Олесь Гончар. Тронка
страница №2
...сь незнайома дiвчина, щорозглядає його майже критично. Мовби її очима вiн глянув цiєї митi на себе
i побачив постать свою незавидну i як вуха горять, а це дурацьке колесо,
вiн почуває, робить його ще меншим, йому здається, що Тоня блискає з-пiд
чорних брiв на нього аж наче з погордою, її, зiркооку, мовби дивує, що це
за хлоп'я перед нею залiзло у колесо i стоїть нi в сих нi в тих. Там, де
мусив би стояти красень, полiгонний лейтенант який-небудь, нахнюплено
стоїть вiн, майже пацан, з вiхтиком солом'яної чуприни на головi, з очима
буденно-сiрими, дрiбненькими, з обличчям худим та в плямах веснянкуватих,
нiби в солонцях...
- Отут кладiмо! - виводячи хлопця з зацiпенiлостi, вказує Тоня мiсце на
межiвнику.
Вiталiй, однак, помiчає, що й Тоня зараз якась не така, якась сторожка,
строгiша, не посмiхається до Вiталiя так безтурботно, як, бувало, в школi,
пiд час перерви.
- Та жвавiш повертайсь! Не снiдав, чи що?
Вiталiй, почуваючи себе недорiкуватим i безсловесним, мовчки скидає з
себе свою завулканiзовану гуму, слухняно кладе колесо в пирiй, де вказала
Тоня, потiм, нахилившись, ще навiщось поправляє його, нiби це має якесь
значення для чайок. Тоня дiловито наливає з бiдона води, зоставляє трохи,
щоб i собi напитись, i одразу ж припадає до бiдона й п'є нахильцi, i, поки
вона п'є, Вiталiй невiдривне дивиться на неї, на її витягнуту до бiдона
тонку смагляву шию. П'ючи, Тоня аж залилася, аж за груди потекло, i вона,
втративши свою ту сторожкiсть, щиро, дзвiнко засмiялась вiд холодного
водяного лоскоту.
- Хочеш? - глянула вона й на Вiталiя, коли напилась.
I, передаючи йому бiдон, ненароком чи навмисне торкнулась рукою його
руки. Ледь-ледь торкнулася, а хлопець вiд того доторку весь спаленiв i
враз пройнявся якоюсь досi не знаною нiжнiстю до всього.
Пити йому, власне, не хотiлося, але вiн теж став дудлити цю теплу вже
воду, набрану сьогоднi на Центральнiй з артезiана, а як напився, решту
води вилив у гумове кружало, у це розпластане серед пирiю їхнє колесо
фортуни. Тепер води в ньому було майже повно, вiднинi в спеку з нього
питимуть чайки. Обоє стояли над колесом притихлi, ждали, поки вода
заспокоїлась, i поволi стало проступати з неї глибоке-глибоке небо i їхнi
напiвзатемненi, напiвосвiтленi сонцем нахиленi над колесом обличчя. Чайка
пролетiла в небi, i її теж було видно у водi.
- Тiльки чи найдуть вони цей наш водопiй, Вiталику, га?
Вiн прогув якимось нiби не своїм, згубленим голосом:
- Найдуть...
Пiсля цього вони ще деякий час дивилися на це розстелене у них пiд
ногами небо, i вже й самi не впiзнавали себе в ньому, були вони i вже нiби
й не вони.
- Крейсер!
- Крейсер зайшов у затоку!
Це хтось гукає з Кургана, там уже, на самiй вершинi, зiбрався гурт
хлопцiв i дiвчат; вони дивляться кудись у бiк моря, а до них iншi
збiгаються звiдусiль, навiть Василь Карпович у своїм бiлiм картузi подерся
по крутосхилу кургану до гурту.
- Гайда! - гукнула Тоня й першою шугнула в хлiба.
Незабаром обоє вони уже були там, серед однокласникiв.
Коли збiгти на цю могилу, на саму вершину цього покритого сивими
травами глобуса, то звiдси видно далеко, видно, як степ маревiе на
пiвдень, а край нього на обрiї ракетним слiпучим металом блищить смужка
моря, морський лиман. Завжди блищать води лиману пустинне, лише
коли-не-коли, найчастiше лiтнiми ранками, буває, там з'явиться бiле крило
рибальського парусника, який потiм довго-довго, цiлу вiчнiсть, пропливає
по лiнiї небосхилу...
А тепер, замiсть крила парусника, Тоня й Вiталiй бачать вдалинi, просто
посеред затоки, темну непорушну гору якусь.
Крейсер? Звiдки вiн взяйся? Навiть не схожий був на корабель, дикою
темною скелею стояв серед слiпучостi, нездвижно вкарбований в просторiнь
моря i неба. Нi Вiталiй, нi Тоня не пригадують, щоб у цi води заходили
судна такого типу, здається, не було цього й ранiш. А вiн - ось зайшов. I
став. Як загадка. Як сфiнкс їхнього далекого миготливого моря. Прийшов
нiби для того, щоб розбентежити їхню молоду уяву, привернути до себе
спантеличенi погляди i цих пiдлiткiв-старшокласникiв, що защурухли на
могилi, i аж ген - тих трактористiв, що край дороги теж позупинялися в
подивi, i чабанiв усього радгоспного узбережжя.
- Завiтав гiсть,- каже Василь Карпович.- Давно такого не було. В
тридцятi роки один заходив такий, i пiсля того не було...
I що найдивнiше - цей зайшов, видно, надовго. Став на якiр, завмер. Це
було просто сенсацiйно, щоб вiйськове судно таких розмiрiв зайшло в тихi
неглибокi води їхньої затоки i кинуло якiр на виднотi в усього степу.
Розглядаючи судно, Вiталiй i Тоня перезиркувалися мiж собою,
обмiнювались усмiшками, в яких зараз було щось схоже на таємницю,
зближуючу, нiкому, крiм них, не доступну. Навiть i ця загадкова поява
крейсера була для них нiби не зовсiм випадковою, той крейсер був теж нiби
причетний якимось чином до цього їхнього душевного зближення, що так
несподiвано виникло на межiвнику i по-новому освiтило їх одне одному.
Почуття близькостi не минало, спiвучий настрiй душi мовби увiнчувався
тепер ще й цим прибуттям морського гостя, його величавим вiзитом, i їх би
не здивувало, якби вiн зараз всiма своїми гарматами просалютував з тих
розливiв сонця їхньому настроєвi, таємному квiтуванню цього нового для них
обох почуття.
А друзiв їхнiх цiкавило iнше.
- Чи довго вiн тут стоятиме, Василю Карповичу?
- I що вiн робитиме, Василю Карповичу?
- А який на ньому екiпаж?
- Крейсер то чи есмiнець?
Василь Карпович знизував плечима. Про судно, про намiри того судна вiн
знав не бiльше, нiж його учнi. Стояли всi гуртиком, до рiзi в очах,
вглядалися в те морське дивовисько, марно намагаючись розпiзнати що-небудь
з того, що було приховано вiд них вiдстанню.
- Може, там i сигналiст стоїть,- пускався в здогади Кузьма,- та сигнали
на берег передає азбукою Морзе? Але хiба ж його звiдси розгледиш?
При згадцi про азбуку Морзе вуха одного з хлопцiв почервонiли. I вiд
однiєї дiвчини це не приховалось: вона прикусила губу, щоб не
розсмiятись...
- Ну, друзi, час додому, час! - нагадав Василь Карпович i, ковзаючись
по травi, по срiблястiй нехворощi, першим став спускатись з Кургана.
