Бєлiнський — основоположник росiйськоï естетики й лiтературноï критики

Художня лiтература для нього — одна з форм суспiльноï
самосвiдомостi, дiючий засiб морального й эстетического виховання.
Мистецтво Бєлiнський постiйно зв'язував iз сучаснiстю, iз
завданнями боротьби проти несправедливих суспiльних вiдносин. Вiн писав:
Вiднiмати в мистецтва право служити суспiльним iнтересам — значить
не пiднiмати, а принижувати його, тому що це значить — позбавляти
його самоï живоï сили, тобто думки.
Теоретичнi судження Бєлiнського по багатьом питанням i сьогоднi
не втратили живого актуального значення. Вiн створив ту концепцiю
реалiзму, що у своïх основних рисах виявилася справедливоï для
наступного розвитку росiйськоï лiтератури. Ця концепцiя була
невiддiльна в Бєлiнського вiд iдеï народностей лiтератури.
Вiн був переконаний, що якщо зображення життя вiрно, те й народно. Ще в
статтi про Гоголя 1835 р. Бєлiнський прямо затверджував, що
народностi є не достоïнство, а необхiдна умова iстинно
художнього твору. По глибокому переконанню критика, справжнi народностi
полягає в постановцi проблем великого суспiльного значення, у
вiдбиттi насамперед не зовнiшнього, а внутрiшньоï, духовноï
своєрiдностi народу, його субстанцiï, як писав
Бєлiнський, у вiрному вiдтвореннi iстотних, типових рис дiйсностi.
Разом з тим Бєлiнський нiколи не змiшував народностi iз
простонароднiстю, з переважним iнтересом до дрiб'язкових, етнографiчних
подробиць народного життя. Вiн цiлком був згодний з Гоголем, що сказав,
що щира нацiональнiсть складається не в описi сарафана, але в
самому дусi народу (Кiлька слiв про Пушкiна). Саме тому Бєлiнський
рiшуче виступав проти космополiтичних теорiй, вiдповiдно до яких
нацiональнiсть нiбито походить вiд чисто зовнiшнiх впливiв i
виражає собою все, що є в народi нерухомого, грубого,
обмеженого, нерозумного й дiаметрально протиставляється всьому
людському.
В лiтературi й лiтературнiй критицi 2030-х рокiв поняття
нацiональнiсть i народностi часто вживалися як синонiми. Навiть у
статтях про Пушкiна Бєлiнський не завжди диференцiював цi поняття.
Довгий час критик думав, що росiянин поет може себе показати iстинно
нацiональним поетом, тiльки зображуючи у своïх добутках життя
утворених станiв…, що для звання великого поета мало вмiння
схоплювати рiзкi вiдтiнки тiльки грубого простонародного життя….
Однак у другiй половинi 40-х рокiв Бєлiнський багато в чому
уточнює свою позицiю. Захищаючи принципи натуральноï школи,
вiн доходить висновку, що насамперед у народi, у селянствi вiдбиваються
кращi нацiональнi риси. Тому вiн уважав безсумнiвним достоïнством
натуральноï школи те, що вiд вищих iдеалiв людськоï природи й
життя вона звернулася до так званiй юрби, винятково обрала неï
своïм героєм…, що й дозволило лiтературi стати цiлком
национальною, русскою, оригинальною й самобитною…. У системi
эстетических поглядiв Бєлiнського важливе мiсце займає
принцип iсторизму. Вiн полягає в розкриттi багатогранних зв'язкiв
лiтератури з життям, що, як писав Бєлiнський, завжди вище
мистецтва, тому що мистецтво є тiльки один з незлiченних проявiв
життя. От чому в критичних статтях 40-х рокiв Бєлiнський прагнув
розглядати проблематику художнiх творiв у соцiальному планi, виявляти в
лiтературi вiдбиття суспiльних протирiч епохи, судити лiтературу життям,
а життя — лiтературою
Послiдовно борючись iз теорiєю мистецтво для мистецтва,
Бєлiнський разом з тим рiшуче наполягав на визнаннi специфiчних
особливостей лiтератури. Мистецтво здатне виконати свою найважливiшу
суспiльну роль тiльки при тiй неодмiннiй умовi, що воно є саме
мистецтвом, а не набором фраз. Самий значний або актуальний змiст ще не
робить добутку художнiм: … Якими би прекрасними думками не був
наповнений вiрш, як би нi сильно озивалося воно сучасними питаннями, але
якщо в ньому немає поезiï — у ньому не може бути нi
прекрасних думок i нiяких питань. Бєлiнський постiйно вiдстоював
думку про нерозривний, дiалектичний зв'язок змiсту й форми: Iдея з
формою повинна бути органiчно слиянна, як душу з тiлом, так що знищити
форму значить знищити iдею, i навпаки. Положення про змiстовнiсть
художньоï форми є одним з найважливiших завоювань естетики
Бєлiнського
З тих же дiалектичних позицiй розглядав критик i проблему типового,
котру вiн назвав одним з основних законiв творчостi . Потрiбно,- писав
Бєлiнський,- щоб особа, будучи вираженням цiлого особливого миру
осiб, було в той же час i одна особа, цiле, iндивiдуальне. Тiльки при
цьому умовi, тiльки чрез примирення цих протилежностей i може воно бути
типовою особою. Критик прагнув насамперед усвiдомити пафос художнього
твору, зрозумiти його внутрiшню структуру, розiбратися в його
внутрiшньому свiтi. Створенню передовоï естетики сприяв дивний
унiверсалiзм Бєлiнського, що щасливо з'єднало в собi й
критика, i теоретика, i iсторика лiтератури. Величезний моральний
авторитет Бєлiнського, визнаний його сучасниками й
залишається непорушним для нас, ґрунтувався на твердостi
його переконань i кристальноï чесностi. Нiякi побiчнi мiркування не
могли змусити його змiнити або зм'якшити точку зору. Для нього не
iснувало в лiтературi табеля про ранги. Винятково високо цiнував вiн
значення Гоголя в iсторiï росiйськоï лiтератури. Але й
улюбленому письменниковi критик не мiг простити iдейних оман. Так само
виховував Бєлiнський i молодi письменники. Захоплено зустрiв вiн
перший роман Достоєвського Бiднi люди, але настiльки ж прямо
висловив своє негативне вiдношення до тiєï iдейноï
нечiткостi, що виявилася в наступних добутках талановитого письменника
Велико критична майстернiсть Бєлiнського. Вiн використав всiлякi
жанри: статтi оглядов i проблемнi, створював блискучi памфлети, прибiгав
до засобiв iронiï й пародiï. Мова Бєлiнськ-критика стала
одним з факторiв подальшого розвитку публiцистичного стилю в росiйськiй
лiтературнiй мовi