякого-такого житла,
бо вже ж я жiнку маю, i оце зараз випровадив свою нову рiдню на прощу в
лавру, а сам гуляю та лiтаю мрiями понад луками та днiпровими берегами.
Менi є теперечки про що думати й гадать. Думки мої розкочуються, неначе
розсипаний з решета горох. I трудно менi їх позбирать, - сказав Радюк, -
мене тутечки в Києвi усякi старосвiтськi лисини та старi панiї псалтирницi
вже обсудили, оббрехали, бо ти сам добре знаєш, що їм в Києвi нема ж про
що язиками в салонах клепать. А тут саме в добрий час неначе з пiднебесся
впали в очi нашi вишиванi сорочки та смушевi шапки. - I Радюк зареготавсь.
Засмiявсь i його молодий приятель.
- Коли тебе так вже тут обговорили, то їдь на село та заходжуйся коло
хазяйської справи. Це теж праця, ще й не абияка! - сказав Дунiн-Левченко.
- Поїхав би, та, коли сказати щиру правду, не маю до цiєї справи хисту
й потягу. Це, мабуть, така вже в мене природжена вдача. Я люблю, правда,
сiльське господарство, але бiльше з його поетичного боку, нiж з
практичного, бо й сiльське господарство має свiй поетичний сутiнок.
Я люблю їздить на поле тодi, як ниви зеленiють та хвилюються зеленими
хвилями, неначе море, коли колоски черкаються об голову, об вуха, коли
ниви поцяцькованi синiми волошками та червоними макiвками, жайворонки
висять в блакитному небi й дзвенять-дзвенять, неначе хтось в небi дзвенить
срiбними дзвониками. Я люблю їздить на поле в жнива, коли усе сливе село
вибирається в поле.
Поле оживає, ворушиться живими людьми, мов стає живе. Люблю кмiтить, як
на постатях лягає жень кожного женця пiд серпами, неначе стерня
застеляється жовтими хустками; як пiд косами лягають обважнiлi од зерна
колоски, як покоси вкривають рядочками жовту стерню. Люблю дивиться, як
поле вкриється довгими стайками полукiпкiв, усякими п'ятками, недокладками
та недобiрка-ми, як стайки стоять, наче стисненi, по горбах та сугорбах в
одну суцiльну масу або розходжуються по степах, неначе їх вкрили киргизькi
силеннi череди та ватаги. Люблю наглядать, як скриплять вози з снопами, а
од їх несе духом материнки та усякого зiлля.
- I я люблю це усе, - обiзвавсь молоденький Дунiн-Левченко. I вiн
обернув очi до Радюка й осмiхнувсь. I легенький сутiнок сiльської поезiї
проглянув через його яснi кругленькi очi, через червонi уста. То були яснi
тихi очi полiщукiв. Очi свiтились таким тихим, таким мрiйним свiтом,
неначе, вони ще й теперечки бачили лiсовикiв з зеленими бородами та
зеленооких русалок ясної мiсячної ночi; неначе сам молодий хлопець, як i
його давнi предки, на свої очi тiльки що бачив, як русалки блукають понад
берегами, i розумiв, про що шумить лiс, за що говорять воли, за що
шепочуть очерети та комишi в лугах.
- Практичний бiк сiльського господарства менi не до вподоби, - сказав
Р.адюк, - разуразня тяганина, завсiднiй клопiт, завсiдня купiвля, продаж,
усяка дрiбна снасть: тi ярма, занози, пiдгерстя, пiдтоки, вiйя, лушнi,
ухналi, щаблi, стягели. Крий мати божа! Вони мене заморочили б на смерть,
забили б менi памороки, запагубили б мої думи та мрiї. Я бiльше почуваю в
собi потяг до науки; мiй розум все потягується до просвiтностi, - говорив
Радюк.
- А в сiльському хлiборобському господарствi цi дрiб'язковi речi, цей
клопiт - неминучi. Хазяйським оком воли ситi, - говорив Дунiн-Левченко, -
та й падкуй коло цього! Та й пiклуйсь усею тiєю дрiбнотою щодня, щогодини.
- Як вовтузиться мiй тесть Масюк, - сказав Радюк.
- Авжеж так! I я до цього нездатний. I мене бiльше цiкавить здорова
бiблiотека мого тата й дiда вольтерiянця. I з мого батька вийшов тiльки
сякий-такий хазяїн; але вiн все скуповує книжки в свою бiблiотеку, виписує
французькi та нiмецькi часописi та журнали, та перегортає, та перечитує
їх. А коло хазяйства не дуже-то падкуе. Скрiзь недогляд. Економи, та усякi
доглядачi, та пригоничi не дуже-то доглядають i крадуть, скiльки влiзе.
- Ото й з мене, мабуть, вийшов би такий достоту хазяїн, принаймнi пiд
старiсть, - сказав Радюк.
- Отак само й з мене! - обiзвавсь Дунiн-Левченко. - Я радий, що оце з
шiстдесятих рокiв в нас розпочалась сяка-така просвiтня ворушня в
суспiльствi. Оце для мене цiкавiше, нiж усяке сiльське господарство та
хлiборобство. Не хочеться менi закопувать себе на селi в глушинi.
- Але ми оце маримо та перекидаємось мрiями, неначе онуками, а вже час
пiзнiй. Нашi, певно, швидко вернуться з лаври, а в мене в кишенi усi ключi
од номерiв, - сказав Радюк.
I вiн похапцем пiдвiвсь i почимчикував просто по алеї. Його товариш, не
звикший до швидкої ходи й трохи непроворний та длявий, ледве поспiшав за
ним, дрiботячи своїми тоненькими та маленькими, як у панни, нiжками.
- Зайди до нас, коли маєш час! Познайомишся з моєю Галею, а що всього
цiкавiше, побачиш нашу приятельку й сусiду, панiю Високу. Це таке диво,
яке можна й за грошi показувать. Подумай тiльки собi, що вона приїхала на
прощу з периною й своїм вiником, а свою упряж та мiшок а оброком
позабирала в свiй номер i поховала пiд лiжко.
- Невже! - зареготавсь Дунiн-Левчепко на всю гору, так що аж спинивсь.
- Їй-богу, правду кажу! Оця надто практична людина не загине на селi!
Кажуть, вона назгрiбала незлiченну силу грошей то з хлiба, то з сього, то
з того: то з курей та качок, то з повiсом конопель, i держить їх в скринi
чи в боднi в сувоях полотна, чи що, - сказав Радюк. - Ти зачепи зумисне її
виразку й розтриюдь та роз'ятри трошки її; заговори нiби ненароком про
Дарвiна[68] або Спенсера[69]. Але вона предобра й дуже статковита, статкує
коло всього i в хатi, i на полi.
I Дунiн-Левченко зайшов з Радюком на подвiр'я. Радюк добре зробив, що
похопився вернутись додому. В браму зараз-таки притюпали Масюковi конi, а
за ними сунулась старомодна колiсниця Ликерiї Петрiвни, але вже без
драниць i без перини, обсмикана й очепурена.
Радюк порекомендував усiм свого товариша. Старий Масюк запросив його до
себе на чай. Усi полiзли вгору по крутих заялозених сходах. Послушник
зараз подав самовар.
Галя заходилась засипать чай та налагоджувать на стiл, скоса оглядаючи
молодого гостя. Ликерiя Петрiвна побiгла в свiй номер, щоб причесатись та
причепуриться. Але дзеркало показало їй не то мавпу, не то мартопляса, а
бiльш якогось пелехатого велетенського павука в чепчику з людськими очима.
