Доречнiсть мовлення
Доречнiсть мовлення це така органiзацiя язикових засобiв, що найбiльше
пiдходить для ситуацiï висловлення, вiдповiдає завданням i
цiлям спiлкування, сприяє встановленню контакту мiж мовцем
(пишучим) i слухаючоï (читаючим). Мовлення це зв'язне цiле, i кожне
слово в нiй, будь-яка конструкцiя повиннi бути цiлеспрямованi,
стилiстично доречнi. Кожний з ораторiв, вiдзначав В.Т. Бєлiнський
, говорить сообразуясь iз предметом свого мовлення, з характером
слухаючоï його юрби, з обставинами теперiшньоï хвилини.
Доречностi як необхiднiй якостi гарного мовлення придiлялося бiльше часу
в ораторському мистецтвi стародавнiх грекiв i римлян, у теорiï й
практицi судового й полiтичного красномовства, доречнiсть є одним
iз центральних понять у сучаснiй функцiональнiй стилiстицi. Аристотель в
Риторицi, говорячи про якостi стилю публiчного виступу, наполегливо
звертає увагу читача на те, що недоречно в ораторському мовленнi
вiн уважає уживання епiтетiв або довгих, або недоречних, або в
занадто великому числi, недоречнiсть використання поетичних зворотiв
Аристотель показав розходження письмового й усного мовлення (…для
кожного роду мовлення придатний особливий стиль, тому що не той самий
стиль у мовлення письмовоï й у мовлення пiд час суперечки, у
мовлення полiтичноï й у мовлення судовоï) з погляду доречностi
органiчностi використання в них певних прийомiв виразностi, сполучення
слiв. Марко Туллий Цицерон писав: Як у життi, так i в мовленнi
немає нiчого сутужнiше, як бачити, що доречно. Не для всякого
суспiльного становища, не для всякого ступеня впливу людини, не для
всякого вiку, так само як не для всякого мiсця й моменту й слухача,
пiдходить той самий стиль, але в кожнiй частинi мови, так само як i в
життi, треба завжди мати через, що доречно, це залежить i вiд iстоти
справи, про яке говоритися, i вiд осiб, i мовцiв, i слухаючих.
Доречнiсть мовлення якiсть особливе в рядi таких, як точнiсть, чистота,
виразнiсть i iн. Без облiку конкретних умов спiлкування неповнi нашi
знання про багатство й виразнiсть мовлення. Бiльше того, та або iнша
комунiкативна якiсть мовлення, наприклад точнiсть, виразнiсть, може
втратити свою необхiднiсть без опори на устность. Саме по собi поняття
гарного мовлення вiдносно, носить функцiональний характер i залежить,
зокрема, вiд доречностi тих або iнших язикових одиниць, прийомiв
ïхньоï органiзацiï, особливостей уживання в даному
конкретному актi спiлкування або типовий язиковой ситуацiï стилi
Дотримання доречностi мовлення припускає знання стилiв
лiтературноï мови, закономiрностей слововживання, властивих
ïм, знання стилiстичноï системи мови. Доречнiсть вимагає
гнучкостi у визначеннi прийнятностi тих або iнших якостей мовлення,
язикових засобiв, мовного акту в цiлому. Напевно вперше функцiональне
розумiння доречностi мовлення було сформульовано Пушкiним: Щирий смак
складається не в беззвiтному вiдкиданнi той^-те-таке-те слова, такого-
то звороту, а в почуттi домiрностi й згiдностi. Доречнiсть мовлення
захоплює рiзнi рiвнi мови й формулюється вживанням слiв,
словосполучень, грам-матических категорiй i форм, синтаксичних
конструкцiй, нарештi, цiлих композицiйно-мовних систем. Ïхня
доречнiсть може розглядатися й оцiнюватися з рiзних точок зору. I у
зв'язку iз цим доцiльно було б розрiзняти такi аспекти доречностi
мовлення:
1) Доречнiсть стильова
2) Доречнiсть контекстуальна
3) Доречнiсть ситуативна
4) Доречнiсть личностно — психологiчна
