Олесь Гончар. Тронка
страница №11
...в волюсвоїй фантазiї, малював перед донькою та дружиною жартiвливi картини свого
майбутнього, коли Оленка буде вже великою, i, замiсть полiгона, тут знову
володарюватимуть радгоспнi чабани, i сам вiн, Уралов, буде тодi найстаршим
пастухом, стоятиме на отiй вишцi, де тепер КП, iз її висоти керуватиме
отарами, наглядатиме за вiвцями в стереотрубу.
Посмiявшись з його вигадок, вони рушали далi, простоювали бiля високої,
нацiленої в небо ракети, i їм здавалося, що ясочка їхня вже торопiє на це
блискуче диво, на таку велику цяцьку i вже якiсь першi знаки записуються
на плiвцi її свiдомостi, чиє: тої i непорочної, як вранiшня зоря. Вiд
ракети повагом iшли вони туди, де сивiють стародавнi могили,- Уралов
вважав, що донька найкраще себе почуває, коли вiн виносить її на степовий
курган, де був встановлений локатор. Тут свiжий вiтерець дмухав на Оленку,
i вона нiби жвавiшала i з цiкавiстю стежила, як локатор, повiльно
обертаючись своїм обручем, кладе рухливу тiнь на трав'янисту глобальну
опуклiсть Кургана. Це була поки що маленька Оленчина планета, на якiй не
було нiчого, крiм срiблястої нехворощi та локатора, який мав правити їй за
розвагу.
Все було б добре, якби не було ночей. Ночами Оленка погано спала, були
такi ночi, що й Галя, й Уралов не прилягали нi на хвилинку, бо дитина
криком кричала цiлiсiньку нiч, її крик чули й полiгоннi вартовi, i нiхто
нiчим не мiг зараяти. Галя в розпачi обливалася слiзьми, а Уралов,
стинаючи зуби, кидався з кутка а куток, не знаходив собi мiсця - душу йому
краяв той Оленчин болiсний крик. Вояка, службист, не визнавав вiн ранiше
нiжних пестливих слiв, пiдсмiювався над Галею, а тут i сам навчився.
- Ну, що болить тобi, донечко, що? - упадав вiн над немовлям,- Животик?
Голiвка? Скажи! Ну, покажи, де болить?
А воно тiльки дивиться оченятами, туманними вiд болю, рiже тим болем:
допоможи! Ти ж дужий, а я безпомiчна! Вас багато дорослих, а я одна...
Лише на ранок, коли сходить сонце, Оленка перестає плакати, знов
заспокоюється, а поспавши - розквiтає усмiшкою. I так день за днем, нiч за
нiччю: вдень заспокоїться, а тiльки нiч - дитина в плач, у крик i аж
синiє, аж заходиться.
Став привозити Уралов з мiста лiкарiв, найкращих фахiвцiв: оглянуть i
нiчого особливого не находять, не можуть визначити дiагноз. Це щось таке,
мовляв, минуще, а так дитина здорова. Щоб якось розважити доньку, Уралов
придбав у воєнторзi акордеон, дорогий, розкiшний, хоча грати на ньому й не
вмiв. Учився тепер ночами, уперто ростягував ту чортову шкiру, а коли
втомлювався, зовсiм виснажений, шпурляв акордеон у куток i, вiдсторонивши
вiд доньки дружину, запухлу вiд слiз, сам нахилявся над крихiтним!
тiльцем, що змагалося за життя, i мовчки приймав на себе той бiль, той
крик, той вибираючий душу доньчин плач. Однiєї такої ночi, доведений
доньчинйм криком майже до безпам'ятства, Уралов кинувся до машини, завiв,
помчав у радгосп до Чабанихи - перед тим вже уже чув, що є там така баба
Чабаниха, мати капiтанова, зiллям лiкує - народна медицина i все таке...
Не знав точно, де вона живе, знав тiльки приблизно прикмети, i жадiбно
розглядав iєроглiф телевiзiйних антен над будинками, вишку металеву шукав
- по тих iєроглiфах та по вишцi вiн i розпшукав Чабанишину хату.
Забарабанив у шибку, i стара з'явилась на порозi, як мара, як живий привид
минувшини: розпатлана, вилицювата, губи стиснутi, пiд насупленими бровами
- ями очей... Чаклунське замкнуте обличчя Пiфiї, Сiвiлли, воно якраз
чомусь i викликало довiру: оця врятує, ця допоможе! Як вiн гаряче умовляв,
бо вона спершу не хотiла, казала, що давно вже цим не займається.
- На колiна перед вами впаду, тiльки їдьмо, зарятуйте! Дякуватиму вiк!
Кiнець кiнцем умовив-таки, пiдхопив, помчав у свiй ракетний степ. Коли
вони їхали мимо ракет, вже свiтало, вже блищали ракети своїми оболонками,
але баба мовби й не бачила їх, вона нiби не хотiла й дивитися в той бiк. А
коли оглянула дитину, що вже спала, змучена пiсля ночi, буркнула, що це не
"ураз" i не "младенчеське" i що немає в неї вiд цього нiякого зiлля,
просто, на її думку, не пiдходить дитинi це мiсце, не для неї такi цяцьки
та гуркiт...
Оленцi ж дедалi ставало ще гiрше. Однiєї ночi, коли Уралов був на КП, з
дому подзвонила дружина. Вiн чув, як вона хлипала в трубку, i життя в
ньому спинилось, холод смертельної тоскностi в груди вступив.
- Колю... Колю... додому! - хлипала трубка.- Оленцi погано, зовсiм
погано... Посинiла, оченята закочуються...
А коли вiн прибiг додому, вже не закочувались оченята, вже не кричала
його донечка: вiчна чиста усмiшка застигла на її вустах.
Вона ще лежала у бiлiй своїй постельцi, а коло неї, на долiвцi, валявся
акордеон, хижо блищав зубами клавiшiв. Дружина тiпалась на лiжку в
риданнях. Мисливська рушниця висiла на стiнi. Стояв на, столi польовий
телефон. Все було, як i ранiш, не було тiльки Оленчиного дихання, була
безмежна всесвiтня пустеча навкруги. Кожна рiч ранила його. Рушниця,
акордеон, iграшки - нiчого цього вiн бачити не мiг. Здушений, ослiплений
горем, вискочив надвiр, але Галинi ридання знов повернули його до хати.
Вранцi весь полiгон був у жалобi. Вiтер ганяв над казармою червонi
прапори з чорними стрiчками. Приголомшенi трагiчним кiнцем,
друзi-вiйськовослужбовцi про щось перемовлялись стиха, радились.
Виявилось, що нiхто не вмiє зробити домовини. Люди, що зналися на
електронiцi, що мали справу з найточнiшими приладами та пристроями, не
вмiли, виявляється, змайструвати простої маленької домовини для Оленки! Бо
не було в цьому нiколи потреби. Бо нiхто ж тут ранiше не вмирав. Тут,
здавалось, зiбрались для вiчного життя. I кладовища на полiгонi не було -
це була в них перша смерть. Все вона розпочинала, Оленка. Тiльки оркестр
був свiй та прапори незвично чорно-червонi схилялись в жалобi.
Траурна музика лунала на весь степ, i не бомбили в той день.
Поховати Оленку вирiшили на тiм самiм курганi, де стояв ранiше
радiолокатор. Тепер його там уже не було, тепер там викопали сержанти для
своєї улюбленички невеликий окопчик. Туди йшла степом уся процесiя,
офiцери мовчазно несли Оленку над головами, несли її своїм ракетним
степом, крiзь бойовi мiшенi, крiзь їх насторожений грiзний блиск, а вона,
пропливаючи, усмiхалася й зараз, вiдходила вiд Уралова у вiчнiсть iз своєю
усмiшкою, з її непередаваним чаром i мовби промовляла до нього: "Татуську!