- Тiльки тут пiд ноги дивiться,- попереджав вiн своїх вихованцiв.- Бо
тут усе може бути - акт про безпеку наших полiв ще й досi не пiдписано.
Мiнери були, рiзнi комiсiї, а заактувати поки що нiхто не зважився.
Тривожна засторога вчителя мимоволi торкнулася душi кожного, всi одразу
помiтили, що могила пiдозрiло порита якимись ровами, рови вже позаростали
травою - то, видно, були солдатськi окопи та траншеї, бо тут, на цьому
курганi, пiд час вiйни нiбито стояла зенiтна батарея... Земля в таких
мiсцях i справдi могла таїти в собi мiни чи й бомби, начиненi смертоносною
вибухiвкою. Полином поросла могила, вiвсюгом та сивою нехворощю, вiтерець
обдуває траву, i вона блищить, тече, як вода... I хоч, крiм Василя
Карповича, нiхто з них вiйни не зазнав, вiдома вона їм тiльки з переказiв
та кiнофiльмiв, але тут раптом почали спадати на думку рiзнi нещаснi
випадки з радгоспними дiтьми, що їх багато калiчилося пiсля вiйни у
полях... Згадалось, що один учитель їхньої школи, молодий фронтовик, в
першi роки пiсля вiйни загинув отак у степу, рятуючи школярiв, вiдкидаючи
мiну вiд них.
Сходячи з могили, ступали обережно, пiсля вчителевого попередження
кожен почував себе так, мовби вiн справдi ступає по iржавих невибухлих
мiнах, i, тiльки опинившись внизу, враз загомонiли, з веселим лементом
подалися до шляху.
Повертаючись додому, Тоня й Вiталiй сидiли в кузовi нарiзно, в
протилежних кутках, нiби трохи соромились одне одного, хоч нiчого ж мiж
ними наче й не сталось.
Товариство не докучало їм, бо знову в кузовi стояв регiт, бурхали
веселощi, i коли на вiражах їх звалювало в купу, то з тiєї купи чулися
завзятi хлоп'ячi вигуки :
- Тощо! Тощо!
Досить-таки безглуздi вигуки, як на слух когось стороннього, а для них
це улюблене їхньою вчителькою "тощо" було мов пароль, мов заклик до
веселощiв, бо разом iз тим словечком вони мовби чують i виразно-розмiрений
голос своєї Марiї Олексiївни, що диктує їм контрольну, чують з її суворих
уст i свiй жартiвливий, самими ж колективно вигаданий текст диктанту:
"Вiн її о-бi-ймав, при-гор-тав, брав за та-лi-ю тощо"...
- Тощо! Тощо! - скандують вони вже разом, i в кузовi знову вибухає
регiт.
Iншим разом Вiталiй теж тiльки смiявся б, а зараз при грубуватих цих
пустощах йому було нiби аж трохи нiяково, може, тому, що хлопець ще був
повен все тiєї ж особливої нiжностi, що заполонила його на межiвнику.
Тоня, оця вертуха, оця смаглявка, це вона була причинницею всього, вона
виповнила його новим, нi з чим не зрiвнянним почуттям. Дивно було, що
разом провчилися стiльки рокiв i Тоня була для нього ну як усi, тiльки й
того, що її доводилося частiше виручати, бо вчилася вона так собi i завжди
клянчила, щоб їй пiдказували; крiм усього iншого, їй ще й просто
подобалось одержувати потай записки пiд час контрольних чи бути в центрi
уваги всього класу, що силкується вирятувати її. Викликана до дошки, Тоня
розважала всiх своєю боротьбою з труднощами героїчним викручуванням, бо
хоч їй всi дружно й пiдказували на мигах, але вона й мигiв тих не могла
второпати i тiльки витрiщалась за спиною вчителя, на льоту хапаючи догадки
невпопад, аж поки й саму її розбирав смiх. Однолiтка з дiвчатами класу,
вона, проте, ранiше за них розквiтла, красовито вирiвнялась дiвочим
станом, налилася тугенькими груденятами, i хлопцi з класу казали, що вона
вже й пiдгулює, що й вояки, приїжджаючи з полiгона, вже нiбито накидають
на неї оком. Заморочений своїми антенами, сусiдськими примусами та
технiчними журналами, Вiталiй досi мало такi речi й помiчав, а ось тепер
враз помiтив. Тоня стала для нього понад усе. Як тепер мiж ними
складеться? Чи захоче Тоня iз ним дружити? Чи тiльки так поманить,
полегковажить та й майне далi? Адже їй одне задоволення - крутити голови
хлопцям, про неї навiть самi дiвчата кажуть: "Оце ще наш вихор! Не знає,
на кому й спинитись..."
Машина наближається до Центральної. Дощувальнi пристрої, що працюють в
городнiй бригадi, женуть в небо височеннi водограї, водяним прохолодним
пилом так i вiйнуло звiдти на всiх. Дiвчата заухкали. Та одразу ж пiсля
цього слiпучого дощу довелось висипати з кузова: приїхали.
Тоня зiскочила з машини коло подвiр'я старшої сестри, в якої вона
квартирує пiд час занять, а Вiталик схопився бiля радiовузла, не мiг же
вiн минути його й не зайти до свого найщирiшого друга Сашка Литвиненка. В
конторi порожньо, саме обiдня перерва, дверi в радiорубку вiдчиненi
навстiж, але Сашка нема, тiльки навушники його лежать на столi та
iнструментiв кинутих купа, знак того, що й господар десь поблизу. Голос
Сашка, чистий, контральтовий, чути десь аж iз кiмнати бухгалтерiї, видно,
вiн там жартує з дiвчатами, а тут тiльки ластiв'ята цiвкають у гнiздi,
прилiпленому в кутку, пiд самою стелею. Це ж додуматись треба прилiпити
його отам до жмутка проводiв, серед мальовничого виноградного листя
обоїв... Не боячись нi апаратури, нi людини, ластiвки так i змигують
бiлогрудо через вiкно, влiтають та вилiтають - джик! джик! Всiвшись на
Сашковому мiсцi, Вiталик в задумi вивчає будову гнiзда, ластiвки завжди
дивують його своїм iнженерним умiнням,- то ж треба зумiти так зробити, щоб
гнiздо не вiдлiпилось вiд жмуття проводiв, не впало. Над засохлим мулом
(що його нiбито ластiвки своєю слиною цементують) ще й кiнську волосiнь,
як антену, наплутано,тiєї волосiнню ластiвка малят своїх прив'язує, щоб не
повипадали з гнiзда. Така розумна мати!
Вiд ластiв'ячого гнiзда Вiталiїв погляд перехоплюється - в який уже
раз! - на грамоти та дипломи, порозвiшуванi на стiнах. Цi дипломи в рiзний
час присуджено Сашковi за перемоги на змаганнях
радiолюбителiв-короткохвильовикiв. Одержати їх було трiумфом не лише для
господаря, а й для Вiталiя теж, бо вiдтодi як Сашко Литвиненко, закiнчивши
школу, став працювати ось тут радистом на радгоспному радiовузлi, ця
радiорубка стала для Вiталiя його другою домiвкою, i все зв'язане з нею
вiн бере до серця, як своє. Скiльки вечорiв вони тут протовклися удвох iз
Сашком, лагодячи приймачi та студiюючи статтi в технiчних журналах,
скiльки разiв, посхилявшись лобами, до пiзньої ночi розбирали за цим
столом рiзнi схеми та вишукували рiшення завдань, що їх одержує Сашко як
заочник... Серед дипломiв увагу привертають кiлька незвичайних, одержаних
Сашком iз країн народної демократiї: земна куля, оповита стрiчкою з
написом "AVIO", грамота у виглядi напiвскрученого папiрусу з червоною
сургучевою печаткою - ця надiйшла з Варшави, Сашко й туди досяг...
