Олесь Гончар. Тронка
страница №10
...ге в такому виглядi - обiду не дам. Тут вам не пляж.Бульдозеристи з крайного столу делiкатно звiльняють мiсця
жiнкам-археологам, дарма що спини у них аж надто оголенi i облазять, мов
на ящiрках, начальниковi розкопок, лiтньому чоловiковi, жилавому,
худорбастому, наче вiн недоїдає, теж дали мiсце, не найшлося мiсця тiльки
для студента, хай постоїть, щоб не був такий розумний, прийшов мiж люди
безштаньком, та ще й покивує на їхнiй напис над вiконцем.
- Мотай на вус, Кузьмо,- пiдморгнув до хлопця Левко Iванович.- А то
пересипаєш земельку з мiсця на мiсц
е, даєш куби згiдно з встановленою нормою, i невдогад тобi, що воно
виходить он що. Тiльки б не попався який-небудь недбало з запасом
байдужостi в
- Що ж ви сьогоднi розкопали? - запитує Брага старшого археолога, якого
вважає чомусь професором, хоч вiн, може, зовсiм i не професор.
- Та нiчого особливого,- без ентузiазму вiдповiдає той, i сухе,
впалощоке обличчя його з землистими налитими мiшками пiд очима набирає
пiсного виразу... .
- А ми все ждемо,- не вiдстає Брага. - Ждемо, що ви що-небудь
вiдкриєте, розгадаєте якусь тайну...
- Може, золота бочку викопаєте,- весело кидає через стiл Барильченко.
- Їм бiльше глинянi черепочки попадаються,авторитетно пiдкидає Супрун.-
Мечi, списи та рiзнi жiночi витребеньки.
- Якi племена тут жили до нас - ось що хотiлось би з'ясувати,-
роздумливо мовить Брага.- Племена таврiв, чи хто?
- I кiмерiйцi жили,- уточнює професор.- Сучасники Гомера.
Брагу це аж обрадувало:
- Чуєш, Кузьмо? Тепер знатимем: ми - кiмерiйцi.- i вiн знову вдався до
професора: - А як у них з бюрократами та з хабарниками? Чи були? Чи є
якi-небудь слiди цього у розкопках?
- Це слiдiв не лишає,- блиснувши в бiк Браги окулярами, засмiялася одна
з жiнок-археологiв. Смiх, як i голос, у неї був грудний, глибокий, i вона
навмисне смiялася так, щоб чути було, який вiн глибокий.
- Дотлiває, значить, дотла? - допитувався Левко Iванович про своє.- А
що ж нетлiнне? Як по-вашому? Що залишає слiд? (Видно, йому був дуже
потрiбен отой самий слiд!)
- Найперше робота отака, як ваша, лишає слiд,- мовив розважливо
професор.
-Мотай на вус, Кузьмо,- пiдморгнув до хлопця Левко Iванович.- А то
пересипаєш земельку з мiсця на мiсце, даєш куби згiдно з встановленою
нормою i невдогад тобi, що воно виходить он що. Тiльки не попався
який-небудь недбало з запасом байдужостi в сто тисяч кiнських сил, такий,
оком не моргнувши, зведе нанiвець твою роботу. Було ж нам на Iнгулецькiй
системi: пустили ми воду в один радгосп, а в них в зрошувальнiй мережi
кураю повно - натягло того добра в пропускнi труби, позабивало їх, i вода
бурхнула через дамби... Де гарантiя, що при наших порядках i тут такого не
буде? Але тут таки мусить бути чистота! В усьому. Нi кураю, нi
бюрократизму - ось наше з тобою гасло, Куцеволе, еге ж?
- В тих кiмерiйцiв не було, мабуть, такої безладi,докидає Куцевол,- щоб
пального по двi години ждати...
- Не було в них i такого,- пiдняв голову Фiсунов,щоб бульдозери
використовувались як тягачi, а тягач С-80 в той час простоював би десь на
базi!
- А вся ця нерозпорядливiсть вiд чого? - люто витрiщається
Барильченко.- Думаєте, вiд нестачi ума? Вiд риб'ячого серця - ось вiд
чого!
Ця розмова безпосередньо цiлила вже в особу виконроба товариша Красулi,
що, десь затримавшись, тiльки-но прибув обiдати i, зiщулившись, приймав
бiля вiконечка на свою тацю те, що йому належить.
Iншим разом йому, звичайно, дали б мiсце, а зараз не можуть ще забути
вранiшнього простою i тому незрушно сидять усi: сидить Куцевол, Брага
сидить, Фiсунов, Закарлюка, Бахтiй. Їдять, а дехто вже й покурює, i нiби й
не бачить виконроба, як вiн убого прилаштовується поруч iз студентом
осторонь на ящику, як по-сирiтськи вмощує миску на колiнах. Оце ж тобi,
виконробе, за твою нерозпорядливiсть та байдужiсть до дiла, якою ти
сьогоднi образив увесь колектив!..
- Кому можна позаздрити, так це Єгиптi,- пiдводиться iз-за столу
Брага.- Полагодить якомусь колгосповi ставок мимоходом, i центнер пшеницi
на кiн. А нам знову iшачити без премiй. Ми воду сухим Семи Колодязям, а
нам що? Дванадцять днiв вiдпустки бульдозеристовi на рiк -чи це ж не
ганьба? - апелює вiн до професора.- Працював би я, скажiмо, десь
екскаваторником на виробництвi чи навiть кладовщиком на складi, мав би там
вiдпустку людську, а тут дванадцять днiв! Отак розщедрився хтось... Хiба ж
не насмiшка?
- А вам щоб на повний курортний сезон? -ущипливо питає студент,
зупиняючи погляд на кремезнiй, атлетичної будови постатi бульдозериста.-
Щоб здоров'ячко пiдремонтувати?
- На здоров'я, молодий чоловiче, не скаржусь,вiдрубав Левко Iванович, i
голос його налився гнiвом.- Не хочу, щоб такою вiдпусткою моя праця була
принижена. Щоб який-небудь книгогриз ставив її нижче, нiж вона того варта.
- Знову треба писати в ВЦРПС,- пiдвiвся й Фiсунов.
Один по одному механiзатори залишають столи, iдуть до звалених у
затiнку барил iз водою, юрмляться там, п'ють.
Бражиха ж тим часом, пiдкликавши студента до вiконця за котлетами, яких
йому спершу було не вистачило, пояснювала йому терпляче:
- Про курорт свiй, то ви Левковi Iвановичу даремно, не для курортiв вiн
на свiтi живе. Скiльки в нього тих грамот, подяк за працю - вам i не
снилось. Робiтник вiн, i честь робiтнича йому, голубе, дорога... А
пiдлiкуватись йому теж не завадило б: як зима, так у нього рани
партизанськi вiдкриваються в ногах.
- Пробачте, я не знав.
- Та ще й радикулiту на бульдозерi нажив!
- Не знав i цього.
- А знайте! - I вона, сердито грюкнувши засувкою, закрила перед ним
вiкно видачi.
Невдовзi тiтка Катерина з'являється пiд навiсом з мискою супу, пiдсiдає
до дiвчат та жiнок-археологiв, що розморено дообiдують, червонiючи своїми
попаленими хребтуватими спинами.
- Не вiрте йому, дiвчата, що вiн ото знов про довгий карбованець
молов,- каже тiтка Катерина пристрасним голосом.- i що тому калимщиковi
Єгиптi заздрить - теж не вiрте. Не терпить вiн хапуг та лiвакiв, такi,
каже, тiльки ганьблять нашу степову гвардiю... Честь людини, каже, в
трудi, i нiде iнде її не шукай...