Вона не потрапила й, причепурить своєї голови й чепурилась навпомацки та
полапки. Набравши на тарiлку пирiжкiв та хрустiв ради гостя, вона
незабаром вступила до Масюкiв.
- А ви таки з хлiбом-сiллю в гостi! - крикнув Радюк.
- Атож! я людина подiлшлива, я по-сiльському, по-старосвiтському! I в
Києвi я не ладна цураться своїх сiльських звичок. Та й ви, паничу, певно,
з наших сторiн, коли знаєтесь з нашим сусiдом, - сказала Ликерiя Петрiвна,
обертаючись до гостя, котрий одразу припав їй до вподоби.
- Нi! я з Чернiгiвщини. Але ми з Павлом Антоновичем сливинь товаришi ще
ззамолоду, коли й не змалку, - обiзвавсь Дунiн-Левченко до неї
по-українськiй.
- Ото люблю, що ви говорите простою сiльською мовою! Бо в мене якось
язик у ротi швидше повертається, коли говорю по-своєму, по-українському:
якось нема менi спину та зачiпки, - сказала вона, вирячивши темнi очки на
бiляве гостеве обличчя.
- Ой, наливай, дочко, хутчiй отого зiлля, бо я аж перепався, аж став
тлiнний од довгої служби! - сказав Масюк, спускаючись своєю завальною
постаттю на хруський старий стiлець.
- Зараз, тату, зараз! От почекайте, нехай трохи чайник постоїть на
конфорцi! - сказала Галя.
Усi дами були в чорному убраннi, як личило спасенницям, i були схожi на
черничок. Галя так само була убрана в чорне убрання, i її матовий бiлий
вид та рожевi щоки визначались ще виразнiше, ще яснiше. Серед дам, схожих
на черниць, i сидячи поплiч з здоровим, загорiлим Масюком, Дунiн-Левченко
дуже якось видававсь мiж усiма й своїм ясно-сiрим делiкатним убранням, i
бiлявою вродою, i бiлим делiкатним обличчям. Для всiх вiн здававсь
випещеним делiкатним паненям, на котрого нiколи й вiтер не вiяв, i сонце
не грiло.
"I де це Радюк назнав собi таку красуню, в якомусь закинутому хуторi, з
такими пишними очима! - думав гiсть, дивлячись вважливим оком на Галю. -
Яка рiвна, струнка постать! Якi пишнi очi!"
Галя поналивала стакани чаєм i подала усiм. Масючка накраяла паляницi й
припрохувала гостя.
- Хоч я вже й давненько напивсь чаю, але пробiгавсь по горах,
набалакавсь та намарився з Павлом Антоновичем так, що аж у горлi посохло,
аж чаю знов забажалось, - сказав гiсть.
- Ну, вже й правда, що в Києвi тих гiр, то й не полiчить! Неначе кiп в
жнива на полi, - сказав Масюк.
- Зате ж гарнi поетичнi гори! Київ закладали та будували, певно, якiсь
давнi поети, коли обрали таке пишне поетичне мiсце, - сказав Радюк.
- Його закладав або якийсь великий поет, або сатана... знаєте, тодi, як
вiн змагавсь з богом за землю та пiрнув на дно безоднi в морi, винiс в
жменi землi та давай трiпать рукою та розкидати по рiвнiй божiй землi.
Отож, певно, з-пiд його пальцiв з долонi порснув пiсок над Днiпром та й
поставали оцi кручi та яруги, - жартував Масюк.
- Може, вони й чортячi, але гарнi! - сказав гiсть.
- Нечля вам, Iване Корнiйовичу, таке говорити. Я б не дивувалась
молодим: їм вже й господь простить, i люди вибачать. Де ж таки старiй
поважнiй людинi таке теревенить про святий Київ, та ще й говiючи! Ой
господи! З вами, бачу, не одговiєшся, а тiльки грiха наберешся, -
репетувала панiя Висока.
- А хiба ж вам не однаково, хто закладав Київ: чи поети, чи чорти? -
жартував Радюк.
- Де ж таки однаково! Та хiба ж тому правда? - обiзвалась Масючка.
- Їй-богу, правда! свята правда! Ось мене так судомить в ногах от тих
гiр, що ледве ступаю. Хiба ж таке судомлiння може буть од поетiв або од
святих? - дражнивсь Масюк, тереблячи на всi застави пироги з чаєм, аж його
довгi вуса кивали кiнцями, неначе сварились на Ликерiю Петрiвну.
- То вони, певно, начитались оце Дарвiна або Спенсера, що таке говорять
про Київ, - обiзвавсь гiсть i зирнув на Радюка.
- Атож! - аж крикнула панiя Висока. - Це тi двi сатанi, що їх так
любить Павло Антонович.
- Тi двi сатанi, що вам снились перед виїздом на прощу? - спитав Радюк.
- Атож! приснились, каторжнi, обидва; нiби я стою коло ясел в своїй
оборi десь вже смерком. А вони вдвох виходять з повiтки, чорнi, мохнатi та
пелехатi, з рогами на головах, а волячi хвости аж волочаться по кiзяках,
неначе в собак, та просто до мене! та давай дуцать мене рогами. Я
оступилась пiд загату, притулилась, голову ховаю пiд острiшок. А острiшок
все росте вгору та вищає, а загата посовується та оступається позад мене.
Вони, каторжнi, кидаються на мене, як скаженi собаки. Нема вже менi куди
тiкати й чим оборониться. А я нiби певно знаю, що вони потягнуть мене в
пекло. Коли десь узявсь мiй покiйник капiтан, бiжить з дрючком в руках i
подає його менi. Тодi я як телепну одного по рогах! Роги й поспадали. Я
вперiщила по рогах i другого i тому позбивала роги. Тодi вони поставали
шутi, неначе безрогi корови. А я їх все жену та жену, та й загнала в
повiтку. Загнала та й прокинулась.
- Слава вам, Ликерiє Петрiвно! - говорив i разом реготавсь Радюк.
Дунiн-Левченко й собi реготавсь без сорому, позираючи на Радюка.
- Коли загнали їх в повiтку, то й позапрягаєте цю худобу в плуг, та ще
й оратимете нею, - говорив Масюк.
- Дух святий при нас та при хатi! Щоб я чортами поле орала? Це
вигадали! Одже ж з вами, їй-богу, нагрiшиш повну хату, ще й кiмнату. Ще
добре, що перед сповiддю! - говорила Ликерiя Петрiвна вже з легенькою
досадою в голосi, - а все то ви, Павле Антоновичу, таки виннi були, що
менi верзлось таке страховиння!
- Чому так? Я й сном i духом в цьому не винен.
- Бо як почали на виїздi на прощу торочить з своїми сусiдами паничами
про тих страшних заграничних вчених, як почали мiж собою змагаться та
кричать, то вони менi обидва й приснились. Ще гаразд, що я не все
второпала з вашої розмови. Але догадуюсь, що то було щось непутяще й нi до
чого не годенне.
- Еге! Якби ви були все розчовпли, то були б досi вмерли. И до Києва б
не доїхали, - сказав Радюк.
- Якби небiжчик був не врятував вас з бiди, то ви оце досi були б вже в
пеклi. Ой, горе нам! - сказав Масюк з тонким натяканням на жарт i з
богобоящою мiною на виду.
