Есе на тему: Подвиг народу безсмертний (про Велику Вiтчизняну вiйну)
Я, як i всi моï ровесники, не знаю вiйни. Не знаю й не хочу вiйни.Але адже ïï не хотiли й тi, хто гинув, не думаючи про смертi,
про те, що не побачать бiльше нi сонця, нi трави, нi листiв, нi дiтей.
Тi п'ять зовсiм юних дiвчин теж не хотiли вiйни! Книга Бориса
Васильєва “А зорi тут тихi” потрясла мене до глибини
душi. Рита, Женя, Лiза, Галя, Соня — це тi п'ять дiвчисьок, якi
вступили в нерiвну боротьбу з фашистами. Всi вони дуже близькi менi, у
кожнiй з них я знаходжу небагато вiд себе. Я навiть не знаю, хто з них
менi ближче. Вони всi такi рiзнi, але такi схожi. Рита Осянина, вольовою
й нiжною, багата щиросердечною красою
Вона — сама мужня, безстрашна, вольова, вона — мати!..
Женька Комелькова — весела, смiхотлива, гарна, бешкетна до
авантюризму, розпачлива й утомлена вiд вiйни, вiд болю й любовi,
довгоï й болiсноï, до далекоï й одруженоï людини.
Соня Гурвич — втiлення ученицi-вiдмiнницi й поетична натура
— “прекрасна незнайомка”, що вийшла з томика вiршiв А.
Блоку. Лiза Бричкина… “Эх, Лиза-Лизавета, учитися б
тобi!” Учитися б, побачити б велике мiсто з його театрами й
концертними залами, його бiблiотеками й картинними галереями…
А ти, Лiза… Вiйна перешкодила! Не знайти тобi свого щастя, не
слухати тобi лекцiй: не встигла побачити всi, про що мрiяла! Галя, так i
не повзрослевшая, смiшна й по-детски незграбна детдомовская дiвчисько.
Записки, втеча з дитячого будинку й теж мрiï… стати новою
Любов'ю Орловой. Нiхто з них не встиг здiйснити своï мрiï,
просто не встигли вони прожити власне життя. Смерть була у всiх рiзна,
як рiзними були i ïхньоï долi: у Рити — зусилля волi й
пострiл у скроню, у Женi — розпачлива й небагато безрозсудна
(могла б сховатися й залишитися жити, але не сховалася) у Сонi —
удар кинджала в серце; у Галi — така ж хвороблива й безпомiчна, як
вона сама, у Лiзи — “Ах, Лиза-Лизавета, не встигла, не
змогла здолати трясовину вiйни”.
И залишається старшина Васков, про яке я ще не згадала, один. Один
серед лиха, борошна, один зi смертю, один iз трьома полоненими. Один чи?
Уп'ятеро в нього тепер сил. I що було в ньому кращого, людського, але
захованого в душi, усе розкрилося раптом, i що пережив, перечув вiн за
себе й за них, за його дiвчисьок, його “сестричок”.
Як журиться старшина: “Як це жи-те тепер? Чому це так? Адже не
вмирати ïм треба, а дiтей родити, адже матерi — вони!”