В тiтки Катерини обличчя iконно-темне, суворе, передчасно зiстарене, а
очi молодi, повнi незгасного блиску... Доки не було ще Катерини тут, на
каналi, Брага не раз про неї розповiдав товаришам вечорами, i вона з його
слiв ставала просто красунею, не жiнка, а нива золота, казав вiн, пiвсвiту
пройшов, доки знайшов, а коли вона, темнолиця, розлючена, з'явилась тут з
дiтьми i налетiла на нього з лайкою, що не виїхав зустрiчати, то всi аж
отетерiли: оце вiн про цю злюку їм таке спiвав, оце її розмалював такими
словами. Потiм звикли до її рiзкої вдачi, до мумiйно-сухого її обличчя без
посмiшки, i лише коли вона зрiдка усмiхалася до свого партизана, коли
крiзь оту її сердиту темну iконнiсть на мить пробивалась мимовiльна
усмiшка, то вона так змiнювала Катерину, що декому здавалось: не так уже
Брага, може, й перебiльшував, спiваючи дружинi хвалу...
- Бач, як обгорiла з лиця,- каже Бражиха, розглядаючи Лiну, її
прихоплене степовим смагцем миловиде, з пташиним носиком личко.- Та це
нiчого. Сонце обпалить, шкiра облупиться, станеш така, як i всi... Тiльки
худенька дуже, висока, бач, а худенька. Може, ти не наїдаєшся? Може,
добавки тобi? Ти не соромся! А то вiшки тi носиш i сама стала як вiшка.
- Я така й була,- посмiхаючись, шарiється Лiна.
- Добрий у вас чоловiк,- зненацька каже до Бражихи професор, що досi
кутуляв собi намурмосено.- Поет труда. Багата натура.
Бражиха аж заусмiхалася вiд несподiваного комплiменту.
- Добрий, це вiрно. Коли з ним по-доброму, то хоч на шию йому сядь...
Але ж як i розсердиш...
- Правдомовець вiн.
- Ой, не кажiть. Не раз на цьому опiкся. Оце вже, каже, мовчатиму. А
потiм таки не змовчить. Зате й шана йому вiд колективу! Нашi механiзатори
головою товариського суду його обрали,- ставши ще привiтнiшою до всiх,
розгомонiлася Бражиха.- Навеснi, як шофери нашi в халепу попали в поїздцi,
майстер - давай тiльки в прокуратуру передамо, а Левко Iванович йому: е,
нi-нi, постривай... Спершу самi розберемось, може, й своїм судом людей
порятуємо. Нас, мовляв, виховала наша влада, i нам слiд виховувати, а не
мерщiй людину за грати... А таки ж по його й вийшло. Та ще як тепер хлопцi
працюють!
Археологи дякують за обiд, встають, збираються йти.
- Ну, а то ж правда, що вашi люди начебто великий глек iз пшеницею
викопали? - допитується тiтка Катерина навздогiн.-Левко Iванович якось
розказував, коли ми з ним дiтей провiдати поїхали: таке, каже, пшеничне
зерно викопали, що вдесятеро бiльше за теперiшнє. Кожна зернина
розмiром... ну, як волоський горiх!
- То вiн жартував, ваш партизан,- весело каже одна з жiнок-археологiв.-
Зерно з волоський горiх... це поки що тiльки плiд людської фантазiї.
- Хто знає, може, й такi пшеницi родила коли-небудь планета,- серйозно
заперечив професор.- I ще, може, колись родитиме. Якщо не перетворять
землю на суцiльний атомний шлак...
Шкетажисток тим часом уже кличе майстер. Василинка та Лiна беруть свої
рябi палицi i поспiшають до мiсця роботи, а тiтка Катерина, зоставшись у
затiнку пiд навiсом сама, подобрiлими очима дивиться їм услiд, на їхнi
освiтленi сонцем постатi, на яких вiтер так i ганяє легенькi ситцевi
платтячка. Бульдозери на валу оживають, один по одному провалюються в
забої, де працюватимуть до вечора. Ось уже й Левко Iванович своїм огрядним
тiлом втискується в кабiну, а той парубчак Осадчий горлає до нього iз
свого бульдозера, стоячи на гусеницi в повний зрiст:
- Кiмерiйцi ми, дядьку бригадире, кiмерiйцi! Тепер менi ясно! Ясно,
чому так жадає моя кров синяви егейської та бiломармурових еллiнських
островiв!
Зараз ото галасує, витанцьовує на гусеницi, а настане вечiр, причвалає
наш Кузьма до вагончика, як побитий, спiшений та знiчений, зупиниться
перед бригадиром, що вже голиться пiсля роботи, готуючись їхати з дружиною
в село до синiв. Голиться Левко Iванович та мугиче, як пiсеньку, слова
поета, що вичитав їх десь взимку i пiдiбрав до них i свiй власний нехитрий
мотив: "Лиш правда є вiчна, а то все трава..." Проведе бритвою, намилить
щоку i знову ще голоснiш:
"...а то все трава... а то все трава!.."
- Левку Iвановичу! - нарештi зважується перебити його Кузьма.- Знову з
моїм щось... Ледве з забою вибрався.
- Спазми? Тромби? Чи, може, iнфаркт?
- Не знаю,- ледве вiдтягує голос Кузьма, а очi ховають нiяковiсть пiд
густими сiрими бровами, в яких повно набито пилюки.
- I що ж тепер буде? - Доголюючись, бригадир витягує шию перед
дзеркальцем, припасованим на карнизi вагончика.- Повiшаємо носи, хай трохи
повисять, чи як?
Тiтка Катерина, збагнувши, чим все це загрожує, спiшить нагадати
чоловiковi:
- Ми з тобою зiбрались дiтей провiдати!
- Вiдiйди, сонечко, бо можу врiзатись.
- Обшкрябуйся швидше та їдьмо!
- Спершу глянемо, що там у нього,- складаючи бритву, каже Левко
Iванович i, знову наспiвуючи свiй мотивчик, рушає з Кузьмою до танка, де
вже збилися чередою кiлька бульдозерiв у чеканнi, доки звiльниться
припасований на танковi кран. (Надвечiр бiля танка щоразу завiзно,
впродовж дня роботи мало не в кожного набiжить якийсь ремонт).
Сердитим, ревнивим поглядом стежить Бражиха за чоловiком, i їй аж на
цiлий степ залементувати хочеться, коли вона бачить, як чоловiк, скинувши
чисту сорочку, що вже встиг був одягти, знов цадуплює на себе робоче i
лiзе пiд черево Кузьминого бегемота. Довго не вилазить звiдти, хлопець
йому туди ще й електричною лампочкою пiдсвiчує, бо пiд бульдозером уже
темно. Зiтхнувши, Бражиха сумовито-присмирнiло скаржиться дiвчатам, що
замрiялись на порозi вагончика :
- Тепер на цiлу нiч.