- Жартуйте-бо, та й мiру знайте! Од пекла борони боже всякого хрещеного
й молитвеного раба божого, - сказала поважним тоном Ликерiя Петрiвна,
збиваючись несамохiть на вислови знахурок.
- Чи ви пак, Ликерiє Петрiвно, знаєте, що й я вже перечитала книжки цих
двох страшних дiдькiв? - сказала Галя.
- Невже? Ой господи! Який тепер свiт настав. Що ж то далi буде? -
бiдкалась панiя Висока. - Це, певно, десь в Туреччинi або в Нiмеччинi вже
народивсь антихрист.
- Ну, та й добрi пироги печуть там у вас на селах, Ликергє Петрiвно! -
вихопивсь Дунiн-Левченко, вкладаючи в копи вже третього пирога. - Iстинно
сiльськi! Смачнi, аж запашнi, й тривнi. Певно, в вас дуже здатна та зручна
куховарка.
- Та куховарка, що отут сидить з вами та чай п'є. Та то я пекла
власними руками! - аж крикнула панiя Висока якось трохи чванливо.
- Честь вам i велике спасибi! - сказав гiсть. - В нас так менi вже
обридли тi кухарськi солодкi та легесенькi, нiби повiтрянi пирiжки та
кухарська одноманiтна страва! Було прибiжимо з братом з гiмназiї, голоднi,
як вовки, з дитячим апетитом. Так би нам хотiлось тернуть борщу або чогось
тривного! А мама все нам дає супчик та супчик та бульйончик, щоб ми пак
росли делiкатнi та тоненькi.
- От я й рада, що наша Масюкiвна стала вам в догодi, - аж кричала од
радощiв Ликерiя Петрiвна, - от я вам зараз ще принесу тарiлку! Ой, вiкна
треба помить! - крикнула вона й схопилась з стiльця.
"Якi вiкна? Що це вона плете? - подумав гiсть. - Чи не божевiльна
вона?"
- Ой, вiкна ж, моє ти лишенько! Чи ви бачите? Он, гляньте! Я й досi не
придивилась, хапаючись. Це ж ще з самої зими, з осенi в цих ледарiв вiкна
не помитi! I мухи, й павуки, i голуби! Ще й неначе собаки махали та
крутили хвостами, повмочуваними в грязь, та хвиськали в шибки! А дверi
тутечки? Ой ненько моя! Ото паскудство!
- Чи вiкна та дверi, чи пироги переднiше? - говорив, регочучись, Радюк.
- Авжеж пироги, а потiм вже вiкна! Ось я зараз! - репетувала Ликерiя
Петрiвна.
- Не треба, спасибi! - крикнув гiсть, схопився з мiсця i вхопив своєю
бiлою делiкатною рукою за її червону шорстку руку, привiв i посадовив
силомiць на стiльцi. - Не клопочiться й не турбуйтесь! їй-богу, я вже
наївсь по самiсiньку шию; аж сить поклав на собi.
-Як наїлись, то я й рада од щирого серця, а як нi, то я винесу вам ще
повнiсiнький кошик, - говорила Ликерiя Петрiвна.
- Не бiгайте й не виносьте! Менi вже час додому, хоч менi й дуже
приємно ще посидiть та побалакати. Напиши ж менi, будь ласка, за адрес
свого нового житла! Дай знати поштою, де воно буде, то я й прибiжу до
тебе. Не забувай, що незабаром день моїх iменин. Зберуться, зiйдуться мої
товаришi та земляки. Посидимо, побалакаємо щиро й по душi. А ти знаєш, що
без тебе в нас буде велика дiрка за столом, як кажуть селюки.
Гiсть розпрощався з дуже делiкатними поклонами, шаркнув дрiбненькими
нiжками перед Ликерiєю Петрiвною, неначе перед молоденькою панною, подав
руку, потрусив її за руку й подякував за пирiжки. Ликерiя Петрiвна аж
почервонiла, од несподiванки навiщось дригнула назад маленькою нiжкою, ще
й трошки присiла, неначе маленька школярка: вона, очевидячки, не знала, на
яку й ступить, чи на праву, чи на лiву.
- Ну та й делiкатний! Ну та й тендiтний цей ваш товариш! - репетувала
Ликерiя Петрiвна.
- Дуже вже переделiкатнений! - обiзвавсь Масюк.
- А якi в його маленькi та м'якенькi ручки! Достоту, неначе в панни. А
якi дрiбненькi та тоненькi нiжки! - репетувала Ликерiя Петрiвна.
- А ви й до нiжок придивились? Ну та й цiкаве ж та кмiтливе в вас очко!
Вас треба стерегтись, та ще й дуже, - смiявсь Масюк.
- Коли воно якось само кидається в вiчi! I ладна б не дивиться, та воно
само чогось на тебе дивиться, неначе воно з очима, - смiялась Ликерiя
Петрiвна.
- Та то його й брата переделiкатнила й перетончила мама, - сказав
Радюк. - Я її добре знаю, бо як я був ще хлопцем, в гiмназiї, то часто
заходив у гостi до його батька й до цих моїх товаришiв. Його батько й тодi
жив на Липках в своєму власному домi. Мати його дуже делiкатна панiя.
- Мабуть, така, як була небiжка ваша мати, бо на неї в iнститутi й
справдi нiколи, мабуть, i вiтер не вiяв, i сонце не грiло, - сказала
Висока.
- Нехай над нею земля пером! - обiзвалась стара Масючка й
перехрестилась.
- А оцей бiлявий красунь, - говорив далi Радюк, - та його брат, як були
в нижчих класах гiмназiї, нiколи не ходили пiшки в гiмназiю, їх возили в
фаетонi з лiврейним лакеєм. Було його батько аж сердиться та каже: "Якось
нiяково менi посилать в гiмназiю їх пiшки, коли польськi пани посилають
своїх синiв в гiмназiю в парних фаетонах, а багатшi та знатнiшi - i в
каретах. Будуть з нас смiяться, як з простих людей". Бо тодi в гiмназiю не
приймали мiщанських дiтей, а тiльки дворянських. Та вже пiсля того згодом,
як була знесена панщина i пустили в гiмназiю усяких мiщанських та мiських
дiтей усякої верстви, тодi вищезли коло гiмназiї тi карети й фаетони i
лакеї в лiвреях давнiших польських панiв.
- Певно, скрутнiше трохи стало, то й шик увiрвавсь, -сказав Масюк.
- Вже як пiдбiльшали отi обидва Дунiн-Левченковi! хлопчики, то вони й
самi побачили, що це якась дурiсть, зовсiм нi до чого не придатна, й
почали ходить пiшки в гiмназiю.
XIV
Другого дня прочани одговiлись в великiй Михайлiвськiй церквi на службi
божiй у святої Варвари i, вернувшись в гостиницю, пили чай з проскурками,
котрi вони подавали на часточку. Напившись чаю, вони розташувались за
столом зовсiм по-домашньому й почали їсти снiданок. Масючка, й Галя, i
панiя Висока були убранi в чорне убрання, в чорнi чiпки з чорними
стрiчками. Тiльки в Галi червонiла на шиї макова стрiчечка та неначе
горiли двi червонi кокарди з стрiчечок, пришпиленi на горсетi одна пiд
одною.
- От, хвалить бога, ми й одговiлись. А народу, а тих прочан яка була
силенна сила ще й на пiзнiй службi! Який натовп в церквi! Крий боже! -
говорила Олександра Остапiвна Масючка.