Одне лихо - на милицях стрибає Сашко. Мiною його покалiчило ще
хлопчаком (тодi, коли той фронтовик-учитель загинув), ногу порвало,
зостався на все життя скалiченим. Але ж характер! Iнший в такому станi
зiскнiв би, став би нудьгарем, песимiстом чорним, а Сашко нiскiльки не
пiддався. З усiх своїх друзiв Вiталiй не знає людини бiльш життєрадiсної,
людини такої чистої i свiтлої душi. До милиць своїх Сашко ставиться
насмiшкувато, з якимось веселим презирством. Ось i зараз, влетiвши в
радiорубку, вiн з порога шпурляє обидвi милицi аж у куток, наче хоче
закинути їх на край свiту.
Вхопившись однiєї рукою за спинку стiльця, вiн другою радiсно б'є
Вiталика по плечу:
- Здоров!
- Здоров.
- Майора - зборов?
- А хай йому... не доборов.
I при цьому - для випробу сили - мiцний потиск рук.
Вiд Сашкового потиску у Вiталiя аж пальцi злипаються, бо, лiтаючи на
своїх милицях, Сашко так натренував м'язи рук, що вони в нього як у
спортсмена. Вiталик, правда, теж не якийсь там бiлоручка, i у вiдповiдь
вiн теж щосили здавлює Сашкову п'ятiрню, радиста аж подив бере:
- О, ти сьогоднi моцний!
Всiдаючись, Сашко за звичкою стрiпує пасмом м'якого хвилястого чуба -
якось вiн вмiє отак артистично стрiпувати цим чубом, вiдкидає всю хвилю
назад легким хвацьким помахом голови. Обличчя тонковиде, очi, синi,
веселi, гарячi, так i зблискують. За час їхнього товаришування Вiталiй
наче вперше сьогоднi помiчає в друговi оцю його вроду, вперше майнула
думка, що хлопець такої синьоокостi мусить подобатися дiвчатам.
- Чув новину?
- Ти про крейсер? - Сашко одягає навушники.- Ще б не чути. Всiх тут
сколотила його поява... Я пробував навiть зв'язатися з ним - не
вiдповiдає.
В навушниках Сашко стає одразу серйозним, офiцiйним, зосередженим, вже
вiн тепер увесь там, в ефiрi.
- Нi, нема,- каже вiн через деякий час, i Вiталiй догадується, що це
вiн знову пробував ловити радiорубку крейсера.
Пiсля цього Сашко одразу ж кидається стрiмголов у свою стихiю, викладає
друговi все, що вiн думає про iдею космiчного ретранслятора,- чиюсь статтю
про це вiн щойно вичитав у журналi. Запальнiсть Сашкова росте й росте, вiн
уже, замiсть Вiталiя, наче бачить перед собою автора статтi, гаряче
полемiзує, ловить його на чомусь, висмiює, а Вiталiй тим часом думає:
"Нащо ти менi все це говориш? Нащо менi твiй ретранслятор, i та стаття,
i вся ця музика, коли є на свiтi Тоня i ми сьогоднi з нею стояли в степу
серед колоскiв над гумовим колесом i бачили себе в ньому, бачили разом
себе в глибокому-глибокому небi..."
- Ти не слухаєш мене? - здивувався Сашко.- Тобi це не цiкаво? Ну, марш
звiдси! Не можу терпiти людей, що з iдiотською усмiшкою пасуть ластiв'ят,
в той час коли йдеться про такi речi.
- Невже я посмiхався? - дивується Вiталик.Вибач.
I посмiхається знов.
Пiсля того як домовлено iти разом увечерi в кiно, пiсля того як добутий
Сашком iз шухляди свiжий номер журналу "Радiо" уже в руках у Вiталiя i
помахом олiвця обкреслено статтю, яку "неодмiнно, неодмiнно треба
прочитати",- пiсля цього:
- Бувайте здоровi, громадянине!
- Я вам не громадянин!
- А хто?
- Я - начзаготскот!
I пiд цим "начзаготскот" знову ж таки треба розумiти не справжнього
заготована, а вiдставника Яцубу, що в баталiї з Вiталикобою антеною вийшов
поки що переможцем.
Крокує додому Вiталик. Iде, й щаслива усмiшка блукає на хлоп'ячих
устах. В лiричнiй своїй задумi хлопець торкає рукою пухнате вiття туйки,
гладить нiздрюватий гарячий камiнь загорож, поки рука черкнула i кам'яну
скiфську бабу, що стоїть бiля двору старої Дорошенчихи, припасована
замiсть стовпчика для хвiртки. Наткнувшись на неї, Вiталiй аж сахнувся,
дивився на камiнну бабу так, наче не бачив її тисячу разiв ранiш... Сивий,
з'їдений часом камiнь, груба робота, слiди стертої вiковими вiтрами
посмiшки. Столiттями десь на курганi в степу стояла - iдолом скiфським чи
половецьким, а тепер ледь збереглись слiди якогось мережива на кам'яному
вбраннi, звичайним стовпчиком стоїть, для хвiртки припасована... Хтось
придумав, закопав бiля двору, i тепер навiть вночi якщо п'яний, йдучи з
чайної, наткнеться на цей прикметний стовпчик, то одразу визначить свої
координати.
- Вiталику!
В глибинi двору, на схiдцях веранди, сидить i сама чабаниха
Дорошенчиха, вона теж нiби з каменю тесана. Цiлi години сидить так -
плечима до степу, очима до моря,- виглядає сина, що десь у далекому
плаваннi. Мовчить скiфська, загадково усмiхнена, у своїй кам'янiй
мережанiй одежi, мовчить цiлими днями й ця, в суворому смутковi, в
старечiй непорушностi вiчного свого виглядання. А як вiн не прибуде, то,
здається, вона й окаменiє i буде тодi в парi з скiфською нiмувати бiля цих
ворiт, сина й тодi ждучи.
Охайна, прибрана, в бiлiй чистiй хустинцi, сидить, жде.
- А пiдiйди лишень, сину, сюди...
А коли хлопець пiдходить до неї, стара запитує, чи бачив вiн те судно,
що в лиманi стоїть, та що чув про нього, i, дiзнавшись, що хлопець на
власнi очi бачив його, стала з незвичайною жвавiстю допитувати - яке ж
собою те судно? Чи бiле воно? Та чи з високими щоглами, чи таке тобто, як
те океанське, фотографiя якого висить у неї в хатi i яке водить її син...
Для неї не було б, здається, несподiванкою, якби це саме вiн, син її -
капiтан Дорошенко,- прибув iз далеких плавань додому, прибув би аж сюди та
кинув якiр на виднотi у рiдного степу, поблизу материної домiвки.
Хлопець, однак, змушений розчарувати стару. Не бiле воно. I не з
високими щоглами. Сива залiзна гора маревiє серед моря. Бойове судно, на
якому в бiнокль, певне, можна було б помiтити i жерла гармат.
Увечерi Сашко i Вiталiй поспiшають у кiно. Сашко навiть не пiдозрiває,
як друг його ждав цього вечора, бо не мав же сумнiву Вiталiй, що Тоня
неодмiнно прибiжить до клубу, адже вона бiгає на всi фiльми пiдряд -
гарний вiн чи поганий.