Я не бачила нiчого, крiм цих твоїх ракет. Не бачила весен. Цвiту вишневого
не знала. Нi синiх рiк, нi мiст далеких, казково-прекрасних. Я встигла
бачити тiльки оцi грiзнi блискучi ракети, серед яких прожила своє миттєве
життя. Коротким життям зiрницi жила я. З'явилась, освiтила усмiшкою ваш
полiгон, сяйнула розливом щастя тобi, татуську, i мамi, i вже зараз iду
вiд вас, iду ось назавжди!.."
Як йому в цю мить хотiлось понищити, потрощити тут все, як палило його
бажання подiлитися з нею своїм життям - та що подiлитися! Вiн, секунди не
вагаючись, вiддав би своє життя до останку, аби жила вона, його ясочка,
його зiронька, яку вiн так i не змiг врятувати...
Iдуть. Вiтер червоно-чорнi прапори шматує, розвiває на весь степ,
оркестр ридає траурним маршем, iдуть iз трубами тi, що ще вчора чергували
на КП - радисти, обчислювачi, планшетисти, тi, що дiлять з ним бiль його
найтяжчої втрати. Слiпучий день схожий на нiч. Блищать сльози на смаглих
вояцьких щоках. Голосить Галя. Зцiпивши зуби, крокує поруч неї Уралов -
повнi груди болю несе. Трiщать пiд ногами сухi трави, посмiхається в
заюжене небо Оленка, труби по-удав'ячому поскручувались на оркестрантах, а
вони, кидаючи в розвiтрений степ бiль своїх маршiв, музикою бунтуючись
проти горя, важко йдуть в тих удавах труб, мов Лаокоони.
Так вiн розстався з Оленкою. Пустим, спустошеним пiсля цього стало його
життя. Вночi прокинеться - все Оленка перед очима з рученятком, з шовком
волосся, з усмiшкою - усмiшка та дитяча застеляє собою все небо, весь
свiт! I нема i не буде в усiх галактиках нiчого кращого за це - за цей
усмiх дитячий, ласкавiсть рученят, перше лепетання мови... Було щось
жорстоко-безглузде в цьому ударi судьби, життя його, таке стiйке ранiше,
враз похитнулося. Уралов почував, що втiхи не знайде, примирення з
нещастям не буде i що нове якесь, здобуте в горi прозрiння не
переставатиме терзати його. Нащо оте сонце в небi, коли її нема? Нащо всi
дива свiту, всi науки, нащо всi веселощi земнi, якщо це їй, його ясочцi,
уже не потрiбне? Нащо, нарештi, вiн сам, Уралов, i його праця тяжка, i
його люта вiдданiсть дiлу?
Став наполягати пiсля цього, щоб перевели його куди-небудь в iнше
мiсце. Хоч на Курили, аби не тут!
Сьогоднiшня його поїздка до мiста теж була пов'язана з цим, i,
повертаючись надвечiр додому, вiн завернув до того Кургана, де лежить
Оленка, завернув, знаючи, що це вже - прощання. Тут i нiч застала його, на
могилi, тут йому все навкруги налилося темрявою i небо над степом нависло,
порешечене зоряними пробоїнами, як велетенська мiшень.
Уралов, наїжившись, сидiв на курганi; якийсь нiчний птах над ним
пролетiв, просвистiв крильми; згадалось дитинство в степах кустанайських,
i яке там було на озерах полювання, i як вiн бiгав ще хлопчиськом за
мисливцями та рiзними послугами дорослим заробляв собi право пострiляти.
Скiльки пам'ятає себе, вiн марив полюванням, далекий пострiл нашорошував i
кидав його в дрож, i його мисливський запал дивував навiть дорослих, їм
було смiшно, що хлопець, зачувши далекий пострiл, блiдне вiд хвилювання, а
вiн тiльки й мрiяв про той час, коли виросте й матиме власну рушницю.
Потiм виявилося, що в його дiда-коваля є старезна рушниця-катеринiвка,
четвертий калiбр, вагою не менше пуда. Гармата - i все. Колись, ще нiби
дiд дiдiв, пугачовець, зробив її, а дiд так i не вистрелив з неї нi разу -
боявсь. А цей, малий Уралов, взяв її, зарядив замiсть дробу шарикiв з
пiдшипника, пiшов на майдан, прив'язав до плуга, а до курка шнурок, щоб
випробувати здалеку. То таки був пострiл! I одначе не розiрвало її. Пiсля
цього знову зарядив, прилаштував свою катеринiвку до велосипеда i покотив
на озера в степ. Зустрiчнi хлопцi-казахи смiялися: всiх гусей твоя пушка
переб'є!.. В полi гусей тьма, на просищi пасуться, летять, гелгочуть,
валом iдуть. Уралов зарився в копицю проса, виставив тiльки ствол своєї
гакiвницi, пiд плече картуз пiдклав, щоб плече вiддачею не розтрощило.
Сидить, не дише, а вони насуваються гелготом, вже ледь мало не з-пiд нього
просто смичуть, i вiн, затаївши дух, приклався, пальнув. Удар, iскри з
очей, i вже нiчого бiльше не пам'ятає. Очуняв: "Де це я? Що зi мною?"
Рушниця вiдлетiла далеко, картуз теж далеко, плече горить i... жодної
гуски. Однак це не вiдбило в ньому охоти до полювання. I вдруге, i втретє
знову виходив з тiєю пудовою катеринiвкою на гусей i щоразу падав пiсля
пострiлу непритомний, аж поки в якiйсь iнструкцiї не вичитав, що треба
було давати вдвiчi менший заряд, нiж вiн давав...
Не знає, чому й згадалась йому зараз та його рання хлоп'яча пристрасть,
блукаючим спомином навiялась серед нiчного степу на могилi, де вiчним сном
спить його донечка. Не раз вiн чув жалi та скарги на скороминущiсть
людського життя. Промайнуло, як сон, пролетiло мигцем, не встиг i
оглянутись... Це так. Але зараз його думка якраз про iнше, про те, як
багато може ввiбрати людська душа, мозок людський: цiлi галактики життя
може людина вмiстити в собi! Коли були отi озера, гуси, просища? Коли то
було: вперше побачив трамвай. Перший самостiйний вилiт... Як то
далеко-далеко. Наче за далеччю вiкiв. Майже в античностi. I нiчого цього
Оленка не знала. Нi тих гусей, нi просищ, нi озер нiколи вже не побачить,
i в цьому є велика якась кривда. Свiжа рана життя, вона заступила йому
все, що було i що є, болем своїм ятрить його i ятрить. Фатальнiсть? Якщо
це фатальнiсть, то вiн i її ненавидить! Забрати в нього Оленку, в самому
розквiтi загубити цей свiжий росяний пуп'янок, що вже всiм умiв дарувати
радiсть,- нi, нема в цьому глузду, i нiхто не переконає Уралова в тому, що
так буває, i що нiчого не вдiєш, i що "така вже судьба"... Не повинно бути
такої судьби! За що її скарано, за що її страчено, його Оленку? Не було в
нiй нi злоби, нi ненавистi, нi хитрощiв, нi пiдступностi, не було помилок
i злих намiрiв, була тiльки яснiсть найчистiшої усмiшки, було тiльки те, з
чим людина народжується для життя... Гризе його думка, тривога, що,
можливо, є частка i його провини в тому, що сталось. Коли привозив
Чабаниху, вона говорила щось, здається, застережливе, що мiсце не
пiдходить дитинi i не такi їй потрiбнi цяцьки. I що тiльки пiд тихими
зорями, а не серед гуркоту та вибухiв здоровим та щасливим буде зачаття
людське... Вiн не надав тодi значення словам старої, а тепер дедалi
частiше довбе мозок думка: може, справдi дитину лякало тут все, гуркiт
тривожив i цi вибухи, що час вiд часу землю стрясали, може, вони й справдi
не для дитячої психiки? Причину доньчиної смертi так встановити й не
вдалось. Командири й товаришi вважали Уралова людиною впертою, вольовою,
настiйливою, людиною, для якої почуття обов'язку понад усе, а ось тут вiн
не певен, чи все вiн зробив, щоб Оленку врятувати, чи виконав свiй
обов'язок перед нею до кiнця. Одне тiльки знає, що ця тяжка драма не
минула для нього безслiдно, цi згаслi Оленчинi усмiшки для нього нiколи не
згаснуть i нiколи не буде вже вiн таким, як був ранiш. Глибокий внутрiшнiй
струс мовби вiдкрив йому очi ширше на свiт, на саму сутнiсть життя, i те,
що ранiш його могло й не чiпати, зараз не залишає його байдужим. Чи так
жив? Чи так ти живеш? Чи так всi ви, люди, живете? Задала йому Оленка
таких запитань безлiч, запитала й пiшла собi, а йому зоставила вiк на
роздуми!