- Ви б вже поскидали отi чорнi убрання, бо вже ж одговiлись. А то як
прийде хто до нас, то подумає, що потрапив не в Михайлiвський, а в
Флоровський[70] панянський монастир до черничок: ви, мамо, неначе
флоровська iгуменя, а ти, Галю, неначе iгуменина келейниця, а ви, Ликерiє
Петрiвно, схожi на рясофорну хористку, - жартував i собi Радюк.
- Авжеж пак! На яку там рясофорну! Мабуть, бiльше скинулась на ту, що
тягає на дзвiницi хвалу божу за хвiст, - сказала якось смиренно Ликерiя
Петрiвна.
- От з вас iстинно була б щира та богобояща черниця! - говорив з жартом
Масюк.
- Ой, не грiшiть! Ой, не вводьте мене в грiх та в спокусу хоч до
вечора, хоч до першої зiрки! Бо я ж тiльки що одговiлась. Нехай я буду
присвячена хоч до вечора, - сказала Ликерiя Петрiвна.
- А пiсля першої зiрки вже й нiчого? Можна грiшить? - спитав Радюк.
- Пiсля першої зiрки менi байдуже! За всi голови!
- Ну, ми нагрiшимо трохи швидше, ще до обiду, - жартував Масюк.
- Бог його святий знає! За людей, бачте, трудно ручитись, а за людський
лихий язик i потiм. Коли б мене хоч до вечора бог сподобив буть без грiха.
Але за вами не втерпиш: якось-таки нагрiшиш, як не дiлом, то словом, -
бiдкалась Ликерiя Петрiвна з острахом за свою праведнiсть.
- А чи багато ти, Павле, назнав квартир? - спиталась Галя.
- Ой, багатенько-таки. Оце, попоївши, ходiм зараз. Буду потiм вам
показувать їх, а ти вибиратимеш, яка тобi буде уподобна, - сказав Радюк.
- Пiду й я з вами! Подивлюсь, якi кiмнати в цих київських палацах, якi
там горницi всерединi, якi люди, - сказала Ликерiя Петрiвна.
- А ви ж недавнечко бiдкались, що в вас ноги аж судомить од ходнi по
горах та бескеттi, - сказав Масюк.
- Ат! нехай болять! Один тому час. Господи, як менi оце заманулось
заглянуть в тi палаци, глянути, яка там обстава, якi стiльцi й канапи, i
чим вони пооббиванi, i якi по стiнах шпалери! їй-богу, побiжу з вами
колядувать по тих палацах.
- Або старцiв водить но Києву, бо їх тут добра метка. Але ж берiть з
собою записну книжечку в кишеню та все дочиста записуйте, а то позабуваєте
та розгубите по, вулицях i додому не донесете, - жартував Масюк.
- Не погублю! Не бiйтесь! Все в головi додому принесу! В мене голова,
як копа пшеницi.
- Або як добрий винницький казан! Є куди убгать! - смiявсь Масюк.
- Ой, не спокушайте, бо нагрiшу ще й до обiду! - крикнула Ликерiя
Петрiвна.
- Йдiть та й нам порозказуєте за все! - говорила Масючка, лягаючи на
лiжко. - А я оце ляжу та полежу, А як знайдете собi кубельце, то й я пiду
та подивлюсь на його, - говорила стара мати, налагоджуючись прилягти на
лiжку.
I вони втрьох пiшли оглядать порожнi квартири. Масюк та Масючка
полягали на лiжках, щоб трохи одпочить, довго балакали, потiм почали
дрiмати та позiхать i трохи не поснули. Але пригадали, що пiсля причастя
грiх спати до вечора, знов повставали, знов балакали, а молодi та панiя
Висока не вертались. Вже i з пiвдня звернуло, вже їм i їсти схотiлось, а
тих все не було. Аж в найпiзнiшi обiди вони вернулись засапанi, потомленi;
аж тлiннi й голоднi.
- А що? Найняли собi яке житло? - спитала Масючка.
- Та найняли, бодай тим житлам добра не було! - крикнула панiя Висока i
нiби впала на стiлець. - Бачте, аж засапалась. А що вже грiхiв набралась,
то нехай мене бог i сохранить, i заступить! Набралась, неначе вiвця
реп'яхiв в городi!
- Де ж ви вбрели там в тi лопухи чи реп'яхи? - спитав Масюк.
- Ще б пак не вбрести, коли тут у Києвi в тих житлах реп'яхiв по самий
пояс! по самiсiньку шию! Таки так, куди не ступи, то й реп'яхи! - говорила
Ликерiя Петрiвна.
- Ну, не все ж таки ви ступали в колючки! I багато цiкавого, бачили, i
усяку мебiль, i дзеркала, i шпалери, i сукнi, - смiялась Галя.
- Ой, бачила! це правда. Надивилась на все. Бачила такого багато, що
буде що розказувать в селi цiлий рiк, - говорила Ликерiя Петрiвна.
- Яка ж там в тих покоях мебiль? Яка теперечки мода на мебiль, на
покриття мебiлi? - спиталась Масючка.
- Мебiль гарна, i шпалери гарнi! Про це нема що й казать. Але якi тут
пани! якi панiї! Цур їм, пек їм! Хвалить бога, що менi не доведеться
шукать квартири для себе. Ото приходимо ми в один чималий дiм та й
дзвонимо. Вибiгає якась вертка горнична, крутить хвостом, показала нам
квартирки в домi, а далi запрошує нас у покої. Увiйшли ми в гостинну й
стоїмо та ждемо. Я стою та й зорю по стiнах, по мебiлi. Гарно, як у
вiночку. Двоє дзеркал аж пiд стелю мiж двома вiкнами! Мебiль, канапа,
крiсла, канапки, якiсь круглi дзиглики - усе пооббиване шовком попелястого
кольору з темними квiточками.
- Попелястого? Та воно ж негарно! Кат зна що! Неначе попелом посипано!
- обiзвалась Масючка.
- Неначе й кат зна що, але якось гарно! їй-богу, непогано! Ждемо ми та
ждемо. Нiхто не виходить. А я давай зиркать по покоях. Дивлюсь, аж в
одному куточку на косинчику чи на поличцi нiби образ. Я пiшла та й
роздивляюсь. Коли, серце, придивлюсь, аж то скляна картина, а на тiй
картинi якийсь лицар та панна обнiмаються. А за картиною стоїть маленька
лампочка, щоб ввечерi освiтлювать ту картину ззаду! "Та то Фауст та
Маргарита", - шепотить нишком менi Галя. - "То це в неї такi образи?" -
шепочу я до своїх. Ото я заглянула через дверi в спальню, а там лiжко, як
цяцька, i скрiзь повишиванi гарусом килими i на пiдлозi, i на стiнi, а в
кутку на полицi знов той образ! але багато бiльший! I там цiлується лицар
з панною! А святих образiв коли б вам хоч один, хоч би для людського ока!
Ой, ця панiя, певно, й сама ласа до тих лицарiв та поцiлункiв! Я тодi з
нудьги пiшла до одного дзеркала та й заглянула в його. Мене геть чисто всю
видно до самого долу; навiть мої черевики видно.
Дивлюсь, а я й справдi в чорному скинулась на черницю. Тiльки в
дзеркалi я додивилась, що я й справдi трохи якась куца; бо спiдниця на
менi трохи куца. Треба буде нижче спустить спiдницю. Коли це дверi рип!