Всю тяжкiсть чоловiкової роботи вона вхоплює навiть не тодi, коли вiн
працює, рушить землю, горне та вергає iз забоїв на дамбу, а ще бiльше
тодi, коли пiджене до танка свого бульдозера й починає вовтузитись бiля
нього або, як зараз, допомагає ремонтувати комусь iз своїх товаришiв. Коли
взявся, то вже його не вiдiрвеш, до пiзньої ночi звiдти не вiдкличеш,
прийде потiм, як вичавлений, проте вдоволений, що дiло своє зробив. Вона
знає чоловiкову роботу, знає, як дiстається йому в сирi холоднi зими,- дощ
сiче чи хурделиця б'є, а йому йти, стоїш збоку, i то тебе аж морозить, як
у такий холод залiзо брати голими руками, а вiн спокiйно ж бере, обмацує
залiзнi м'язи... З ранку й до вечора без тепла, без затишку, в кабiнi
протяги, фуфайка наскрiзь пробита вiтром, а тебе ще й радикулiт крутить -
професiйна недуга бульдозериста... Чи напровеснi, коли чорна буря йде над
краєм, коли так затягне небо, що й працюють при свiтлi фар, i сонце в небi
серед куряви теж, як пiдслiпувата фара, ледь блищить.
- Цiєї весни курявна буря iшла якась масляниста, липка, наче з нафтою,-
чи не з Каспiю аж десь нанесло? - гомонить тiтка Катерина, присiвши поруч
з дiвчатами на схiдцях вагончика.- Так було насiче за день, що потiм не
вiдмиєшся, одежу не вiдпереш - хоч повикидай... Отож не виходьте, дiвчата,
нi за бульдозеристiв, нi за скреперистiв,- невесело пожартувала вона.
При згадцi про скреперистiв Лiнi чомусь зринув одразу на думку Єгипта,
баламутний та циганкуватий, що десь зараз, кинувши скрепера, мабуть,
безтурботно вечеряє в чайнiй i злодiйкувато грає до когось своїми веселими
очима. Чи, може, в бiйку яку потрапив, вiн до цього охочий, i вже його
вхопили дружинники, чи в дорозi, може, десь гуркоче степом, везучи їй
повен шестикубовий кiвш абрикос,- всмiхнулась вона цьому Єгиптиному
жартовi i задивилась на небо, де через увесь простiр його з краю в край
висiявся зорями Чумацький Шлях. Чумацьким Шляхом названо колись той вигин
галактики. Магiстральний канал проходить на пiвдень якраз по цiй зорянiй
трасi по якiй молода революцiя крокувала в обмотках на штурм Перекопу, а в
давнину з усiєї України йшли тисячi чумацьких мажар, щоб вантажитись сiллю
на кримських соляних озерах. Босими ногами проходили тут колись твої
пращури, пускалися, мов Колумби, в сухий океан степiв, i не раз, бувало,
їх тут косила чума, очi ще з живих випивало гайвороння. Крiзь столiття,
крiзь чуму, крiзь пожежi пролягає цей шлях, шлях мужнiх трударiв, шлях
невольникiв та невольниць, що їх iз скрученими руками, в арканi полоном
гнали до Криму, шлях лицарiв запорозьких, що тупотом своєї кiнноти будили
цей край... Скiльки кровi та слiз ввiбрала ця багатостраждальна дорога
земна, що зорями та сузiр'ями навiки вiдбилася в темному дзеркалi неба
нiчного. Далi й далi пiде магiстральний, рiвною трасою ляже через Перекоп,
через Турецький вал, через бойовище правiчне. Через стрiли татарськi,
iржавi патрони англiйськi, через тлiн загиблих революцiйних бiйцiв...
Минають вiки, волею людей змiнюється географiя степу, iншими люди стають,
i вiтри, i трави, зостається незмiнною тiльки оця безмiрна широчiнь
степова та високий Чумацький Шлях, що над нею зорiє. А втiм, вiдомо вже,
що зазнають змiн i зорi, i сонце, так само, як i люди. Та чи кожен
пiддається змiнам, чи можна душi кувати, як метал, i чи не пустi вимрiйки
це, що Єгипту можна зробити iнакшим, що вiн може стати зовсiм, зовсiм
бездоганним? Все це так складно, думає Лiна, так нелегко добутись до
основи основ... збагнути природу людську... Зрошувальний канал принесе
степовi життя, але, крiм рослин, чи несе вiн свiжiсть i душам людським,
душевну вiдраду? I чи очистить, змиє вiн отой накип та бруд, якого ще
всюди немало? Чистоти життя прагнеш, та це, видно, даром не дається, за це
поки що тiльки воюй та воюй. Днями Брага зчепився з касиром, що привiз
виплачувати зарплату, кричав йому, глухому, у вухо: "Ми не тiльки
бульдозеристи, ми сантехнiки нашої доби! Такими нас запишiть. Боротьба
проти кураю життя - наша друга професiя, а у вашiй свiдомостi цього не
зазначено!.."
- Ждуть сини, ждуть соколи,- примовляє в темрявi тiтка Катерина.
Василинка заспокоює:
- Нiчого з ними не станеться.
- Стривай, сама станеш матiр'ю, якої тодi заспiваєш. Хлопець - вiн
хлопець i є. Все його до залiза тягне. На тiм тижнi Толя прибiгає з
городу, в руках iржава коробка. "Мамо, що це?" А я глянула й похолонула :
мiна! Тут же в землi гидоти цiєї - де не копни, там i натрапиш...
Зоряно, тихо в просторi. Десь далеко на радгоспних полях рiвно,
по-бджолиному гуде трактор; бiля танка раз у раз змелькує переносна лампа,
там ще вовтузня бiля Кузьминого бульдозера, чути переклик голосiв,
стукотняву. Лiна дослухається в той бiк. Ото вони, люди трудного життя. Що
солдатами були. Що трудягами стали. Що руки їх звичнi до важелiв. До
кермiв. До шоферських бубликiв... Життя в них не тихе. По будовах. По
дорогах. По чайних. Так i живуть. В будень куби дають. У свято в домiно
рубаються. Грубi, як правда. Чистi, як небо.
- Трудяться, не щадять себе,- гомонить Бражиха.- Якби всi так до свого
дiла ставились, далеко б уже ми були. А от он Чорненьку пiдтоплює, води
просочуються з нашого каналу, хати людям порозмокали, болото зробилося
серед сухого степу, то ж чого? Бо той, хто проектував, хоч i вчили його, а
вiн, видно, з холодною душею своє дiло робив. Аби збутись. А тепер вся
Чорненька клене його... Чи навiть оте Ках-море вiзьмiть. Хоч ми з Левком
Iвановичем i будували його, а пуття в ньому не багато я бачу. Велике
болото зробили, сто сорок тисяч гектарiв плавневого лiсу пустили пiд нiж -
хiба ж це господарювання? Хiба не можна було дамбами добру половину тих
плавнiв вiдгородити? А береги? Обсадити обiцяли, ну та й досi обсаджують
язиками... Люди бiля моря живуть, а напитись нiде, хвиля берег обвалює,
землю рушить i рушить, не знаєш, де вона й зупиниться. Прийде переселенка
з коромислом до берега та й пiвгодини над урвищем клопочеться, поки води
там зачерпне...
- Але ж ми воду для нашого каналу якраз iз Каховського моря берем,-
нагадала Василинка.
- Та ото хiба що одне йому й виправдання... Досадно, коли людина охляп
до свого дiла ставиться,- ось що я кажу. Начальник БМУ тижнями у нас не
буває, хiба ж так керують? - каже Бражиха, i в голосi її клекоче
невдоволення, яке вона тiльки й жде вибурхнути просто в вiчi начальниковi
БМУ кожного разу, як тiльки вiн з'являється, Бражиха не минає нагоди
накинутись на нього iз скаргами на безквартир'я, на злигоднi кочового
життя та на те, що дiти її вже вчаться в четвертiй школi...
