Романтизм i реалiзм: двi доби художнього процесу ХIХ ст
Одподiбнi риси нак ïх не можна розглядати суто послiдовно iстверджувати, що, мовляв, коли закiнчився романтизм, тодi почався
реалiзм. Це зовсiм не так, оскiльки як романтизм, так i реалiзм
розвивалися в першiй половинi ХIХ ст. в спiльнiй для них iсторичнiй та
естетичнiй ситуацiï. Iнодi ïх розвиток iшов послiдовно, iнодi
паралельно, а iнодi вони переплiтались. Не забуваймо, що
європейський романтизм першоï половини ХIХ ст. багато в чому
формувався як напрям у межах загальноромантич-ного потоку (Д.
Затонський). Тож i не дивно, що спочатку цi напрями досить мирно
спiвiснували, взаємозбагачуючись художнiми вiдкриттями та
здобутками.
Та й сам термiн реалiзм виник у 1850-х роках, тодi як першi реалiстичнi
твори зявилися двома десятилiттями ранiше (наприклад, перша редакцiя
реалiстичноï повiстi О. де Бальзака Гобсек , яка тодi називалася
Небезпеки безпутства, побачила свiт ще в 1830 р.).
У багатьох творах письменникiв-реалiстiв (М. Гоголь, Стендаль, О. де
Бальзак , Ч. Дiккенс) очевидно вiдчутний вплив романтизму. Пригадаймо,
наприклад, що в реалiстичнiй повiстi М. Гоголя Шинель присутнiй яскравий
романтично-фантастичний елемент зява привиду Акакiя Акакiйовича
Башмачкiна. А в романi Ч. Дiккенса Пригоди Олiве-ра Твiста образ старого
бандита Фейгiна є своєрiдним уособленням загадкових
потойбiчних сил зла або навiть i самого сатани (наприклад, зморшкувате
бридке обличчя його набуває воiстину сатанинського виразу, а
хитрий, жадiбний вираз його обличчя був достоту наче в диявола). Подiбну
манеру персонiфiкацiï мiстичних сил англiйський письменник-реалiст
успадкував безпосередньо вiд романтикiв.
До того ж реалiсти не змогли б так переконливо й точно описувати час i
мiсце дiï своïх творiв, якби не запозичили в романтикiв
розробки iсторизму та вiдтворення мiсцевого колориту (кульор локаль).
Адже для реалiстiв, як i для романтикiв, принципово важливою залишилися,
з одного боку, правдоподiбнiсть i точнiсть деталей, а з iншого
вiрогiднiсть обличчя епохи в цiлому.
Як мовилося, реалiсти придiляли надзвичайно велику увагу дослiдженню
ролi природно-iсторичного середовища i спадковостi у формуваннi та
розвитку людини та суспiльства. Тому в реалiстичному творi характер,
учинки та й, зрештою, доля персонажа були чiтко вмотивованi, обумовленi
(науковцi кажуть детермiнованi) його походженням, освiтою,
професiєю, колом друзiв, умовами життя i, що дуже важливо,
конкретною iсторичною ситуацiєю, у якiй вiн живе. I тут письменникам-
реалiстам знадобився художнiй досвiд романтикiв щодо вiдтворення
колориту конкретних нацiй або епох (згадаймо майстернiсть шотландського
чарiвника В. Скотта в зображеннi колориту cередньовiчноï
Англiï в iсторичному романi Айвенго ).
Водночас iсторизм реалiстiв суттєво вiдрiзнявся вiд романтичного.
У романтикiв вiн був значною мiрою, сказати б, антикварно-декоративним.
Натомiсть iсторизм реалiстичних творiв був прагматичнiшим, науковiшим,
оскiльки вiн мав сприяти глибшому дослiдженню iсторичних коренiв i
першовитокiв певних суспiльних явищ.
