Трагедiя селянськоï долi в новелах Василя Стефаника

Творчiсть В. Стефаника — одного з найбiльших художникiв
Украïни — видiляється високим гуманiзмом i теперiшньою
народностями. Як щирий письменник-гуманiст, вiн проникає в глибини
людського життя й психологiï, втiлюючи своï спостереження в
майстернiй художнiй формi. У значнiй частинi добуткiв В.Стефаник
зображує трагiчну долю бiдного селянина. Для приклада можна взяти
не одну, а кiлька новел. Уважно розглянемо й узагальнимо ïхнiй
змiст, уявимо собi тi часи…

• По селу йде, пливе тоненькими струменями, розпадається на маленькi крапельки один голос, сiльський звук. Обiймає вiн сiло, i поле, i небо, i сонце… Цiле сiло спiває, бiлi будинки смiються несмiливо, вiкна ссуть сонце.

Представляєш все це — i на серцi стає так радiсно й спокiйно, що й самоï хочеться спiвати. Але бажання вiдразу зникає, коли довiдаєшся про ту жорстоку й жахливу дiйснiсть, що ховається за стiнами показноï краси. Сонце тiльки що зiйшло й своïм променями освiтило хрест. Знаєте, той, що Iван Дидух сам собi на пагорбi поставив. Бiдний чоловiк! Все життя вiддав важкiй виснажливiй роботi. З ранку до ночi гнув спину, нiколи було й нагору подивитися. Столiття свiй вiдбув на тiм пагорбi. У душi плекав надiю, що робота дасть родючi результати, виведе iз крайньоï нужди. Але не так трапилося, як думалося. I залишив нещасний селянин рiдну землю, i пiшов шукати кращоï долi в чужi, невiдомi краï. Знав, що йде на неминучу смерть, тому й на своєму пагорбi хрест кам'яний поклав. Поховав себе живцем… А геть там, у будинку, мати дитинок своïх перед смертю благословляє. Четверо ïх у неï. Один iншого менше. I що ïх чекає в майбутньому? Залишаться сиротами, нiкому не потрiбними. Пiдуть на службу до пана або у вiйсько. Або ж украде, тому що воно нiколи добра не знало, i краденим хоч потiшиться. Така ïхня доля — доля бiдних селянських дiтей, маленьких беззахисних сироток. По дорозi, що веде вiд села, котиться вiз. На нiй лежить дiвчинка. Катруся хвора, i батько везе ïï до лiкаря. Вона плаче. Гiрко стає ïй вiд слiв батька:

• А ти, помни, що як я грошi задурно по докторах розсiю, та й ти амiнь зробиш! Я тебе без доктора поховаю, я тобi буду доктор!. А хiба ми можемо його засуджувати? Ви, можливо, думаєте, що йому не жаль дочки, що батько не любить ïï? Любить i поважає. Ще як! Але бiднiсть i нестаток приводить до того, що батьки свiдомо повиннi прораховувати, чи варто вiддавати за лiкування дитини грошi. А може, i не потрiбно? А куди це селяни поспiшають? А це вони до бiлявоï Дочки, на науку. З тих пор увели векселi, вiдтодi всi й почалося. Працював мужик на нивi так навколо будинку й горя не знав. Так немає ж! Упали проклятi папери, як снiг на голову, а ïх ще й пiдписувати треба. А звiдки ж неосвiченому мужиковi вмiти це робити? Але ïм повезло. У них є Дочка. I що з того, що все повиннi заплатити за навчання? Ну й що, якщо прийде вiддати курку або кiлька монет, зароблених важкою роботою? Все це коштує вмiння ставити теперiшнiй пiдпис, а не який-небудь там хрестик. Бiля будинку сидить старенький сивий дiдусь i скаржиться на свою нещасну долю. Важко на миру жити, дуже важко, а тут ще й дiти бiль приносять. Працював, поки сил вистачало. Зароблене — дiтям: корiвку дав, ягничку дав, плуг дав, усе дав.

Ви думаєте, дочекався подяки? Де там! Навпаки: Здихайте старi, тому що вам жаль ложки страви. Молочко поïдають, сирець поïдають, а ми, як щенята на них дивимося… ви старенькi, слабенькi, та i ïжте мало. Так нам вiдповiдають нашi дiти. Так вiд кого, скажiть, чекати добра, коли рiдна кровинка, який вiддали все життя й любов, вiдмовляється вiд тебе, зневажає, принижує? I це ще нiчого в порiвняннi з тим, який сюрприз приготувала Касиянихе ïï дочка. Ви ще не знаєте? Народила московського незаконнонародженого. От було! Батько з матiр'ю вiдреклися, пiп у церквi прокляв, сусiди не поважають. Не знайшла спокою в селi. Але коли покинула всi й пiшла куди ока дивляться, тодi вiльно зiтхнула й зрозумiла, що перебуває в безпецi: Грiх, мiй грiх! Я тебе надолужу, i ти в мене виростеш бiльшим, мiй син. Боже, як, напевно, важко боятися своïх рiдних, ховатися вiд зневажливих поглядiв сусiдiв-односiльчан! Життя трагична, шукаєш i потребуєш пiдтримки близьких, але й вони до тебе байдужi. Як можна говорити про щастя, добробут i свiт, коли навколо не люди, а кам'янi створення iз гранiтними твердими серцями? Хоча i ïх ми повиннi зрозумiти
Бiднiсть i нестаток роблять свою чорну справу, примушуючи людини
зневажати не тiльки навколишнiми, а й самим собою, не залишаючи нiкому
навiть крапельки надiï. А вона, як вiдомо, умирає
останньоï… От така вона, життя селян кiнця XIX початку XX
сторiч. Що не день — те новина. А те, що Григорiй утопив у рiцi
свою донечку. Не тому, що хотiв заподiяти ïй зло. Немає! Вiн
просто хотiв позбавити ïï всiх мучень, якi чекають кожноï
мужицькоï дитини. За допомогою порiвнянь i художнiх деталей автор
створює гнiтючу картину страшного зубожiння селянськоï
сiм'ï. Батько дiстав десь скибу хлiба й кинув дiтям на пiч, —
побачив, що вони, як щенята навколо голоï кiстки,були такi
виснаженi, що незрозумiло, як тi меленькие кiсточки трималися разом,
висушенi тiла ïх були, як перо, а виднi були тiльки, як олово,
налитi горем ока. I батька охопив жах, i в головi мигнула думка, що
краще вмерти, чим так жити. Вiн молився, бiгав по сусiдах, почорнiв, на
груди давив йому якийсь камiнь, але позбутися вiд страшного задуму не
мiг. Коли йшов з дитинками до рiки, йому палило начебто вогнем, вiн
скреготав зубами. Побачивши рiку, побiг щосили й кинув дочку у воду.
Федiр пiдпал маєток Курочки, помстившись у такий спосiб за
несправедливе вiдношення пана до нього. А декiльком мужикам прийде
зустрiти Святий вечiр не iз сiм'єю, як ведеться, а у в'язницi,
куди ïх посадили з метою наставити на шлях щирий. Але не дивлячись
на все це, життя триває
Завтра знову зiйде сонце, обласкає променями кожне деревце й
кожний кустик, пташку, що буде щебетати, прославляючи народження нового
дня, що принесе своï турботи й проблеми. Що поробиш, така його доля
— доля трудiвника й хлiбороба. Вiчного мученика