Поневоле навертаються сльози, коли читаєш цi рядки. Але треба не
тiльки плакати, треба пам'ятати, тому що мертвi не йдуть iз життя тих,
хто ïх
любив. Вони тiльки не старiють, залишаючись у серцях людей вiчно
молодими У цiй книзi тема вiйни повернена тiєю незвичною гранню,
що сприймається особливо гостро. Адже всi ми звикли сполучити
слова “чоловiка” i “вiйна”, а тут жiнки, дiвчини
й вiйна. I от цi дiвчини встали посерединi росiянцi землi: лiсу, болiт,
озер, — проти ворога, сильного, витривалого, добре збройного,
нещадного, котрий i по числу значно перевершує ïх. Але вони
не пропустили нiкого, стояли на смерть до кiнця, i були ïхнi сотнi
й тисячi патрiотiв, що вiдстояли волю Вiтчизни. I менi було б важко без
книги Б. Васильєва жити, учитися, бути сьогоденням людиною
Ще одну сторiнку Великоï Вiтчизняноï вiйни вiдкрив, передi
мною письменник Вiталiй Закруткiн. У його книзi “Матерь
людська” показана iнша сторона вiйни: спаленi ворогом станицi й
хутора, що знесилiла вiд горя Марiя залишилася одна на попелище. На
жiночi плечi лягло страшне горе, що випробувала не одна радянська людина
в днi вiйни: “Вороги спалили рiдну хату, убили всю ïï
сiм'ю…”. Жiнка нiкуди не може пiти вiд згорiлого будинку:
тут загиблий чоловiк i син, тут вона знову повинна стати матiр'ю,
зберегти тут теплившийся вогонь, щоб на землi не згасло життя. Це
допомагає Марiï вижити й не просто вижити, а стати матiр'ю й
своєю дитиною, i осиротiлим дiтям з Ленiнграда. Мати —
охоронниця Життя. Ця висока гуманна думка втiлена Закруткiним у дуже
сильнiй сценi, коли Марiя, охоплена ненавистю й спрагою мести,
пiднiмає гострi вила, щоб стратити ворожого солдата, що сховався в
льосi. Але вiн, виявляється, поранений i беззбройний, вiн зовсiм
ще молодик; його пронизливий лемент “мама!” обеззброює
жiнку
- Подвиг народу безсмертний
- Що загибель нам?
- Ми навiть смертi вище.
- У могилах ми побудувалися в загiн,
- И чекаємо наказу нового,
- И нехай
- Не думають, що мертвi
- не чують,
- Коли про ïх нащадки говорять
- Б. Майорiв
На мiй погляд, природу щироï хоробростi прекрасно виразив Антуан де
Сент-Екзюперi: “А менi плювати на презирство до смертi. Якщо
корiнь його (героïзму) не у свiдомостi вiдповiдальностi, вона
— лише властивiсть жебракiв духом…” Корiнь
героïзму героïв добуткiв про вiйну Василя Бикова — у
свiдомостi своєï вiдповiдальностi, твердоï переконаностi
в непереможностi правоï справи
Вiзьмемо, наприклад, повiсть В. Бикова “Сотникiв”. Уже на
самому початку ïï видний рiзкий контраст мiж сильним,
енергiйним, щасливим Рибалкою й мовчазним, похмурим, хворим Сотниковим.
Цей зовнiшнiй контраст допомагає нам зосередити увагу на духовнiй
сутностi героïв. Коли на ïхню частку випало страшне
випробування, у ту мить, коли перевiряється щира цiннiсть людини,
Рибалка виявив ганебну малодушнiсть i погодився заради свого порятунку
стати полiцаєм, а Сотникiв загинув як герой. Загибель Сотникова
стала його моральним трiумфом. По-рiзному проявляється й жагуча
любов до життя, властивим обом героям
Рибалка просто хоче жити — будь-що-будь, чого б це не коштувало
йому: “Вiн ще й тепер не втрачав надiï, щосекунди чекав
випадку, щоб обiйти долю й урятуватися”. Про Сотникове сказано
iнше: “И якщо що-небудь ще турбувало його в життi, так це останнi
його обов'язки стосовно людей”. У цьому виявилося переконання
письменника в тiм, що вiд кожного залежить всi
А вiд нас зараз залежить зберегти пам'ять про загиблим. Вона священна.
Чи не тому стукає в нашому серцi ненависть, коли ми читаємо
поему А. Вознесенська “Рiв” про нелюдей, що копаються в
черепах розстрiляних бiля Феодосiйського шосе?! Не могили вони
обкрадають, не в жалюгiдних золотих грамах знехтуваного металу справа, а
душi вони обкрадають, душi похованих, своï, нашi! Як заклинання
звучать слова Р. Рождественського:
- Люди! Покуда серця стукаються, -
- Помнете!
- Якою цiною завойоване щастя,
- Будь ласка, помнете!