Входить панiя, вже пристаркувата, але висока, здорова, та широка, та
тiлиста, аж огрядна.
Лице довге й повне, та горде. В руках у неї волочиться якесь шитво з
квiтками, неначе покрiвець до церкви на аналой, а сама в ясно-сiрiй сукнi.
З погляду якась нiби витрiшкувата, чи видроока, чи надута. В яснiй сiрiй
сукнi вона чогось скинулась на мою сiру корову. Ще й навiщось надула
здоровi губища. Чисто тобi моя сiра стара корова! Я трохи не сказала:
"Бицю, бицю! на хлiбця!" Я одскочила од дзеркала. Ще добре, що не
висолопила язика та не вищирила зубiв, бо хотiла придивиться, котрий зуб у
мене вчора вночi болiв. А вона волоче те покривало аж по пiдлозi, а в
другiй руцi держить голку та чогось прямує просто до мене; втупила в мене
свої здоровi баньки та й питає:
- В вас багато собак?
Я ж очi витрiщила на неї з дива та й кажу:
- Вже чого, чого, а цього добра в мене доволi: аж п'ять!
- Аж п'ять! Невже аж п'ять? - крикнула вона й своє шиття спустила аж на
саму пiдлогу.
- Аж п'ять, - кажу я, - одна на ланцюзi коло станi, а чотири бiгає по
дворi.
- То ви їх всiх приведете на моє подвiр'я! То менi не можна буде й у
свiй двiр вийти? - аж крикнула вона на мене.
- А то навiщо б я турлила оту собачу череду за сто верстов до Києва за
возом, та ще й у ваш двiр! - кажу я i почуваю, що вона мене вже сердить
своїми гордовитими баньками та неввiчливими словами.
- То ви, певно, приїхали з села? - питає вона.
- Атож! Авжеж з села, - кажу я, - я не тутешня.
- А дiтей у вас, певно, з десятеро. Я не приймаю до себе на квартиру
пожильцiв з дiтьми. Дiти кричать, верещать, пустують по дворi, лазять в
мiй садок, зривають вiтки, крадуть овощi. А маленькi дiти то плачуть, то
ревуть, та не дають менi нi читать, нi до ладу вишивати, бо я все
помиляюсь.
"Пху на тебе, сатано, - думаю я. - В тебе, бачу, й дiти, й собаки, то
все одно, неначе їх одна мати родила. Та в мене було всього одно дитинча,
та й те померло". - "Ви, певно, думаєте, що це я наймаю квартиру?" - кажу
я до неї.
- А хто ж з вас наймає? На вас же не написано, хто її наймає, - каже
вона гордовито, - ходять, вирипують менi хату, а квартир не наймають.
- А в вас багато вже пискунiв? - питає вона в Галi. Галя почервонiла,
осмiхнулась та й мовчить. А я таки не втерпiла, бо вже почуваю, що мене й
злiсть бере за те, що оця корова все якось нехтує мною. Вона не знає, що й
я капiтанша, може, i краща за неї, та й кажу: "Та вони оце тiльки що
побрались".
- Ну, коли так, то, може, ще ми поти будемо сватами, поки в вас не
пiдуть дiти. А як пiдуть дiти, то я мушу вас вивести з квартири. В мене в
домi дерев'янi перегородки меж кiмнатами, то менi усе чуть. Взяли були в
мене оце недавно квартирку отам за тiєю стiною два студенти. Та як почали
спiвать вночi та ревти, неначе двi єрихонськi труби[71], то я зараз-таки
їх i попроганяла з двора, - каже вона. А що вже заправила за двi кiмнатки
з перегородкою, то неначе за батька.
- Та як вас на ймення та на прiзвище? - питає вона. Як назвав себе
Павло Антонович, то вона насупила брови й скривилась, неначе кислицi
покуштувала.
- Та вона ж з бюрократiї й, надiсь, вона чула десь, як по салонах
потрiпують моє ймення, - сказав Радюк. - Ця мене й на квартиру не прийняла
б.
- Прощайте й вибачайте, що потурбували вас дурно! - каже Павло
Антонович та мерщiй з покоїв, а ми з Галею й собi давай хутчiй тiкать. Од
цiєї вередливої панi! й поли врiж та тiкай! Така вона гордовита, та
вередлива, та надута. Цур їй, пек їй!
- Гордовита, бо вона велика цяця: вона, бачте, генеральша, - сказав
Радюк. - Вона була замужем за Рибачковим, котрий перед тим був у Києвi
предсiдателем, а потiм директором в банку та наудив рибки на сто тисяч
усякими хабарами, за добрих давнiх часiв, ще й йому дали село, одняте в
одного польського дiдича, повстанця.
- Сто тисяч! Ой боже мiй, як багато! Я б i не пiднесла! - аж крикнула
панiя Висока.
- Виудив i ставок, i млинок, i вишневий садок, i дiм. А тепер його
удовиця сидить в норi та тiльки ссе лапу, обмочену в зiбраний мед, неначе
ведмiдь. Небiжчиковi дала казна на виплат на сорок год конфiсковане на
Волинi в польського повстанця дiдича ще друге село. Теперечки в неї тiльки
й роботи, що з ранку до вечора вишиває подушки та килими, а ляже в
постiль, то читає до свiту французькi романи.
- А якi ж iще ви бачили квартири? - спиталась стара Масючка.
- Ой серце! бачили ще багато, i багато грiха набрала на душу, - сказала
Ликерiя Петрiвна. - Ото йдемо ми та зайшли в двiр до якогось полковника
Пришибитька. Оглядiли переднiше квартирку. Квартирка гарна й новенька та
чистенька. Павло Антонович i смикнув за дрiт та й задзвонив. Нас впустив
лакей з здоровими бурцями на щоках. Вони ж увiйшли в прихожу поперед мене,
а я зосталась позаду. Зачиняю дверi та й думаю: "Не буду я витикаться
наперед, щоб мене знов не прийняли за матiр, бо я ж ще й досi навiть нiгде
на весiллi не материнувала". Аж вискакує з дверей той полковник
Пришибитько в бiлому кiтелi, i владимирський хрестик телiпається в
петельцi на грудях. Мабуть, вiн i спить в тих хрестиках.
Цей старий з такими кудлатими бурцями, неначе начiпляв на щоки клоччя,
та сухий, та жовтий! Вiн чогось не до їх обертається, а просто до мене:
витрiщив злi очки, крутить ними, неначе хотiв мене з'їсти або застрелить
тими очками. А потiм роззявляє вершу та й випинає губища, неначе трубу.
Дививсь, дививсь вiн довгенько, а потiм як криконе на мене: "Ти куди
лiзеш? Ви, чернички, усi дармоїдки. В мене на монастирi для дармоїдiв нема
нiчого! Пiшла геть! Геть, з двора, волоцюго!" Я розсердилась, аж
нестямилась, визвiрилась на його й собi та й кажу: "Я й сама ладна давать
грошi на монастирi, а не од когось там брати. Не кричiть лишень так на
мене, бо й я такий офiцер, як i ви, а може, ще й кращий од вас". Вiн
витрiщив дурнi очi на мене та й придивляється: неначе шукає очима, чи й
справдi не блищать часом на менi на мундирi гудзики. А потiм якось-таки
зараз схаменувсь: обертається до їх та й каже, та все сердито, неначе й їх
лає: "Я цими дурощами, цими квартирами не пiклуюсь. Нехай лиш моя жiнка
побалакає з вами". Обернувсь на цапиних нiжках та й пiшов, неначе понiс на
кiлку свою лису, облiзлу голову.