- Чи не пора нам спати? -каже Василинка й пiдводиться, стає навшпиньки,
потягається.
- Ви йдiть спiть, а я ще почекаю свого... Дiвчата залишають її, i
Бражиха ще довго пiсля того сидить, самотньо вдивляючись в небесний
зоряний шлях, в його свiтлi тумани й сузiр'я...
Жде Бражиха. I вона таки дiждеться, коли, кiнчивши роботу, з
полегшенням загомонить бiля танка чоловiкова бригада, i вона почує, як
жартують цi невсипущi гвардiйцi, наближаючись до вагончикiв, i веселий
голос Левка Iвановича почує, звернений до когось:
- А вони ж думали, як магiстральний будується... I вдень будується, i
вночi!
Пiдiйшли до Катерини, стали жартувати, що довго не спить, i ще цигарок
не допалили перед сном, як зi степу почувся гуркiт, i свiтло вдарило, i
замiсть замовклого сердитого гаркоту агрегату Єгиптин голос пролунав:
- Де виконроб? Подайте менi його сюди!
- Я тут,-з темряви командирського вагончика озвався виконроб.- Що тобi?
- Ви мене образили тяжко!
- Чим?
- Не знаєте чим? Перегiн пустий!
- Неув'язка вийшла.
- В печiнках менi вашi неув'язки! Хiба для того живу, щоб порожняком
ганяти? Я ж вам не пiгмей який-небудь! Куряву збив на шляху, тридцять
кiлометрiв куряви - та й усе. А я не хочу для куряви!
- Буде заплачено,- пробубонiло з будки.
- Не хочу й плати дурної! Яка цiна за день, по-пустому прожитий? Цi ось
iшачили день, та знали для чого, а я? Повернiть менi цей холостий день!
Натурою повернiть! Не позначкою в нарядi, а день життя повернiть!
На крик та галас Єгиптин дiвчата з'явились у дверях вагончика. Тiльки
тепер, коли вiн повернувся i з ним нiчого не сталось, Лiна вiдчула, що
душа її стала на мiсце i спатиме вона спокiйно.
А Єгипта тим часом, стрельнувши в когось сигарету, вже весело
розповiдав товаришам, що нi, таки недаром i вiн цей день прожив... - їду
степом, аж гульк - бугай людину топче... Я, мов тореадор, скрепером на
нього, а вiн тiльки сопе, запiнився, очi кров'ю налитi, наче в якогось
самодура-бюрократа... Ну, я його таки вiдтиснув, людину врятував, правда,
виявилось, що це наш начальник робпостачу: якби знав, то ще й подумав би -
чи рятувати!..
Регiт розлягається по табору, а потiм вiн ущухне, табiр окутається
сном, чути буде тiльки сюркотання коникiв у зоряних просторах теплої
степової ночi.
А потiм знову настане ранок труда, бульдозери вже пiдiйшли до Кургана,
i вже не жiнки-археологи нiжними пальчиками дошукуються в ньому
черепочкiв, а могутнi машини рiжуть його сталевими лемешами, розрiвнюють,
розгортають. Працюєш i тiльки дивуєшся, хто цей курган насипав i чим його
насипали, такий високий, шапками сюди зносили землю за давнiм вояцьким
звичаєм, чи шоломами, чи як? Чим глибше врiзається в землю Кузьма Осадчий,
тим виразнiше стає видно йому, що курган цей, мов книга, складений
сторiнками-пластiвнями: шар землi, а пiд ним шар перецвiлої трави
морської, потiм знову шар землi, пiд ним знову прокладка настеленої кимось
трави, що й за вiки не перегнила, лише цвiллю взялася. Де ж тi амфори, що
в них зерно зберiгається предковiчне, пшениця з такого колосся, що кожна
зернина в ньому як грецький горiх?
Розрiвняли й курган, з грунту його зробили крила каналу, що звуться
кавальєрами, i далi пiшли в степи перекопськi.
Степи перекопськi... Мабуть, нема iншого такого мiсця на планетi, де
тiло землi було б так густо начинене металом вiйни, де стрiлки компасiв
так танцювали б вiд штучних аномалiй. Як по фронтових дорогах, пройшли тут
попереду будiвникiв сапери, виймаючи з землi проiржавiлi мiни, важкi
авiабомби та цiлi звалища артилерiйських снарядiв, що, мов гадюки в
гадючнику, дрiмали в цiй землi, прихованi бур'янами. Сапери з вудлищами
мiношукачiв у руках, у вилинялих, болотяного кольору панамах були чемними
й товариськими хлопцями. I навiть дозволили й дiвчатам-пiкетажисткам взяти
до рук свої вудлища та надiти навушники, щоб почути голос цiєї загадкової
землi. На прощання ще й сфотографували Лiну та Василинку в тих навушниках,
iз мiношукачами в руках.
Одначе не на всю глибiнь, видно, чують цю землю чутливi пристрої,
пташино попискують вони й там, де мусили б примовкнути, бо якось вранцi,
коли Кузьма Осадчий прорубував свiжу траншею, земля пiд його бульдозером
скреготнула рiзко, металеве. Зупинивши агрегат, Кузьма зiскочив на землю,
з винуватим виглядом нахилився бiля гусеницi, а до нього вже квапливо
крокував бригадир та iншi бульдозеристи.
- Що тут у тебе знову? - гукнув Брага, та, зазирнувши пiд гусеницю,
враз вiдсторонив рукою i Кузьму, i все товариство: - Ану, всi звiдси.
По праву колишнього пiдривника, зостався на мiсцi пригоди Брага, та
зостався з ним ще й Куцевол, який у вiйну був сапером, розмiновував
Вiдень, де й зараз нiбито ще не злиняли на стiнах написи: "Розмiнував
Куцевол".
Виконроб одразу ж послав самоскид за командою пiдривникiв, а поки що
мотори заглушено, агрегати зупинено, на всiй дiльницi робiт - тиша та
цвiрiнчання цикад. Тiльки бiля грiзної Кузьминої знахiдки, бiля чорної, як
осмалена свинюка, авiабомби Брага та Куцевол щось мудрують, щось там
чаклують удвох, лазять аж попiд гусеницями. А потiм Брага, забравшись в
кабiну, обережно, як тiльки вiн умiє, здає Кузьминого робота назад, а ще
невдовзi бомба вже стоїть вивернута й поставлена сторчма, i бiля неї
стоїть спокiйний Куцевол. За правилом сапера вiн мусить обгородити це
мiсце, позначити - не пiдходь, мовляв, небезпека! Не знайшовши нiчого
iншого пiд рукою, вiн скидає свiй засмальцьований, зашмульганий картуз i
надiває його зверху на бомбу, надiв, мов на снiгову бабу, та ще й
придавив, нiби на очi насунув, i бомба стала одразу смiшною в його
картузi, стала схожою на городнє опудало!
В такий спосiб позначивши мiсце, до якого пiдходити не можна, Куцевол
почвалав до свого бульдозера i, щоб не гайнувати час, погнав його, минувши
бомбу, вперед, розробляти трасу далi.
Роботи почалися знову, бульдозеристи, працюючи, виглядали з кабiн i
реготали, дивлячись на те страховисько, що стало не страшним в
зашмульганому Куцеволовому картузi. Лише Кузьма Осадчий нiяк пiсля цього
не мiг подолати в собi тривоги i, працюючи, весь час дослухався до того,
що робилось внизу, i йому часом вчувався в землi пiд гусеницями
загрозливий металевий скрегiт.