Десь вiд середини ХIХ ст. реалiсти почали щораз активнiше заявляти про
своï розходження з традицiями романтизму. Однак попри це реалiзм
нiколи повнiстю не вiдкидав доробку романтизму. Наприклад, якщо письменникiв-
реалiстiв не влаштовувала романтична iдеалiзацiя художнього образу або
наявнiсть у творах романтикiв двох свiтiв (згадаймо свiт фiлiстерiв i
свiт ентузiастiв у Е. Т. А. Гофмана), то улюблене романтиками зображення
постiйноï мiнливостi свiту реалiзм не лише запозичив, а й
суттєво поглибив. Насамперед, якщо романтизм абсолютизував творчу
уяву письменника, то реалiзм робив акцент на дослiдженнi та поясненнi
явищ реального життя. Як i в добу Просвiтництва, зростає питома
вага не естетичноï чи гедонiстичноï1, а пiзнавальноï
(когнiтивноï) та виховноï (дидактичноï) функцiй
мистецтва. Письменники-реа-лiсти прагнули до художнього аналiзу
сучасного суспiльства, розкриття тих невидимих основ його, якi вiд нього
ж самого прихованi звичкою та неусвiдомленiстю (В. Бєлiнський ).
Психологiзм лiтературного твору це зображення письменником внутрiшнього
свiту героïв: повне, проникливе та скрупульозне змалювання
ïхнiх почуттiв, емоцiй, думок i переживань, акцентування уваги на
тонкому аналiзi психологiï людини. Психологiзм рiзною мiрою
притаманний творам рiзних епох, але в добу реалiзму вiн мав своï
особливостi. Так, Стендаль, зображуючи конфлiкт непокiрного героя iз
суспiльним ладом, смiливо заглиблюється в життя пристрастей свого
персонажа. Саме Стендаль зробив психологiчний аналiз своєрiдною
нормою лiтературноï творчостi письменникiв-реалiстiв. Натомiсть
Бальзак умотивовує психологiю своïх героïв переважно
впливом суспiльних законiв i моралi. Ближче до доби раннього модернiзму
психологiзм лiтературних творiв дещо змiнюється: психологiя героя
вмотивовується переважно не соцiальними обставинами, а iррацiонально-
фiзiологiчними чинниками (романи братiв Гонкур, Е. Золя).
Зокрема, у реалiстичних творах вирiшуються гострi соцiальнi проблеми,скажiмо, критикується полiтика уряду Великоï Британiï
щодо утримання бiдних сирiт у жахливих умовах робiтних домiв (Ч.
Дiккенс, Пригоди Олiвера Твiста) або неможливiсть талановитому плебею
зробити карєру i реалiзувати себе в суворо регламентованому
клановому французькому суспiльствi доби Реставрацiï (Стендаль.
Червоне i чорне). Так, головний герой згаданого твору Жульєн
Сорель смiливо кидає своïм суддям звинувачення в тому, що
вони судять його зовсiм не за пострiли в панi де Реналь, а за те, що
вiн, плебей-вискочень, наважився видряпатися нагору, пробитися до вищого
свiту.
Отже, художня лiтература стала соцiальною, а особливу увагу пи-сьменники-
реалiсти придiляли зображенню людини в суспiльствi: середовище лiпить
характер людини, як скульптор своє творiння з глини чи гiпсу.
Однак є тут i зворотний звязок, оскiльки й людина, у свою чергу,
творить це суспiльство, вона здатна брати свiдому участь у його змiнах.
Письменники-реалiсти (як i романтики) прагнули вiдтворити внутрiшнiй
свiт персонажа. Адже без дослiдження прихованих пружин, якi примушують
людину дiяти саме так, а не iнакше, ïï вчинки неможливо анi
вмотивувати, анi пояснити, а реалiсти якраз i прагнули до цього. З
одного боку, у людську душу начебто й не заглянеш, а з iншого без знання
ïï найпотаємнiших глибин i куточкiв неможливо
вмотивувати вчинки, характер i долю персонажа. Тож реалiсти i намагалися
зобразити внутрiшнiй свiт своïх героïв, висвiтлити ïхнi
душi, зусiбiч ïх дослiдити, проникнути в усi ïхнi схованки,
роздивитися ïх пiд мiкроскопом (Кнут Гам-сун), освiтити ïхнi
душi зсередини нiби чарiвною лампою (I. Франко), для чого вони мусили
самi нiби перевтiлюватися у своïх персонажiв.