Десь з глибини темряви чути дзеленчання дзвiночка. Наближається отара.
Чабан Горпищенко веде її, не iнакше, бо це тiльки вiн зважується
заглиблюватись з отарою так далеко в землi полiгоннi, та й полiгонне
начальство до нього не так прискiпливе, адже у старого син льотчик i сам
вiн людина заслужена й розторопна. Пiд час останнiх важливих навчань, коли
тут навiть один iз маршалiв був, вiн швидко з Горпищенком здружився, для
них, для обох - для чабана i для маршала,- певне, було про що погомонiти
разом, розклавши вогнище в степу для чабанської кашi "в кожусi". В тi днi
все, що робилося на полiгонi, було оповите особливою таємничiстю, право
доступу сюди мали тiльки люди найнеобхiднiшi, решту всiх виселили, i чабан
Горпищенко теж тiльки вiддалеки мiг бачити, як незнайомi автомобiлi мчали
в напрямi полiгона, як свiжi намети в один день там з'явились i як потiм
на далекiм кутi, що виходив у море, виросла висока драбинчата споруда i в
нiй, наче в колисцi, в сповитку, лежало щось блискуче. Колись там орли та
iншi дикi птахи гнiздились, а тепер люди он для яких пташенят гнiзда
мостять...
- Хочете побачити? - запитав його маршал при зустрiчi.- Дивiться завтра
о дванадцятiй.
I чабан дивився. Удар бачив, i зблиск, i як вiддiлялась ракета. Видима,
справдiшня, вона майже повiльно, нiби знехотя виходила з вогняного
клубовиння, а потiм враз понеслась блискавкою, зникала невловиме, щоб
приземлитись десь, може, аж на далеких водах океану, теж рiвних i
вiдкритих, як степ.
А тут пiсля цього одразу всi роз'їхались, поїхав i маршал, позникали
намети, берег на кутi став знову порожнiй.
- Це хто тут ночує? - запитує чабан, наближаючись до Уралова, i,
впiзнавши його, додає якось вибачливо: - А, це ти, синку...
I, шелестячи травою, сiдає поруч нього. Сидять обидва мовчки,
вслухаючись в шурхiт отари, що розпаслася на чистiй, не забрудненiй
нiчиїми овечатами травi полiгона. З темряви коли-не-коли подзвонює
дзвоник, нiжно, мелодiйно.
- Для чого та музика? - питає Уралов.
- А щоб не розгубились... Та й люблять овечки музику... Чи сопiлку, чи
пiсеньку, чи тронку отаку.
- Як, як воно зветься?
- Тронка.
- Нiколи не чув такого слова,- з сумом каже Уралов.Як багато я ще не
знаю... Гарний звук. То мiдь?
Чабан пiдводиться, ловить овечку, що пiдiйшла зовсiм близько, знiмає у
неї з шиї дзвоник, щоб показати Уралову. Той бере в руки щось важке,
металеве, кострубате... Схоже на снарядну гiльзу, зiгнуту надвоє.
Подзеленчав, задумливо послухав. Як антипод тишi - такий тут звук цiєї
тронки. Серед темряви й мовчання степу вона як голос життя.
- Шмат звичайної гiльзи,- каже вiн, повертаючи тронку чабановi,- а
видає отакий нiжний звук... Щось просвистiло в нiчному повiтрi, чи кажан
пролетiв, чи якийсь птах, ненароком отарою пiднятий iз трави.
- Перепiлка, чи що? - загомонiв угору Горпищенко.Вже й перепiлок тепер
меншає. А лебедiв? Колись у вас отам, на косi, лебедiв дядьки возами
набивали. Поїде й повен вiз, як снiгу, накладе. А тепер птаство
переводиться. Орел хiба що коли-не-коли покружляє.
- Скiльки вiн живе, орел?
- Та бiльше нас. Стоїш, дивишся часом на нього i думаєш: що той птах
бачив на своєму вiку! Вiд чумакiв до ракет - все вiн оком своїм ввiбрав...
- Хижак.
- Хижак-то хижак, а ти придивися до нього. В них свої закони. Навiть
шулiка не б'є чужих пташенят, коли вони ще в гнiздi...
Уралов запитав недовiрливо, нервово:
- Хто це бачив?
- В народi давно помiчено... Доки пташка сидить на гнiздi, нiколи її не
зачепить...- зiтхнув чабан i пiсля мовчанки обернувся до Уралова: -
Правда, що тебе кудись переводять?
- Не тiльки мене, а й полiгон увесь згортаємо...
- Канал таки пiдпирає?
- Та й канал.
- Один полiгон згортаємо, а другий уже на його мiсце спiшить. Чув - у
Чернiгiвцi? Теж полiгон. Тiльки iнакший. Полiгон залiзобетонних виробiв -
так вiн зветься. Залiзобетоннi кiльця виготовляють, облицювальнi плити для
каналiв, потреба там у них велика в рiзних бетонних виробах... Моя Тонька
як спалахне чого-небудь, так i погрожує: кину к бiсу вашу отару, в
Чернiгiвку подамся на полiгон! Мотористкою бетономiшалки стану!..
По ласкавостi голосу чути, що старий посмiхається в темрявi.
- Але й ми свiй полiгон лiквiдувати не збираємось,ревниво-досадливо
каже Уралов.- Тiльки перекочуємо на iнше мiсце.
- Доки бандити кругом хати ходять, хiба ж можна лiквiдувати? Нiяк не
можна,- ожвавiв чабан.- Того он аж над Свердловськом збили, чого його туди
занесло? А Петро ж тобi привiт передає,- позавчора лист був.,,
- Спасибi.
- Уралову, пише, передайте привiт i дружинi його...