Команда пiдривникiв прибула в надобiдiшнiй час. Разом з Брагою та
Куцеволом вони витягли бомбу i повезли її в степ, звiдки невдовзi пролунав
вибух i хмара знялась, схожа на вихор степової куряви. Дiвчата, мов
занiмiлi, стояли з своїми рябими рейками в руках, дослухалися, як тане в
степах гуркiт вибуху, цей запiзнiлий вiдгомiн вiйни.
День за днем посуваються вперед будiвники магiстрального. Слiпучий степ
їх оточує, океаном сонця розливається попереду, але i з тiєї свiтлої
далечi до будiвникiв час вiд часу долинають глухi удари вибухiв, що
заставляють i пiкетажисток, i Кузьму Осадчого, i всiх бульдозеристiв на
мить насторожитись. Потiм вони знову рушають далi, бо вiдомо їм, що то
навстрiч лунають вибухи в степах євпаторiйських, де вiдкритим способом
добувають на кар'єрах будiвельний камiнь-черепашник. На тисячi гектарiв,
на багато кiлометрiв у просторах розкинулись цi степовi каменоломнi, над
якими то тут, то там зринають вибухи, жовто-бура хмара встає - тiльки не
атомна то! Верхнiй шар грунту вибухами розкидають, знiмають, а пiд ним
вiдкривається пласт морського золотистого каменю, залишок доiсторичних
морiв,- його машини рiжуть, як масло. Йде потiм цей камiнь на будови по
степових мiстах, радгоспах та колгоспах, йтиме вiн також на деякi споруди
каналу, де, з часом постарiвши, цей камiнь з жовто-золотистого стане
темно-сiрим, схожим на той давнiй, нетлiнний, що з нього були колись
вибудуванi Херсонес севастопольський i горда еллiнська Ольвiя над
днiпровським лиманом.
XI. ПОЛIГОН (Iсторiя однiєї любовi)
Помiж степових вечiрнiх курганiв, що iмляться, сивiють на видноколi,
здiймається один курган особливий, вишнево-червоний: сонце-курган. Дедалi
меншає, тане вiн, той вишнево-червоний курган... Розтанув, зник на очах:
зайшло, сховалось за обрiєм сонце.
Сонце зайшло, а вiдблиски неба ще живуть на стрiлчастих блискучих
ракетах, що, скiльки зглянеш, височать по всьому степу, немов обелiски. Нi
деревця нiде, нi дорiг, нi людського житла. Тiльки степ та ракети. Однi
лежать, iншi пiдвелися й, напiвсхиленi пiд певним кутом, завмерли на своїх
ракетних пристроях, ще iншi сторчма стоять, нацiленi в небо, зачаївши силу
блискавиць у своїх тугих, налитих тiлах.
Свiт безгомiння i смутку, свiт, що створений мовби на пересторогу
людинi. Тiльки й порушують iнколи тишу цих неоглядних просторiв вибухи
страшенної сили, бо все тут призначене для ударiв, для влучань, для
попадання в цiль. Безжиттєве, несправжнє, примарне усе тут: i бiленькi
реактивнi винищувачi, що розпластано принишкли серед трав,-то вже такi
лiтаки, що з них вийнято душу i нiкуди вони не полетять; i судно, що
бовванiє на морi,- те судно нiкуди не попливе; i чорнi грузовики польових
радiостанцiй, що ген-ген темнiють, розкиданi по степу мiж ракетами,- вони
так i темнiтимуть день за днем на одному мiсцi, бо вони несправжнi; i самi
цi обелiски-ракети - це тiльки мiшенi, це тiльки вмiло поставленi кимось у
цих безлюдних просторах макети бойових ракет.
I якось незвично серед цього безгомiння та непорушностi раптом побачити
силует газика, що жваво рухається по обрiю, маленький, як миша, серед
високих блискучих ракет. Незвично бачити, як бiля одного з курганiв, де
газик припиняє свiй бiг, з нього виходить людина - одинока людина в
льотчицькому кашкетi i шкiрянiй блискучiй тужурцi. Повiльною ходою простує
людина на курган, зупиняється на його вершинi, надовго непорушнiє в зажурi
i смутковi, як знепорушнiли i цi обелiски-ракети, що до самих обрiїв
виповнюють степ своєю гаснучою вечiрньою величчю.
Що вивело на курган цю людину? Якi думки обiймають її, яку бентегу
носить вона в своєму серцi? Стоїть в задумi, стоїть незрушно у вечiрнiх
присмерках. Якому-небудь чабановi з радгоспних земель здалеку i сама ця
силуетна людина на полiгоннiм курганi могла б здатися лише макетом людини,
маленьким макетом, що застиг помiж iнших величезних макетiв, серед того
заборонного суворого свiту, iм'я якого п о-л i г о н.
Але то не макет. То стоїть на курганi Уралов. Начальник полiгона
Уралов, життя якого цiлком пiдпорядковано льотчикам i який тепер тiльки з
землi перемовляється з лiтаками, коли вони, подолавши величезнi вiдстанi,
наближаються до полiгона з грiзним своїм вантажем,- цей Уралов у
недавньому минулому сам був льотчиком-винищувачем. Як бiльшiсть людей його
фаху, на яких бурхливий плин їхнього життя накладає свою познаку, Уралов
був життєлюбом, запальним, компанiйським хлопцем, його вабили все новi й
новi швидкостi, вабив риск. Лiтав, стрiляв, з спортивним азартом ганявся
за повiтряними цiлями, розстрiлюючи їх своїми рiзнофарбованими набоями
(щоб лишити слiд на макетi), аж поки одного разу пiд час чергового
медогляду сказали йому:
- Годi, браток, вiдлiтався. Вiднинi тобi - наземна служба...
Уралов не мiг змиритися з цим. Поїхав до Москви, оббивав пороги
найвищих вiйськових медикiв, в багатьох начальницьких кабiнетах бачили
цього щуплявого аса з блiдим, нiби весь час схвильованим обличчям i мовою
рiзкою, нервовою, вимогливою.
- Я почуваю себе здоровим, розумiєте? Хочу лiтати, розумiєте? Хочете,
на руках по оцьому кабiнету пройду!
- Не треба нам на руках.
- Але ж я здоровий, чому ви не вiрите? I блiднув обличчям ще бiльше, i
на цiй блiдостi ще бiльше виступали синi, небово-синi краплини очей.
Там, у штабних коридорах, випадково зустрiв генерала, колишнього свого
комдива, що добре знав його, Уралова, по спiльнiй службi в окупацiйних
вiйськах. Генерал летiв кудись на iнше, далеке призначення, квапився,
проте Уралову зрадiв, як синовi, розпитав, чого тут, уважно вислухав.
- Щось мудрять вони з тобою, Уралов... Ану, ходiм.
I повiв до кого слiд i дав вiдповiдну характеристику.
- Поручитись можу за нього: командиром ланки був, вiдмiнний льотчик.
Ас!
Але й це не допомогло. Бо є щось дужче за всiх цих людей, є межа, яку
нiхто з них не владен переступити, хай ти там будеш герой iз героїв.