Саме в цьому прагненнi лiтератури реалiзму до життєподiб-ностi
знаходяться витоки ïï знаменитого психологiзму, який
суттєво вiдрiзняється вiд романтичного. Дар проникнення письменни-кiв-
реалiстiв у психiку персонажiв iнодi межує з ясновидiнням. Тут
були використанi вiдкриття та знахiдки романтизму щодо вiдтворення
найтонших порухiв душi героя, зокрема ïï суперечностей, якi
так приваблювали романтикiв з ïхньою снагою до поетики контрастiв.
Однак реалiсти зробили в цьому напрямi новий суттєвий крок, хоча
ïм iнодi й закидали, що ïхнiй психологiзм був надто розумовим,
рацiоналiстичним (рацiоцентричним).
Цей специфiчний психологiзм реалiстичноï лiтератури полягає в
якiсно новому рiвнi зображення внутрiшнього свiту людини та майстерностi
психологiчного аналiзу, у глибокому розкриттi складностi та
непередбачуваностi людських реакцiй на дiйснiсть, мотивiв i причин
людськоï поведiнки. Лiтературний психологiзм починається
(…) з розбiжностей, з непрогнозованостi поведiнки героя (…)
Пряма одностороння обумовленiсть змiнилася багатосторонньою. Рiвнодiйну
поведiнки утворює тепер безлiч суперечливих рiзноякiсних впливiв
(Л. Гiнзбург). Ця нова риса психологiчного аналiзу стає прикметною
рисою реалiзму в рiзних лiтературах Європи. Саме аналiз безлiчi
суперечливих рiзноякiсних впливiв становить силу психологiчного роману
цього часу.
Отже, безперечним досягненням реалiстичноï лiтератури другоï
половини XIX ст. став новий рiвень психологiзму, без якого неможливо
уявити подальший розвиток свiтовоï лiтератури.
Чи не найяскравiше це втiлилося в образi уже знайомого вам байронiчного
героя нескореного самотнього бунтiвника-вигнанця, розчарованого
iндивiдуалiста, який з гордим презирством ставиться i мститься
суспiльству, що вiдштовхнуло його, але водночас i сам глибоко
страждає. Зазначимо, що на етапi переходу вiд романтизму до
реалiзму ця риса почасти була успадкована персонажами реалiстичних
творiв. Наприклад, Онєгiн i Печорiн, головнi героï соцiально-
психологiчного роману у вiршах О. Пушкiна Євгенiй Онєгiн
(1831) i морально-психологiчного роману М. Лермонтова Герой нашого часу
(1840), напрочуд схожi на вiдторгнутих суспiльством одинакiв на кшталт
лiричних героïв Дж. Байрона.
Персонажi романтичних творiв часто мали загадкове минуле або й узагалi
були, так би мовити, людьми без минулого. Те саме можна сказати також
про персонажiв деяких реалiстичних творiв, особливо початку доби
реалiзму. Наприклад, анi про минуле головного героя повiстi О. де
Бальзака Гобсек (перша редакцiя 1830), анi про походження його
величезного капiталу читачевi не вiдомо нiчого чи майже нiчого. Однак
згодом реалiсти почали зображувати долi своïх персонажiв чимдалi
достеменнiше та дета-лiзованiше. Ïх цiкавило те, як i чому людина
стає такою, якою вона є. Скажiмо, Червоне i чорне Стендаля
це детальне зображення долi Жульєна Сореля, а Пригоди Олiвера
Твiста Ч. Дiккенса фактично є скрупульозним описом кiлькарiчних
жахливих випробувань i становлення особистостi головного героя.