- Це справдi вам трапилась притичина! Ото, скажiть, якi бувають лайливi
люди! Це ви на такiвського наскочили, - сказала Масючка.
- Атож! Коли дивлюсь, аж в дверi сунеться й шелестить шовковим подолом
якась товстуля, неначе висока та здорова копиця сiна на степу, та така
гладка, що й в шкуру не потовпиться. Стала в дверях та всi одчиненi
навстiж дверi зайняла. На їй шовкова чорна сукня аж лиснить; на грудях
золота брошка завбiльшки як добрий кулак, ще й золотий ланцюжок
телiпається до пояса, такий довгий, що ним можна й мого Рябка залигать. А
воло таке вам товсте, неначе хто набрав повну хустку маку та й пiдв'язав
їй пiд бороду! Очища чорнi; здоровецькi, а бровища загнутi та аж кучерявi
на кiнчиках, неначе кучерi в качура на хвостi: так i знать, що вихрестка!
Поклонилась нам ввiчливенько та й запрошує в гостинну. Ми й увiйшли. Вона
просить нас сiдать i сама сiдає. А в покоях гарно, прегарно! Мебiль оббита
червоним плисом та м'якенька. Я сiла та так i пiрнула в пружини! їй-богу,
трохи нiг не задерла вгору.
- Ото було б за що розказувать на селi, якби ця оказiя трапилась з вами
й справдi! - сказав Масюк.
- Вони говорять за квартиру, а в мене очi зорять по покоях. В кутках
стоять фiкуси, листатi та високi, аж пiд стелю. Коли, серце, зирну я в
куток, аж там за фiкусами з-за листу виглядає якийсь здоровий чи iдол, чи
якась людська подоба зовсiм тобi голiсiнька. Стоїть, як мати народила, той
iдол, обпершись лiктем об стовпець, ще й черево виставив. Нате, мовляв,
дивiться! Менi аж нiяково було дивиться. Я аж почервонiла, так
засоромилась, та, щоб не дивиться на ту непотрiб, повернулась на крiслi.
Коли обертаюсь, аж пiд здоровецьким дзеркалом на мраморному столi стоять
знов якiсь три красунi, голiсiнькi, як мати народила, i пообнiмались
руками. Та вже й не додивилась добре, чи вони танцюють, чи хвицяють одна
одну, достоту так, неначе три коняки в спасiвку стулились головами та
одмахуються од гедзiв. А в дзеркалi одбивається ще три iдоли, такi самi
достоту, ще й повернулись до моїх очей, вибачайте, задом, неначе виставили
на показ усi сiм смертельних грiхiв з граматки. Вони розмовляють, а я вже
не знаю, куди повертаться, та сиджу як неприкаяна, спустивши очi. А та
господиня говоре та говоре, та таким тихим та приємним голосом. Мабуть,
дуже добра людина.
Насмiлилась я знов та й думаю: "Дай зиркну, чи не вгляджу й тутечки
десь в закутку таки" образiв, як в переднiшiй господi, в Рибачкової".
Шукала очима, зорила по кутках, по стiнах, - нiгде тобi нема i признаки
образiв, тiльки каторжнi iдолища тикають менi в очi свої розгорнутi
граматки з смертельними грiхами.
Масюк зареготавсь на всю хату, Масючка й собi осмiхнулась.
- Павло Антонович назвав себе на ймення. I ця чогось залупала очима,
неначе щось пригадувала... але не скривилась так химерно, як Рибачкова.
Мабуть, знають або i тут чули за Павла Антоновича, - сказала панiя Висока.
- Мабуть, i ця чула за мене якiсь дурнi слихи, - сказав Радюк, - але їй
за цi слихи, надiсь, байдуже: тiльки я пересвiдчуюсь, що мене i судять, i
гудять по салонах.
- А зате ж ми знайшли собi в того злого полковника та в доброї
полковницi пречудову й недорогу квартирку, - сказала Галя. - Ось, мамо,
пiдете з нами та подивитесь.
- А я тiльки грiха набралась по самiсiньку шию, неначе вбрела десь
ненароком в посiв з грiхового насiння, - бiдкалась Ликерiя Петрiвна. - Ще
й сонечко не зайшло, як я спокутувала грiхи, а оце хоч iди до ченцiв та
знов сповiдайсь.
- То й висповiдаєтесь, - сказав Радюк. - Гаразд, що недалечке ходить.
- А вже зроду-звiку не пiду з вами оглядать київських жител. Набралась
грiхiв, як вiвця реп'яхiв. Буде менi втямки ця проща аж до нових вiникiв,
- аж до другої петрiвки.
- Зате ж матимете за що розказувать знайомим сусiдам аж до другої
спасiвки, - кепкував старий Масюк. - Настачите на всю околицю цiкавих
київських новинок.
- Але оце ми зробили добру промашку по Києвi. Я виголодавсь, не знаю й
як! Ходiм оце усi обiдать в ресторан! - сказав Радюк.
- Хiба мене понесете на руках, а сама я вже не спроможусь дiйти, -
сказала Ликерiя Петрiвна. - Сказать по правдi, в мене от-от незабаром
нарядяться пухирi або чиряки на пiдошвах.
- Та й ми не дiйдемо. Ноги щемлять, неначе їх хто ломакою молотив.
Iдiть, серце, собi вдвох з Галею, а ми пообiдаємо вдома: є ще в нас чимало
всякого поживку, є ще цiла шинка з плiчка, - сказала стара мати.
- А я б оце напилась питного меду-липцю! Я таки зроду ласiйка: люблю
солоденьке, та добреньке, та смачненьке. Ой, смачний же тут отой питний
мед! Од тiєї балачки та лайки з усякими Пришибитьками в мене аж в пельцi
посохло.
- Та ходiм, Ликерiє Петрiвно! Я вам достану й питного меду, й вина! -
сказав Радюк.
- Цур їм, тим ресторанам! Там мене обдеруть, як козу вовки. Тут у Києвi
за все плати окроми: i за простирадло окроми, i за подушку окроми, i за
отой "самограй" окроми, i за якесь дране укривало окроми, i за свiчку
окроми, i за те, що сядеш i один ступiнь ступиш, - охроми, - говорила
Ликерiя Петрiвна.
- Та там же в ресторанi не подаватимуть вам на стiл свiчок та подушок,
- зауважила Галя.
- Та то я, бачте, говорю проти того, що тутечки деруть за все, неначе
дiти з батька, - сказала Ликерiя Петрiвна.
Старi заходились коло плiчка, а молодi пiшли обiдать в ресторан.
Пообiдавши всмак, вони пiшли на прогуляний в Царський садок, довго гуляли
понад горами, милувались, виглядали на мiст, на Днiпро, на Аскольдову
могилу[72], що притулилась на терасi пiд горою в зеленому деревi. Старий
город пишавсь на горi, неначе виставляв проти гарячого сонця на показ усю
свою дивну красу. Цiла група монастирiв i церков нiби з букетами
золотоверхих бань, та баньок, та позолочених хрестiв сяла та лиснiла на
май-ському сонцi, оперезана зеленими алеями на краєчку гiр. Пам'ятник
святого Владимира неначе був намальований на оксамитi м'якого делiкатного
блакитного неба.