I ось вiн iз своєю захудалою валiзкою, блiдолиций, сухопутний ас, уже
тиснеться в автобус Москва - Внуково, тиснеться, зачiпаючись за автобуснi
дверцята своїм розкiшним льотчицьким кашкетом, що вiдтепер здавався йому
на головi великим i дедалi ставав нiби ще бiльшим, нiби вiдчутно рiс на
головi. Сiв, забився в куточку, i було йому тяжко, до потьмарення в вiчу
тяжко на душi, i життя здавалось пропащим. Неподалiк вiд нього бiля вiкна
сидiло троє, з виду студенти - двi дiвчини i хлопець з рюкзаком, славний
такий хлопець, тiльки обличчя чимось пошрамоване, наче вiн горiв або був
поранений, хоч за вiком своїм вiн i не мiг знати вiйни. Навпроти нього
сидiли його товаришки, дорiднi вродливi дiвчата. Одна з них, бiлявка у
жовтiй в'язанiй кофтi, все поглядала на льотчика, тихо перемовлялася з
подругою i смiялася. Може, смiшно їй було з цього кислого гостроносого
льотчика чи з його великого кашкета, незграбнiсть якого Уралов i сам весь
час почував. Чи, може, вона смiялась просто так, лише тому, що була молода
та щаслива, повна здоров'я, i день був чудесний, сонячний, i за вiкном
експреса пролiтали слiпучо-бiлi березовi гаї. Пролiтали казкою, химернiстю
фантазiй, i дiвчина щось говорила спiвучо про тi берези, про те, якi вони
гарнi, чистi. I сама вона теж була вся чистота, сонячнiсть, усмiшка
природи, i великим став би художник, який зумiв би передати все це.
Уралов ще бачив потiм їх в аеропорту, коли хлопець брав їм цукерки, а
дiвчата стояли бiля телеекрана, де довiдки дають про рейси лiтакiв. Ще
бачив їх на виходi, на перонi з табличкою: "На Сочi".
Чи вони ждали когось, чи самi мали летiти - це для нього зосталося
невiдомим, їм було весело. Вони й тут нiби заради розваги позиркували на
Уралова смiхотливо, а коли вже вiн мусив рушати, та, що в жовтiй,
соняшникового цвiту кофтi, так славно, так незабутньо усмiхнулась йому! I
доки вiн iшов з групою пасажирiв до маленького аеродромного автобуса, щоб
їхати до свого повiтряного лайнера, три руки iз-за бар'єра - двi дiвочi й
одна хлоп'яча - все махали йому, бажали щасливого польоту, нiби казали:
"Не журись, льотчику, не опускай крила, хлопче!" I по-думалось тодi, яку
велику пiдтримку можуть подати людинi в такому, як у нього, душевному
станi зовсiм не вiдомi тобi люди, троє добрих сердець, троє душ, з якими
ти, певне, назавжди розминешся в океанi людства. Ще довго пiсля того жили
в його душi i тi прощальнi помахи рук, i свiтлi, чистi усмiшки незнайомих
людей, що мовби освiтили йому дорогу iз Внуково.
Запропонували йому, як i обiцяно було, наземну службу. Прийшовши
додому, сказав дружинi:
- Пропонують полiгон.
- I ти згодився?
- Я солдат.
- Ах, ти хочеш, щоб я вiк звiкувала в казармi? Квартиру з видом на море
мiняти на якусь глухомань? Iншим ресторани й театри, а мене на полiгоннi
пустирища! Де ще й бомбу на голову кине який-небудь роззява! Нi, дякую
красненько! Не їду!
I не поїхала. Поїхав вiн сам. Борсуком жив у закутку полiгонної казарми
з усмiхненою Джокондою на стiнi, до якої тiльки й зверталась душа в
хвилини розпуки й самотностi: "Так, я солдат. Якщо треба тут - буду тут.
Якщо з льотчика треба стати кротом пiдземельним-стану кротом. А каже
Вiтчизна: снарядом стань - стану снарядом, ракетою стану, чорт вiзьми!" I
це не було пусте храбрування. Людина обов'язку й честi, людина, що ради
справи, ради товариша готова на самопожертву,- таким його знало
командування, i таким вiн справдi був.
А тим часом - життя в непривiттi полiгонного барака, звiдки Джокондi
твоїй тiльки й видно жовтi безрадiснi кучугури пiску, що пiдступають до
самих вiкон, та стенд, забитий серед колючок та молочаю:
"Воїн! Виконуй Устав бездоганно, смiливо й чесно".
Пiд цим девiзом тепер проходило його життя. Холостяцька безладь
кiмнати. Купи книг по кутках. Пудовi альбоми репродукцiй...
Часом зубами скрегочеш вiд тоскностi за тим, що було. Друзi десь без
тебе лiтають... А тебе - з неба, з польотiв, де спiвала душа, кинуто в
пекучi оцi кучугури, в задушливi чебрецi, заростi колючок, що ними нiбито,
як настояти на горiлцi, хвороби якiсь лiкують...
Небайдужий до малярства, Уралов i сам деколи потроху малював, етюди
його вихрились барвами яскравими, палаючими, а тут i етюдник засох,
припорошений пилом,- Уралов терпiти не мiг цi сiро-жовтi пустельнi тони,
що оточували його. Вилинялiсть, полiгонна пустеля, пiщанi бархани, що
тягнуться аж до крайнеба,- тiльки глянеш на них, так одразу тоскно стає,
завив би вовком. Арена пiскiв, пустизна, царство ящiрок, i ти тут ящiрячим
життям живеш. А коли випаде забратися далi в тi несходимi кучугури, то
виявиться, що всi вони у вирвах, у ямах, покритi, поколупанi, живого мiсця
нема. Пiсок начинений металом, брухту тонни можна було б наздавати, бiйцi
дечому знайшли навiть застосування: бiля казарми урни для смiття - з
чорних, перекинутих догори бомбових стабiлiзаторiв.
Така служба, що не часто лунає тут смiх, не часто почуєш привiтний
неофiцiйний голос. Безконечнi цифри, закодованi команди, рапорти - їх
тiльки й чуєш протягом дня на командному пунктi, нiжностям та лiрицi нема
тут мiсця, владно вдираються басовитi радiоголоси не бачених тобою людей,
i кожне слово льотчика, що озивається з повiтря, записується тут на
магнiтофонну стрiчку, так само, як фiксується i кожне слово твоє. Стоїш,
чергуєш, в напрузi вдивляєшся в сiтку прозорого плексигласового планшета,
на якiй сержант-обчислювач щораз виводить все новi й новi цифровi
позначки. Влiтку духота тут, на цiй пiщанiй аренi мiкроклiмат Сахари,
доводиться працювати роздягненими, i солдати напiвголi сидять серед
приладiв, засмаглi, м'язистi, роблять записи, помiтки, приймають,
передають команди. Обчислювачi, радисти, спостерiгачi, кухарi - це все
твої побратими, такi ж трудяги, як i ти, для них теж увесь гомiн планети,
її музика i її голоси найчастiше зводяться до кiлькох карбованих слiв:
"Виходжу на рубiж!", "Буду працювати на цiль..."
Зрiдка хiба що хтось прорветься якою-небудь неофiцiйною вiльнiстю: "В
мене лампас на борту".
А той лампас, буває, вiдбомбиться на "двiйку" i заведе потiм з тобою
довгi радiочвари, що вiн, мовляв, на власнi очi бачив своє влучання, i ти
мусиш йому доводити, стояти за правду, як кремiнь.
Неспокiйне, тривожне твоє господарство, i за все ти вiдповiдаєш -
починаючи вiд складної роботи КП та станцiй радiолокатора i кiнчаючи
яким-небудь бiлим величезним - двiстi на двiстi метрiв - хрестом,
викладеним десь у кучугурах, який треба вчасно побiлити вапном, бо вiн
швидко линяє, заноситься пiском та курявою.