По дорозi до них пристають ще кiлька хлопцiв, i вони йдуть до клубу
цiлою ватагою. Сашко розмашисте скакає мiж ними на своїх милицях, весело
критикує назву фiльму:
- Ще подивимось одну любов. "Любов у вереснi", "Любов у березнi" - це
вже було... Вже я бачив не менше як тисячу i одну любов!
Всi смiються, i сам вiн теж. Глянеш збоку, йому нiби аж розвага скакати
на отих милицях, так звично-розгонисто кидає вiн себе вперед, метляючи
своїм буйним чубом.
Були вони вже бiля клубу, коли Вiталик враз, на подив хлопцiв, круто
змiнив курс, рвонув убiк.
- Ти куди?
- Iдiть без мене.
- Громадянине!
- Iдiть!
I, спаленiвши, кинувся вiд них у парк, в гущавiнь, хлопцi не встигли й
спитати, який його гедзь укусив.
А гедзь той був тут, поблизу... Хлопцi, здається, не помiтили, а
Вiталiй вмить уздрiв серед натовпу саме ту особу, яку уздрiти хотiв. Аж
опекло Вiталика, аж памороки йому забило вiд того, що вiн побачив. Тонька
стояла бiля клубу, стояла в колi сержантiв з полiгона i хихи та реготи з
ними справляла. I гадки не мала про якогось там Вiталика, вихизовувалась
безтурботно перед сержантами, а вони перед нею козирились нафабренi, як до
параду. Бравi такi, що куди там Вiталiєвi з ними тягатись, вiн одразу
вiдчув своє жалюгiддя, готовий був крiзь землю провалитись, побачивши, що
вiн зайвий...
В парку безлюдне, весь парк ще нагрiтий пiсля спековитого дня.
Млостиво, гаряче-духмяно дихає тамариск, туя дурманить своїм запахом, аж
голова чуманiє. Тунелями потяглися туєва алея, ялiвцева алея, що зосталися
ще вiд давнього планування... Високий пiрамiдальний дуб, а внизу навколо
нього - поясом знову туя, покручена, м'язиста, в її тропiчно-густих кущах
дiтвора любить бавитись вечорами, i Вiталик ще недавно тут гасав,- грали у
ховачка або залiзуть, було, в кущi й ревуть тарзанами (намагаючись
перекричати гучномовець, що день i нiч реве бiля чайної), а за ними
ганявся директор - вiн дуже пильнує цей парк... Ось сафора, диковинне
пiвденне дерево, що квiтує у липнi бiлим та запахущим квiтом. Зовнi сафора
трохи схожа на акацiю, тiльки молодою гiлки їй навмисне покрутять та
пов'яжуть, i вона росте тодi, як плакуча... А плоди сафори - ягiдки
соковитi, ними можна чистити взуття, блищить пiсля них, мов наведене
лаком,- ось чого ще, певне, тiльки не знають тi форсистi сержанти з
полiгона, що забирають у робкоопу весь гуталiн...
Як зацькований, блукав Вiталiй по закутках парку, мiсця собi не
знаходив. Котрий же з тих сержантiв - його суперник? Котрому з них вона
злодiйкувато-щасливо тискатиме руку в темрявi кiнозалу? Той - не той, i
той нiби не той... Мабуть, отой циганкуватий, що газиком до робкоопу
щотижня пiдскакує якраз за гуталiном - весь гуталiн перебрав... Навiть
бiля клубу вiн стоїть-стоїть, а тодi шасть за кущ, витягне сукнину з
задньої кишенi i вже наярює свої хромовi, а тодi, озирнувшись, ще й
присадить халявку, Щоб гармошкою була... Але ж Тонька, зрадниця,
вiтровiйка, як вона могла так легко змiнити паруси? Якби знав, сьогоднi б
кроку за нею не ступив по отому межiвнику... А то сама присiла на колесi
бiля нього, бiсики очима пускала, а вiн уже й розтанув...
Вдома Вiталика нiхто не зустрiв. Матерi ще не було з роботи. Позаглядав
у каструлi, перехопив сього-того i присiв до приймача, поринув у звуковий
хаос ефiру. Музика, позивнi? лемент мов, джази, меси, церковнi вiдправи...
Живе планета своїм життям, веселиться, молиться, i нема їй нiякого дiла до
того, що дiється у якогось там Вiталiя на душi. Що людству до Вiталикових
переживань, що йому до цiєї маленької мiкроскопiчної драми, що
розiгрується десь у вiвчарському степовому радгоспi?
Тоня зараз у клубi, сидить у темрявi мiж своїми сержантами. Вiталiй до
болю виразно уявляє Тоню, як пашить її обличчя, як збуджено блищать у
пiтьмi її очi, як дихає вона розбентежено... Якось ще в сьомому класi були
вони разом на дитячому сеансi в кiно, i тодi Вiталiєвi випало сидiти поруч
iз Тонею; коли загасили свiтло, вона сидiла незвично притихла й, здається,
не дихала, а тодi вже, коли фiльм iшов, нахилилась до Вiталика i в темрявi
раптом хап його за руку. Жаром його так i обсипало! I фiльму вже не бачив,
i не чув нiчого... I пiсля того нiколи бiльше не сiдали поряд у кiно i нi
разу не згадували того схожого на сновидiння випадку, хоч десь нiби в
пiдсвiдомостi ця їхня тайна мiж ними жила, залишалась. Нiби забули про
неї, вiдiйшли вiд того дитячого, але все ж тайна iснувала, i, може, якраз
вiдтодi щось i жеврiло в душi, щоб аж сьогоднi так блискавично спалахнути
пiд час поїздки в степ на тому розрiзаному колесi фортуни.
Уявляючи Тоню в клубнiй тиснявi, Тоню, що аж росте вiд щастя, вбираючи
обома вухами гарячi нашiптування сержантiв, Вiталiй i не пiдозрював, що
зараз сидять у клубi сержанти з досить-таки кислими мiнами, бо те мiсце,
де мусила б сидiти мiж ними Тоня, безнадiйно гуляє.
А Тоня в цей час уже була вдома, самотньо скнiла, прищухнувши в темрявi
сестриної закутаної виноградом веранди, i погляд дiвчини був звернений
через Чабанишине подвiр'я на вiкна якраз Вiталикової хати. Потiм уже й
свiтло у вiкнах погасло, а Тоня сидить, мов ота Чабаниха, Дорошенкова
мати, що й досi маячить на порозi ганку, тьмяно освiтлена щербатим
мiсяцем.
Пiзно вже, тиха цвiркотлива нiч навкруги, а Чабаниха сидить, чатує.
Завжди їй отак не спиться, коли наближається час приїзду сина у вiдпустку.
До пiзньої ночi не зайде баба в хату, бо в хатi їй увесь час щось цокає,
наче ходики вiдбивають час (хоч ходикiв у хатi й нема).
- Цокає й цокає десь, а не найду де,- iнколи скаржиться вона Тонi.
- Яку ж любов треба мати до сина, щоб отак сидiти день при днi, ночами
зорi лiчити та все виглядати...