Чабан умовчує при цьому, що син, передаючи Уралову та Галi привiт, ще й
цiкавився, як маленька Уралова росте. Почуває старий, що не можна зараз
про це говорити - тяжко зранена бiля нього людина. Та хоч i мовчить вiн,
але душа його сповнена спiвчуття до Уралова, вся вона проймається зараз
горем його, бо в тiй драмi на полiгонi було щось таке, що торкалось не
тiльки Уралових, а чимось глибоко торкнуло тут душi багатьох людей. Мине
час, змiниться степ, не буде вже тут i слiдiв полiгона, а чабан i тодi не
одному ще розкаже, як народилася на полiгонi дитинка, як росло в цiм
ракетнiм степу на втiху гарнiзоновi те славне дитинча, i як стало потiм
кричати ночами невiдомо чого, i як згасло. Розкаже, як ховали його на
цьому курганi пiд музику двох духових оркестрiв - вiйськового i
радгоспного - i як всi бомбардувальники в той день вiдмiнили свої польоти.
Пiсля мовчанки вiн знову заводить мову про канал:
- Як прийде велика вода, то змiнить весь край. Уволю нап'ється
днiпрової степ i зазеленiє... А то ще лiто уповнi, а вже тут згорiло все,
гаряча хуга свистить, куряву жене. З водою буде веселiше! Ще й рис
сiятимем, як у Тарасiвцi. В них там, кажуть, дуже добре вродив, корейцi
постарались... Сiмей сорок їх в Тарасiвку приїхало, щоб i наших навчати.
Бо чи бiля овечок, чи бiля ракет, чи бiля рису - це все вмiти треба. Я в
Середнiй Азiї як був - трохи бачив. Вiн теплої води, скажiмо, не любить,
йому тiльки свiжу, протiчну, прохiдну давай... А в сусiдiв механiзатори
уже й кукурудзу на поливних посiяли: лiс! Стоїть, аж ворониться... Буде
вода - все буде. Ще й садки тут шумiтимуть хiба ж такi: приїзди
коли-небудь в гостi, побачиш... Запам'яталось менi слово вашого маршала,
розумне слово,- в саму душу запало. Сидимо отак, як з тобою, гомонимо, i
каже вiн: "Навiть якщо маю найкращi ракети, якщо маю силу свiт звоювати,
не хочу я цього. Не потрiбнi, каже, менi континенти-попелища. Я хочу
бачити їх у зеленi i в цвiту, хочу пiд всiма зорями чути шепiт
закоханих..." Ось так, синку.
Старий пiдводиться i, не. прощаючись, iде, зникає десь внизу за
курганом; разом з ним вiддаляється, мелодiйно тане в темрявi й тронка.
А Уралов тут стрiне й зорю свiтанкову. Вже заблищить свiтанок на голих
оболонках ракет, як з'явиться в степу жiноча постать, квапливо, стрiмкою
ходою наближаючись до газика, до кургана. "Галя йде",подумає Уралов i не
помилиться. То справдi вона поспiшає сюди, i на руках у неї палахкотить
оберемок живих квiтiв, цiлий снiп рясно зрошених росою її чорнобривцiв та
петунiй, гвоздик та царських борiдок. Пiднявшись на курган, вона кладе їх
мовчки там, де треба покласти, обличчя її блiдить свiтанок, а вуста
змучено тiпаються i при поглядi на Уралова складаються в щось схоже на
усмiх:
- Бiдненький, як ти вимучився тут... I роса на тобi... Я догадалася, що
ти тут... Ходiмо, любий... Ходiмо...
Вони сходять вниз, де застиг пiд курганом перекособочено газик,
сiдають, i Уралов шарпає, жене з мiсця. Вiд'їхавши, ще раз зупиняється, i
обоє мовчки озираються на курган, увiнчаний маленьким, охрою пофарбованим
обелiском, що в цю мить для них безмежно вищий за всi оцi холоднi ракетнi
обелiски, що вилискуються навкруги у вранiшнiм степу. Хмурячись, Уралов
повiдомляє дружинi, що все вже вирiшено, вони переїжджають, i полiгон
згортається, i оцi ракети сьогоднi ж будуть поваленi, як лiс, призначений
на зруб.
Дедалi бiльше виднiє; степ ширшає, розпросторюється пiсля нiчної мли, а
на сходi, за блискучими стовпами ракет, мiж сивими козацькими могилами,
несподiвано з'являється червоний вершечок ще одного кургана, i той курган,
свiжий, яскравий, молодий, дедалi бiльше росте, пiдiймається над смугою
обрiю, аж поки стає зовсiм круглим, стає не курганом, а сонцем.
XII. ТРОНКА
Минуло ще одне лiто людського життя.
Вiдблакитнiло море сонячною блакиттю, розiбрано в "Парижкомi" намети
пiонерських таборiв - дiти пiшли в школу; пущено комбайна на плантацiї
зiсохлих почорнiлих соняшникiв, якi ще, здається, недавно так буяли; птахи
по надбережжю гуртуються вiдлiтати у вирiй, а деякi вже й знiмаються,
розлiтаються, даючи зображення на екранах локаторiв; в асканiйському
заповiднику знялись навiть лебедi та гуси канадськi, що їх вважали
аклiматизованими, бухгалтерiя тепер цiлу зиму буде вираховувати певну суму
iз зарплати доглядача за понесену втрату, аж поки навеснi гуси та лебедi
повернуться знов, як це вже було одного разу.
Небосхили заюженi, частiше задувають вiтри з пiвночi, i сива трава на
солончаках бiжить, як вода, а кущi кураю та ковили здаються з повiтря
льотчиковi Сiробабi овечками, що розбрелися по пасовищу. Тим часом
справжнi отари - золоте руно степовикiв - блукають по всьому примор'ю,
вигулюються перед зимою. Коли в червнi пiд час стрижiння стригалi
випускають овець з кошар без руна, то отара стає нiби меншою наполовину, а
зараз чабанськi отари знову побiльшали, бо за лiто на них понаростало
вовни, i їх уже беруться вдруге купати (вперше купали на початку лiта),
щоб в зиму пiшли чистими, здоровими.
На Горпищенковiй кошарi купання овець уже почалось, i порядкує тут
Тоня, вона за старшу, бо батько з матiр'ю в цi днi десь далеко, полетiли
на виклик до сина: одружується Петро. З цiєї нагоди вiн викликав батькiв
блискавкою-телеграмою, на аеродромi мати аж з острахом пiдходила до
реактивного, а батько ще й пожартував до пiлота:
- Ти ж, сину, надзвукову швидкiсть давай, щоб менше гуркотiло, бо ми з
старою погомонiти хочемо...
Знялись i полетiли.
Незадовго перед цим Петра перевели в iнше мiсце, i служба його тепер
стала якоюсь iншою. Льотчик Сiробаба запевняє, що в той гарнiзон, куди
переведено Петра, потрапляє не кожен, сiрих та мурих туди не беруть, i що
"Петра ти ще, може, Тоню, побачиш в голубому скафандрi...".
Вiйськове судно-мiшень стоїть в далекiй затоцi i досi, але тепер воно
забуте, його, мабуть, там зовсiм заснували павуки, вже бiльше його й не
бомблять, нiхто на нього не звертає уваги. Тiльки Тоня як гляне iз степу в
той бiк, то мимоволi здригнеться: так по-дурному могли б загинути вони там
iз Вiталиком. Мало не стала для них могилою та залiзна пустка, де тiльки
павуки, та обламанi щогли, та пухлинами повидувалась вiд вибухiв палуба...
Мовби одразу дорослiшими стали обоє вони пiсля тої пригоди, мовби
новими очима стали дивитись на себе, на свою любов, i на людей, i на
життя. Як той, хто раз побував пiд розстрiлом i зостався живий, не забуде
цього,- так вони тих ночей на залiзному островi за забудуть, не забудуть
тiєї тяжкої самотностi, коли так спрагло тяглися обоє звiдти до людей, до
степу, а небо над ними на своїх пiдзоряних висотах погрозливо,
кiнецьсвiтньо стугонiло...