Картина була лиснюча, мигаюча, мрiйна, неначе золотий зачарований
вигляд у снi або в казцi. I молодий Радюк, i Галя милувались на волi тим
виглядом, милувались своїм коханням i були щасливi без кiнця, без краю.
- Який дивний звiдсiля Старий город! Неначе цю красу я бачу в снi,
неначе слухаю чудову казку й бачу усї дива "Тисяча однiєї ночi", - сказала
Галя. - А все-таки як пригадаю, що менi вже не вертаться до нашої
Масюкiвки, то мене бере жаль. Я б оце находилась тутечки, натiшилась,
намилувалась оцим усiм та й до Масюкiвки ладна б вернуться хоч i зараз, в
той неглибокий яр з вербами, на тi милi пригорки понад яром, в наш тихий,
густий, та затишний, та запашний вишневий садочок!
I маленький сутiночок не то задуми, не то смутку промайнув по її виду,
по її карих очах. Вона одвела очi од лиснючого та блискучого вигляду й
неначе бачила спущеними додолу очима i той тихий довгий яр, i зеленi верби
на яру, i густий затишний та запашний вишневий садочок, її душу поривала
тиха поезiя ярiв та садкiв дуже, нiж блискуча краса Старого города.
- Ти, Галю, селючка зроду! Тим-то й пориває, й потягує твою поетичну
душу той ярочок i той садочок. Забувай, серце, потроху той ярочок i
вишневий садочок, бо ми мусимо з головою пiрнуть в цьому, зверху тiльки
мрiйному та лиснючому Вавiлонi[73], в цiй бiганинi та тяганинї людського
мiського життя.
Галя похнюпилась, похилила голову й трохи не заплакала.
Вони вернулись додому й по дорозi купили для Ликерii Петрiвни пляшку
питного меду та пляшку вина. Ликерiя Петрiвна зараз налила сiакан меду й
дудлила, закинувши голову назад, її куценькi товстенькi брови поїхали
вгору й стали ще коротшi, неначе на лобi хто посадив два гудзики.
- Ну, та й спасибi вам за цей гостинець! Оце ж я заходжусь п'янствувать
серед святого монастиря, бо дуже ласа зроду до меду! - аж гукнула Ликерiя
Петрiвна. - Я таки добра ласiйка. Маю цей грiх на душi.
- А що! може, й ви признались на сповiдi на духу, як одна молодиця, що,
мовляв, годувала в святу п'ятницю на Параски[74] дитину молоком та
забулась i ложку облизала, - жартував Радюк.
- Ви п'янствуйте собi на здоров'ячко, а нам же то завтра доведеться
бiгати по магазинах та скуповувать усяку всячину на нове Галине
господарство: i мебiль, i самовар, i горшки, й миски, - клопоталась стара
мати.
- I макогона, серце, не забувайте! Тут, певно, в цих киян не знайдете
нi макогона, нi друшляка, нi ковганки, бо то не село. Жарти жартами, а я,
їй-богу, трохи чи не правду кажу, що не знайдете нi товкача, нi ковганки,
бо цi київськi ледащицi не затовкують салом борщу, навiть i не заминають,
i не засмажують засмажкою. Обiдала я iнодi в тих ресторанах. Борщ, серце,
хоч свиням в корито або в помийницю! Пхе! - аж пхекала Ликерiя Петрiвна.
На другий день стара мати з Галею та Ликерiєю Петрiвною цiлiсiнький
день вештались по магазинах та скуповували усяку всячину для молодих на
нове господарство: i посуд, i мебiль, i куховарськi знаряддя, i лiжка, i
усякi укривала й простирадла, ще й набирали для Галi усяке убрання.
Ввечерi стара мати лежала на лiжку аж блiда, аж тлiнна, трохи не
стогнала, така,була втомлена од того клопоту та бiганини. В неї судомило
ноги i все тiло обважнiло, неначе од якоїсь важкої хвороби.
Аж другого дня скiнчилась та бiганина. Аж перед вечором Олександра
Остапiвна й Галя вже зовсiм скупились i поодвозили усi закупки на
квартиру. З ними пiшла дивиться на квартиру й Ликерiя Петрiвна. Стара мати
загадала зятевi зараз-таки почiплять образи, а Галя почiпляла вишиванi
рушники й пообвiшувала ними обидва образи, котрими старi її благословили,
ще й лампадку почепила в кутку перед образами.
В матерi чогось була думка, щоб часом вольнодумний зять не поставив, в
куточку iншого будлiякого образа з iншого якогось культу або з культу
Рибачкової обоженої Маргарити вкупi з Фаустом та з поцiлунками. Ще раз
мати окинула оком свiтлицю, чи все було гаразд, неначе вона сама
налагодилась тутечки доживать вiку; i всi вкупi вернулись в гостиницю, щоб
перебуть вечiр та останню нiч. Стара мати й Ликерiя Петрiвна були такi
потомленi, що ледве волокли ноги.
- Ой, коли б вже швидше тiкать додому з цього Києва! - говорив старий
батько. - Цей Київ втомить тебе, неначе лиха година.
А мати сидiла та журилась. Важка дума неначе похилила її голову трохи
не на самi груди: завтра вранцi треба було розпрощаться з дочкою.
Напились чаю мовчки, невесело. Усi були й потомленi, й змученi. Усi
заранi розiйшлись на спочинок, бо вранцi треба було раненько вставать та
виряджаться в дорогу. Усi спали мiцним сном, потомленi клопотами. Одна
Масючка спала тривожним легким сном, як людина нiби спить i неначе не
спить i через сон почуває i втому та клопiт минувшего дня, i журбу, i жаль
на серцi. Рано-вранцi усi заворушились в кiмнатах, ще як почало зоряти й
днiть. Почали лаштуваться, та виноситься, та вкладатись. Знов почалась
довга без мiри та клопiтна бiганина та тяганина.
Знов три наймити й послушники завештались по коридорах, неначе
посунулась весiльна перезва. Напившись чаю та влаштувавши й навантаживши
повозки, усi стали перед образами й почали хреститься та молитись на
дорогу, щоб бог дав добру путь.
Стара мати, обернувшись до образiв, плакала, неначе мала дитина. Галя й
собi почала плакать. Мати вхопила дочку за голову, припала плечем до її
плеча й нiчого не говорила, тiльки хлипала.
- Та не плачте-бо, а то ще й я оце заплачу! - крикнула Ликерiя
Петрiвна. - Хiба ж ви оце таки справдi навiки розлучаєтесь? Схочете, то
через тиждень iзнов побачитесь.
- Прощай, дочко! Тепер в мене в покоях будуть без тебе й стiни нiмi, й
вiкна невидющi, - обiзвалась мати.
- Ще що вигадайте! Не плачте, бо я ладна приїздить до вас хоч щодня на
оденки, i з гребенем, iз днищем, i з кужелем. Будемо балакать та якось
себе розважимо, - пробувала розважать панiя Висока жартами.
Але при останнiх словах в неї затрусивсь голос, i вона нiби вже ковтала
й слова, i жарти, неначе щось здавило її в горлi. I несподiвано покотились
по щоках сльози, неначе горошинки.
Поцiлувавшись з Галею на прощання, вона не вдержалась i собi заплакала.
Усi повиходили на подвiр'я смутнi, аж сумнi, i знов почали прощатьс",
готуючись сiсти на повозки.
- Переїжджайте, зятю, до нас на прожиття та й будемо гуртом
хазяйнувать, бо менi важко буде звикати без дочки в хатi, - сказала
Масючка.