Мабуть, уже сто лiт цiй Чабанисi, така вона стара, i про неї, про живу,
вже склались в радгоспi легенди. Десь вона з того неймовiрно далекого для
Тонi свiту, де степи були ще всуцiль дикими i чабани жили в землянках, що
в них, замiсть вiкон, шибки були з овечого мiхура. А посеред степiв стояв
палац бiлоколонний, навколо парк, а в парку - басейн для панського
купання. Коли влiтку приїздили з мiста у степ паничi, тодi вони,
розгулявшись, наливали цi басейни не водою, а справжнiсiньким вином,
начавленим з винограду, i вночi отак при мiсяцi зганяли дiвчат-покоївок
купатися в тих басейнах. Голi, мов русалки, дiвчата з п'яним вереском
купалися у винi, а паничi вудили їх вудками, для принади ж чiпляли царськi
троячки та червiнцi. Було таке правило, що дiвчина мусить зняти з
залiзного крючка грошi губами, тодi той червiнець чи троячка уже належать
їй, i дiвчата, захмелiвши, вiдчайдушне iшли на принади. П'яний гамiр та
зойкiт бурхав у парку цiлiсiньку нiч, не давав спати сторожам, було весело
п'яним слиногубим вудкарям пiд червiньковими таврiйськими зорями, але
степовi нещаснi русалки вибирались з тiєї купелi заюшенi кров'ю, з
порваними, закривавленими губами. Була нiбито серед них i Домаха молода,
оця чабаниха: досi, як придивитися вдень, можна помiтити рубчик у баби на
губi. Ще суворiшого вигляду надає вiн її вилицюватому, смаглявому, уже аж
чорному обличчю.
Ото звiдти вона, де людей вудками вудили, де на залiзнi гачки хапали
закривавлену дiвочу вроду та молодiсть...
- Пiшли мої лiта, як вiтри круг свiта,- часом зiтхне стара, при нагодi
розповiвши Тонi щось iз тiєї давньої давнини.
"А як пiдуть мої лiта? - думає Тоня, вперше в життi сповнена такого
душевного сум'яття, розмучена, внутрiшньо розпалена всiм тим, що сьогоднi
сталось.- Як житиму я? Чи буду щаслива?"
Тоня думає про старшу свою сестру, в якої вона тут живе. Клава вийшла
за демобiлiзованого шофера, з яким тепер то б'ються, то миряться по тричi
на день, нерiдко втягуючи й Тоню в свої родиннi бучi... Невже i їй
попадеться такий грубiян-бруднолайко, хоч поки не п'є - симпатяга чоловiк,
душа нарозхрист... Спадає на думку Тонi трохи таємнича, туманна iсторiя
взаємин голови робiткому Лукiї та капiтана Дорошенка, про них ходять
чутки, що в молодостi щось мiж ними було, але чи вiйна, чи iнше щось стало
на перепонi, так i не зiйшлися, так i носять свою любов по-окремо - раз
злетiла в пiднебесся життєва їхня пiсня та й зосталась там бринiти на все
життя.
Ну, а де ж вiн, її Вiталик? Чому не прийшов у кiно? Знову вiддав
перевагу своїм приймачам, гвинтикам та шурупам, над якими вiн вiчно
сидить? А вона ж його так ждала! Жартувала, смiялася до сержантiв, хоч
всерединi все горiло, ждала тiльки його! Не до фiльму було їй, все стало
немилим, коли вiн не з'явивсь, i досi не знає, що з ним таке. Невже те, що
без слiв мiж ними промовлялося в степу i в дорозi i що так багато сказало
серцю,- невже це тiльки вигадала її власна гаряча уява?
Зовсiм зненацька захопило сьогоднi Тоню нове оце почуття, гаряче
сколихнуло душу. Нi, це не назвеш грою в кохання, ще одним хвилинним
захопленням, легковажною дiвчачою вимрiйкою. Це справдi для неї щось нове,
досi не звiдане, таке, що може весь свiт враз тобi сяйвом осяяти або ж
болем шматувати, палити душу, як зараз. I якщо їй хочеться, щоб швидше
настав новий день, то це тiльки для того, щоб зустрiти, побачити Вiталика,
його солом'яний чубчик, за який його так i кортить смикнути...
А наступний день починається для них знову працею, тiльки цього разу
їхнiй клас працює на шкiльному винограднику - пiдв'язують виноградну лозу.
Листатий чауш, або "волове око", як його в них звуть, буйно розрiсся
цiєї весни, зав'язь на ньому багата, вiщує добрi кетяги, великi грона, а
зараз вiд них ще тiльки бубки дрiбнi, зеленi, це ще тiльки буде, що їхнi
виногради туго наллються соком, посивiють пилком, туманом вiзьмуться, i
гнутимуть налитi грона весь кущ донизу, i з-помiж листя вихиляться,
лиснiтимуть тьмаво на сонцi. А зараз поки що пуп'яночки i весь майбутнiй
кетяг - нiжна гiлочка, i на розгалуженнях вiд неї - зеленi кульки, як
схема формули складної молекули... Треба торкатися цiєї зав'язi обережно,
щоб не обламати.
Старшокласники, хлопцi й дiвчата, розбрелись, по-зникали в зелених
виноградних хащах. I, звiсно, це ж була чистiсiнька випадковiсть, що Тоня
з Вiталиком женуть один рядок, дiвчина сама якось опинилася в цьому рядку
в останню мить. Пiсля вчорашнього вони нiби сердились одне на одного i
працювали мовчки, хлопець пiдiймав кущ з усiм його листям, з усiма тими
зеленими бубками, що наллються згодом соком i стануть повними гронами, а
Тоня пiдв'язувала той кущ зверху шпагатиною. Руки в неї повнi, смаглявi,
тугi. I грона груденят крiзь листя виноградне так уже по-дiвочому пругко
до нього випинаються. Смаглi губи i в нього, i в неї - жарко. I враз
дiвчина усмiхнулась йому якось особливо, незвичайно.
- Чого тебе вчора в кiно не було?
- А я був... коло кiно.
- Чому ж я тебе не бачила?
- А я тебе бачив. Як iз сержантами викаблучувалась.
- Я в кiно не пiшла.
- Чого?
- А так, перехотiлось. В останню мить передумала.
Це багато чого сказало. I вона бачила, яку радiсть цими словами
принесла йому, як вiн ожив, посвiтлiшав одразу.
Тоня вже й кущ пiдв'язала до бетонного стовпчика, а не рухалась далi з
мiсця, зорила крiзь кущ на Вiталiя так, нiби шкодувала, що вони роздiленi
кущем.
- Признайся, Вiталику... То ти менi писав листа?
- Якого листа?
- Азбукою Морзе.
- Я тобi ще й iєроглiфами напишу...
Вона засмiялась, i рука її, нiби ненароком, як учора бiля бiдона,
торкнулась його пальцiв мiж листям куща. Руки їхнi зблизились мiж листям,
злилися в нервовогарячому потисковi i стискалися все мiцнiше. Жарко,
паморочливо йому стало. А очi її, напливаючи, сяяли вже близько, ошалiло,
волого... I хоч хлопець перед нею й стовбичив незавидний, худий,
вихруватий, i обличчя мав обвiтрене, худе i в плямах, схожих на солонцi, i
хоч губи його теж були сухi й шорсткi, проте вона враз вхопила його,
притиснула до себе й припала до тих губiв. Так i прикипiла до них!
Потiм сама й вiдштовхнула його, зшаленiло озирнулася по винограднику:
чи нiхто ж не бачив?
I, залита шарким рум'янцем, перемайнула до iншого куща, вхопила той кущ
i не знала, що з ним робити, крутила, вертiла в руках, i Вiталiй аж насилу
догадався, що його треба пiдв'язувати, i вони мовчки, невмiло-щасливо
взялися знов працювати, брали в обiйми, пiдв'язували той кущ
чаушу-винограду, що, розбуявшись, ласкаво шелестiв до них листям та вився
пагiнням.
III. ЧЕРВОНА ТОРПЕДА
Неподалiк Горпищенкової кошари, на сув'язi звивистих степових дорiг,
стоїть чабанський колодязь; здалеку червонiє на ньому цебро дивної
конiчної форми. Яскраво-червона цятка, жарина якась серед безбарвностi,
серед величавої одноманiтностi степових просторiв.