Наче крiзь марення, бачить Тоня себе, змучену спрагою, i невтомного
навiть в тих умовах Вiталика, що, утворивши бiля себе цiлу майстерню,
годинами клопочеться, щось тре, пиляє, намагаючись добути хоч первiсним
способом iскру вогню. Марними були всi його зусилля, лише потiм, нишпорячи
по судну, вiн знайшов якесь скельце, i виявилось, що воно має властивостi
лiнзочки, якою можна зiбрати променi пучком i навести їх на край холошi, i
матерiя починає тлiти...
Хлопцi з полiгона були першими, хто помiтив увечерi сигнали iз судна,
що їх подавав узбережжю Вiталик, розмахуючи з щогли палаючим клубком. А
потiм вони попали в промiнь потужного берегового прожектора, катер примчав
i на ньому капiтан Дорошенко та знайомi хлопцi з полiгона з своїми
жартиками... А тепер уже й полiгона нема, i безмежнi степовi його простори
нинi вiльно вiдкритi для чабанських отар, i Тоня, заглибившись в тi
простори далеко, надибує часом лише на мiцнi укриття в землi та на слiди
клумб бiля командного пункту та ще прочитає на стендi напiврозмитi дощем
слова: "Воїн! Виконуй Устав бездоганно, смiливо i чесно!" I цi слова, хоч
адресованi i не їй, торкнуть i в її душi якусь ранiш не торкану струну...
Не вдалося поки що Тонi органiзувати дiвчачу чабанську бригаду,
порозлiтались її однокласницi хто куди: однi працюють по своїх вiддiлках,
на фермах чи в полi, Лiна й Кузьма на каналi, Алла Ратушна таки потрапила
в iнститут, а Нiна Iваниця та Жанна Перепiчко влаштувались в мiстi на
текстильному комбiнатi, пишуть, що хоч i трудно, але їм дуже подобається:
"Такi красивi, барвистi тканини, Тоню, випускаєм - всiх наших степовичок в
найкраще одягнем, годi їм у ватянках..." Робота цих дiвчат Тоню найбiльше
приваблює, тканини їхнi, що ллються барвистими водоспадами iз верстатiв,
їй часто ввижаються, i якщо цей чабанський степ справдi буде колись
розорано i рис тут посiють, то, може, й сама вона теж опиниться в мiстi з
дiвчатами на текстильному... А поки що, мовби навмисне, одягає на себе
батькову ватянку, запинається сукняною хусткою, чоботи гумовi натягає i
йде порядкувати бiля кошари.
По-рiзному минатиме цей день у людей: в однiєї - бiля верстата, в
когось - на лекцiї чи бiля рояля, а в Тонi вiн мине за не зовсiм звичайною
процедурою: купає з чабанами овець. Овеча ванна для купання має вигляд
довгого зацементованого рову, що налитий якоюсь бурдою - то пiдiгрiта вода
з вiдповiдним дезинфiкуючим розчином. Загнавши в загорожу частину отари,
чабани ловлять вiвцю за вiвцею i кидають у цей рiв, вiвця злякано пливе по
ньому, а її зверху Тоня ще й рогачиком придавить, щоб з головою пiрнула в
ту наколочену теплу бурду, щоб вся короста з овечки зiйшла. "Калiки
двадцятого вiку, будете ви в мене чистенькi!"-примовляє в думцi Тоня,
пускаючи в дiло рогачик. Часом перед очима Тонi, замiсть овечок, постаєте
ви, мiськi жевжики, ледачi маминi синки, що, обкинувшись яскравими
шарфиками, б'єте байди по проспектах та смокчете коньяки вечорами по
ресторанах на маминi грошi, а потiм вихиляєтесь у рок-н-роллах iз своїми
партнерками-дармоїдками... Так оце вас Тоня, стоячи над ровом у своїх
гумових, забризканих розчином чоботях, у хустцi та в ватянцi, якими вона
вам свiдомо нiби робить виклик, це вона вас зверху ще й рогачиком
притовкмачує в оту гущу, щоб вся нечисть iз вас зiйшла! Даруйте за
неделiкатнiсть, але це ж робиться для вашого добра, бо вже ви, голубчики,
вибравшись iз рову, стрiпуєтесь перед Тонею на майданчику, i вже
безкоростянi, пiдстрибом скачете знов до отари, скупаної вже. На здоров'я
ж вам! Пiсля цього, може, не так будете крутити носом, зачувши чабанський
дух, призвичаїтесь до овечих медикаментiв, i гирлига не смертельно уже вас
лякатиме, i перш нiж зубоскалити над робочою ватянкою, що розхристалась на
Тонi, ви задумаєтесь, звiдки беруться отi шарфики та моднi штанцi, якi ви
носите, i дiзнаєтесь, що не з повiтря з'явились вони, що здобуто їх
невсипущою працею чабанською ось тут, у степах.
- Товкмач їх, Тоню, товкмач,- гукне деколи до неї Демид або Корнiй,
заганяючи овець у рiв, i дiвчинi здається, що й чабани думають те, що й
вона.
- А знаєш, колись один раз уже була мода на вузькi штани,- гомонить мiж
роботою Демид до свого напарника.- Я сам, можна сказати, в стилягах
ходив...
- Важко й пiзнати в тобi стилягу,- каже Корнiй, спiдлоба глянувши на
пiдперезаного мотузком, зальопаного свого напарника,- дуже
перевиховався...
- Ще як парубкував, запалився був думкою такi штани добути, щоб на
цiлий вiк їх вистачило... Дай, думаю, пошию штани шкiрянi, з линтваря.
Добреннi вийшли, на завидки всiм. Дощ iде, а я собi в них, не промокають
мої штани. А тiльки влiтку суша як вдарила, чую, що штани мої нiби
меншають. Та так, скажу тобi, меншають, що вже й не зiгнутись, ходжу, як
на парадi, гусячим кроком, а потiм цурка як придавила живiт - просто хоч
кричи!
Вони ще довго обидва з серйозними мiнами розмiрковують про тi
легендарнi штани, поки Корнiй, нiби змагаючись iз Демидом, заводить своєї:
- А в нас, як були в батька малими, кожух був... Скажу тобi, Демиде,
такий кожух, що по всiй Таврiї пошукати! Незгiрше твоїх штанiв. Сiм'я
велика, одiвачки путньої чортма, кожух тiльки й виручає: стрижемо, було,
його щозими, рукавиць з вовни понаплiтаємо i валянкiв наб'ємо. Скiльки не
стрижеш, а кожух все теплий, на другу зиму на ньому вовна знову, як
була...
Поведiнку того дивного кожуха чабани теж обмiрковують, докладно,
серйозно, без тiнi усмiшки.
- Отим би такий кожух,- нарештi каже Демид, поглядаючи в бiк
овечатника, де в цей час кiлька жiнок лiнькувато мiсять глину в замiсi,
щоб дiрки в стiнах потiм нею обвальковувати.- А то як працюють, так завжди
мерзнуть, тiльки й нагрiються, як їдять...
- Сказано ж: тунеядки!
Опоряджають на зиму овечатник справдi жiнки-"тунеядки", що, згiдно з
законом, дiстали покарання по суду i надiсланi з мiста вiдбувати цей
термiн в радгоспi. Iншi радгоспи вiд них вiдмовились, не хотiв i Пахом
Хрисантович, який пiсля хвороби хоч i з третиною шлунка, але з не меншою
енергiєю приступив до виконання своїх обов'язкiв.
- Не нав'язуйте менi цiєї публiки! - уперто вiдмагався вiн.- Чому до
мене? Чому не в "Приморський"? Хiба в мене господарство найгiрше?