- Ох, мамо! Менi либонь швидше книжки або папери в руки, нiж сiльське
хазяйство. Надiсь, поганий з мене був би хазяїн, - сказав зять.
- Це, бачте, так! - обiзвавсь Масюк з повозки. - Хто усе з книжками
носиться, з того не вийде добрий господар, а хто дуже добрий господар та
пiклується цiєю справою, той книжки i в руки не бере; в того книжок i
заводу нема в домi. Берiться за що одно, але туди кладiть вже й усю свою
душу! - гукав старий з воза в брамi, махаючи картузом на прощання.
"Це правда! Туди покладу всю свою душу, усi свої мрiї, усi свої
поривання, туди - в книжку, в науки, в просвiтнiсть рiдного краю й темних
мас!" - майнула думка в молодого зятя.
- Прощайте! Зоставайтесь здоровi! - гукнув батько з воза в брамi. - Та
коли приїдете до нас, то не забудьте привезти менi усяких українських
книжок. Я тiльки їх залюбки й читаю. Господи, споспiшай i спострiчай! Дай
боже час добрий!
- Щасливої дороги! - гукав зять з двора.
XV
Другого дня перед вечором молодий хазяїн з своєю жiнкою сидiли в
свiтлицi за столом за чаєм. Чистенька невеличка свiтлиця аж лиснiла в
майському теплому свiтi, що лився через вiкна й грав на чистiй, недавно
помальованiй пiдлозi. Галя була зроду чепурна та чистючка, як i її мати. В
покоях було гарно прибрано.
На двох образах в кутку Галя почiпляла повишиванi взорцями рушники. Над
столиком висiло чимале нове дзеркало, а коло його по обидва боки так само
висiли на цвяшках чистi вишиванi рушники й нiби ще бiльше звеселяли й так
свiтлу та веселу горницю. Пiд дзеркалом лежали тiльки що накупленi новi
книжки: перший том Лассаля[75] на нiмецькiй мовi та iншi науковi книжки,
що їх Радюк купив для себе, й Шпiльгагенове[76] "Лавами та рядками" та
всякi Дiккенсовi[77] утвори, купленi для Галi, котрих вона ще не мала
спроможностi прочитать на селi.
- Я оце радий, що ти, Галю, вже перестала журиться та сумувать за
своїми. Поживеш в Києвi, то й звикнеш, - сказав Павло Антонович, мостячись
на стiльцi, ближче до самовара.
- Мушу звикать. Милi батько й мати, а милий ще милiший, як кажуть на
селi. Оце й менi довелось в Києвi звикать до того милого. Якби не ти, мiй
милий, я, здається, зроду-звiку не виїхала б з Масюкiвки, з батькової
господи, не то що до Києва, а хоч i до Парижа. Менi наша Масюкiвка
вдесятеро краща од Києва, не то що од Парижа, - говорила Галя, засипаючи
чай в новiсiнький чайник.
- То ти, певно, по своїй вдачi вже призначена для села, бо ти там
родилась, там i зросла. А тим часом тобi судилась iнша доля: будеш зо мною
вештаться по усяких мiстах; мусиш стать городянкою.
Галя поставила чайник на самовар i похилила голову. Перед нею нiби
майнули якiсь невиданi iншi мiста в якомусь далекому краї, мiста чужi, з
iншими людьми, i вона на хвилину задумалась.
- От я вчора подав по мiськiй поштi листа до Дунiна-Левченка, дав
звiстку про моє нове житло, то треба його й сподiваться. Цей прибiжить
швидко. Чи є пак в нас що на закуску? - спитав Павло Антонович в Галi.
- Є ще цiлiсiньке плiчко шинки. А за паляницями можна й послать, -
сказала Галя.
Не встигли вони випить по стакану чаю, як у дверi почувся крик.
Полковник стояв на порозi й чогось кричав на дворника.
- Вже наш полковник викотив свою гармату й гуркав на подвiр'ї, - сказав
Радюк, заглядаючи в вiкно. - Цiкаво знать, на кого це вiн нацiляється, щоб
стрiлять.
- Може, влучає в нашi вiкна? Може, це вiн якраз на нас хоче шпурлять
кулями за якусь провину? - сказала Галя, оглянувшись до вiкна.
- Хвалить бога, не на нас. Бог хранив якось! Це вiн стрiляє на свого
пришелепуватого дворника. А ондечки в хвiртку входить наш Дунiн-Левченко.
Одже ж якраз вiн потрапить пiд кулi!
- Ой, лишечко! Ще, борони боже, й поляже отам надворi пiд кулями! -
бiдкалась Галя жартовливо.
Незабаром в свiтлицю вступив Дунiн-Левченко й поздоровкавсь.
Його попросили сiдати за стiл.
- Що це в вас за хазяїн такий крикливий та галасливий? - спитав гiсть.
- Та це ми отут оселились i справдi неначе пiд самою твердинею та пiд
рулками гармат, - смiявсь Радюк, - наш господар дуже опришкуватий та
якийсь заводiяка: страх як любить стрiлять! - сказав Радюк.
- Я боялась, що й ви так i покотитесь пiд його кулями, - сказала Галя,
наливши стакан чаю й подаючи гостевi.
- В мене й не трудно влучить. Влучив би одразу, бо я не дуже-то
швидкий: несплоха втiк би й далеко б не забiг, - сказав гiсть,
осмiхаючись.
- Ог i спасибi тобi, Павле Антоновичу, що дав менi знать про своє
житло. Менi доведеться частенько забiгать до тебе, бо нам потрiбна твоя
голова.
- Ну, в мене не така ж завбiльшки голова, як копа, як казала панiя
Висока про свою голову, - смiявсь Радюк.
- Чи така, чи не така завбiльшки, як полукiпок, а все-таки голова.
Будемо радиться гуртом, до якої працi нам ставать теперечки. Мої iменини
пiслязавтра. Приходь, будь ласка, до нас, та побалакаємо, та порадимось.
Ще й мiй тато, й мати не виїхали. Мiй тато тебе любить, питав про тебе. I
мама до тебе прихильна. Приходь же, не забувайсь! Зiйдеться, надiсь,
багато моїх товаришiв та давнiших знайомих. Побачимось й з ними, поки не
розлiзлись по свiтi, як рудi мишi.
- Добре! Прийду, але не сидiтиму довго, бо моя жiнка плакатиме тут без
мене з нудьги.
- От таки й плакатиме! А може, й не плакатиме? Це ще вилами писано, -
сказала Галя.
- Та, сказати правду, в Києвi жiнки не дуже-то плачуть та побиваються
за своїми чоловiками, бо в мiстах чоловiки не дуже держаться хати, -
сказав гiсть.
- А я, собi на лихо, селянка, а не городянка. В селах, бачте, трохи
iншi звичаї, нiж в мiстах. Я передпочуваю, що менi навiть буде трудно
звикнуть до мiста, призвичаїться до тутешнiх людей та їх звичок, - сказала
Галя.
- А вгадай, хто тiльки що тобi кланявсь? - сказав гiсть.
- Тимошкевич? Мiрошниченко? - спитав Радюк навмання.
- Кованько! веселий Кованько! Питав, де ти оселивсь, i казав, що
зараз-таки до тебе зайде, - сказав гiсть.
- От i гаразд! Цей чолов'яга й справдi веселий, приємний, але менi вiн
припадав до вподоби колись переднiше, а теперечки вже нi; колис...