Пiсля кожної вiйни цей колодязь чистять. Збираються чабани, по черзi
обв'язуються вiрьовками, стаючи схожими на затягнутих в лямки
парашутистiв, i спускаються у вогку колодязну глибiнь, щоб вибирати звiдти
рiзну нечисть, мул, залiзяччя... Цiлу купу, чорну, смердючу, навикидають,
наллють осторонь вiд колодязя. Пiсля першої вiйни витягували з колодязя
одне залiзяччя, пiсля другої iнше, а пiсля третьої... "Та хай вона щезне,-
думає Горпищенко-чабан, працюючи бiля колодязя,- хай краще нiхто її не
побачить, бо пiсля неї, мабуть, i чистити було б нiчого, всi колодязi в
свiтi повигоряли б..."
З самого рання трудяться вони удвох з Корнiєм, замiнюють трос, що його
вдалося нарештi видобути в директора, примуцьовують до нього оте своє
незвичайне, червоне як жар цебро, зроблене з оболонки морської торпеди.
Далеко виднiє воно в степ, квiткою жеврiє, мимоволi зупиняючи на собi око
подорожнього, i коли на Центральнiй розказують якомусь новому чоловiковi,
як найти в степу кошару знатного чабана Горпищенка, то кажуть:
- Отам, де колодязь з червоною торпедою.
Цiле лiто ллється з цiєї торпеди вода у ринву, i чабани п'ють iз цiєї
торпеди, ще й проїжджий який-небудь - чи то буде механiк з автолiтучки, чи
агроном, чи зоотехнiк, що роз'їжджає по степу своєю бiдаркою,буває,
спецiально заверне сюди, зробить гак, щоб напитись. Бо вода тут справдi
смачна, солодка, не вiдгонить, як в iнших степових колодязях, тухлими
яйцями, у спеку її просто не вiдiп'єшся. Протягом дня смаглi вуста,
чоловiчi й жiночi, припадають до цiєї торпеди, важке цебро на сталевому
тросi раз у раз опускається в тiняву, прохолодну глибину колодязя, черпає
й черпає з нього свiжу джерельну воду. I що бiльше її вичерпують, то вона,
здається, ще чистiшою й холоднiшою стає,- аж зуби вiд неї ломить.
А чабан Горпищенко тiльки радiє в душi, дивлячись, як люди смакують
його водою, бо її нiскiльки не меншає вiд того, що все лiто беруть i
беруть. Пiсля останньої вiйни вiн таки попогрiв тут чуба, чистячи
колодязь, дошукуючись замуленого джерельця, аж поки дошукався, дав йому
волю. Тiльки вiд воєнного бруду вичистив, як пiшли чорнi бурi - довелось
ще чистити й пiсля них, бо вони йдуть такi тут, що тисячi тонн пилюки в
повiтрi висить, ставки замулює, посадки замiтає до самих вершечкiв, а з
хат, буває, дахи зриває - летять, як аероплани... Намете, нагорне i в
колодязь, не один день потiм мине, доки цебро за цебром витягаєш, вибереш
весь той намул i знову пiде вода, як сльоза.
Нiхто достеменно не знає, хто цей колодязь копав, у спадок вiд батькiв,
вiд дiдiв дiстався вiн теперiшнiм чабанам. Тiльки з переказiв глухий гомiн
доходить, що копали цей колодязь колись чумаки, чиї дороги пролягали в цих
сивих степах. I коли молодий Горпищенко-льотчик запитує батька: "Хто цей,
тату, колодязь копав?" - то старий не вагаючись вiдповiдає;
- Чумаки, сину, чумаки. Пращури твої.
Льотчиковi аж дивно чути, що пращури його були чумаками, хоч вiн знає
про це ще змалку. Тi вусатi, кругле стриженi люди в полотнянiй,
виквацюванiй дьогтем (проти чуми!) сорочцi, що рiк у рiк ходили через цi
слiпучi степи з своїми круторогими, були для льотчика десь у глибинах
минувшини, губились для нього в такiй часовiй та iсторичнiй далечi... ну
як античнi якi-небудь Гомери та Демокрiти. Але ще важче, мабуть, було б
уявити самим чумакам, що котрийсь iз їхнiх нащадкiв стане крилатим,
лiтатиме в повiтрi, стрибатиме вночi з парашутом з таких висот, де лютує
мороз, в той час як земля дихає теплом повного лiта i коники в травi
сюрчать... Хiба ж уявити було прадiдам, що вiн порухом руки пускатиме в
дiю сили фантастичнi, ламатиме небо пекельним гуркотом двигунiв i що й
власний свiй органiзм вiн пiддаватиме нечуваним випробам, зазнаючи таких
перевантаг, коли на якусь мить навiть непритомнiєш у польотi, приладiв не
бачиш, а тодi прийдеш до тями - глядь: є швидкiсть! Є потрiбна
швидкiсть... Якщо ж є швидкiсть - є життя! - в льотчикiв це так.
Вiдстань, що її проходили чумаки протягом цiлого лiта, вiн долає за
один рейс, буває, хлопцi не встигнуть зiграти й партiю в шахи... I все ж в
душi вiн глибоко пишається своїми предками, мужнiми людьми, що крiзь чуму,
крiзь безводдя, крiзь степовi швидко-йдучi пожежi прокладали дорогу на
кримськi озера, копали по путi колодязi, несли сюди життя. I коли до нього
приїздять товаришi з полiгона i пiсля спеки розкошують тут свiжою водою з
колодязя, не забуває молодий Горпищенко весело згадати добрим словом того
свого невiдомого пращура, який цей колодязь викопав у степу, а батько,
якщо вiн тут присутнiй, ще й додасть:
- Добре дiло за людиною нiколи не пропадає. Яка краща спадщина, яке
бiльше багатство може бути для чабана, нiж цей колодязь, круглий,
просторий, з вiнцем жовтого нiздрюватого каменю, щiльно вкладеного,
злеглого так, нiби вiд природи...
I чабан береже його. Уважно стежить старий Горпищенко, щоб все тут було
в порядку - i в колодязi, i бiля колодязя. Кiнчивши клопотатись iз тросом
та цебром, вони беруться з Корнiем лагодити ринву-корито, в яку деколи,
трапляється, аж вiвцi заскакують, так вона осiла, вгрузла в землю вiд
власної ваги, бо зроблена з важкої двотаврової балки, яку свого часу тягли
сюди з садиби Центральної трактором. Користуючись домкратом, чабани
пiдважили спершу один її край, пiдклали цегли, потiм пiдважили другий
таким самим чином, вирiвняли, i тодi Горпищенко випростався, змокрiлий,
повеселiлий на виду:
- Бачиш, Корнiю, не так силою, як умом пiдняли таку вагу... Стоятиме i
при внуках... Ще, може, коли-небудь i нас хто згадає...
- Таких, як ми, не згадують,- пробубонiв Корнiй, тримаючись рукою за
зуби, що знову йому розболiлись.- Ми - трава.
- Дурницi мелеш,- заперечив Горпищенко.- Чому трава? А що без нас було
б тут? Чи пив би хто воду з цього колодязя? Давно б його замулило,
занесло... А так весь степ п'є.
- Пити - п'ють... А ми? Хiба так людинi жити? З молочаю в чайну та
звiдти знову в молочай, знов до гирлиги...
- А що, як гирлига? - скипiв Горпищенко.- В наш час гирлига й ракета
поруч стоять!