Проте Лукiя Назарiвна була тої думки, що хтось же, мовляв, повинен
перевиховувати й цю публiку, i ось "тунеядок", взятих iз рук правосуддя,
привезли до радгоспу - привезли пiд конвоєм, а тут розконвоювали: працюйте
на волi. Були серед привезених то спекулянтки, пiйманi на гарячому, то
злiснi сектантки, то виловленi на курортних пляжах жiнки легкої поведiнки
i серед них одна алкоголiчка, що вважала себе жiнкою замiжньою, тiльки
плутала чоловiкiв, сьогоднi називала себе дружиною льотчика, а завтра -
моряка-пiдводника. Ця остання, по iменi Варя-алкоголiчка, з трьома
мовчазними сектантками при розподiлi попала якраз на Горпищенкову кошару.
Що й казати, була тут пожива для чабанських жартiв. Без внутрiшнього
посмiху не могли чабани дивитись, як ця льотчиця чи пiдводниця, високо
пiдiбравши спiдницю, ходить тепер з своїми товаришками, як журавлиха, по
колу, мiсить i мiсить пiсля гарячих пляжних пiскiв холодну в замiсi глину,
вальками якої потiм затикатиме дiрки в стiнах кошари, щоб вiтер взимку не
задимав на овечат. Буває, що Тоня дозволяє їй уже й пасти отару. До цього
дiла Варя охоча. Виряджена в своє найкраще, йде до отари, красується бiля
неї з мiською сумочкою в руцi, з нiгтями, на яких ще й лак не злиняв, з
залишками накручених баранцiв на головi гнiдої, чи то пак каштанової
мастi... Походить, попасе, дiстане з сумочки люстерко, пiдфарбує губи i
знову пасе. "Подобається менi ота, що все губи лиже",- каже Корнiй, коли
хоче подратувати дружину. Обличчя у Варi пом'яте, пропите, голос хрипкий,
i хоч, може, пiд час своїх пиятик десь там вона була зовсiм iнакша, а тут
в нiй зосталася тiльки покiрнiсть, з'явилось щось жалюгiдне, вона готова
була без найменшого опору виконувати будь-яке розпорядження Тонi. Дiвчинi
ставало аж шкода її. "До чого може опуститись людина",- думала Тоня про
неї, i їй хотiлося щиро вiрити, що ця "тунеядка" з часом перестане бути
ледащом, хотiлось вiрити i в правдивiсть її слiв, коли вона з якоюсь
невмiлою запобiгливiстю розповiдала Тонi про свого льотчика, а на другий
день про пiдводника, що нiбито був її законним чоловiком, i що найбiльша
її помилка в тому, що вона не потурбувалася своєчасно зареєструвати з ним
шлюб.
- Вiн як дiзнається, обов'язково мене розшукає, знiме судимiсть, i ми
тодi по-новому заживем,- казала вона, причепурюючись перед люстерком, а
Тоня дивилась на нещасну цю жiнку з жалем i спiвчуттям.
Корнiй та Демид хоч не були до таких жалiсливi, але й вони через деякий
час з приємним подивом стали помiчати, що дамочка ця понятлива до роботи,
не байдуже виконує, що їй скажуть, i особливо чомусь їй припало до вподоби
оте покручене калiчкувате ярча, що й досi було при їхнiй отарi. Вона за
ним ходила, як нянька, i коли воно мекало, вiдставши, то вона мерщiй
кидалась до нього, i їй аж сльози на очах виступали, що воно так мучиться,
силкуючись зiп'ястись на ноги. I що далi Варя втягувалась в роботу, то
бiльше й до неї самої змiнювалось ставлення з боку чабанiв, особливо Тоня
чомусь вiрила в свою педагогiчну поему, та й чабани вогонь своїх посмiшок
частiше переносили тепер на сектанток, якi були дуже впертi i до роботи не
одразу наломились, на чабанськi ж дошкуляння вiдповiдали мовчанкою або
похмурими цитатами з бiблiї. Тоню цiкавило, що вони думають про любов, а
вони на це ще дужче насуплювались:
- Любов? Хiба є на свiтi любов? Є зло, ненависть, вино, блуд!
Працюють i сектантки, це Тоня своєю бригадирською владою заставила їх
чепурити для овець кошару: там пiдмажте, там повимiтайте, там
пiдстелiть... Дивлячись на цiлоденну чабанську роботу, вони й самi
заохотились, працюють, як вiльнi, троє мiсять, а одна уже валькує, хто
глянув би збоку, навiть i не подумав би, що перед ним засудженi люди, якi
лише вiдбувають свiй строк.
Пiсля обiду "тунеядки" й зовсiм повеселiшали, особливо каштанова Варя,
якiй добросерда Корнiєва молодиця налила-таки шкалик, дарма що свого
Корнiя вона струнчить весь час, щоб не заглядав у чарку... Тепер уже не
сектантки, а Варя хрипким своїм голосом цитувала їм бiблiю.
- Марнота над марнотами, i все марнота! Страшний суд, атомний суд - ну
й що? Крiм дружинникiв, нiкого не боюсь!
Їй було весело, було весело й чабанам, що дивились з цiкавiстю, як
вона, незграбно пригорнувши вила до себе навильником, на виднотi у всiх
пiдфарбовується i знов лиже губи.
Невеселою бралась за овечу купiль тiльки Тоня, вона з дому вернулась
чимось присмучена, навiть заплакана. Вiд погляду Варi-тунеядки це не
приховалось: вона, здається, першою помiтила горьовитий настрiй дiвчини.
- Що сталося, Тоню? - запитала вона стишеним голосом перед тим, як
рушити вiд чабанiв, а Тоня тiльки вiдмахнулась: iдiть, мовляв, валькуйте!
А сама заходилась якось аж злiсно орудувати своїм рогачем над пiнявою
овечою ванною.
Було над чим задуматись Тонi. Завтра в радгоспi стане менше ще на
одного випускника їхнього класу, ще з одним доведеться розпрощатись, i цим
одним буде її Вiталик. Вже кiлька днiв вона знала про це, знала, що
розлука неминуче насувається, i готувала себе до цього, а зараз, коли з
переданої школярами записки дiзналася, що день вiд'їзду призначено на
завтра, не могла стримати слiз. При дiтях, при школярах так i бризнула
цими рясними слiзьми, а вони, двiйко хлопчикiв з четвертого "Б", дивились
аж злякано на неї, на колишню свою вожату, i щось белькотали Тонi про
шкiльний iсторичний музей, просили вiд iменi вчителя i гуртка юних
iсторикiв дати якi-небудь старовиннi чабанськi речi для цього музею.
Взявши себе в руки, трохи вгамувавшись, Тоня стала розмiрковувати, що б їм
справдi дати, бо до свого шкiльного музею вона була не байдужа. Гирлигу?
Батькова розцяцькована мiддю гирлига висiла на гвiздку пiд хатою, i її
розколихував вiтер, i хлоп'ята-iсторики дивились на неї в захватi, вона
була блискуча, обшмульгана травами, вiдполiрована, як слонова кiстка. Але
цiєї речi Тоня не мала права вiддати, гирлига ще служитиме й батьковi, i
їй. Не могла вона дати їм i оцю дзеленкучу тронку, що, знята на час
купання отари, лежала зараз пiд хатою,- в юних iсторикiв аж очi
розгорiлись, коли вони набачили її.
- Якби дзвоник отой... тронку,- несмiливо просили вони.- Це ж справжнiй
чабанський експонат...
- Нi, тронки не дам,- вiдмовила Тоня.- Без неї вночi нам нiяк не можна.
