Наймичка
Категории
Оригинал
(Поема)
Пролог
У недiлю на свiтанку в полi на могилi, мов тополя, похилилась молодиця. Пригортаючи щось до себе, вона гiрко оплакувала свою долю:
Ой тумане, тумане — Мiй латаний талане! Чому мене не сховаєш Отут серед лану?
Є у неï i батьки, i брат, сама вона багатого роду. Та довелося покинути рiдну оселю, бо зганьбила себе, народивши сина-безбатченка. Бiдолашна пiдвелась i, ридаючи, пiшла полем, спiваючи сумноï пiснi про вдову, що втопила своïх синiв у Дунаï.
I
На багатому хуторi, у гаï над ставом, жило старе подружжя. Жили вони у злагодi й достатку. Змалку удвох пасли ягнята, виросли — побралися. Придбали i хутiр, i млин, i добру пасiку, але не мали дiтей i дуже цим журилися.
Сидячи в недiлю на призьбi, Трохим розмовляв з Настею саме про те, що ïм болiло:
А хто нас, Насте, поховає, Як помремо?
Сама не знаю! Я все оце мiркувала, Та аж сумно стало...
Раптом старi почули плач дитини. Вони побiгли до перелазу i побачили сповите й вкрите новенькою свитиною немовля. Подружжя дуже зрадiло дитинi, як негаданому подарунку долi. Трохим кинувся за кумами, знайшов ïх на радощах аж три пари, i ввечерi того ж дня охрестили дитину, назвавши Марком.
Минув рiк. Старi доглядали хлопчика як рiдного сина. Аж ось на хутiр прийшла молода, бiлолиця й чорноброва молодиця проситися до ниху найми. Настя з Трохимом, порадившись мiж собою, взяли наймичку, бо ïм самим вже важко було поратися по господарству та ще й виховувати малого Марка.
Молодиця зрадiла, що ïï беруть, так,
нiби з паном повiнчалась. Встигала все: i у хатi, i надворi, i коло худоби. Та найбiльше уваги придiляла дитинi, упадала коло неï, начебто була ïï мати. Старi дивувалися з цього i дякували за неï Боговi. А Ганна щовечiр тайкома плакала i кляла свою долю. Уранцi ж втiшалася, бо малий Марко простягав до неï рученята i звав мамою.
Пройшло чимало лiт. Поховали бабу Настю, тяжко пережив цю втрату дiд Трохим. Але
прогуло прокляте лихо, та й заснуло. Марко вирiс, став чумакувати. Старий вирiшив оженити сина i порадився з наймичкою. А Ганна сказала, що треба спитати самого Марка.
Розпитали, заслали старостiв. Старости повернулися з рушниками.
Панну у жупанi, Таку кралю висватали, Що хоч за гетьмана, То не сором. Отаке — то Диво запопали!
Зайшла мова про те, коли i де вiнчати, як справляти весiлля. I Трохим спитав, хто буде за мати, бо не дожила до цього часу Настя. Старий залився сльозами, а наймичка схопилась за одвiрок i мало не зомлiла, тихо шепочучи:
Мати... мати... мати!
За тиждень готувалися до весiлля. Попри благання старого та сльози Марка, Ганна вiдмовилася сидiти як мати за весiльним столом i пiшла на прошу до Києва. Вона так пояснила Марковi своє рiшення:
Нi, Марку, нiяко Менi матiр'ю сидiти: То багатi люде, А я наймичка... ще й з тебе Смiятися будуть.
Справили пишне весiлля. Ау Ганни, як прийшла у Киïв, не вистачило грошей на молебен святiй Варварi, i вона найнялася носити воду до мiщанки. На заробленi грошi купила Марковi в печерах святу шапочку, шоб не болiла голова, а невiстцi перстень вiд Варвари. Помолившись святимулаврi, наймичка повернулась на хутiр, де ïï радо зустрiли. Посадили за стiл, нагодували, розпитали про Киïв i поклали вiдпочити. Розчулена теплим прийомом, Ганна заплакала.
Тричi ходила наймичка в Киïв на прошу. Проводжаючи ïï учетверте, Катерина просила не баритися,
Бо без неï в хатi Якось сумно, нiби мати Покинула хату.
Пiсля Першоï пречистоï Трохим сидiв собi на призьбi i бавився з онуками — хлопчиком Карпом та дiвчинкою Яринкою. Раптом у двiр зайшла наймичка. Старий з дiтьми побiгли ïï зустрiчати. А Ганна вiдразу спитала, чи не повернувся з чумаками Марко. Почувши у вiдповiдь
в дорозi ще й досi, вона сказала, що нездужає i боïться не дочекатися його.
З торби витягла гостинцi: хрестики, дукачики, намисто, образок Яринцi, коникiв та соловейка Карповi, Катеринi — уже четвертий перстень святоï Варвари, дiдовi — три освяченi свiчечки. А собi й Марковi — нiчого, бо не стало грошей, а заробити вже була не в силi. Навiть пiвбубличка, що залишились, вона роздiлила дiтям.
Катерина прийняла Ганну як рiдну мати: помила ïй ноги, посадила полуднувати, але наймичка не пила й не ïла, просила тiльки замовити у церквi молебен за Марка, щоб не захворiв i скорiше повертався додому.
Хвору причащали, намагалися всiляко полегшити ïï стан, та нiчого не допомагало. Трохим дуже побивався за нею, а Катерина не вiдходила вiд наймички нi вдень, нi вночi. Ганнi дедалi гiршало, i вона щогодини питалася про Марка.
А Марк, не поспiшаючи, ïхав додому. Вiз усiм дорогi подарунки, не забув i наймичку. Почувши, що Марко вже у дворi, Ганна наказала Катеринi швидше вести його в хату, а сама стала тихо — тихо читати молитву, дякуючи Боговi за те, що дiждалась.
Катерина привела Марка до Ганни i на прохання хвороï залишила ïï удвох з ним. Лише перед смертю Ганна наважилась вiдкрити йому свою тайну:
Прости мене! Я каралась Весь вiк в чужiй хатi... Прости мене, мiй синочку! Я... я твоя мати.
Почувши це признання, Марко зомлiв, а коли прийшов до тями, мати вже була мертва.
Метки
НАЙМИЧКА, ТАРАС ШЕВЧЕНКО, Стислий виклад твору, Скорочено, Уривки, ЛIТЕРАТУРА XIX СТОРIЧЧЯ, ТАРАС, ШЕВЧЕНКО, твiр, стислий, короткий, скорочено, уривки, основна, думка, переказ