Це вiн має на увазi тi срiблястi лiтаки, що ними вилискує степ
полiгонний, та тих командирiв, що часом звiдтiля заїжджають до нього i
шанобливо здоровкаються з старим за руку, i не тiльки тому, що вiн знатний
чабан i нагороджений - ще до вiйни - за свою працю орденом та вмiє, як
нiхто, варити "кашу в кожусi",- найбiльше ж за розум вони поважають
старого, за вдачу його та ще, звiсно, за сина. Нiкого з чабанiв так далеко
не пускають з отарами на територiю полiгона, як Горпищенка, лише йому
(якщо тiльки тихо там) дозволяють заходити з вiвцями туди, куди iншим
зась. Так принаймнi Корнiєвi здається. I його трохи аж ревнощi беруть на
свого бригадира та на його дружбу з вiйськовими.
- Чого ж тодi, по-вашому,- звертається вiн до Горпищенка,- так мало
охочих iти до нас, щоб вiк з гирлигою калатати?
- А давай ось Мишка спитаємо,- посмiхається Горпищенко i пiдгукує
Демидового козарлюгу, що неподалiк воює з гусаком.- Втри носа, Михайле, i
вiдповiдай: чи хотiв би ти бути, ось як я, чабаном?
Хлоп'я мовчить, сопе носом, видно, запитання застало його зненацька.
А Горпищенко думає тим часом про свої вiчнi чабанськi незлагоди з
дирекцiєю, про чоботи, що їх цiлу зиму палить гнояка в кошарах, та про ту
лихоманку, що настає для чабанiв, коли починається стрижiння овець, з яким
вони оце тiльки недавно впорались. В трудовому чабанському сезонi
стрижiння - це робота найвищої напруги, весь радгосп тодi як у штурмi,
стригалями йдуть i комбайнери, i шофери, й чабанськi жiнки, бо чабанiв для
цiєї роботи не вистачає: тисячi ж овець! Каторга, пекло, найважчий це
труд, навiть при механiзацiї. Цiлоденне мекання, духота, запах сiрки,
жиропоту, кровi, карболки... Стригалi, мотористи, точильники - всi чадiють
вiд спертого повiтря, вiд овечої сiрки, пiт заливає очi, тричi на день
люди мусять бiгти до оцього колодязя, обливатись водою, як прокатники на
заводi... Комбiнезони їхнi - це одна мазута, нiхто й прати не береться,
темп роботи такий, що нема коли тобi й слова вимовити, нiколи жартом
перекинутись.
Жодного зайвого слова, жодного зайвого руху.
- Нiж! - гукаєш, i це означає - давай нiж.
- Руно! - i це означає - забирай руно. Якщо ти фахiвець абиякий, то,
тiльки електромашинка загуде, овечка в тебе рветься, б'ється пiд руками,
мусиш її в'язати. А найвищий клас - це коли стрижеш i не в'яжеш. До таких
належить вiн, Горпищенко. Замордований такою роботою, вийдеш з кошари, i
аж водить тебе... чабанський "вальс" мимоволi танцюєш... Зате ж навеснi,
коли степ тюльпанами цвiте, а ти виведеш отару на простiр, стоїш бiля
овечат, а вiтер струмує, купає тебе, спiває у травах. Хiба ця робота не
може зробити людину щасливою? Ґирлига? Ну й що? Колодязь оцей - моя
свiтлиця. То моє життя на цiй планетi! Хай iнший живе iнакше, а я так його
проживу!
- Ну, то як, Михайле? Будеш чабаном? Хлоп'я задкує вiд Горпищенка:
- Я льотчиком буду... Як Петро ваш...
- Ага! - хихикає Корнiй.- Пiд стiл пiшки ходить, а вже й воно
розiбралося, де вершки, а де вiдвiйки.
- Нащо ж тобi льотчиком? - допитується Горпи-щенко.Куди ти летiти
хочеш?
- На Мiсяць.
- О! Ти щось там забув? Чи чого?
- Не знаю.
- А дуже хочеш?
- Дуже!
I хлоп'я, вважаючи цю обтяжливу бесiду вичерпаною, дременуло знов до
свого гусака.
- Лiтати, всiм лiтати,- розмiрковує вголос Горпищенко.- Само ж не зна,
що йому треба на тому Мiсяцi, а вже замiряється... Вже щось його тягне
туди, кудись воно поривається...
- Менше б поривалися, легше б на свiтi жилось,- бубонить Корнiй.- Для
школярiв та студентiв - всi отi поривання, поки лиха ковшем хапнуть та
порозумнiшають... Спокiй, тиша, достаток - ось що для людини треба.
Скiльки й живу - то те, то iнше людей баламутить. Хочу знати, що вночi
нiхто не постукає i не загадає збиратись... Самих ляше виконавцiв скiльки
за життя перебувало пiд моїми вiкнами, перед скiлькома начальниками цей
Корнiй навитяжку стояв... Той тебе вчить, той наказує, той повiстку
вручає... А ви менi спокою дайте. Нiчого не прошу, ви прийшли на свiт, щоб
пожити, i я прийшов пожити, тож не чiпайте мене. Роботу роблю,
профспiлковi плачу, а що я думаю, яке кому дiло? Може, моя чабанська
радiсть - це просто отака он тополя, а пiд тополею стiл, а на столi
пляшка... Холодок, затiнок, i я там пiсля роботи сиджу, п'ю свою чесно
зароблену чарку...
- Мало цього людинi, мало, Корнiю,- каже Горпищенко.Ось вони, сини
нашi, їх стограмовим щастям не вдовольниш... Уже їм тiсно на землi, до
iнших планет пориваються, в ореолi хочуть свою землю побачити. Спитай
його, нащо йому той ореол? Нащо тi планети? Ти щастя шукай, правди в
усьому дошукуйся, а не нових свiтiв! Та тiльки якраз в тому шуканнi, може,
i щастя його найбiльше... Така вже, видно, природа людська: вiдiмкнув
дев'ять замкiв, хочеться вiдiмкнути й десятий... На що ось я, в якому вже
вiцi, а й то стою iнодi в степу, задивлюся в небо i - аж признатися
соромно - самому полiтати кортить. Хоч би один-однiсiнький раз отам, де
вони бувають, й собi побувати... Ну, хай би там парубком був - то й не
диво, а то ось скiльки живу, стiльки й бентега в душi, i кудись тебе
тягне, чогось прагне душа... Живеш тут, а надить тебе нетутешнє, краї
далекi i як люди далекi живуть...
- А опинишся там - все обернеться навиворiт.
- Це вiрно. Пiд час вiйни, коли в Будапештi я, у Вiднi снаряди возив,
ох, як звiдти сюди поривався, до цих наших, Корнiю, степiв. Клятi
солончаки, а й за ними скучав. Ну, а цi простори, це небо хiба забудеш...
Старий випростовується, погляд його розбентежений, вiн помiтно навiть
схвильований: чабан здавна чулий до неї, до цiєї одвiчної краси степу.
- Крутить, ой крутить же, стерво.- Корнiй знов скрушно мотає головою:
то зуб йому крутить.-Хоча б оце краплю спиртомiцину на корiнь, може,
занiмiв би... Та, видно, забули про нас,- це вiн про те, що їх снiдати
довго не кличуть.
Ради льотчикiв, що приїдуть снiдати, там, здається, буде сьогоднi каша
чабанська, хоч, звичайно, баби навряд чи приготують її так, як це зробив
би сам Горпищенко. Власноручно варити кашу вожак чабанський береться лише
в особливих випадках, але коли вже вiн почне, то чаклуватиме бiля неї,
нiкого не пiдпускаючи, приготує, присьорбне, а вiдставивши з вогню, ще i в
кожух закутає, щоб допрiвала; приготувавши, ще ж i прихвалити зумiє,
гордий своєю роботою:
- Такої кашi нi в якому ресторанi не покуштуєш, вона в кожусi варена!..