Кiнець кiнцем передала для музею чабанськi дерев'янi ваганцi, що з них
чабани тузлук колись їли. Тепер тузлук давно вже їдять iз мисок, а ваганцi
до того ж розсохлись.
Дiти охоче забрали ваганцi, i Тоня прикидала в умi, де вони їх
поставлять в шкiльнiй музейнiй кiмнатi. У створеннi тої кiмнати була
частка i її ентузiазму. Кiмната вийшла на славу. В нiй вiдвiдувач бачить
звичайнiсiнькi речi, якi, потрапивши сюди, стають одразу незвичайними,
стають експонатами. Серед експонатiв вже є гирлиги. I постоли чабанськi. I
качалка та рубель дерев'яний. На стiнах яскравi рушнички та напiвзотлiлi
вишивки з материнських сорочок, добутi в тутешнiх матерiв i в переселенок
iз Захiдної. Є в тому музейчику також рiзнi подарунки, надiсланi колишнiми
вихованцями школи, що розбрелися тепер далеко по свiтах. Один прислав
марки в'єтнамськi, другий - камiнцi з Уралу. Вiд капiтана Дорошенка -
ляльки японськi. Та найцiкавiшим експонатом музею був рiдкiсний
любительський знiмок, на якому можна було впiзнати першого радянського
космонавта одразу пiсля його приземлення. Це був дарунок рiднiй школi вiд
того з її вихованцiв, чия теперiшня служба дозволяла бачити космонавта
ранiше i ближче, нiж бачили iншi. Космонавт його був зарослий i ще нiби
змучений польотом, не схожий на того, що смiєтьбя в газетах... Перед цим
знiмком Тоня часто зупиняється, i Вiталик аж трохи ревнував.
Школярики виявились досить-таки канючливими, напосiлись, щоб Тоня дала
для музею i свою фотографiйку: - Бо ви ж тепер чабанка, гордiсть школи,
так про вас учитель сказав...
Тоня вiдмовила навiдрiз, рано, мовляв, а Демидова жiнка, зачувши їхню
розмову, гукнула вiд своєї задимленої лiтньої кухнi:
- Може, вам i кабичку оцю передати в музей? Бо в iнших радгоспах
чабанам уже газовi плитки збираються ставити, а нашому начальству про це й
гадки нема! I вiкна он побитi, зима йде, а шибки повставляє хто? - I вона
залементувала до дiтей, як до дорослих, як до винуватцiв усiх її незлагод,
запаси критики були в неї невичерпнi, а паща виявилась такою, що дiти,
вiддаляючись iз своїми трофеями в степ, ще довго на неї здивовано
озирались.
...Працює Тоня, купає овець, швидко, спритно i якось аж сердито, наче
хоче їх своїм рогачиком потопити, працює, а душа горить, а думки все про
Вiталика. Завтра вдосвiта, як вона вижене пасти отару, вiн уже поїде,
поїде невiдомо куди i на скiльки. Капiтан Дорошенко забирає його з собою.
Подейкували про капiтана, що вiн променевої хвороби захопив в океанi, а
вiн ось одужав, їде на кораблебудiвний приймати новозбудоване судно,
екiпаж новий набиратиме, i першим до складу майбутнього екiпажу бере
Вiталика корабельним радистом. Вiталик був на сьомому небi, коли капiтан,
одержавши радiограму, запропонував йому це. Примчав вiн до Тонi того ж дня
радiсно-розквiтлий i трохи розгублений:
- Чи ти як? Може, ти проти?
Мабуть, вона могла б його стримати, вдержати тут силою свого почуття,
своєї любовi, але Тоня не зробила цього, бо хiба може вона прикувати його
до себе, коли перед ним вiдкривається океан! Сама ж пiдохотила, сама ж
разом з ним радiла, мрiяла, а тепер, коли наблизився час розлуки, то й
рюмси пустила. Тоню аж зло бере на себе за цю тонкослiзнiсть. Вiталик
заїде сьогоднi прощатись, а вона неприбрана, як була зранку в робочому,
так i пiсля перерви вийшла працювати в своїй чабанськiй одежi, хай бачить
її такою, як вона є, в цiй ватянцi i в чоботях, забризканих над овечою
купiллю... Не бачив вiн її ще такою - так хай бачить. Хай знає, що всю
зиму цi чоботи мiситимуть тут багнюку, обличчя червонiтиме на стужi та на
дощах, що руки її грубiтимуть та трiскатимуться в роботi, розносячи силос
важкий та пригортаючи до грудей ягнят запашних, вогкеньких, коли в кошарi
холодно i їх треба зiгрiти своїм теплом. Буде одна. А якщо ж хто думає, що
Тоня, тiльки вирядивши Вiталика, на другий день побiжить до клубу на танцi
i до неї можна буде залицятись,- ох, дуже той ризикує! Так злящить, що
луна пiде на всю Центральну! I святковi блузки та плаття поховає, i
черевики на тонкому каблуцi пiдуть на схов - до повернення Вiталика
ходитиме в гумi, у ватянцi, у дрантi! Вона покаже вам, калiки XX вiку, що
й зараз люди вмiють кохати i з вiрнiстю ждати коханих!
Вiталiй приїхав, примчав мотоциклом уже надвечiр, при заходi сонця, i,
заставши все чабанство ще за роботою, пiшов просто до Тонi, всмiхаючись
їй. Його нiскiльки не здивувала її чабанська роба, а рогачик, яким Тоня
вправно орудувала, навiть зацiкавив хлопця, вiн попросив у Тонi той
рогачик:
- Ану, дай i я попробую.
I хоч хлопець одягнутий уже як для мiста - в тужурочцi чистенькiй i в
нових черевиках,- проте, ставши край рову i весело орудуючи рогачиком, вiн
став товкмачити овечат, щоб аж пiрнали у той пiдiгрiтий каламутний розчин.
Хлопець ще був тут, бiля кошари, стояв над зацементованим ровом, звiдки
розносився запах креолiну, ще був вiн сам часткою цього степу, а вона вже
бачила його десь на океанських просторах, серед апаратури в радiорубцi,
серед розбушованих хвиль, що б'ють аж на верхнi палуби, бризками стрiляють
в iлюмiнатор... В бурянi далекi рейси пiде вiн, а мiг би бути невiдлучно
тут, коло неї. Може, сказати: не їдь? Ще не пiзно. Нi, не скаже вона
цього. Краще ждати буде, мов отi збур'ївськi .жiнки, що по пiвроку ждуть
своїх китобоїв!
На час купання знято з овечої шиї тронку, i дiти чабанськi тепер
бавляться нею. I Вiталик взяв, подзеленчав, розглядав уважно роботу: мiдна
снарядна гiльза сплющена, зiгнута вдвоє, наче побувала в руках у якогось
силача. Смерть таїла в собi, а стала нiжним степовим дзвiночком... Вiн
знов подзеленчав нею.
- Звук нашого шкiльного дзвоника нагадує, еге ж?
Тоня, звеселiвши, розповiла, як юнi iсторики просили сьогоднi цю тронку
для шкiльного музею, а вона не дала.
- I вiрно. Чого їй там пилюкою припадати. Тронка простiр любить.
- Це ж i ти їм щось для музею привезеш? - запитала Тоня Вiталика.
- Я меч-рибу їм привезу або золоту макрель... Нi, кита голубого!
- Ночовки чабанськi я їм подарувала,- всмiхнувшись, сказала Тоня i
додала з невластивою їй соромливiстю та нiяковiнням: - Ще й фотографiйку
мою просили, нащо вона їм? Де вони мене там притулять?