Одного разу Уралов був у справах далеко вiд полiгона, їхав вiдкритим
слiпучим степом, серед блиску стерень, серед стрекоту комбайнiв, що
корабельне рухалися вiд неба до неба, i хоч їхав по землi, а нiби з
повiтря бачив золотi розсипища зерна, що цiлими ворохами, цiлими горами
червонiло на залитих сонцем токах. Дорога його лежала повз елеватор, повз
цю височезну споруду з бетону, що була без вiкон i нiби й без дверей.
Неподалiк вiд елеватора трапився колодязь-артезiан, вода сама текла з
нього, i Уралов зупинив машину, щоб напитись.
Там i сталася його зустрiч з Галею. Повновида смаглявка, високочола,
вийшла вона з вiдром iз недалекого подвiр'я, обкладеного жовтим
нiздрюватим каменем, iшла брати воду i, наближаючись до колодязя, уже
посмiхалась до Уралова по-доброму, нiби вже ранiш знала його. В неї були
брови чорнi, як у тих пiснях, що не раз вiн чув у цих краях, в неї були
очi яснi, такi принадно-живi, яких, мабуть, i в пiснях не було. Тi очi так
i променилися м'яким, довiрливим свiтлом, так i промовляли до Уралова
кожним своїм промiнцем! I зблизька усмiшка не згасла, але крiзь свiтлу її
привiтнiсть стало помiтно й смуток в глибинi очей, i видно було, як сльози
ще на вiях бринять! Хто мiг таким очам горя завдати, хто смiв покривдити
їх?
Невимушено зав'язалась розмова, i Галя призналась, що справдi недавно
плакала, бо в неї вийшла незлагода iз свекрухою, яка сьогоднi нав'ючила її
корзинами та посилала торгувати, а їй соромно було... Сяючи сльозами,
хвилюючи своєю вiдвертiстю та довiрою, Галя розповiдала йому, як iшла вона
до станцiї мимо елеватора, йшла, де чоловiк її вагарює, сподiвалась -
побачить вiн її, зiгнуту базарною ношею, пожалiє, захистить, а вiн ще й
навздогiн гукнув:
- Гляди ж там, не проторгуйсь!
I реготав у компанiї приятелiв, з якими вiн щовечора тiльки й знає
забивати "козла"... їм реготи, а їй обличчя горiло вiд сорому, i сльози
капали пiд ноги, i камiнь пiд ногами кипiв. Бо ще ж вчора була
комсомолкою, вожатою в школi була, а тут її хочуть перекупкою зробити.
- Так ось що, Галю... Сiдай зi мною.
I хоч у голосi його була в цю мить сердита i нiби аж неприємна
рiзкiсть, але було щось i таке, що мимоволi заставило Галю зiтхнути. Вона
навiть глянула не без iнтересу на його обтрiпаний, закiптюжений газик.
- Сiдай, сiдай,- повторив Уралов вольовим командирським тоном.- Я
серйозно.
I хоч цього разу вона й не сiла, проте через кiлька днiв це сталося:
серед бiлого дня забрав її Уралов, i той-таки газик, набравши швидкiсть,
помчав їх в роздолля степiв золотих, i Галя без жалю дивилась, як
пропливає стороною на обрiї елеватор, цей її слiпий степовий хмарочос.
Мчав її Уралов тими просторами, де навiть земля свiтилася сонячним
блиском стерновищ, пролiтали селами, де хати потопали у виноградниках, де
садки спливали каскадами груш, яблук та абрикос, а розкiшнi виноградники
виметували буйне листате пагiння аж на вулицю. "Все, що ти бачиш, це я, це
моє, це для тебе",- мовби говорила йому Галя, сидячи поруч, i краєм ока
вiн бачив, як вона розцвiтає крiзь тривогу, визволена вiд свекрушиних
корзин, а вiн мало й говорив, тiльки ще бiльше блiднув, мiцно тримаючи
обома руками кермо.
Уралов повiз її напрямки, там, де ранiше й не їздив, i газик їхнiй
невдовзi поглинуло море кучугуристих пiскiв - мертва зона полiгона,
- Куди це ти мене завiз? - посмiхалася Галя, коли вони забуксували,
хоча видно було по нiй, що не лякає її цей гарячий свiт кучугур та
молочаїв, свiт бомбових вирвищ та iржавих стабiлiзаторiв, що стирчать
навкруги.
В кучугурах довелося й заночувати, там i перша нiч для них промайнула,
там i свiтання їх застало в обiймах. Злегка вiдволожена росою плащ-палатка
серед колючок та коронованих будякiв кучугурних, мовчазний газик, що за
нiч нахолонув i теж був у росi, та ще це тихе степове свiтання - вони
тiльки й були свiдками їхнiх освiдчень i їхнього шлюбу.
Зажили вони дружно; Галя, щоб показати чоловiка батькам, повезла його в
рiдне степове село, де, перед тим як вийти за свого вагаря, вона деякий
час секретарювала в сiльрадi i де її спокусив мiсцевий завклубу. Нi з чим
не крилася Галя перед Ураловим, щиросерде розповiла йому все про себе, i
вiн вислухав мовчки, попросив тiльки бiльше нiколи про це не згадувати.
Батькам зять сподобався, мати, правда, зауважила, що нiс дзьобиком та що
суворий дуже, рiдко смiється.
- Це в мене служба така,- похмуро пожартував Уралов.
Жити стали серед вирв, серед вибухiв, серед замiття безплiдних
пiскiв... Уралов спершу побоювався, що не звикне тут Галя, занудьгує серед
полiгонного одноманiтного життя, бо хоч є в них i чимала бiблiотека, i
пудовi альбоми з репродукцiями найславетнiших картинних галерей, хоч є i
клубик, i екран, але ж є й кучугури, пустеча зловiсних кучугур навкруги!
Проте не занудьгувала ясноока його подруга, принаймнi не показувала цього,
все була такою ж веселою, як i перше. А вiн з удаваною суворiстю скаржився
на неї товаришам:
- Ця хахлушка щодня менi якесь нове слово пiдкидає. Щось скаже
незрозумiле, а ти ходи думай тодi цiлий день, що воно значить; може,
обiзвала якось?
- Дурненький,- втручалася Галя,- то ж усе ласкавi слова...
- I набагато тобi ще їх вистачить?
- На все життя, чорнобривчику мiй... Це його, бiлявого, аж рудого, вона
називала чорнобривчиком.
Коли вiн помiчав, що Галя його часом присмутиться, вiн вважав за
потрiбне розважити її i не находив нiчого лiпшого, як повести на одну iз
спостережних вишок, звiдки вони вдвох милувались, мов грандiозним
спектаклем, бомбовими вибухами, що сповiщали про себе оранжевими
звихреннями в далечi пiщаної арени, в глибинi слiпучих вiд сонця
полiгонних кучугур. Лiтаки йшли на такiй висотi, що їх i .не видно було, i
гул їхнiй теж ледве долинав, i здавалося, що то мовби сама земля вивергає
з себе отi оранжевi, червоно-бурi, якихось марсiанських кольорiв вулкани.
Хмари вибухiв, цi свiтло-червонястi химернi хмари, розростаються потiм в
повiтрi у цiлi острови хмар, що довго, повiльно тануть, мовби ждучи, поки
їх зафiксують iз вишок хлопцi-спостерiгачi.