А поки що в Корнiя кишки грають i настрiй у нього явно пiдупадає.
Вiдставивши лопату, вiн починає звично скаржитись на сонце, що з самого
рання вже пече, на клiмат, що помiтно змiнюється на гiрше...
- Догралися з природою: лiто зiйде - дощ не покрапає, взимку снiгу не
побачиш... Буйнi зими якi були ранiш, де вони тепер?
- Всiх перевиховали, кажуть, i сонце активнiшим стало,-жартує
Горпищенко i пiдохочує напарника: давай уже доб'ємо.
I вони знову беруться за лопати, засипають багнюку довкола ринви сухою
землею, вирiвнюють, бо вiвцi аж яму вибили на тiй мiсцинi, де був колись
горбик. Хоч якi маленькi ратички, а пилинку за пилинкою рознесли вiд
колодязя землю по степу, i доводиться знов пiдсипати, зарiвнювати. Зате як
прийде отара, то й не впiзнають вiвцi свого водопою: де вчора мiсили
багно, сьогоднi стало сухо та чепурно, а скособочену сталеву їхню ринву
хтось пiдважив, пiдняв, аж вiтерець тепер попiд нею провiває...
Та нарештi можна й пошабашити: господиня, дружина Горпищенкова, йде з
вiдрами до колодязя набрати води, а заодно загадує чабанам збиратися до
снiданку.
- Бо Петрусь щось забарився, може, знову аж увечерi повернеться,-
невесело каже вона, повiльно опускаючи торпеду в глибину. Витягла, налила
свiжака з тiєї торпеди у вiдра, взяла їх на коромисло, понесла, весь час
на ходу мовби шукаючи когось поглядом у степу.
Вiдколи син приїхав, ще й не надивилась вона на нього, бо й дома син не
живе, за цi три днi бiльше був на полiгонi, нiж тут. Вiдпустка й на
вiдпустку не схожа, хоча, правда, i сам вiн каже, що опинився тут у
справах служби, тiльки заїздом. Та, може ж, ще вiдпустять його, i,
звiльнившись вiд клопотiв, зможе вiн вiдпочити як слiд, приїде на кiлька
тижнiв, цiлими днями читатиме або гратиме пiд тополями в шахи iз своїм
другом Сiробабою, льотчиком сiльськогосподарської авiацiї, що при нагодi
прилiтає з Центральної провiдати друга i сiдає своїм полотняним аеропланом
бiля самої чабанової хати. Колись вони разом були в училищi i ще там
товаришували, а потiм як була сесiя та був закон про мiльйон двiстi тисяч,
то Сiробаба попав у той мiльйон пiд скорочення, переквалiфiкувався i тепер
возить пошту в радгосп, пiдживлює посiви та опилює виноградники... Веселий
такий цей Сiробаба, з усiма жартує, i вона рада, що Петро iз ним дружить.
Сидять собi, грають у шахи чи просто бесiдують, а вона щось робить поблизу
i краєм вуха слухає їхню розмову, i тодi їй син розкривається бiльше, нiж
будь-коли, в якихось тайнощах своїх, в чомусь мало зрозумiлому матерi.
Вона чує про якiсь перевантаги, коли навiть очей не закриєш, i м'язи
обличчя перекошуються, i кров стає важкою у жилах... Або, навпаки, чує вiд
них про красу польотiв, про те, як буває їм гарно, коли вранцi-рано повний
штиль, "ковбаса-зебра" над аеродромом опускається, ранок погожий, i ти -
"летиш, як у маслi"! Та не завжди й вони там купаються, як у маслi. До
батька вона вже звикла, що цей без кiнця дирекцiю критикує та керуючого
вiддiлком батожить на всi заставки, думала, що хоч у сина там злагода в
усьому, а виходить, i в них буває по-рiзному, чимось отi "намордники" їхнi
Сiробабi не подобаються, "не та, каже, система", хоч i новiша. Сiробаба
досi плюється, згадавши, як одного разу вiк взяв старий кисневий прилад,
бо вiн нiби зручнiший, так начальник побачив - з рук вихопив, подер... I
не тому, що начальник поганий, а тому, що апарат той не для найвищих
висот, з таким, мовляв, не можна... ка-та-пуль-ту-ватись! А син в тому
"наморднику", важкому, незручному, часом лiтає ж по кiльканадцять годин,
не вилазячи з лiтака, на залiзi сидить, закутий в залiзо. Та ти iншого
застав у ресторанi за столом висидiти безперервно двадцять годин, та й то
навряд чи витримає, а тут - ще й працюй! Таке його життя. Не диво, що
трохи й лисiє вже, зовсiм молодий, а чубчик став як шовк. Але ж сам вибрав
собi таке життя, згоден день у день крiзь апарат дихати, аби лише бути на
тих височезних висотах... Кажуть: соколи. Куди там соколам до них! Бо коли
навiть ось тут, у степах, чорна буря йде, валує, i все небо вiд неї чорне,
i, здається, кiнця нема у височiнь цiй курявi, то вони, льотчики,
виявляється, i над нею, над бурею, ходять.
- Невже ж тобi, сину, не страшно там, коли пiд тобою вся земля бурею
окутана?
- Десять тисяч метрiв, мамо, висота цим курявним бурям, а вище над
бушовищем - там небо чисте, сонце свiтить, ми там по приладах iдемо.
Такий вiн у неї. За здоров'я вона його найбiльше непокоїться, хай би
без апаратiв отут повнiше надихався чистого степового повiтря. Поки тут
вiн - поки й спокiй на душi. А як десь у польотах, все їй тривогою повитий
свiт i годинами не сходить з думки та жiнка з Рибальського, що в неї теж
був син льотчик i позаторiк розбився. Як вона тодi кричала на все село,
коли приїхали за нею синовi товаришi, льотчики з частини! Розповiдала
потiм, що бачила тiльки цинковий ящик-домовину, а в ньому наглухо
запечатано те, що зосталося вiд її сина на дев'яносто третьому його
вильотi... Дев'яносто два було щасливих, а з дев'яносто третього -
цинковий ящик запечатаний... Батько не хоче й думати про таке, бо це ж не
вiйна, бо нещасливi випадки - це тiльки випадки, всюди вони можуть бути, а
скiльки їх, соколiв, цiле лiто шугає пiд самим небом, i навiть взимку чуєш
їхнiй гуркiт десь за хмарами, там, де вiчно свiтить сонце!
Сьогоднi за сином ще до схiд сонця заїжджали льотчики з полiгона, всi в
офiцерських чинах, один, командир, навiть сивуватий уже, з майорськими
зiрками в погонах, а проте всi мiж собою як рiвнi, як брати - жартують,
смiються. Той для них просто Павлик, цей Петрусь, той Корольок...
Вона, мати, сказала їм:
- Не вгадаєш, хто мiж вами й старший.
- В небi, мамашо, всi ми рiвнi,- всмiхнувся їхнiй командир.- Хоч
скiльки в лiтаку нас є, а крила однi на всiх.
Вони поспiшали, випили нашвидкуруч по склянцi молока, сказали - на
снiдання будуть...
Погляд материн раз у раз звертається туди, в бiк полiгона, який давно
вже став часткою чабанського життя, владно ввiйшов у нього своїм гуркотом,
загадковiстю, суворим розпорядком... Син ...