- Як де? А там, де й космонавт.
- Таке й скажеш... Степ - он мiй космос,- кивнула Тоня у вiдкритий
бурий степ, i в голосi її прохопився смуток.
Вiталiй дивився на неї, присмучену, трохи втомлену, в одязi робочому,
згадав, якою безтурботною була тодi в степу, коли чайок напували... Не та
вже смiхотуха десятикласниця,- iншою стала, серйознiшою, новi обов'язки
мовби наклали на неї свою печать. Не школярка, а молода чабанка стоїть
перед ним, що, залишена тут за старшу, тимчасово замiняє батька, а може, й
не тимчасово.
- Всiх перекупала?
- Всiх.
- А тепер?
- Тепер овечатник утеплятимем. Заходить пора вiтрiв, туманiв та мряк
осiннiх. Днiв коротких та довгих ночей. Ще затемна виходитиме з отарою в
степ оця постать дiвоча. По очах оцих сумовитих, по щоках оцих нiжних
сiктимуть холоднi дощi.
Тобi океанськi дороги стеляться, їй жити тут, на мiсцi, на цих фермах,
в степах, де люди в тяжкiй працi рано старiють, зате довго живуть i
викохують дiтей по багато.
- Я тобi радiограми посилатиму. Часто. Звiдусiль!
- Добре,- вiдказує дiвчина.
Не та, не та зараз Тоня, не вибухає щомитi веселощами, смуток таїться в
її горiхово-карих, але як вiн любить її й таку, любить навiть ще дужче!
дужче! дужче! "Нiде нiколи тебе я не забуду! Знай, що нiхто так не жде
своїх наречених, як моряки. Всюди ти будеш зi мною. З найдальших плавань
до тебе вернусь! А щоб всi тут знали, що нас з тобою єднає, так ось тобi
моя клятва, хай буде вона ось така!..."
Хлопець хапає Тоню й при всiх цiлує, цiлує самозабутньо, i мовчки
дивляться на їхнє прощання чабани та чабанки вiд хати, i сектантки
повитрiщалися вiд кошари, i гнiда тунеядка-пiдводниця хустиною витирає
очi, розчулена на чужу любов.
Це, власне, й було їхнє розставання. Був пiсля цього тiльки даленiючий
стрекiт мотоцикла в степу, та червона купiль палаючого сонця по смузi
обрiю, та скупана отара мериносiв на його тлi.
- Хелло, кептен!
Це Гриня Мамайчук гукає вiд машини в Дорошенкiв двiр. Вiн вiдвозитиме
радгоспiвським газиком капiтана та його тонкошийого юнгу в Лиманське, до
причалу. Ще темно, ще тiльки вiдспiвали пiвнi, в небi ще не вигасли зорi.
Юнга вже тут, щулиться бiля машини, вислуховуючи останнi напучення матерi,
з затаєним щемiнням душi поглядає на металеву вишку, що вигналась вензелем
антени в небо над бабиним виноградником; мабуть, поки приїде хлопець у
вiдпустку, то виноград i по нiй, по його вежi, пов'ється, полiзе туди, аж
до неба, листатий, буйний, в гронах молодих...
- Юначе, ти вступаєш до всесвiтнього племенi матросiв,- плескає юнгу по
плечу Мамайчук-некерований.- Ти будеш пiд Пiвденним Хрестом. Тобi
свiтитимуть iншi, вартi уваги сузiр'я. Але й нашог_ _Чумацького Воза не
забувай... Сузiр'я нiчим не гiрше за iншi.
Блiднуть сузiр'я, попелiє небо.
А капiтан, виявляється, не тiльки останнiм покидає палубу корабля, вiн
останнiм покидає й домiвку. Ось вiн, нарештi, сходить з веранди, виринає з
сутiнi двору, поряд з ним дибає стара Дорошенчиха.
- Ти ж там бережи себе, сину,- чути голос старої.- Бо все можна купити,
а здоров'я не купиш.
- Не турбуйтесь, мамо, я почуваю себе цiлком здоровим,- чути капiтанiв
голос.- Травки вашi своє дiло зробили...
- Не смiйся, сину, над моїми травками... Є в них сила. А до того ж -
сонце наше цiлюще, повiтря степове...
- А я не смiюсь. Почуваю, що будь-яку медкомiсiю зараз пройду.
В голосi i в ходi капiтана справдi була бадьорiсть, почувалось
нуртування сил мiцних, вiдмолодiлих.
- Вручаю ж тобi, Iване, своє найдорожче,- каже йому Лукiя бiля машини,
i вся трепеще, i голос її клекоче хвилюванням.
- Не турбуйся, Лукiє. Все буде о'кей,- каже вiн усмiхнене i,
розцiлувавшись з матiр'ю та Лукiєю, сiдає в газик, де в кутку, ждучи
дороги, вже занишк i не дихає його майбутнiй корабельний радист.
Гриня дає газ, машина рушає в свiтанкову сутiнь, залишаючи обох жiнок
бiля двору, бiля вкопаної скiфської баби...
Степ ще безмовний, передсвiтанковий, тiльки вiтер свище понад шляхом,
що пролiг на Лиманське.
- Товаришу каштан! - заводить мову Мамайчук.Дозвольте запитання...
- Прошу.
- Чи правда, що судно, яке вам приймати, будується на спецзамовлення
Академiї наук?
- А чому це вас так цiкавить, молодий чоловiче?
- Та, бачите,- помулився Гриня,- дуже цiкавлюсь, що там у нас
усерединi... З чого, тобто, складається наше ядро, з яких енергiй? I якщо
ви в океан, щоб алмазний бур забивати крiзь земну кору, щоб крiзь твердь
базальтiв до самого серця планети дiйти, то прошу не забути й мене: весь
до ваших послуг!
- Але ж ви, юначе, наскiльки менi вiдомо, в духовну академiю брали
курс?
- Ха-ха! Тричi ха-ха! - Мамайчук голосно регоче.- Ви теж повiрили? Та
це ж було звичайнiсiньке розiгрування, розраховане на майора Яцубу, i не
бiльш. Щоб до бороди моєї не чiплявся, щоб розвивав у собi хоч запiзнiле
почуття гумору... Йти в попи - це ж архаїчне, товаришу капiтан. Ви теж
повiрили? Планету бурити - це iнша рiч!.. Та й навколосвiтня подорож - це
теж дiло. I запевняю вас, що чим-чим, а вже янтарними мундштуками Мамайчук
не став би по чужих портах торгувати, як це роблять декотрi з ваших
морячкiв!
- Не личить мужчинi поширювати плiтки.
- Чого плiтки? Коли я ще був у мiстi, в мене в самого були друзi,
славнi такi модерняги з матросiв. Купують вони килим, скажiмо, де-небудь у
Швецiї, а приїдуть додому,- заходять в ресторан, килим на стiл, i за вечiр
тим килимом розплатились.
- З такими настроями на моє судно краще не потикатись.
- Ну, з цього погляду ваш юнга-радист нiякої небезпеки не становить.-
Мамайчук вимовив це так, наче Вiталiя в нього за спиною зовсiм не було,
наче безлюдною була темрява брезентової халабуди.- То такий моряк, що
скорiше власних штанiв збудеться, нiж закордонним килимом збагатить рiдний
порт. За це будьте спокiйнi. Ось тiльки як вiн щодо хитавицi та морської
хвороби? Боюсь, що, тiльки судно колихне, вже вiн вам i SOS закричить!
- В нього в радiорубцi буде про цей випадок окремий передавач,
аварiйний,- серйозно пояснив капiтан.- В обов'язковiм порядку встановл