У деяких реалiстичних творах наявний також образ героя носiя
однiєï домiнуючоï пристрастi, розроблений ще
класицистами, а слiдом за ними романтиками. Згадаймо хоча б, як палко та
несамовито пан Журден, головний герой класицистичноï комедiï
Мольєра Мiщанин-шляхтич, прагнув стати шляхтичем. А пристрастю
всього життя юного Мцирi, центрального персонажа однойменноï
романтичноï поеми М. Лермонтова, було палке всепоглинаюче прагнення
до свободи: Одна лиш дума у менi / Жила i наяву, i в снi. / I серце
бiднеє пекла. / Вона для мене всiм була Однiєю думою, одним
прагненням пошити нову теплу шинель (нехай це прагнення й було до
смiшного дрiбязковим на те вiн i маленька людина) жив також Башмачкiн
головний герой реалiстичноï повiстi М. Гоголя Шинель. Водночас
необхiдно пiдкреслити, що зазвичай героïв реалiстичних творiв усе-
таки зображено зовсiм iнакше вони є особистостями не односпрямовани-
ми, а розмаïтими й навiть суперечливими, як реальнi люди в
реальному життi. Адже, як ми вже говорили, дотримання принципу
життєподiбностi вимагало вiд митця-реалiста глибокого психологiзму
в змалюваннi особистостi, розкриттi ïï багатогранностi й
неоднозначностi. Крiм того, герой реалiстичного твору просто не мiг бути
носiєм однiєï незмiнноï пристрастi хоча б тому, що
його характер часто подається в розвитку, у постiйному русi, у
тому числi i в змiнах цих пристрастей (яскравий приклад дiалектика душi
героïв Л. Толстого). Якщо романтики не сприймали реальностi й
задихалися в сiрiй буденностi, то реалiсти залюбки зображували людей
буденних професiй: селян, робiтникiв, праль, дрiбних службовцiв,
лихварiв. А Дiккенс розробляв узагалi, сказати б, антихудожню тематику
описував животiння злиденних мешканцiв англiйських робiтних домiв. Ця
риса притаманна не лише лiтературi, а й iншим видам реалiстичного
мистецтва. Так, художник Г. Курбе буквально шокував тогочасний паризький
бомонд. Подумати тiльки, на що вiн змарнував полотно i фарби на
зображення селян або каменярiв! Це ж неестетично й абсолютно
неромантично!
Отже, на противагу улюбленому романтиками незвичайному характеру в
незвичайних обставинах реалiсти не боялися зображувати людей пересiчних,
звичайних, яких ми щоденно зустрiчаємо в життi, з ïхнiми
буденними пригодами (I. Франко). Часто це представники найнижчих
суспiльних станiв i навiть персонажi, потворнi у своïй ницостi:
самозакоханостi, тупостi, байдужостi, нещиростi, жадiбностi тощо. Це,
наприклад, пiдлий, жорстокий i злостивий, нещадний до слабших i водночас
запопадливий перед сильнiшими за нього бiдл Бамбл (Ч. Дiккенс, Пригоди
Олiвера Твiста) або пяничка Семен Мармеладов, який обкрадає свою
сiмю задля того, аби напитися в шинку (Ф. Достоєвський, Злочин i
кара).
У пошуках засобiв вiдтворення психологiï персонажiв мiняється
пiдхiд до ïхньоï портретноï та мовноï
характеристики. Зобразити зовнiшнiсть персонажа незрiвнянно легше, анiж
вiдтворити його внутрiшнє життя. Адже в реальному життi
зовнiшнiсть людини часто виявляється оманливою, вона не завжди
допомагає збагнути ïï внутрiшнiй свiт. Недарма
французький письменник-реалiст Стендаль зiзнавався: Незмiрно легше
мальовничо зобразити одяг якогось персонажа, анiж розповiсти про те, що
вiн вiдчуває, i примусити його розмовляти.
Автору треба саме примусити героя розмовляти, оскiльки в реалiстичному
творi кожна конкретна особа може говорити лише так, i аж нiяк не iнакше.
Скажiмо, Ф. Достоєвський iндивiдуалiзує мовлення героïв
роману Злочин i кара дуже чiтко. За ïхнiми висловами одразу видно,
хто перед нами освiчений колишнiй студент Раскольников, тупуватий
самозакоханий служака Iлля Петрович чи неграмотний робiтник Миколка.