А тим часом обважнiлi садки пiвдня осипалися абрикосами, земля вже була
ними встелена так, що нiде й ступити, а збирати нiкому, i сусiднiй з
полiгоном колгосп звернувся до Уралова за допомогою. Це була найвiдраднiша
для Галi подiя, бо Уралов, прихопивши й Галю, i всiх тих, кого можна було
прихопити з свого вiйська, повiв їх на штурм в те сонячне абрикосове
царство, де все абрикосами свiтилося й пахло, i земля була золотою вiд
плодiв, i дерева горiли золотом так, що їх спекулянти й заготовачi,
здається, мусили б бачити за тисячу верст!
То була солодка робота, радiсна втома, i не забути тих пiсень
вечорових, i вогнищ, i куренiв...
Але й звiдти - з бенкетування працi, вiд пiсень та куренiв - дорога
знов стелилася в кучугури.
Через деякий час Уралова - нiби як пiдвищенням по службi - перевели з
кучугурного полiгона на iнший, приморський, степовий, де перед очима Галi
вперше постали оцi, схожi на видива, обелiски ракет. Тут бомбили тiльки
ночами, iнодi вдосвiта, а вдень цi розкиданi по степу макети лiтакiв,
машин, ракет своєю мертвотною непорушнiстю здатнi були нагнати лише сум i
нудьгу. Одначе й цей ракетний степ теж не злякав Галю, не засмутив, не
зiпсував її веселої життєлюбної вдачi. I хоч життя тут було ще бiльш
неспокiйне (були такi днi, що їм i зовсiм треба було виселятися за межi
полiгона), проте Галя й тут швидко знайшла себе, обвиклася, самим своїм
квiтучим виглядом радуючи i Уралова, i його полiгонних товаришiв. На
вiдмiну вiд безплiдних кучугур, земля тут була така, що могла б усе
родити, i Галя не проминула цим скористатися. Як тiльки настала весна,
Галя, незважаючи на те, що була вагiтною, взялася копати, робити грядки та
клумби, залучала до цiєї роботи воякiв, що пiзнiше аж очам своїм не
вiрили, коли побачили на столi в їдальнi свiжу зелену цибулю власних
посадок, а свою казарму та командний пункт - у вiнку квiтникiв, де крученi
паничi обiймалися з красолею, а нiжна петунiя та царська борiдка
красувалися серед жовтогарячих гвоздик та мiцних повноквiтних
чорнобривцiв. Як i личить добрiй господарцi, Галя ще й курей та качок
розвела, правда, коли вони попiдростали, то виявилось, що нi вона, нi
Уралов не вмiють рiзати птицю, i коли вже треба було це робити, то Уралов
з рiшучим виглядом з'являвся на порозi з дрiбнокалiберкою в руках i,
намiтивши серед двору синьоголового селезня, на якого йому вказувала Галя,
валив його з першого пострiлу.
Потiм у них народилося дитя, гарненька донечка, яку вони, пiсля
завзятої щасливої дискусiї, обопiльне вирiшили назвати Леною - Оленкою. Це
було вершиною їхнього щастя, було мовби гiдною винагородою обом - i
Уралову за всi життєвi гiркоти, яких вiн зазнав, i Галi за її минуле
невдале кохання, до якого Уралов тепер i не думав ревнувати, бо знав, що
то її природна добрiсть, безхитрiсна щедролюбна вдача так невдало й
довiрливо шукала справжнього кохання, аж поки знайшла його тепер iз ним,
iз Ураловим. Ощасливлений народженням доньки, Уралов перестрiляв на
радощах усiх селезнiв, усiх качок та курей задля широко розтiяного "раю" -
свята народження першої на полiгонi людини. На свято Уралови закликали
всiх, хто тiльки був вiльний на цей час вiд чергувань.
- Нiчого в життi не боявся,- признався в цей день Уралов товаришам,- а
тут ох перетремтiв. I знаєте, що лякало найбiльше? Десь вичитав перед тим,
що в Японiї 36 тисяч дефективних дiтей народилося пiсля Хiросiми...
Радiацiя, патологiя - всiлякi дурницi полiзли в голову. Аж тодi вiд душi
вiдлягло, коли медсестра сказала, що все гаразд, i на руки менi подала оцю
нашу красуню степовичку,- казав Уралов, розчулено зазираючи в блискучу
нiкельовану колиску. Там, зморщивши буряково-червоне личко i нiчого не
пiдозрюючи про земнi дiла, солодко спала чистим сном немовляти
новонароджена.
- Ось вона, володарка полiгона,- казали про неї бiйцi, а мати голубливе
примовляла:
- Ясочка наша.
I Уралов згоджувався мерщiй:
- Дiйсно, ясочка!
Хоч i недотямлював, що це воно таке ясочка.
Справдi, диво дивне: ось вона тiльки народилась i вже стала тут
найстаршою, всiх прихилила до себе ця маленька iстота, пуп'янок, крихiтний
росточок життя.
При згадцi самого iменi Оленки суворi обличчя воякiв свiтлiшали, i не
було тут такого, на кого б не поширювалась її влада - влада любовi!
Коли вперше дитя посмiхнулося, це стало подiєю, сенсацiєю на весь
полiгон. Всi бiгали до Уралова на квартиру глянути на Оленку, козиряли,
вiддавали їй честь i в наступнi днi теж не переставали бiгати на квартиру
за її усмiшками. Старшини-надстроковики пiдставляли їй вуса, щоб пiймала
за вус, молодi солдати в захватi були, коли вона вчепiриться котромусь за
вухо i потягає, полоскоче своїм рученям.
Про Уралова вже й казати нiчого. Вiн з народженням дочки став просто
невпiзнанний, став говiркiший, привiтнiший, не такий категоричний в
усьому, як досi. Тi доньчинi усмiшки, дитячi нiжнi доторки до щоки мовби
проникали йому в саму душу i впливали на неї чародiйно. Вiн не соромився
власноручно пелюшки прати, бiльше того, проробляв це з таким виглядом,
нiби вчиняв якийсь безмежно-важливий ритуал.
- Хiба ж не диво, Галю, га? - схилявся вiн над колискою, прибiгши зi
служби.- Ще не говорить, а вже вмiє смiятись. Суцiльна доброзичливiсть: до
всього на свiтi всмiхається.
Це була просто iдилiчна картина, коли надвечiр Уралови виходили
прогулятись. Вiн, якого й полiгонна смага не брала, блiдий, вiчно
схвильований, нiс Оленку на руках, а його повненька, ясноока Галя
дрiботiла поруч нього, не в силi приховати радостi свого благополуччя. Це
було iстинно щасливе подружжя, вони були мовби створенi одне для одного,
навiть ростом однаковi, невеличкi обоє, проходили мимо КП i йшли у
вiдкритий степ. Всi знали, що то Уралов понiс прогуляти, розважити доньку,
бо йому здавалося, що їй 'уже хочеться якихось дитячих розваг, i вiн
шкодував, що на полiгонi немає якого-небудь чортового колеса та каруселi,
а є тiльки блискучi гостряки ракет у степу-єдине, що вiн тiльки й мiг тут
показати своїй улюбленiй доньцi. Ще, правда, були в степу, крiм ракет,
спортивний "козел", "кобила", волейбольний майданчик та стара, облуплена
кошара, що зосталася на територiї полiгона вiд тих часiв, коли полiгона ще
не було, а земля вся належала радгосповi: Була поруч з кошарою й хата
чабанська, вона теж облупилась, саманом свiтить,- пустка така, що,
здається, i Оленку вiдлякувала своїм драним виглядом та проваллям вiкон.
Оглядаючи цi напiвзруйнованi рештки чабанської ери, Уралов дава...
